СИЛОВА ВІДПОВІДЬ АГРЕСОРУ

«Ніяка в світі сила нас не зламає

 бо нас коріння наше в землі тримає …»

Григорій Дудка, герой Крут

Агресія Росії проти України засвідчила, що Кремль, незважаючи на інтенсивне використання в ній багатьох різнорідних несилових засобів (політико-дипломатичних, економічних, інформаційних тощо), головну роль надає силовим, насамперед воєнним і спеціальним засобам.

Водночас відзначаються суттєві зміни у структурі силової компоненти агресії, а також у формах і способах її застосування. Йдеться, зокрема, про активне задіяння Росією підготовлених та озброєних нею незаконних збройних формувань, парамілітарних загонів на кшталт так званих козацьких товариств, приватних воєнних компаній, різного роду найманців.

Присутні у зоні конфлікту регулярні збройні сили Росії застосовуються дозовано, залежно від ситуації і, як правило, приховано — під легендою загонів «шахтарів і трактористів». Важливою їх «місією» стало «страхування» колабораціоністських формувань у випадку загрози розгрому, як це було під Іловайськом і Дебальцевом, та створення постійної загрози повномасштабного вторгнення значним угрупованням військ, зосередженим на кордоні з Україною.

Завдання щодо забезпечення протидії широкому спектру згаданих воєнних і спеціальних заходів, притаманних російській гібридній агресії, обумовили необхідність створення в Україні сектору безпеки і оборони — якісно нової форми об’єднання зусиль її військових формувань, правоохоронних та розвідувальних органів і спеціальних служб.

Нові важливі завдання постали і перед оборонною промисловістю України — забезпечити, у т. ч. за допомогою західних партнерів, сили без­пеки і оборони держави сучасним озброєнням.

Створення ефективного сектору безпеки і оборони та інноваційний розвиток оборонної промисловості держави є на сьогодні однією з голов­них умов мінімізації загроз державному суверенітету, відновлення тери­торіальної цілісності України, гарантування її мирного майбутнього як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Формування нової якості сектору безпеки і оборони 

Протидія України триваючій майже три роки російській збройній агресії на різних етапах мала певні відмінності. Вони пов’язані з особливостями дій противника, станом і спроможностями національних сил оборони[1], а також з реакцією цивілізованого світу на гібридну війну Росії проти України.

На першому етапі агресії, під час анексії Криму, українська влада, армія та населення через низку об’єктивних та суб’єктивних обставин виявилися не готовими до збройної відсічі ворогу. На півострові фактично не діяли органи центральної та місцевої влади, було втрачено керівництво силами оборони. У вкрай загрозливих для існування України умовах, наприкінці березня 2014 р., було прийнято рішення про передислокацію сил оборони з тимчасово окупованої території Криму в інші регіони країни.

На другому етапі агресії, коли Росія намагалася дестабілізувати ситуацію у східних та південних регіонах України з метою утворення свого протекторату — «Малоросії», керівництво країни прийняло рішення про проведення антитерористичної операції із залученням Збройних Сил України. На його виконання з травня 2014 р. було відновлено призов громадян на строкову військову службу та здійснено першу часткову мобілізацію. Розпочалося перекидання військ із західних та центральних регіонів України на її схід. На східному напрямі, за участю обласних держадміністрацій, було створено три оборонні рубежі, на яких триває обладнання оборонних позицій наших військ.

Російська агресія зініціювала появу в Україні нових, ефективних у гібридній війні неурядових складників сил оборони — добровольчого і волонтерського рухів. Вони об’єднали військо з народом, а фронт із тилом. Високий патріотизм, хоробрість та ініціатива добровольців і волонтерів значною мірою сприяли звільненню влітку 2014 р. нашими силами оборони майже половини окупованої Росією території Донбасу. У відповідь РФ вдалася до нанесення зі своєї території вогневих ударів по українських позиціях, вторгнення регулярних армійських частин на нашу територію та прямої їх участі у бойових діях. Це стало головним чинником збереження російсько-терористичними загонами тимчасового контролю над окремими районами Донецької та Луганської областей.

З весни 2015 р., на третьому етапі російської агресії, ситуація на Донбасі дещо стабілізувалася. Це стало можливим завдяки підвищенню спроможностей сил оборони України, запровадженим до Росії міжнародним санкціям, жорсткій позиції західних держав та України на переговорах у Нормандському та Мінському форматах.

Україна значно посилила, порівняно з весною 2014 р., спроможності своїх сил оборони. Зокрема, здійснено нарощування чисельності Збройних Сил (до 250 тис. осіб) та їх бойового складу. Сформовано Сили спеціальних операцій. Найбільш боєздатною складовою Збройних Сил стали Високомобільні десантні війська. Збільшено їх бойовий склад, суттєво зросли їх вогневі спроможності, аеромобільні бригади перетворено на десантно-штурмові. Здійснено перехід від застосування на Донбасі окремих зведених підрозділів до застосування повноцінних військових частин, об’єднаних в оперативні угруповання. Забезпечено прикриття основних загрозливих напрямків, планове проведення бойового злагодження і ротації бригад та інших військових частин. Створено оперативні ре­зерви військ.

За допомогою західних держав та НАТО удосконалюється система підготовки військ. Серйозні зміни відбулися у системі територіальної оборони. Забезпечено військову присутність у всіх ключових населених пунктах, підвищено бойові спроможності сил та засобів територіальної оборони, зокрема, за рахунок створення стрілецьких батальйонів, загонів оборони та підрозділів охорони військкоматів. Визначальним чинником підвищення спроможностей сил оборони стало проведення у 2014—2015 рр. шести черг часткової мобілізації. Загалом до їх лав було призвано понад 200 тис. громадян, з яких понад 100 тис. узяли участь в АТО. Триває створення оперативного резерву підготовленого особового складу сил оборони. Розпочато формування мобілізаційного резерву, призначеного для укомплектування військових частин територіальної оборони, частин забезпечення та поповнення втрат у ході бойових дій.

Удосконалено систему управління угрупованнями військ — до неї входять управління чотирьох оперативних командувань та Об’єднаний оперативний штаб. Сили оборони отримали у згаданий період понад 30 тис. відновлених, нових та модернізованих одиниць озброєння, військової та спеціальної техніки. Триває процес створення сучасних систем логістичного, медичного та інших видів забезпечення сил оборони.

Значну роль у підвищенні бойових спроможностей українських сил оборони, підготовці їх особового складу, постачанні їм військової техніки, насамперед її високотехнологічних зразків, відіграє допомога з боку західних держав, НАТО та ЄС.

Квола відповідь України на агресивну політику Росії на початку 2014 р. стала «моментом істини», який засвідчив системну кризу національного сектору безпеки і оборони та показав необхідність негайного здійснення масштабних реформ у цій сфері. Перед Україною постало надскладне завдання — проводити швидкі реформи у секторі безпеки і оборони в умовах протидії широкомасштабній російській агресії. Аналогічний процес у західних країн, навіть за умов мирного часу, не був швидким і тривав роками. Україна ж такого резерву часу не має.

Ситуація, що склалася, суттєво ускладнила процес реформування, адже необхідно було уникнути додаткових загроз національній безпеці внаслідок перерозподілу повноважень та перегляду умов функціонування складових сектору безпеки і оборони.

Російська агресія проти України, анексія Криму й окупація окремих районів Донецької та Луганської областей кардинально змінили ставлення до питань оборони. Вперше за період незалежності в країні сформувався консенсус очільників держави, парламенту, уряду, політичних партій та рухів, суспільства і пересічних громадян щодо необхідності розбудови сучасного сектору безпеки і оборони. Суспільство усвідомило, що російська воєнна загроза існуватиме ще багато років, тож давати їй відсіч та боронити Вітчизну мають самі українці. При цьому не варто розраховувати, що НАТО чи його окремі держави-члени воюватимуть з Росією за Україну.

Як наслідок, з початку проведення антитерористичної операції Україна вживає системних заходів для посилення спроможностей сектору безпеки і оборони. Зокрема, фінансування оборонних потреб за останні два роки було суттєво збільшене: у 2015 р. його обсяги становили 49 334,0 млн. грн. (2,67 % ВВП), а у 2016 р. було передбачено асигнування в сумі 59 547,8 млн. грн. (3,0 % ВВП).

Процес реформування сектору безпеки і оборони України розпочався з оновлення низки стратегічних і програмних документів держави. Так, Указом Президента України від 26 травня 2015 р. № 287 затверджено нову редакцію Стратегії національної безпеки України. Здобутком є те, що у вкрай стислі терміни, спільно з фахівцями НАТО, ЄС та радниками західних країн, уперше проведено комплексний огляд сектору безпеки і оборони, Президентом України затверджено нову Воєнну доктрину, Стратегічний оборонний бюлетень України та Концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України. У цих стратегічних і концептуальних документах містяться засадничі положення щодо реформування вітчизняного сектору безпеки і оборони, спрямовані на формування його нової якості, у т. ч. оборонної складової.

Головним напрямом досягнення такої якості визначено підвищення ефективності керівництва та управління силами оборони. Вже розпочато процеси:

—       об’єднання політичного, воєнно-політичного, адміністративного і військового керівництва силами оборони, а також управління ними, з урахуванням принципів, прийнятих у НАТО та ЄС, а також досвіду бойових дій на Донбасі;

—        відокремлення у системі органів військового управління функцій із забезпечення формування державної політики у сфері оборони від функцій з реалізації цієї політики. Таким чином, створюються дві окремі підсистеми: фахівці першої зосередяться на питаннях формування, оснащення, підготовки, забезпечення і розвитку сил оборони, другої — на виконанні функцій об’єднаного військового управління застосуванням сил оборони; налагодженні більш тісної міжвидової та міжвідомчої координації; підвищенні рівня компетентності і відповідальності посадових осіб усіх ланок органів військового управління сил оборони.

Загальне керівництво силами оборони відтепер безпосередньо або через Раду національної безпеки і оборони України (далі — РНБОУ) здійснює Президент України — Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України[2]. При цьому додаткові повноваження з питань організації роботи Воєнного кабінету РНБОУ та здійснення контролю за виконанням прийнятих рішень надані Секретареві РНБОУ[3]. Розпочато запровадження сучасної системи кризового прогнозування, планування, керівництва та управління силами оборони за стандартами НАТО.

Міністр оборони України, який підпорядковується Президенту України — Верховному Головнокомандувачу Збройних Сил України і є підзвітним Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України, надалі буде цивільною особою[4]. Він та його цивільні заступники здійснюватимуть політичне, воєнно-політичне, адміністративне та інше цивільне керівництво силами оборони[5].

Президент України, з метою формування об’єднаного військового управління різнорідними та міжвідомчими силами оборони, ухвалив цього року низку важливих рішень. Це, зокрема, стосується створення двох окремих військових посад — «Головнокомандувач Збройних Сил України» та «Начальник Генерального штабу Збройних Сил України», введення посади «Командувач об’єднаних сил», формування Об’єднаного оперативного штабу Збройних Сил України, більш широкого залучення до процесів оборонного планування керівників Національної гвардії України, Державної спеціальної служби транспорту України та інших складових сил оборони[6].

Зі свого боку, Міністерство оборони та Генеральний штаб Збройних Сил України розпочали перебудову системи військового керівництва й управління Збройними Силами та іншими складовими сил оборони.

Суттєві зрушення відбуваються і в безпековій складовій сектору безпеки і оборони України.

З метою приведення діяльності Служби безпеки України у відповід­ність до реалій оперативної обстановки та підвищення ефективності протидії новим загрозам національній безпеці вжито низку організаційних заходів. Зокрема, посилено ключові підрозділи Служби, проведено роботу з удосконалення правового забезпечення діяльності спецслужби в умовах військової агресії РФ, проведення АТО на сході нашої держави.

Фактично завершено очищення лав Служби безпеки України від зрадників та корупціонерів, а також осіб із низькими професійними та морально-діловими якостями. Значна частина співробітників набула досвіду проведення оперативно-розшукових та контррозвідувальних заходів у зоні ведення бойових дій, в умовах активної діяльності різного роду інформаторів, провокаторів та диверсійно-розвідувальних груп противника.

Одним з основних чинників успішної протидії гібридній війні стало посилення контррозвідувального режиму. Так, було нейтралізовано близько ЗО терористичних груп, підготовлених російськими спецслужбами; за рік — із червня 2015 р. по травень 2016 р. — за матеріалами контррозвідки СБУ відкрито 367 кримінальних проваджень, у т. ч. 76 – за ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада), 3 — за шпигунство. Під слідством перебувають 13 агентів російських спецслужб.

Українська контррозвідка успішно протидіє спробам спецслужб РФ створити фейкові «народні республіки» в регіонах України. Зокрема, було блоковано наміри росіян та їх спільників утворити «Народну раду Бессарабії», «республіку Буджак», «Народну раду Миколаєва» тощо. Через ці псевдоутворення агресор планував дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію в країні. Спецслужби держави-агресора також планували ініціювати через «агентів впливу» внесення законопроектів щодо федералізації нашої держави[7].

У взаємодії з іншими суб’єктами загальнодержавної системи боротьби з тероризмом Служба безпеки України запровадила та здійснює контроль за переміщенням осіб, транспортних засобів і вантажів (товарів) через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей. Зазначений контроль, запроваджений з метою локалізації конфлікту як традиційний елемент забезпечення національної безпеки, має на меті протидію теро­ризму та розвідувально-підривній діяльності російсько-терористичних структур і спрямований на забезпечення права громадян України виїжджати з неконтрольованих територій.

Задля забезпечення дії Конституції та законів України, безпеки і нормалізації життєдіяльності населення, правопорядку, недопущення гуманітарної катастрофи в районі проведення АТО запроваджено си­стему військово-цивільних адміністрацій як тимчасових державних органів, які діють на території Донецької та Луганської областей у скла­ді Антитерористичного центру (АТЦ) при СБУ. Вже протягом першого року функціонування таких органів влади вдалося відновити українську юрисдикцію на звільнених територіях Донбасу і розпочати вирішення їх нагальних соціально-економічних проблем.

З початком гібридної війни зіткнулися з принципово новими викликами для своєї діяльності і розвідувальні органи України. їх діяльність була націлена насамперед на відновлення оперативних, технічних, фінансових та організаційних можливостей, втрачених унаслідок цілеспрямованого руйнування попереднім керівництвом держави національних розвідувальних органів, анексії Криму та встановлення тимчасового контро­лю з боку квазідержавних утворень ДНР і ЛНР над окремими районами Донецької та Луганської областей.

Для Служби зовнішньої розвідки України виникла необхідність виконання не властивих їй завдань військового-тактичного характеру, а проведення АТО вимагало налагодження більш тісної взаємодії та координації суб’єктів розвідувальної діяльності з іншими суб’єктами сектору безпеки і оборони. Ці проблеми були успішно вирішені у стислий термін, і зараз центри координації та взаємодії ефективно виконують низку важливих військово-тактичних, оперативних і розвідувальних завдань.

Для закріплення специфіки та особливостей діяльності розвідувальних органів України в нових умовах та актуалізації відповідної нормативно-правової бази низку змін було внесено до окремих законів України у сфері розвідувальної діяльності.

З огляду на якісно нові геополітичні умови та з метою підвищення ефективності діяльності вітчизняної розвідки, у січні 2015 р. було утворено Об’єднаний комітет з питань розвідувальної діяльності (ОКРД) при Президентові України, що дало старт реформуванню та розвитку вітчизняних розвідувальних органів. Крім того, у березні 2016 р. прийнято Національну розвідувальну програму.

Нового змісту набуло співробітництво з іноземними спецслужбами та розвідувальними органами, передусім країн — членів НАТО. Воно стало більш прагматичним, конкретним, спрямованим на вирішення актуальних завдань міжнародної, регіональної та національної безпеки. Такий підхід дав змогу перейти на новий рівень взаємодії – проведення спільних розвідувальних операцій, що загалом сприяє формуванню нового рівня довіри та співробітництва між спецслужбами.

Вкрай низький рівень довіри населення до органів внутрішніх справ, їх корумпованість, відсутність у працівників належної мотивації до праці потребували від керівництва держави рішучих кроків щодо якісного забезпечення громадської безпеки в умовах нових гібридних загроз.

З 2014 р. розпочалася робота з розбудови нової моделі системи органів внутрішніх справ України, упорядкування і розроблення механізмів управління їх структурними ланками для підвищення результативності функціонування, поліпшення криміногенної ситуації в країні.

У рамках реалізації Концепції першочергових заходів реформування сис­теми Міністерства внутрішніх справ та Стратегії розвитку органів внутрішніх справ України, які були схвалені урядом, прийнято Закон України «Про Національну поліцію», що набув чинності 7 листопада 2015 р. За активної підтримки міжнародних організацій та урядів провідних країн світу розпочато реалізацію низки проектів з розбудови Національної поліції України.

Найбільшого прогресу та підтримки населення досягнуто у сфері розвитку універсальних високомобільних підрозділів патрульної поліції, створених для ефективної профілактики та протидії злочинності, підтримання громадської безпеки і порядку, надання якісних поліцейських послуг, зменшення аварійності на автомобільних шляхах держави.

Триває процес створення Корпусу оперативно-раптової дії «КОРД» — єдиного і універсального підрозділу поліції особливого призначення для протидії злочинності, здійснення силової підтримки під час проведення оперативно-розшукових заходів, слідчих (розшукових) дій, забезпечення охорони свідків у кримінальному судочинстві, підтримання публічної безпеки і порядку тощо.

Одним із важливих напрямів підвищення ефективності протидії злочинності є реформування блоку кримінальної поліції та слідства, створення служби детективів. З цією метою вже розроблено низку законопроектів, однак в цілому прогрес у цій сфері наразі незначний.

Однією з безпекових структур, що найбільш динамічно розвивається, стала Національна гвардія України, створена понад два роки тому. Нацгвардійці відіграли значну роль під час захисту територіальної цілісності та державного суверенітету України. У стислий термін військовослужбовцями НГУ було прийнято під охорону низку важливих стратегічних об’єктів, об’єктів критичної інфраструктури та важливих державних об’єктів, забезпечено їх охорону та оборону, посилено охорону атомних електростанцій. Завдяки прийняттю ефективних управлінських рішень та маневру силами і засобами НГУ вдалося у короткі строки стабілізувати ситуацію та не допустити подальшої ескалації ситуації у містах Харкові, Одесі, Херсоні, Миколаєві, Маріуполі. В районі проведення АТО силами Нацгвардії у взаємодії з іншими складовими сектору безпеки і оборони були успішно проведені операції зі звільнення від незаконних збройних формувань та взяття під контроль низки населених пунктів на території Донецької та Луганської областей.

Досвід проведення АТО та необхідність удосконалення взаємодії з іншими силами охорони правопорядку та військовими формуваннями мав наслідком внесення змін до Закону України «Про Національну гвардію України» наприкінці 2015 р.

Для виконання поставлених завдань командування НГУ розробило та успішно застосовує нові тактичні форми протидиверсійної боротьби, підтримання громадського порядку на підконтрольних Україні територіях, виявлення та припинення діяльності терористичних і розвідувальних груп противника. Крім цього, змінено підходи до озброєння та оснащення військовослужбовців НГУ, кадрового, фінансового та матеріально-технічного забезпечення, професійної підготовки. Підготовка особового складу підрозділів Нацгвардії здійснюється з урахуванням досвіду підрозділів французької й турецької жандармерії, а також італійських карабінерів і національної гвардії США.

Потрібно відзначити оперативне, якісне комплектування новосформованих підрозділів НГУ та доукомплектування існуючих, що дало змогу залучити для проходження служби у військовому резерві найбільш патріотично налаштованих, вмотивованих громадян України, готових виконувати бойові завдання із захисту суверенітету й територіальної цілісності України.

Докорінна зміна безпекової ситуації, збройна агресія з боку Російської Федерації потребували змін у забезпеченні прикордонної безпеки та діяльності Державної прикордонної служби України.

Від початку гібридної війни Державна прикордонна служба України надає необхідні сили та засоби для виконання завдань у районі проведення АТО. Організовано службу прикордонних нарядів на першому оборонному рубежі смуги безпеки, на другому — здійснюється пропуск осіб, транспортних засобів та вантажів. Для належного виконання нових завдань було збільшено чисельність ДПСУ.

Посилено режим охорони на ділянці державного кордону з Російською Федерацією. На оперативному й тактичному рівні Державною прикордонною службою здійснюються заходи з протидії незаконному переміщенню через державний кордон осіб, зброї та боєприпасів, у т. ч. з тимчасово непідконтрольних територій углиб України. За результатами вжитих протя­гом 2014 р. заходів відмовлено у в’їзді з РФ майже 15,5 тис. осіб, в 2015 р. – близько 10 тис. осіб[8].

Здійснено комплекс заходів щодо інженерно-технічного облаштування українсько-російського державного кордону, територій, прилеглих до районів проведення антитерористичної операції, та лінії розмежування з окупованою РФ Автономною Республікою Крим.

Унаслідок докорінної зміни безпекової ситуації та необхідності виконання нових завдань з охорони і захисту державного кордону були внесені зміни у стратегічні й програмні документи прикордонного відомства. Зокрема, схвалено нову Стратегію розвитку Державної прикордонної служби України.

Запроваджено нові форми співпраці з прикордонними відомствами су­сідніх країн та Європейською агенцією з питань управління оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах держав — членів ЄС FRONTEX. Зокрема, здійснюються спільний багатосторонній аналіз ризиків у сфері безпеки державного кордону, обмін інформаційними повідомленнями у разі виявлення нових способів протиправної діяльності на державному кордоні, а також найбільш характерних випадків правопорушень.

Нинішня російська агресія та воєнна загроза зі сходу, що існуватиме у тривалій історичній перспективі, є визначальними чинниками, які впли­вають на формування і реалізацію державної політики України у сфері національної безпеки і оборони, оборонне і безпекове планування та реформування і розвиток вітчизняних сил безпеки і оборони.

Головні завдання подальшого реформування сектору безпеки і оборони 

Завершення реформування сектору безпеки і оборони України та набуття ним нової якості потребує вирішення низки важливих завдань. Стосовно оборонної складової сектору йдеться про набуття силами оборони спроможностей, необхідних для ефективного реагування на воєнно-політичні виклики й гібридні воєнні загрози; підвищення рівня їх сумісності під час участі в операціях НАТО та ЄС із кризового реагування, а також в інших операціях з підтримання миру і міжнародної безпеки; досягнення критеріїв, потрібних для набуття членства в НАТО.

Стрижнем сил оборони залишатимуться Збройні Сили. Однак суттєвий за обсягами та специфічний за характером внесок до їх спроможностей мають забезпечувати Національна гвардія України, органи управління, сили та засоби Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, Державної прикордонної служби, Служби безпеки та Служби зовнішньої розвідки України. Такий різнорідний міжвідомчий склад сил оборони потребує дієвих механізмів взаємоузгодження їх трансформації та подальшого розвитку, технічного оснащення, підготовки, зокрема спільної, та всебічного забезпечення. Це можливо за використання ефективних механізмів оборонного планування та управління оборонними ресурсами, що застосовують у НАТО.

Йдеться, зокрема, про методологію т. зв. всебічного підходу до забезпечення оборони і методик планування, що ґрунтуються на досягненні необхідних спроможностей силами оборони, враховують їх підготовку до виконання завдань за призначенням, належне матеріально-технічне забезпечення потреб цих сил тощо. Актуальним є також створення інтегрованої системи управління ризиками; запровадження існуючої в НАТО циклічності процесу розроблення документів оборонного планування; адаптування до стандартів Альянсу згаданих документів, а також документів оперативного і бойового управління, статутів та настанов сил оборони; забезпечення дієвого контролю за станом виконання завдань і заходів, визначених у документах оборонного планування.

У свою чергу, для впровадження ефективного та прозорого управління оборонними ресурсами слід, з використанням євроатлантичних стандартів, переглянути принципи і підходи до бюджетного планування та обсяги забезпечення ресурсами сил оборони; поступово досягнути раціонального розподілу видатків на забезпечення утримання військ (сил), їх потреб на оперативну та бойову підготовку, розвиток і закупівлю озброєння, військової та спеціальної техніки.

Важливим завданням трансформації оборонного сектору є створення об’єднаної системи логістики сил оборони, яка відповідала б стандартам НАТО і була придатною як у мирний час, так і в особливий період. Для цього передбачається удосконалити відповідну нормативно-правову базу, а також перейти на прийняті у НАТО системи: кодифікації озброєння, військової та спеціальної техніки, військово-технічного майна, ракет і боєприпасів та матеріально-технічних засобів; уніфікації речового, продовольчого та інших видів забезпечення; управління життєвим циклом продукції оборонного призначення та подвійного використання тощо.

На часі – створення сучасної системи медичного забезпечення сил оборони з урахуванням відповідних принципів і стандартів НАТО та досвіду бойових дій на Донбасі. Ця система має забезпечувати медичну допомогу як під час виконання бойових завдань, так і в період лікування та медичної реабілітації поранених у рамках єдиного медичного простору нашої держави шляхом інтеграції з існуючою цивільною системою охорони здоров’я.

З огляду на це, передбачається удосконалити систему управління військово-медичною службою, її функціональні та організаційні структури; оптимізувати кількість і розташування військово-медичних закладів з урахуванням потреб оборони держави. Слід зосередити увагу також на розвитку військової медицини, вдосконаленні організаційно-штатної структури медичних підрозділів військових частин і з’єднань, системи комплектування їх медичним персоналом, забезпеченні необхідним оснащенням, евакуаційно-транспортними засобами тощо.

Важливо нарощувати, у т. ч. за допомогою держав — членів НАТО, спроможності держави щодо надання медичної допомоги особам, постраждалим унаслідок бойових дій, їх реабілітації, включно з медико-психологічним та санаторно-курортним лікуванням.

При створенні нової системи медичного забезпечення сил оборони має бути збережений визначений законодавством рівень соціальних гарантій щодо медичного обслуговування військових, ветеранів військової служби, членів їх сімей, цивільних працівників та інших категорій громадян, які мають право лікуватись у військових лікувальних закладах.

Набуття силами оборони належних спроможностей неможливе без підвищення професіоналізації особового складу сил оборони та створення необхідного військового резерву. Для цього, зокрема, потрібно: створити умови для формування нової ментальності командного та рядового складу сил оборони на основі європейських цінностей; переглянути організацію їх військової служби, військові статути та інші документи, що регламентують порядок ЇЇ проходження, а також взаємовідносини між військовими, військовим і цивільним персоналом; запроваджувати національно-патріотичні атрибути військової служби. Важливим завданням є перехід до нового стилю управління у військовій сфері, європейських взаємовідносин між керівниками та підлеглими.

Дедалі більшого значення у професіоналізації сил оборони набуває підвищення мотивації до проходження військової служби. Йдеться, насамперед, про посилення правового та соціального захисту військових, упорядкування їх службової діяльності, вирішення їх житлових проблем тощо. Це дасть змогу забезпечити стійке збільшення у силах оборони частки військовослужбовців за контрактом, формування професійного сержантського складу, нарощування чисельності військового резерву.

Для посилення професіоналізації сил оборони потрібно налагодити в них сучасну систему кадрового менеджменту з використанням прийнятих у НАТО принципів кадрової та гуманітарної політики. Необхідно забезпечити ефективне управління кар’єрою професійних військовослужбовців у спосіб підвищення якості їх навчання і підготовки, впровадження прозорої та доброчесної системи добору кандидатів і призначення їх на посади, уточнення процедур звільнення військових зі служби та створення умов для їх адаптації до цивільного життя.

Ситуація як у районі проведення антитерористичної операції, так і в інших регіонах країни залишається складною. Тож українським спеціальним службам та правоохоронним органам потрібно докладати чимало зусиль для упередження загроз, викриття справжніх намірів противника, своєчасного виявлення та припинення розвідувальної, диверсійної, терористичної та іншої протиправної діяльності проти нашої держави.

Подальше реформування Служби безпеки України має забезпечити «її трансформацію у динамічну, укомплектовану високопрофесійними фахівцями, забезпечену сучасними матеріальними і технічними засобами спеціальну службу, здатну ефективно захищати державний суверенітет, конституційний лад і територіальну цілісність України» [9].. Такий підхід та врахування досвіду діяльності спецслужб держав — членів ЄС і НАТО дозволить суттєво підвищити ефективність СБУ, роль якої у протидії гіб­ридній війні суттєво зростає. Найближчим часом очікується прийняття Концепції реформування СБУ.

Метою розвитку вітчизняних розвідувальних органів є «посилення розвідувальних спроможностей України на основі їх узгодженого функціонування, координації діяльності та зміцнення взаємодії з партнерськими спецслужбами держав — членів НАТО»[10]. Це дозволить підвищити ефективність діяльності розвідувальних органів України в умовах гібридних загроз і обмежених фінансових можливостей держави.

Важливого значення набуває прийняття Закону України «Про розвідувальну діяльність», який повинен чітко визначити суб’єктність національної розвідувальної системи, її формат, структуру, права та обов’язки суб’єктів, правові засади, порядок, форми і механізми взаємодії між ними та з іншими органами, які залучаються до здійснення розвідувальних заходів.

Реформа Міністерства внутрішніх справ України має забезпечити «максимально доцільну консолідацію правоохоронної діяльності у сфері його відповідальності, позбавлення невластивих контрольних і дозвільних функцій, підвищення рівня довіри громадян до правоохоронних органів, трансформацію у цивільний центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах правоохоронної діяльності, захисту державного кордону, міграційної діяль­ності та цивільного захисту»[11].

Необхідно вирішити питання щодо належного забезпечення правоохоронців сучасними технічними засобами, удосконалити систему підвищення кваліфікації та навчання поліцейських, спеціалістів для слідчих підрозділів, запровадити принципово нову систему оцінювання ефективності діяльності Національної поліції України.

Розвиток Національної гвардії України як військового формуван­ня з правоохоронними функціями має бути спрямований на «збільшен­ня її спроможностей щодо забезпечення громадської безпеки, фізичного захисту об’єктів критичної інфраструктури, участі в охороні та обороні державного кордону України, а також підтримки операцій Збройних Сил України у кризових ситуаціях, що загрожують національній безпеці, та в особливий період»[12].

Пріоритетним завданням на найближчий час має стати розгортання належним чином підготовлених військових частин оперативного призначення та загонів спеціального призначення, а також оснащення частин і підрозділів Національної гвардії України новітніми та модернізованими зразками озброєння і військової техніки, спеціальними засобами та обладнанням для охорони громадського порядку, сучасними системами управління та зв’язку.

Відповідно, мають бути змінені організаційно-штатні структури, а системи управління вдосконалені до рівня стандартів НАТО. Особливу увагу слід приділити реформуванню системи бойової та спеціальної підготовки, розгортанню та обладнанню центрів підготовки підрозділів частин оперативного призначення.

Розвиток Державної прикордонної служби потребує вирішення таких завдань, як:

—       модернізація системи управління і посилення бойових можливостей;

—     забезпечення сучасними технічними засобами, впровадження новітніх інформаційних технологій у систему управління та забезпечення захисту інформаційних ресурсів;

—       визначення чіткого механізму залучення в мирний час з’єднань, військових частин і підрозділів Збройних Сил України до заходів з посилення охорони державного кордону та суверенних прав держави в її виключній (морській) економічній зоні;

—       удосконалення співпраці з прикордонною охороною сусідніх країн, країн ЄС, зокрема, спільний багатосторонній аналіз ризиків у сфері безпеки державного кордону, співпраця у підготовці кадрів тощо. Особливе занепокоєння наразі викликає невирішеність питання щодо

відновлення контролю за ділянкою державного кордону в зоні проведення АТО.

Для адекватного і гнучкого реагування на весь спектр загроз національній безпеці України в умовах протидії гібридній війні важливо продовжувати реформування та розвиток усіх складових сектору безпеки і оборони. Актуальними залишаються завдання щодо вдосконалення міжвідомчої взаємодії, раціонального використання наявних у держави можливостей і ресурсів.

Відновлення та розвиток оборонної промисловості 

Оборонна промисловість — одна з небагатьох галузей промисловості України, де збереглися високотехнологічні виробництва.

Нині українська оборонка значно відстає у розвитку елементної бази мікроелектроніки, мікропроцесорної техніки, нанотехнологій, без чого неможливе створення сучасних зразків озброєння. Мізерною є частка впроваджених нових технологічних процесів у сфері виробництва озброєння в загальних обсягах освоєних нових технологій. Ледь жевріє діяльність з патентування вітчизняних винаходів, впровадження винаходів, нових технологій та матеріалів.

Основними причинами цих проблем є:

—   неефективність діючої системи управління оборонною промисловістю;

—   структурна недосконалість оборонної промисловості через незавершеність запровадження організаційних, законодавчих, економічних, техніко-технологічних, майнових та інших перетворень;

—   відсутність державної підтримки технологічної модернізації підприємств, стимулювання розвитку критичних технологій;

—   занепад наукового, технічного та виробничого потенціалу оборонних підприємств;

—   високий рівень зносу основних фондів;

—   недостатність ресурсного забезпечення та неефективне використання наявних ресурсів;

—   втрата традиційних ринків експорту продукції військового призначення та подвійного використання, що призвело до зменшення обсягів виробництва, а також коштів підприємств, що спрямовуються на створення і модернізацію зразків видів озброєнь і військової техніки, які мають попит на зовнішніх та внутрішньому ринках;

—   високий рівень імпортозалежності від Російської Федерації.

Нині, коли оборонна промисловість має оперативно та якісно виконувати своє головне завдання — задовольняти потреби Збройних Сил України та інших військових формувань у ОВТ, до «хронічних» проблем ОПК України, пов’язаних переважно із застарілою матеріально-технічною базою виробництва, додалися нові. Йдеться про втрату контролю над низкою підприємств оборонного спрямування через анексію Автономної Республіки Крим та м. Севастополь, а також тимчасову окупацію окремих районів Донецької та Луганської областей, а також про при пи нен ня Україною ві йськово-техн іч ного співробітництва (ВТС) з Російською Федерацією як країною-агресором.

Російська окупація АРК суттєво зменшила можливості ОПК України не тільки у військово-морському сегменті (кораблебудування та судноремонт), а й у авіаційному (розробка та виготовлення парашутних систем, випробування авіаційної техніки, ремонт літаків та вертольотів морської авіації) і танкобудуванні.

На тимчасово окупованій території Донецької та Луганської областей залишаються важливі підприємства з виробництва боєприпасів, вибухових речовин, спецхімії та спецматеріалів, а також з авіаремонту.

Розрив ВТС з Росією обумовлює необхідність активізувати заходи з імпортозаміщення російських комплектуючих для українських підприємств. Тим більше що у Воєнній доктрині України, затвердженій Указом Президента від 24 вересня 2015 р. № 555, визначено, що воєнно-економічне та військово-технічне забезпечення воєнної безпеки держави безпосеред­ньо залежить від українського ОПК.

Реалії сьогодення такі, що, з огляду на обмежені можливості отримання летальної зброї від наших партнерів, забезпечувати українське військо сучасним озброєнням мусимо самі, спираючись передусім на власну оборонну промисловість.

Слід зазначити, що протягом останніх років українська оборонка значно змінилася.

Уже в 2015 р. державне оборонне замовлення було виконане майже на 100 %. Рішення про припинення виробничої та науково-технічної коопе­рації оборонних підприємств України і РФ[13] стимулювало пошук нової кооперації та нових ринків збуту товарів військового призначення.

Зростанню результативності діяльності оборонних підприємств спри­яло прийняття низки важливих законодавчих актів. Зокрема, зміни у Податковому та Митному кодексах України дали змогу звільнити від мита та податків товари (запчастини, вузли та агрегати), необхідні для виробництва ОВТ для Збройних Сил. Уряд своїм рішенням[14] дозволив передоплату спеціального обладнання та устаткування, необхідного для розроблення і виготовлення озброєння, військової та спеціальної техніки для потреб Збройних Сил України й інших військових формувань терміном до одного року.

Усе це створило сприятливі умови для виконання державних контрактів з оборонного замовлення, збільшення в його обсязі сучасних зразків озброєння. І результати не забарилися: упродовж 2015 р. за результатами проведених державних випробувань на озброєння Збройних Сил України було прийнято близько 20 нових зразків озброєння та військової техніки.

Значний потенціал у нарощуванні можливостей створення та виробництва сучасного озброєння і військової техніки зосереджений у недержавному секторі національної економіки.

Так, поряд із підприємствами ДК «Укроборонпром» і Державного кос­мічного агентства України (ДКАУ), які становлять основу національного ОПК, вагомий внесок у створення сучасного ОВТ роблять і приватні ком­панії, такі як ПАТ «Мотор Січ», ВАТ «АвтоКРАЗ» і багато інших.

Однак для ефективної реалізації потенціалу недержавного сектору національної економіки потрібні суттєві зміни в розвитку державно-приватного партнерства у сфері оборонної промисловості та вирішення існуючих тут проблем. Серед найважливіших — знаходження взаєморозуміння та компромісів з державою у питаннях гарантування інвестицій, ринків збуту, ціноутворення, випробування товарів військового призначення, інтелектуальної власності, роялті тощо.

Розвиток оборонної промисловості тісно пов’язаний з розвитком інших високотехнологічних галузей. Прикладом такого комплексного позитивного впливу є проекти українських компаній ПАТ «Мотор Січ» та ДП «Завод 410 ЦА» щодо модернізації вертольотів Мі-2 та Мі-8, які можуть виконувати завдання різної складності й використовуватися як для потреб міністерств оборони і внутрішніх справ, так і в інтересах інших суб’єктів. Ці принципово нові машини вже нині мають попит на внутрішньому ринку і в зарубіжжі.

Серед найближчих головних пріоритетів розвитку вітчизняної оборонної промисловості є створення виробництва та постачання в інтересах:

Сухопутних військ — високоточних ракет і боєприпасів, артилерійських систем і бронетранспортерів нового покоління, засобів зв’язку та управління, автоматизованих комплексів розвідки, безпілотних літальних апаратів (у тому числі ударних), навігаційної апаратури;

Повітряних Сил — модернізованих літаків, вертольотів, засобів радіолокації, станцій радіоелектронної боротьби, зенітних ракетних комплексів, розробка зенітного ракетного комплексу середньої дальності та військово-транспортних літаків;

Військово-Морських Сил — комплексів крилатих ракет, бойових кораблів та броньованих артилерійських катерів.

Надзвичайно важливо ухвалити рішення і сформувати законодавство щодо розвитку стратегічних галузей оборонної промисловості, зокрема, ракетно-космічної, авіаційної, кораблебудівної, боєприпасів та спеціаль­ної хімії, приладобудування.

Передумовою для розвитку в Україні сучасних виробництв озброєння та військової техніки може стати цивілізоване реформування вітчизняного оборонного комплексу відповідно до міжнародних стандартів корпоратизації. Це дозволить створити прозору сучасну структуру управління, зокрема наглядові ради, встановити єдині загальноприйняті правила гри для міжнародних інвесторів, залучити іноземний капітал та дозволити йому працювати на посилення обороноздатності України.

Ще один ключовий напрям реформування оборонної галузі — створення кластерів, які об’єднають профільні підприємства. У червні 2016 р. був створений перший кластер — Українську авіабудівну корпорацію — на фундаменті легендарного ДП «Антонов». А завдяки Закону України № 1475, ухваленому в липні 2016 р., українські авіабудівники тепер уже можуть створювати спільні підприємства з іноземними компаніями за кордоном.

На порядку денному – створення інших кластерів, які об’єднають державні та приватні підприємства за чіткою спеціалізацією. їх ядром має бути профільний концерн з правами спецекспортера. Кожен з таких кластерів матиме замкнений цикл виробництва, вестиме розробки нової техніки та виготовлятиме новітню продукцію.

Інтелектуальні та фінансові ресурси держави мають бути спрямовані на технологічне оновлення виробничої бази, удосконалення взаємодії між наукою і виробництвом, інтегрування у світову оборонно-промислову кооперацію та співробітництво, підготовку висококваліфікованих кадрів.

Заходи з імпортозаміщення. Після припинення військово-технічного співробітництва з Росією для оборонної промисловості України вкрай важливо вирішити два проблемні питання: визначити заходи і механізми імпортозаміщення комплектуючих для ремонту та модернізації ОВТ, які раніше поставлялися з РФ, та переорієнтувати діяльність підприємств ОПК на співробітництво з іншими країнами. Пошук відповідей на них здійснюється за гібридним сценарієм. З одного боку, йдеться про модернізацію наявних і створення нових виробництв ОВТ з використанням обсягів оборонного бюджету, що зросли в умовах війни, з іншого — про розгортання військово-технічного співробітництва з компаніями країн ЄС, НАТО та країн, які не входять до цих союзів.

Важливість своєчасного вирішення зазначених проблем важко переоцінити. Військово-технічне співробітництво України з Росією у сфері спільного виробництва різноманітних видів ОВТ тривало понад півстоліття. За цей час сформувалися споріднені технології та виробництва. Третина з 400 російських організацій та підприємств постачала комплектуючі оборонним підприємства України. У свою чергу, 160 українських підприємств постачали понад 3 тис. деталей, вузлів та спеціальних виробів на російські підприємства.