Публікації експертів

Фортепіано від Путіна: Як довго може тривати безглузда гра?

Джерело:

Велику історію творять епізоди – людської величі або людського падіння. Новітня українська історія – надто її 31-й рік – відображатиме панораму цементування української нації і створення просто посеред жорстокої, кривавої війни потужної національної ідеї. Від Криму, Іловайська і Донецького аеропорту до Бучі і Маріуполя з непереможною Азовсталлю відстань у роках начебто невелика, але панорама протистояння підлому й численному ворогу вражає. 

Щодо ленінградського кадебешника, якого одного дня зробили президентом, то він уже напевно увійде в історію сучасним геростратом та організатором масових убивств, катувань, ґвалтувань, прихильником гуманітарних катастроф, примусових депортацій людей, крадіжками дітей, створенням умов для голодування цілих регіонів…

…У Бучі окупанти заклали вибухівку у фортепіано 10-річної дівчинки і розставили на покришці інструмента всі нагороди, ніби нічого й не змінилось. Такий собі дрібний епізод війни, один з десятків тисяч. Але він дуже точно відображає спосіб мислення підполковника-президента, який старанно копіював Сталіна й Андропова. Вийшла така собі невиразна недолюдина з амбіціями вождя, яку тепер вже старанно копіюють солдатики російських угруповань, що прийшли з війною в Україну.

Якось під час візиту до Києва після масштабного вторгнення російських військових злочинців в Україну британський прем’єр Борис Джонсон відверто визнав: Путіна в його нинішньому вигляді, тобто у статусі міжнародного злочинця, створили західні країни – своїм мовчанням щодо діянь очільника Кремля впродовж багатьох років.

Тепер світ у глухому куті – простого виходу зі створеного лабіринту війни поки що не існує. А будь-який інший пов’язаний з величезними людськими жертвами, руйнуваннями та трагічними подіями.

Фаза тривалої війни. Відлік розпочався

Майже відразу після пародійного параду перемоги в Москві стало зрозуміло, що триває перехід до довготривалої, виснажливої війни зі складними прогнозами її завершення.

Немає сумніву в тому, що Росія вже отримала стратегічну поразку в цій військовій авантюрі – Україна виявилася для неї занадто міцним горішком, розкусити який вона не спроможна. Однак вимушене зниження масштабів і цілей війни автоматично не означає переходу до миру та очищення території від російської нечисті.

Військового вирішення питання поки що немає. З одного боку, путінські угруповання, виснажені та переполовинені, наступати не мають ані сил, ані мотивації. Фахівці кажуть про величезні втрати окупантів – деякі підрозділи укомплектовані лише на 20%. Але це не заважає їм готуватися до оборони та певної зміни парадигми війни, коли в ролі тих, хто наступає, будуть уже українські сили. Хоча й інколи, як це було 17 травня, створюється імітація наступу вздовж усієї лінії зіткнення. Українські сили оборони сприймають це вже без зайвих емоцій. Бо захист Маріуполя та Азовсталі продемонстрував, що й «елітні» спецпризначенці ГРУ та морпіхи не такі вже й досконалі воїни, як про них казав міністр оборони РФ Шойгу.

Деякі епізоди війни у травні справді вражають. Наприклад, спроба військ РФ форсувати річку Сіверський Донець, де ворог втратив 485 із 550 військових 74 мотострілецької бригади, спрямованих на виконання завдання. Українські воїни також знищили або пошкодили близько 80 одиниць російської техніки. Експерти американського Інституту дослідження війни (ISW) наполягають, що «російські війська допустили значні тактичні помилки під час спроби масштабної переправи через річку Сіверський Донець з боку Кремінної».

Подія виявилася настільки знаковою, що її майже тиждень коментували західні ЗМІ. Зокрема, видання The New York Times визначилося з невтішним для Кремля вердиктом: розгром під час форсування Донця став одним з найсмертоносніших епізодів війни і породжує відчуття катастрофи в РФ. «І в міру того, як деталі цієї події набувають усе чіткіших обрисів, масштаби людських втрат окупанта, схоже, прориваються крізь жорстко контрольовану Кремлем інформаційну бульбашку», – констатує The New York Times.

Понад те, негативні для росіян тенденції не пройшли повз увагу й наближених до влади російських блогерів, які раптом виявили «приголомшливий брак тактичного сенсу» в діях російських військ в Україні. «Я довго мовчав. Останньою краплею, яка переповнила моє терпіння, стали події навколо Білогорівки, де через дурість – наголошую, через дурість російського командування – спалили щонайменше одну батальйонну тактичну групу, можливо, дві», – зазначив російський військовий блогер Юрій Подоляка, що має 2,1 мільйона читачів у Telegram. При цьому Подоляка без зайвих сентиментів висміяв позицію Кремля про те, що війна йде «за планом». Його колега Владлен Татарський заявив, що наступ Росії на сході просувається повільно не лише через відсутність розвідувальних безпілотників, а й через «цих генералів» і їхню тактику.

Звісно, ще зарано казати про прозріння російського суспільства. Однак зростання демотивації для участі в путінській авантюрі відбувається пропорційно до втрат російських угруповань в Україні. І це дозволило деяким аналітикам уже казати й про терміни контрнаступу.

Знаковим стало 15 травня, коли українські захисники з 227 батальйону 127 бригади територіальної оборони вийшли на межу державного кордону з Росією в Харківській області.

https://www.youtube.com/embed/-FQtIWybnew У США тим часом розвідувальна спільнота почала розслідувати причини двох серйозних помилок, допущених за останній рік щодо Афганістану та України. Серед іншого, йдеться про помилковий прогноз здатності Збройних сил України ефективно протистояти російській армії.

Умови контрнаступу

Днями тимчасова повірена США в Україні Крістіна Квін натякнула, що після того, як ЗСУ витіснили окупантів з півночі, вони цілком можуть визволити навіть ОРДЛО та Крим. Пані Квін, звісно, має рацію, коли каже про те, що «росіян треба гнати подалі». Це означає тільки одне: Вашингтон бачить розв’язання цього воєнного вузла у спосіб, колись запропонований Александром Македонським. Уже 17 травня Вашингтон трішки виправив себе: речник Держдепу США Нед Прайс заявив, що Україна сама має визначати, як завершити війну, яку проти неї розв’язала Росія.

Звісно, коли голова зовнішньополітичного відомства ЄС Жозеп Боррель каже, що наша війна на переломному етапі і ЄС не може допустити, щоб в України закінчилось озброєння, це позитивний сигнал. Але ці слова можна розцінити й по-іншому – вони є певним виправданням за те, що ЄС не вдалося фіналізувати шостий пакет санкцій проти РФ.

Нинішня воєнна реальність свідчить, що наявної зброї Україні таки не вистачає, зокрема, для результативного й успішного, з огляду на ймовірні втрати особового складу, контрнаступу.

До речі, загалом панорама світу виглядає так, що в Путіна залишилося небагато опцій. Або ядерна війна, або тотальна конвенційна війна з масованими бомбардуваннями, ракетними обстрілами українських міст та критичної інфраструктури, або капітуляція.

Ядерну війну Путін поки що відкидає, про що свідчить і його мовчання 9 травня, яке нівелювало попередні погрози міністра Лаврова. Капітуляція неприпустима, як і будь-яке завершення війни, з якої він не зможе вийти з показовим здобутком у вигляді «шматка території» – це ознака слабкості та шлях до швидкої втрати влади. Здається, він обрав саме друге, поєднавши це з переходом до глухої оборони.

Так чи інакше, кремлівський очільник, з огляду на численні злочини росіян, навряд чи зупиниться. А якщо так, то й повернення до питання масштабної мобілізації (якщо прихована не дасть результатів) цілком можливе. Отже, ціна війни для України може суттєво зростати. Є сподівання, що Захід не почне обмежувати допомогу, а буде її послідовно нарощувати.

При цьому, як ми вже вказували, необхідність надання Україні ракетних систем залпового вогню (наприклад, M142 HIMARS і М270 MLRS) та оперативно-тактичних ракетних комплексів (як і протикорабельних NSM) різко зростає. Про засоби протиповітряної оборони, зокрема сучасні ЗРК, і бойові літаки розмова взагалі притихла. На цьому тлі Україна третій місяць бореться на межі можливого, і це обов’язково має знайти відображення у зростанні довіри та зростанні підтримки.

Сторони шукають альтернативи та асиметричні можливості впливів на свою користь. Путін намагався щось отримати шляхом раптового проведення саміту ОДКБ, але залучити країни квазіблоку до війни проти України не вдалося. А промова самопроголошеного президента Білорусі Лукашенка взагалі стала свідченням остаточного відсторонення від Путіна з його кривавою авантюрою. Зокрема, саме так можна оцінити його істеричну заяву про те, що треба було б зі самого початку виступати блоком. Він наче хотів додати, що «тепер уже пізно, хай Кремль самотужки розгребе заподіяне»… Так чи інакше, це чергове свідчення, що Лукашенко не наважиться відкрито підтримати Путіна у військовій агресії проти України.

При цьому розвідки вже зробили припущення, що Російська Федерація планує організувати в країнах ОДКБ виробництво комплектуючих військової продукції, оминаючи санкції. Зокрема, Казахстан уже домовився з Туреччиною не лише про постачання безпілотників, а й розгортання такого виробництва на своїй території. Виникає питання, чи не будуть ці безпілотники підсилювати армію Путіна?

Міжнародний вимір війни змінюється в бік підтримки України, але все відбувається досить повільно. Майбутня стратегія відносин НАТО з Росією має бути ухвалена під час саміту Альянсу в червні та, напевно, міститиме неприємні речі для Москви. Можна вже відкинути сумніви – попри спротив Туреччини, Альянс таки отримає двох нових членів. Що також на користь Україні. По-перше, уздовж великого кордону Фінляндії з РФ можуть з’явитися нові натовські системи озброєнь. А по-друге, і сам спосіб швидкого входження Швеції і Фінляндії до Альянсу може виявитися цікавим для України в майбутньому. Бо зі зникненням режиму Путіна ідея членства України в НАТО може швидко відродитися.

Вирівнюється позиція Китаю: колишній посол КНР в Україні дуже критично оцінив вторгнення Росії в Україну, наголосивши на ознаках поразки російських військ і загрозі для європейської безпеки порядку денного президента Путіна щодо відновлення імперії.

Поступова зміна позиції Китаю дається взнаки і в економічній площині, зокрема в питаннях технологічних обмежень. Так, експорт китайських технологій до Росії різко впав у березні після того, як санкції набули чинності, а міністр торгівлі США Джина Раймондо заявила 17 травня, що постачання китайських ноутбуків до Росії в березні впали на 40% порівняно з лютим, тоді як експорт смартфонів зменшився на дві третини. Цитуючи чиновницю, видання The Washington Post повідомило, що експорт обладнання телекомунікаційних мереж упав на 98%. Виявилося, що, правду кажучи, Китаю вигідне технологічне виснаження РФ.

Німеччина виконала значну «роботу над помилками» і переходить до національних санкцій – запровадження нафтового ембарго без урахування позицій ЄС. Хоча тут і не без негативного присмаку – зокрема, деякі європейські лідери шукають можливості діалогу зі злочинним Путіним. Уже 17 травня після змістовних перемовин президента Зеленського з канцлером ФРН Шольцом була оприлюднена показова та дуже вагома заява: умовою для переговорів з РФ може бути лише «негайне виведення російських військ з України». Хоча достеменно невідомо, чи йдеться про виведення угруповань загарбників на рівень 23 лютого 2022 року, чи в опцію мають бути включені й Крим та ОРДЛО, за будь-яких умов звучить потужним викликом. У тому числі він важливий на тлі операції порятунку 265 захисників Азовсталі (дані станом на 17 травня. – Ред.), які фактично потрапили в полон і доля яких вирішуватиметься на найвищому рівні.

На тлі всього цього ЄС і США домовилися і надалі координувати свої дії, «щоб пом’якшити негативні наслідки» війни Росії в Україні для світової економіки. Та й Байден неабияк прагне досягти технологічної деградації РФ і суттєвих обмежень у виробництві зброї.

Але все це значний час, і боротьба країни за життя та свободу пожирає забагато людської крові.

Україна, як і в перші дні війни, потребує зброї, і ця потреба знову, як і в перші дні масштабного вторгнення, критична. Тепер для того, щоб вибити ворога зі своєї території, потрібні потужні ракетні системи та влучні санкції – із всебічним контролем за ворогом і його потенційними прихильниками. Отже, пів світу нині вирішує, чи дати можливість міжнародному злочинцю зберегти лице. А другий шанс для Путіна – точно перспектива нової війни, ще більш кривавої і більш масштабної. Чи врахують це лідери найпотужніших країн – гравців нинішньої міжнародної арени?