Боротьба українського народу за власну гідність і недоторканість української держави має чіткі філософські основи і психологічні механізми перемоги. Загальнометодологічною основою цієї боротьби є філософія людини і уявлення справедливості і добра, що перемагає зло, яке в решті решт себе самознищує. Авторитетні постаті українського народу світового рівня свідчать про право кожного народу на існування в індивідуальній самобутності і унікальностійого буття (Т. Шевченко та ін.).
Переможний дух в АТО обумовлює розуміння душі людини. Першим в Європі отримав звання мудрої Фалес, який ще до Аристотеля вказав на те, що душа безсмертна. Організаційна єдність душі і тіла постає в єднанні і стверджуючому понятті духу, який є джерелом істини і живить переможні діїсправедливої боротьби.
Успіху АТО сприяє психологічний механізм витіснення: у спротиві багатовекторним внутрішнім і зовнішнім викликам, спрямованим на поневолення українського народу, керівним принципом прагнення до перемоги є покладання акценту на те, «за що» бореться українській народ при другорядності смислового навантаження – «проти кого» йде боротьба. Український народ бореться за існування власної держави та за збереження української душі у властивих їй рисах працьовитості і мотивованого зверненні за ствердженнягармонії у собі, навколишньому середовищі, оточуючих людях, творчій праці.
В основі самозцілювання від сепаратистських нот в звучанні власної душі важливо розуміння конституюючих понять: Батьківщини – місця, де знаходиться дух і могили предків і плекає свій менталітет нація на противагу маніпулятивному поняттю «територія», яка є місцем проживання різних народів у різні часи; поняття народу у своєї самоорганізуючій творчій силі єднання (який читав Кобзаря і заради цього, зокрема, вчив грамоту, вкладав сакральний сенс у розпис писанок і вишиванок, навчився в ієрархії цінностей людського буття ставити духовне понад усе інше) в протиставленні безликого натовпу як маси людей, що не усвідомлює ні себе, ні своєї культури, ні власних дій. Батьківщину розуміють як місце, в кому зберігається цілісність душевного буття людини, звідки починаються і куди ведуть її життєві стежки, рідну країну – як місце, в якому зберігається цілісність душевного буття цілого народу. В сучасному житті нація безперечно постає як моральна суб’єктність, і має власну гідність, власне почуття обов’язку і відповідальності, власне сумління; суб’єктивність, що з повагою ставиться до інших суб’єктностей, інших націй.
Успіх в АТО з філософсько-психологічної точки зору важливим є культурно-мистецький підхід до проблеми формування захисника країни, при якому головними детермінантами формування особистості захисника вважається культура його народу, представлена різними видами мистецтва, а метою – створення особливого стану душі, що забезпечує бажання захищати свою країну.
Т.Г.Шевченко глибоко вірив у те, що мистецтво робить людські душі більш моральними, бо має на них незбагненний доброчинний вплив. Він прагнув через інтерес до політичної історії, актуалізований засобами мистецтва, будити громадянську свідомість людей. Із настроїв і думок, що з особливою силою опанували його на історичних руїнах Чигирина й Суботова, виник у нього проект видавати альбом-зошит, що під назвою “Живописна Україна” ілюстрував політичну історію України починаючи ще від князівських часів, дав образ її мистецької культури, представляв національні українські звичаї, і, таким чином, укріплював національну свідомість словом і образом серед письменних і неписьменних людей завдяки чіткій вказівці на те, чим Україна різко відрізняється від інших національних спільнот. Цей мотив і зараз панує в душах українських патріотів.
Хранителем генетичної пам’яті народної історії й моральності, збудниками совісти, носіями світлих духовних якостей порадниками й піснетворцями були і єкобзарі-бандуристи, які наставляли людей на істинний життєвий шлях, за суттю Це була і є народна педагогіка в дії. Т.Г.Шевченко оспівував ритуальне мистецтво українських кобзарів-бандуристів. Кобзарі безпосередньо, безписемно передавали реальні, дієві знання прадавньої величної традиції. В 1934 на з`їзді кобзарів та лірників їх розстріляли, щоб «вибити колом закобзарену психіку народу». Народ відродив це мистецтво, що стоїть на сторожі української державності. Народні співці і зараз не прославляють владу чи мучеництво рабів, але як люди високої моралі утверджують в людині людське, будять й зміцнюють свідому волю до життя, таким чином сприяють тому, щоб в силу моральності й свідомої волі відбувалося самотворення особистості й цілого народу. Кобзарство як глибинне духовне явище в житті нашого народу, виникло ще в дотрипільську пору української культури і зараз сприяє становленню свідомості захисника країни у сучасності,відкриває людям шлях до життя в істині та до перемоги.
Досягти перемоги в АТО допомагає збереження рівня особистості на позиціях гідності людського буття. Піднесення від простого побуту солдатських окопів до молитовного звернення до Бога, читання світових шедеврів –Шекспіра і Франка, Стуса і Симоненка та інших дозволяє відчувати себе людиною у величі властивостей буття. Цілісність країни у своїй свідомості досягається читанням літературних геніїв народу народжених в різних куточках України. Надзвичайно актуальними звучить сьогодні думка І. Я. Франка про роль ідеалів у часи матеріальних скрут народу – тільки там, де ідеали живі, розвиваються і пнуться чим далі вище, маємо й прогресивну і чим раз інтенсивнішу матеріальну продукцію.
Важливою для перемоги в АТО є участь еліти у процесі її досягнення. Еліта складається з найбільш творчих, вольових і життєздатних сил усієї нації з представників усіх соціальних статусів. Елітарність є запорукою єднання нації, її наявність – передумовою входження в сучасну людську цивілізацію. Шануючи шляхетність,П.Могила не розділяв еліту і простолюдність. Ознаками елітарності він виділяв не стільки благородство дому і набуття стану багатства, скільки набуття достойних приятелів і виховання дітей у православній вірі, а виводив цю категорію від категорій вчинку і праці, результати якої досягаються терпінням, завзяттям і старанною наполегливістю.
Конструюючою ознакою переможного поступу українського народу є творчість. Творчість запобігає руйнуванню особистості і виникненню деструктивних тенденцій її розвитку. Наявність творчості характеризує процес життєдіяльності людини, що реалізує себе, і завдяки цьому знаходиться на етапі позитивного розвитку. Е.Фром вважав деструктивність лише альтернативою творчості. Бажання руйнувати виникає тоді, коли не може бути вдоволене бажання щось створювати. Задоволення потреби у творчості веде до щастя; руйнування веде до страждання, і, передусім, для самого руйнівника.
На дорозі до успіху в АТО лежать філософські категорії цінності та цілісності. Людина, що у ставленні до інших висловлюється чи діє проти належного і ціннісного (категорії, що розроблялась І. І. Кантом), іншими словами, протидіючи захисту країни, виступає як частка цілого, яке його не визнає, діє тим самим проти себе. “Як ти сам – один з тих, що складає сукупність, так і всякий твій вчинок нехай входить до складу громадянського життя, а якщо який-небудь твій вчинок не співвідноситься безпосередньо або віддалено з суспільним призначенням, то він, значить, розриває життя і не дає йому бути єдиним”, тому “вигнанцем є той, хто втікає від громадянського розуміння” (М. А. Аврелій), “той, що живе сам для себе… – ідіот (в перекл. з давньогрецької-idiotus”. Прагнення до внутрішньої інтеграції належить до числа фундаментальних мотивацій особистості і характеризує особистісне виповнення людини.
Неусвідомлення цілісності людини з навколишнім світом може призвести до згубних ідейсепаратизму. Знеособлена єдність, де індивідуальність стерто, де принижено неповторність, може призвести до відчуття людини – гвинтика, якій потрібно стверджувати за рахунок інших, і тоді ця людина – не захисник, а загарбник чи руйнівник.
Умовно співвіднести з поняттям цілісності можемо поняття соборності, що розглядається як механізм духовного єднання людей на підставі повної взаємоповаги і поваги до загальнолюдських і національних цінностей в їх гармонії, що об’єднують людей незалежно від фаху, спеціальності, освіти єдиним простором спільної країни. Цілісна особистість здатна мислити про країну, не обмежуючись параметрами професії, класів чи людського статку, а приймаючи відповідальність за спільну долю. Прагнення до цілісності виступає при цьому як психологічний механізм досягнення народом перемоги.
Для успіху в АТО має бути задіяно психологічних механізм укорінення. Укорінення людини – це єдність «підкорення світу» та «звільнення світу» від безладу; встановлення порядку як ідеї, смислу, «найпершої потреби душі», наближення людини «до вічного призначення» і встановлення таких соціальних стосунків, за яких ніхто не змушений порушувати одні суворі обов’язки для того, щоб виконати інші. У понятті «укорінення» поєднане об’єктивне і суб’єктивне, загальноісторичне, соціальне та екзистенціальне, буттєвісне та позабуттєвісне в житті людини. Укорінення є найважливішою в реальності потребою людської душі. Воно інтегрує всі потреби і являє їх цілісно, як обов’язок індивіда реалізуватися у здатності бути людиною, бути «хтойністю», особистістю, а не «щойністю».
До позбавлення коріння може призвести несприятливе панування одних людей над іншими. При цьому підставою знекорінення є гроші та наймана праця. Людина, що втрачає основи географічних та національних координат, однак позбавлена екзистенційного коріння, коли сутність її буття складають не життєва мета, не духовні, особистісні сили, а здатність бути «матеріалом», «людським фактором», попадає у розряд з некорінених «економічних аутсайдерів».
Неузгодженість буттєвих та соціальних цінностей може призвести до знекорінення людини. Творча життєдіяльність людини відхиляється від абстрактно-всезагального, адже зумовлюється не тільки умовами, місцем, часом, характером реалізації цілей, потребами та інтересами, але й особливостями індивідів, їхньою суб’єктивністю та системою екзистенціальних ідеалів і цінностей.
До знекорінення людського буття залучена освіта, яка орієнтована переважно на прагматизм, бюрократизм і формалізацію та позбавлена орієнтації на іншу людину з нав`язуванням штучної культури людині, коли вибір професії йде не від серця, не є наслідком духовних прагнень, а стає умовою отримання повноважень, влади та грошей, стає прагненням до зовнішніх показників життєвого успіху.
Наслідком втрати культурного коріння є вилучення з суспільства орієнтації на виповнений вищих цінностей ідеал, якийпідкреслює головний недолік такої парадигми буття людини, яка б гарантувала людині лише її сите існування. Чуттєво-предметний рівень людського буття з характерним для нього укоріненням виключно на вітальному рівні унеможливлює формування людини як захисника. Чуттєвість набуває більшого значення в бутті людини, коли вона опосередковується символами і смислами культури, творчістю і духовністю, боротьбою за цінності суверенності і свободи. Для людського буття важливим є усвідомлення зумовленості розвитку власної особистості місцем народження, професією, здійсненністю у соціальному оточенні. Кожна людина потребує багато коренів. Вона потребує того, щоб сприймати майже всю сукупність морального, інтелектуального, духовного життя через посередництво не тільки матеріальних опосередкувань, але й тих соціальних кіл, у які вона природно входить і які є «стимулами», що роблять її життя наповненим, інтенсивним, справді гідним людини.
Наявність відповідного життєвого досвіду людини, рідного народу, забезпечує найсуттєвішу особистісну, культурну самоідентифікацію, відкриває тим самим шлях до самопізнання й робить можливим укорінення людини у світ загальнолюдської та національної культури, а відтак – у буття, орієнтоване на захист країни.
Основу життєвого укорінення людини як професійного захисника країни складає організація такої підготовки воїнів, що повинні бути «духовним центром» упорядкованого життя військовослужбовців. Сприяти укоріненню людини може лише суспільство, що сповідує духовність та культуру праці, повагу до національних цінностей.Ідеали переважно зовнішнього комфорту при вихованні захисника країни протиставляється культурі розуміння буттєвісного укорінення людини, акцентуючи передусім на соціально-психологічному вияві вищих цінностей буття, укоріненням саме у екзистенційно-онтологічному плані. Відтак буттєвіснеукорінення людини ми трактуємо як «буття країни у собі», «культури народу у собі», як максимальну повноту буття людини, самоактуалізацію та самореалізацію всіх власних сутнісних сил, як конкретного варіанту втілення позитивних можливостей, здібностей, цілей та цінностей, горизонтів особистісного простору для проявів духовності, творчості.
Укорінення людини – це спрямованість людини на самоорганізацію, розуміння необхідності «внутрішнього» стрижня «зовнішньої» людини як смислоутворюючої константи буття та потреби особистісного самовизначення у зв`язку з кореневою культурою. Особливості укорінення людини в національній культурі передбачають творення «культури себе» не на ґрунті національно-етнічного індивідоцентризму, а у взаємодії із загальнолюдськими цінностями та смислами культури, тобто на основі інтерсуб’єктивності представників різних національностей.
Перші спроби філософського пошуку смислових «рецептів» спасіння людини від втрати буттєвісного коріння були здійснені антропологічно налаштованою філософією, особливе місце в якій займали екзистенціальна філософія та феноменологічна методологія. Філософи-екзистенціалісти ставили перед собою завдання допомогти людині вистояти, знайти своє місце у світі, тобто вкоренитися у бутті. Глибинний смисл екзистенціалізму і полягає у розумінні того, що людина перебуває перед альтернативою вибору автентичного, справжнього буття, у якому особистість обирає себе, укорінюється у бутті та несправжнього, коли втрачається Я людини і вона губиться у масі, у натовпі.
Пошук єдиносутнісного смислу серед множини інших, зниження напруження людського буття обумовлюється зближенням смислів повсякденного та вищого, істинного буття як «культурного горизонту», «сутнісного кореляту конституювання світу» (Е. Гуссерль) та життєвого світу людини.
Шлях до укоріненості особистості як захисника країни є виявом гармонії всезагального, особливого та індивідуального, біологічного, соціального в особистості і це означає актуальну здатність людини до укорінення, що робить її непереможною і успішною у боротьбі.
Країна, громадяни якої глибоко укорінилися у своїй рідній культурі, суспільстві, а кроною сягають у височінь духовності буття, є непереможною.
Людмила Снігур,
професор кафедри гуманітарних та соціально-економічних наук Військової академії,
доктор психологічних наук
