Роль Міністерства оборони
Міністерство оборони і Генеральний штаб повинно бути однією спільною багатофункціональною організацією, яка має ефективно працювати у мірній час, протягом кризи або війни.
По-перше, Міністерство оборони – це частина національної адміністративної структури з функцією створення і надання урядової політики щодо оборони і безпеки у межах визначеного бюджету і у координації з іншими національними безпековими організаціями.
По-друге, це – організація, яка організовує і проводе операції із застосуванням сил від імені держави під час кризи або війни.
Додатково, в теперішніх умовах, це ще й ключова національна структура взаємодії з міжнародними організаціями і союзниками для високотехнологічної допомоги у галузі оборонного та безпекового співробітництва і військової допомоги багатонаціональними силами.
Міністерство оборони – це структура для виробки воєнної політики і стратегії, організація, яка опікується ресурсами оборони країни. Протягом війни або кризи, міністерство оборони повинно керувати міжвидовими операціями, включаючи управління військами за кордоном. Ці завдання вимагають різних навичок і різних категорій персоналу. Для реалізації цього (планування операцій та управління міжвидовими угрупуваннями) більшість країн створюють окреме Об’єднане Оперативне Командування (ООК), яке безпосередньо підпорядковується Міністерству оборони. Це дозволяє Міністерству оборони залишатися на стратегічному рівні, повністю контролювати ситуацію, і не перевантажуватись операційними деталями.
Міністерства оборони, які не створюють ООК, мають значні труднощі у переході до умов війни або кризи, при цьому високою є ймовірність втрати контролю над ситуацією.
Основні завдання Міністерства оборони
Міністерство оборони має значну кількість функцій у багатьох галузях, які можуть бути об’єднані у наступні завдання:
створення довготермінового (10-20 років) політичного бачення уряду щодо оборони і безпеки для його втілення у ефективну військову систему;
взаємодія та співробітництво з іншими суб’єктами державної влади та іноземними структурами з метою корегування цієї політики;
завчасне планування військових операцій (фази початку, ведення, закінчення);
проведення необхідних змін у оборонній системі (стосунки з ключовим іноземним партнером, безпека підрозділів, поновлення старих правил та норм, необхідність збільшення витрат на утримання інфраструктури через старіючи будинки, позбавлення старого військового озброєння та майна);
слідування розвитку технологій і пошук ефективних рішень для економічної витрати коштів;
підтримання видів збройних сил щодо розвитку їх бойових можливостей;
покращення фінансових та організаційних процесів Міністерства оборони і усієї оборонної системи з метою отримання більших можливостей за менші кошти.
Загальна організація
Слідуючи політичним вказівкам та воєнної політиці, робота Міністерства оборони має організовуватися через Статс-секретаря і начальника Генерального штабу, які спільно затверджують план на рік (або на більший термін).
Рамковий розподіл індивідуальних завдань базується на факторах ефективності. Після огляду усього пакету завдань Міністерства оборони, кожен має уявляти собі загальний обсяг роботи, пріоритети, який департамент очолює кожний напрямок роботи.
Основні завдання, які виконувались протягом 6 місяців, мають бути узагальнені департаментом воєнної політики з усіх департаментів для виробки плану на наступний рік. Після цього керівники (міністр, статс-секретар та начальник Генерального штабу) мають провести свою оцінку набору завдань Міністерства оборони та додати свої персональні погляди і ідеї.
Створення сил, готових до бою
Міністерство оборони має забезпечити створення сил до виконання завдань за призначенням.
Основна роль у цьому надається командувачам видів (СВ, ВМС, ПС), які безпосередньо готують сили (бойові можливості) до операцій. Взаємодія між ООК і видами завжди є комплексною справою і має постійно регулюватись вказівками Міністерства оборони. Простими словами алгоритм взаємодіє є таким: види створюють сили, ООК їх використовує.
Різновидові бойові можливості (наприклад РХБЗ, РЕБ) створюються кожним видом і надаються ООК. Можуть виникнути випадки, коли окремий вид не має повного набору необхідних бойових можливостей. В такому випадку один з видів може виступати основним у формуванні підрозділу з необхідною бойовою можливістю. ООК також має відповідальність за то, що підготовлені різновидові бойові можливості відповідають критеріям.
Основи структури Міністерства оборони
Для виконання своїх завдань Міністерство оборони має мати чіткий розподіл на функціональні галузі для контролю і надання необхідних керівних вказівок і потреб. Міністерство оборони є комплексним організмом але повинно працювати у простій і зрозумілій структурі. Головним його завданням є створення військ для ведення операцій і їх утримання. Вся діяльність Міністерства повинна бути спрямована на виконання цього завдання, все інше – передано для виконання різним агенціям, службам та іншими організаціям поза межами Міністерства.
Функціональних галузей не має бути багато і вони повинні перекривати одна одну для того, щоб персонал бачив більш широку картину того, що відбувається. Вихідний продукт будь-якого департаменту, управління або відділу і розуміння того, як він впливає на бойові можливості і операції, повинні бути чітким. Ця чіткість допомагає персоналу уявити як найкраще працювати для виконання своїх завдань.
Пропонується у найближчому майбутньому визначити 7 функціональних галузей міністерства оборони України, кожну з яких очолить один керівник.
Окремі види діяльності, як наукова та продаж майна, мають бути виведені у агенції поза межами Міністерства.
Пропонується провести випробування структури протягом одного року після чого вона може бути остаточно доопрацьована і закріплена відповідним законом. На теперішній час пропонується тільки реорганізувати наявні структури в існуючому укомплектуванні, але за новими функціональними галузями.
Сім функціональних галузей створюють логічний ланцюг, який починається з фінансів (вхід) і закінчується операціями (вихід). Інші структури: матеріальне забезпечення, забезпечення персоналом, воєнна політика, стратегічне (оборонне) планування, створюють природний міст між ними:
Воєнна політика (Policy) – управляється директором департаменту воєнної політики. Ця функціональна галузь має контролювати всі аспекти пов’язані з оборонною і безпековою інформацією, підтримувати необхідні зв’язки, взаємодію та визначати як і чому витрачаються оборонні кошти. Ця функція має включати не тільки воєнну політику і міжнародні зв’язки, але й розвідку і безпекову функції, оборонних аташе і персонал в багатонаціональних штабах. Департамент воєнної політики має виступати лідером для інших департаментів та управлінь Міністерства оборони.
Стратегічне (оборонне) планування (Strategic Planning) – управляється начальником управління оборонного планування (J5). Ця функція від імені начальника Генерального штабу має спрямовувати роботу усіх військових управлінь (департаментів) Міністерства оборони з метою розвитку найкращих бойових можливостей та опрацюванні їх організаційно-штатної структури сьогодення та на майбутнє, забезпечення боєготовності міжвидових угрупувань. В якості короткострокового завдання управління має створити нову міжвидову доктрину для подолання поточної кризи і забезпечити створення військових угрупувань для її виконання.
Доставка можливостей (Capability Delivery) – це управління Міністерства оборони, що в основному складається з військових, функціонування якого спрямовано на підтримку бойової готовності видів збройних сил по всіх аспектах розвитку та підготовки військ відповідно до поглядів воєнної політики: створення можливостей і опрацювання необхідних доктрин. Управління надає військове обґрунтування і щоденні вимоги до департаментів (управлінь), які опікуються матеріальними ресурсами і персоналом. Структура постійно взаємодіє з видами, постійно виявляє слабкі місця та можливість розвитку.
Управління (департамент) операції і підготовки (Operations and training) організує допідготовку базових можливостей (підрозділів) до участі у операціях і кризах, самостійно, або у взаємодії з союзниками і партнерами. Управління має використовувати будь-яку можливість “ розумної оборони ” та максимально застосовувати об’єднані можливості. Операційна група управління у разі кризи має працювати цілодобово з метою інформування Міністра оборони і начальника Генерального штабу і підтримання зв’язків із такими зовнішніми структурами, як Альянс або союзники.
Директор департаменту матеріального забезпечення (Material Support) має бути національним “ директором озброєння ”. Ця функція має створити ресурсні структури, системи і процеси, які забезпечують постачання усього необхідного для реалізації планів, розвитку можливостей (військ), веденню операцій і підтримку життєдіяльності видів. Має бути чітко усвідомлено, що ця робота полягає у створенні нормативних (полісних) документів, більшість заходів практичної імплементації має здійснюватись зовнішніми організаціями.
Координація і імплементація (Coordination and Implemetation) входить до компетенції директора департаменту воєнної політики та відділу планування його департаменту. На теперішній час це завдання в Міністерстві оборони фактично не виконується. Міністерство оборони виглядає як чітко вертикальна структура, яка керується згори. Проблемні питання знизу практично не замічались і не вирішувались. У таких умовах необхідності здійснювати координацію не було. Зараз така необхідність існує для тримання усіх складових воєнної політики разом. Начальник департаменту воєнної політики потрібен нагально. Він має бути цивільною особою, або у крайньому випадку – досвідченим військовим із відповідною освітою.
Варіант структури Міністерства оборони України наведено на мал.1. При цьому враховані усі існуючі структури сьогодення, але зроблено їх новий перерозподіл. Окремі існуючи структури мають бути об’єднані для уникнення дублювання функцій, окремі структури (особливо економічної спрямованості) мають бути винесені за межі Міністерства в якості агенцій і інших інституцій (державних або комерційних).
Ключові аспекти успіху штабної роботи Міністерства оборони
Баланс військових і цивільних
Міністерство оборони як правило складає з цивільних (загального профілю та інженерів – техніків) та військових (командна та спеціальна ланки). Фундаментальною різницею між цивільними і військовими є те, що цивільні, які підпорядковуються Статс-секретарю, в основному відповідають за ефективне використання оборонних коштів. Військові, хто підпорядковується начальнику Генерального штабу, в основному втілюють власний операційний досвід для максимальної ефективності проведення операцій. Розподіл на військових та цивільних дуже важливий для створення найкращого балансу загального результату в умовах обмежених можливостей військового бюджету. Напруга між двома сторонами і різні ідеї мають створити жваве обговорення, сприяти найоптимальним фінансовим, політичним і військовим рішенням проблемних питань в умовах компромісу. Найкращій результат звичайно має бути у балансі між економічністю витрат і отриманими можливостями для вирішення визначених завдань.
Також необхідно вірне збалансування між військовими і цивільними посадами. Незбалансоване Міністерство оборони буде виробляти незбалансовані рішення і незрілі довготермінові стратегії. Ключовим завданням для начальника Генерального штабу і Статс-секретаря є впевнитись, що їх підлеглі не працюють “ по-накатаному ” і перевіряти вже підготовлені ними рішення перед тим, як фінальна оцінка ефективності і економності варіанту дій була б офіційно озвучена. Загальною проблемою багатьох Міністерств оборони є перебування військових на цивільних посадах. У випадках, коли виникає такий дисбаланс, губиться логіка і зміст рішень, що приймаються.
Простим правилом підтримання балансу є те, що у разі військовий очолює структуру, його заступник має бути цивільним і навпаки. Цивільні і військові мають мати однаковий статус. Жодна структура Міністерства оборони немає бути повністю військовою або цивільною.
Повноваження
Кожне Міністерство оборони (до речі – як будь яка інша працююча організація) може функціонувати ефективно і економно у разі серйозного делегування повноважень підлеглим на всіх рівнях. В Україні це має робитися регулярно начальником Генерального штабу і Статс-секретарем шляхом накладення суворих санкцій на осіб, які порушують цій принцип. Це означає, що не тільки директори департаментів (начальники управлінь) повинні надавати повноваження вниз, але й штабні офіцери (службовці) мають усвідомлювати всю відповідальність за власну компетентність представляти Міністра оборони на своєму професійному напряму. Для цього вони повинні чітко розуміти і слідувати загальному баченню, використовувати свою посаду і професійний досвід для досягнення максимального результату. Вони можуть діяти у межах наданого ресурсу, але завжди боротися за більші ресурси, якщо вони дійсно гідні своєї справі. Така робота не потребує збільшення повноважень. Офіцер або цивільний службовець має обов’язок активно консультувати, координувати, обговорювати з іншими особами у Міністерстві оборони та за його межами що їх робота зрозуміла і підходе іншим (але їм не треба про це нагадувати більше ніж один раз).
Сьогоднішня відсутність делегування повноважень в Україні створила погано працюючу штабну систему і “ культурні касти ”, є основною причиною для необхідних реформ.
Роль вищих посадових осіб у Міністерстві оборони (на прикладі країн НАТО)
Міністр оборони
Міністр оборони (і його заступники) представляють уряд сьогодення. (Іноді ситуація може бути складніша – через історичні положення Конституцій, які надають Президентам владу більш, ніж церемоніальну. Для більшості союзників Альянсу це в вже відійшло до історії. У більшості країн уряд робить всі рішення про призначення і розподіл фінансів).
Міністр оборони має завдання створення і формулювання довготермінового політичного бачення відповідно до ресурсів, які може виділити уряд. Міністр оборони представляє уряд і регулярно доповідає Парламенту про зміни і проведення військових операцій.
Міністр оборони також є особою, яка формулює стратегічне бачення колективної оборони у таких організаціях, як НАТО.
Це означає постійний зв’язок з Міністрами оборони інших країн, неурядових організацій та структур. Головне щоденне завдання Міністра оборони в тому, щоб впевнитись, що збройні сили готуються до завдань, які визначені урядом. Це означає визначення ним пріоритетів і делегування повноважень для досягнення цілей.
Міністр має бути ознайомлений про всі основні проблеми і необхідні зміни системи для прийняття відповідних політичних рішень.
Міністр має бути постійно обережним, концентруватися на стратегічному змісті оборони і не становиться щоденним менеджером міністерства і операцій (За бізнес термінологією він – керівник міністерства, а не управляючий справами. Роль управляючого справами делегується Статс-секретарю).
Заступники заміщають Міністра оборони у разі його відсутності. Вони також регулярно відвідують частини збройних сил для розуміння фактичного стану справ. Як правило, вони мають загальну відповідальність за контроль та управління таких основних галузей військового відомства як ресурси, закупівлі та операції. За своїми напрямами вони доповідають Міністрові, але можуть і повинні приймати самостійні політичні рішення у межах своєї компетенції.
Заступники Міністра також мають тримати зв’язок з відповідними структурами Альянсу.
Заступники Міністра не мають втручатися до управління щоденними процесами, але мають надавати поради та вказівки щодо потрібних змін, виявляти галузі (процеси) де потрібні зміни та необхідно більше вказівок або ресурсів.
Міністр оборони має ключову роль у забезпеченні того, що система працює вірно і надає країні “ цінності за кошти ”.
Начальник Генерального штабу
Начальник Генерального штаба є ключовим військовим радником Міністра. Він займає подвійну військову і політичну ролі. Його головним завданням є допомога політичному керівництву отримати для збройних сил найкращі бойові можливості, які задовольняли б їхньому баченню і поточним завданням. На міжнародній арені він (як і Міністр) є політичною фігурою, яка представляє уряд. При цьому, за допомогою власної мудрості і досвіду, його завданням є підтримання максимально вигідного для країни військового співробітництва з метою поліпшення власних бойових можливосте, або для економії коштів. (Наприклад – використання полігонів стрільб систем ППО в інтересах декількох країн).
Для реалізації зазначеного, на нього працює весь персонал Міністерства оборони (цивільні та військові), Статс-секретар, директор управління воєнної політики та командування видів.
Він є головнокомандувачем збройних сил і має власні погляди на пріоритети та порядок розвитку сил для виконання завдань уряду. Він персонально відповідає за моральний стан та лідерські якості військовослужбовців збройних сил.
Він рекомендує Міністру офіцерів для просування на вищі посади.
Начальник Генерального штабу не має детально втручатись у поточні операції та щоденну діяльність Генерального штабу.
Він має делегувати ці функції та завдання. Його обов’язок – надавати стратегічний огляд і тлумачення бачення уряду, що має забезпечити ефективну діяльність військової системі. Але начальник Генерального штабу має бути ознайомлений про всі основні проблеми для здійснення перерозподілу ресурсів, або, у виключних випадках, доповісти проблему Міністрові для вирішення.
Статс – секретар
Статс-секретар є бізнес-менеджером Міністерства оборони і збройних сил, він вважається найстаршим цивільним службовцем.
Він має ключову відповідальність за ефективне і законне управління діяльністю Міністерства оборони.
Його завданням є допомога політикам у використанні усіх оборонних ресурсів для найкращого ефекту, а також опрацювання військових порад начальника Генерального штабу за практичними, законодавчими та фінансовими аспектами.
Він має законодавчу та моральну відповідальність як найстарший цивільний службовець не тільки перед урядом, а й перед громадськістю за те, що народні кошти витрачаються правильно.
Він є керівником усіх цивільних службовців збройних сил і управляє їхньою кар’єрою.
Директор департаменту воєнної політики
Директор департаменту воєнної політики є радником Міністра з питань напрямків військового розвитку і втілює це у Міністерстві оборони.
Він має бути досвідченим цивільним службовцем.
Він забезпечує спадкоємність воєнної політики в умовах змін урядів і міністрів. Його завданням є впевненість у тому, що напрями воєнної політики, які опрацьовуються у Міністерстві оборони і командуваннях видів відповідають урядовому погляду на оборону і безпеку, поглядам міжнародних організацій і найкращими практиками Міністерства оборони.
Він тримає зв’язки і розуміння між політичною командою і військовими командирами, а також з відповідними колегами з іноземних країн.
Він є самим старшим з директорів усіх департаментів Міністерства оборони і визначає напрямки розвитку воєнної політики.
Він безпосередньо підпорядковується Міністру оборони у питаннях опрацювання воєнної політики, але має чітку відповідальність за її погодження з начальником Генерального штабу, Статс-секретарем, і командувачем ООК.
Начальник управління стратегічного (оборонного) планування
Начальник управління стратегічного (оборонного) планування (в термінології НАТО – Директор можливостей) має бути старшим з начальників управлінь Генерального штабу і діяти від імені начальника Генерального штабу як його заступник.
Його головне завдання – перетворення оборонної політики, військових уроків і майбутніх технологій у реальні бойові можливості підрозділів у межах існуючого бюджету.
Його управління також має планувати розвиток наперед для визначення того, як майбутні можливості військ мають бути фінансово досягнуті і організовані. Він має тримати тісні взаємостосунки із колегами з країн – партнерів та Альянсу. Він має бути відібраний з найбільш креативних та далекоглядних офіцерів збройних сил, який буде допомагати начальнику Генерального штабу створювати військову модель майбутнього.
Він має тісно співпрацювати з директором департаменту воєнної політики для забезпечення синхронності поглядів начальника Генерального штабу та воєнної політики.
Начальник операцій (оперативного управління)
Начальник оперативного управління є ключовим радником Міністра оборони і начальника Генерального штабу з питань операцій та кризового менеджменту. Він контролює процес операцій і регулярно доповідає начальнику Генерального штабу що можливо і що неможливо зробити з існуючими операційними ресурсами. Він і його підлеглі мають бути готовими направити сили у район кризи, або для участі у операції за кордоном.
Його ключовим завданням є застосування оборонної системи таким чином, щоб країна ніколи не опиналась неготовою відповісти військовим шляхом. Він пропонує необхідний рівень бойової готовності оборонної системи і надає перелік необхідної для отримання інформації розвідці.
Ця посада відрізняється від посада командувача ООК оскільки функції є різними. В той час, як командувач ООК і його персонал має концентруватися на поточних операціях, начальник оперативного управління і його персонал повинні планувати майбутні операції (або окремі їх фази) та дії щодо подолання криз.
Апарат помічників
Кожен ключовий керівник має мати військового офіцера або цивільного службовця середнього рангу в якості апарату помічників. Ця особа не обов’язково має стати командиром у майбутньому але має бути відібрана за наступними здібностями: розуміти та допомагати опрацювати окремі напрямки воєнної політики, плідно працювати, виконувати адміністративні функції і, що найголовніше, виступати в якості “інформаційного містка ” керівника з усією системою. Це означає бути комунікабельним, мати міцний і виважений характер і дипломатичні манери. Будь-яка особа, яка “ зачиняє двері ” і перешкоджає контактам не може розглядатися ні в якому разі. Добре володіння англійською і іншими іноземними мовами може бути дуже корисним оскільки помічник має спілкуватися з іноземцями майже щоденно. У випадках, коли керівник має м’якіший або інтровертний характер, більш агресивний помічник може бути підібраний для кращих комунікаційних зв’язків. Особа має бути у військовому званні між досвідченим майором та молодим полковником.
Керівна група Міністерства оборони
Керівна група Міністерства оборони складає з політиків, яким надають поради і підтримку начальник Генерального штабу і Статс-секретар. Усі зазначені підтримуються директором управління воєнної політики.
Керівна група має регулярно зустрічатися для обговорення стратегії Міноборони і головних питань для єдиного розуміння руху вперед. Це дуже важливо перед значними заходами присвяченими проведенню операцій або перед міжнародними конференціями.
На діяльність цієї групи впливають відносини між начальником Генерального штабу і Статс-секретарем, які є вирішальними для успіху Міністерства оборони. Вони повинні працювати поруч і ефективно у процесі створення оборонних програм і надавати детальні і гучні поради Міністру оборони. В той час вони мають розуміти, що за своїми власними обов’язками між ними можливо виникнення робочих суперечок у таких галузях як ресурси і і воєнна політика.
Рисою зрілості є спроможність вирішити ці суперечки швидко і обґрунтовано, без залучення політиків або навіть уряду; це також є ознакою високої професійності осіб, які обіймають ці дві посади. Важливо розуміти, що їх взаємовідносин та взаємовідносини їх безпосередніх підлеглих мають базуватися на тісної взаємодії та професіоналізмі, з чітким розуміння того, що невірні рішення або втрата часу можуть мати наслідком загибель людей. Визначення цих непорозумінь заздалегідь, а також напрацювання варіантів рішень проблемних питань, відноситься до професійної компетенції директора департаменту воєнної політики.
Роль посадових осіб в департаментах (управліннях) Міністерства оборони
Директор (начальник управління) – його роль допомагати створювати і надавати погляди (бачення) у галузі своєї відповідальності. Він має бути здатним довести свої знання у простій і зрозумілій формі начальнику Генерального штабу і Статс-секретарю. Він повинен бути спроможним бачити перспективу за своїм напрямом на 5-20 років. Велика частина його роботи надавати консультації і координувати в середині і за межами Міністерства оборони, отримувати знання щодо покращення і оптимізації робочого процесу з джерел по всьому світу, бути впевненим, що підлеглі дають йому слушні поради і думки щодо створення і доведення бачення до усього персоналу. Він підпорядковується начальнику Генерального штабу або Статс-секретарю, іноді звертається до (заступника) Міністра за політичними вказівками.
Заступник директора (начальника управління) відповідає за опрацювання найбільш складних (нормотворчих) питань, опрацювання змін у роботі персоналу, на напрямах, які потребують від 6 місяців до 1 року детальних досліджень, напрацювання нових норм (полисів), академічного мислення. Він повинен бути майстром у вирішенні складних службових проблем і реформ, в які має проводитися довготермінове інвестування. Він не має виконувати щоденні рутинні питання через те, що це може порушити його концентрацію на питаннях вищого рівня. Типовим прикладом таких питань може бути зміни (реформа) системи освіти і підготовки або придбання нового тренувального літака разом з іншою країною.
Начальник штабу департаменту (управління) – здійснює щоденну планову роботу, звільняє від цього керівництво, має військове звання підполковник (або цивільний еквівалент). Його завданням є доведення до персоналу директорату формального бачення та пріоритетів Міністерства оборони, які стосуються галузі компетенції директорату. Він є виконавчим заступником директора (начальника управління) і заміщає його на робочих зустрічах у разі відсутності. Він має бути контактною особою для всіх серйозних штабних переговорів і міжнародних контактів.
Координаційний офіцер директорату (управління) має бути молодий офіцер або цивільний службовець. Він координує рутинну роботу директорату (управління). Він опрацьовує робочий план (календар), влаштовує робочі зустрічі, контролює терміни виконання завдань персоналом, є керівником адміністративної групи (відділу) і відповідає за офісне забезпечення директорату (управління). Він може тимчасово заміщати будь-якого робітника директорату у разі відсутності, начальника штабу директорату і навіть директора, якщо потрібно. Фундаментальною причиною мати цю посаду є підготовка молодих офіцерів для просування по службі, отримання ними необхідного розуміння і практична реалізація положень стратегії і воєнної політики, отримання навичок штабної роботи. Розуміння роботи Міністерства оборони на цієї стадії кар’єри допомагає особі краще сконцентруватись на політичних і військових питаннях після просування на вищі посади. Це тренування по функціонуванню Міністерства оборони дуже важливо й для офіцерів, які направляються для служби у НАТО та інші багатонаціональні штаби. В організаціях, де таке тренування не передбачене, штабна робота буде вкрай неефективною.
Офіцер (службовець). Міністерство оборони і вище керівництво будуть успішними, якщо мають креативних і сумлінних офіцерів і службовців. Вони формують двигун Міністерства. Військове звання від капітана до полковника (або їх цивільний еквівалент). Вони мають бути добре підготовлені, мати добрі зв’язки і стосунки за межами міністерства з частинами збройних сил, спроможними опрацьовувати керівні документи (поліси) і здатними проводити необхідні зміни. Вони мають бути відібране за своє бачення і інтелект і, особливо, за якостями моральної мужності і порядності. Вони дуже небезпечні для країни без зазначених якостей. Офіцер (службовець) має бути ментально адаптивним і гнучким, спроможним працювати тривалий час у кризовий період. Ключовім завданням кожного офіцера має бути професійна компетентність за своїм питанням, досконале виконання своїх обов’язків, забезпечення ефективності операцій військ. Інші, хто цим критеріям не відповідають, є злочинцями тому, що через низ гинуть люди.
Глен ГРАНТ,
провідний фахівець Центру цивільно-військових відносин ВМС США (Університет імені Святого Джона, Йорк, Великобританія)
