Систему пропаганди, створену путінським режимом, слід розглядати як окрему армію, що веде воєнні дії проти України та світу на території України, на території Росії та у світі загалом.
На початку вересня цього року міністр культури та інформаційної політики О. Ткаченко повідомив, що на найближчій зустрічі міністрів культури та медіа G7, яку планує скликати Німеччина, що головує у «Великій сімці», Україна запропонує план так званого «Інформаційного Рамштайну». «На зустрічі ми запропонуємо наше розуміння того, що ми вкладаємо в поняття «Інформаційний Рамштайн». Це конкретний план дій, згідно з яким, з одного боку, — спільними зусиллями протидіяти російській пропаганді, а з іншого — мати ресурси для українських медійників — і телемарафону, і незалежних медіа, і онлайн-медіа», — сказав Ткаченко. Те саме міністр повторив у публікаціях для Financial Times 29 вересня та 3 жовтня для «Української правди».
На сайті Міністерства культури та інформаційно політики (МКІП) 19 вересня з’явилось повідомлення з наступним текстом: «Для протидії російській дезінформації та пропаганді необхідно об’єднувати зусилля всіх цивілізованих країн. Ми пропонуємо створити єдиний інформаційний фронт України та країн-союзниць, що отримав назву «Інформаційний Рамштайн». Проект на підтримку «Інформаційного Рамштайну» у двох частинах підготовлено МКІП спеціально для НВ».
На «НВ» справді вийшов матеріал під заголовком ««Інформаційний Рамштайн». Як перемогти російську пропаганду — три питання експертам». Питання були задані наступні:
1. Чому створення «Інформаційного Рамштайну» наразі вважаєте надзвичайно важливим?
2. Найактуальніші спільні задачі — України та цивілізованого світу — у цій фазі інформаційної війни?
3. На противагу пропаганді РФ, основні зусилля західного світу були поки зосереджені на припиненні доступу до російських медіа, а не на побудові власної контрпропагандистської стратегії. Що має бути трьома китами цієї стратегії, на вашу думку?
Оскільки загальний зміст цих запитань видається базовим для розуміння того, чим має бути «Інформаційний Рамштайн», то можна зробити висновок, що саме міністерство про це має лише приблизне уявлення і ще тільки намагається зрозуміти, з чим буде мати справу. Плутанина з термінологією у сформульованих на сайті питаннях, а також у відповідях О. Ткаченка вказує на те, що робота над такою концепцією ще тільки попереду. Не зрозуміло, яка різниця між «боротьбою з дезінформацією», «інформаційною війною», «протидією пропаганді», «інформаційним фронтом», «антиросійською пропагандою» і т. д. У повідомленні МКІП та відповідях міністра сказано, що «єдиний інформаційний фронт усіх цивілізованих країн» уже названий «Інформаційним Рамштайном», що видається щонайменше нелогічним. Дивною також виглядає претензія міністерства до «західного світу», який начебто мав уже, замість «припинення доступу до російських медіа», збудувати «власну контрпропагандистську стратегію» з огляду на те, що за сім місяців війни такої контрпропагандистської стратегії не створено і в Україні.
З іншого боку, було би більш логічно, якби службовці міністерства запропонували для обговорення уже створений проект або хоча б концепцію, а не просили зовнішніх експертів зробити необхідну роботу за них. Адвокаційна кампанія таких проектів, зазвичай, розпочинається після того, як сам проект уже готовий.
Не дивлячись на відсутність ясності у баченні міністерством того, чим має бути «Інформаційний Рамштайн», ідея висловлена О. Ткаченком, видається такою, що варта уваги. З цієї причини, думаю, має зміст, розібратися, з чи ми повинні та будемо мати справу.
Що таке «Інформаційний Рамштайн» та чи достатньо лише його?
Для початку варто зрозуміти, що мається на увазі під «Інформаційним Рамштайном». «Рамштайн» – це умовна назва серії зустрічей Контактної групи з питань оборони України, які відбуваються на авіабазі Рамштайн у Німеччині. На цих зустрічах збираються міністри оборони та високопоставлені військові з усього світу для того, щоб обговорити можливості та плани зупинити війну.
З огляду на це під «Інформаційним Рамштайном», очевидно, потрібно розуміти організацію серії зустрічей міністрів культури та медіа країн-учасниць антипутінської коаліції, які обговорюватимуть, що робити з путінською пропагандистською машиною з метою закінчення війни. Тобто МКІП має на увазі, що на черговій зустрічі міністрів культури та медіа країн-учасниць G7 має бути обговорена можливість створення, за словами О. Ткаченка, «єдиного інформаційного фронту». Використаний міністром вираз «всі цивілізовані країни», мабуть, означає, що такий фронт має мати глобальний характер, і цим важко не погодитись. Та чи має такий фронт називатись «Інформаційним Рамштайном», оскільки «Рамштайн» – це умовна назва серії зустрічей високопосадовців?
Війна з дезінформацією чи пропагандою?
Друге питання, яке виникає у зв’язку з необхідністю створення такого фронту: «З чим цей фронт має боротись?». З розумінням цього існують великі проблеми як у МКІП, так і у світу загалом. Усі українські та зарубіжні інституції уже протягом тривалого часу сконцентровані на тому, щоб боротись з дезінформацією, яку поширює пропагандистська машина. Це випливає не тільки з самих назв цих інституцій, а і з їх програмних документів, принципів та поточних засобів їх роботи. Наприклад, Європейська Комісія та Державний департамент США не йдуть далі закликів боротьби з дезінформацією шляхом її моніторингу та заперечення. Мало вплинуло на загальну ситуацію прийняття в ЄС цілого ряду документів та створення відповідних служб. Назви українських інституцій також говорять самі за себе. В РНБО та МКІП працюють Центр протидії дезінформації та Центр стратегічних комунікацій, які в якості основного засобу нейтралізації пропаганди розглядають просте заперечення брехні. Варто визнати, що ці заходи виявляються недостатньо дієвими.
Чи відповідає боротьба з дезінформацією масштабу проблеми? Чи правильно визначені цілі та об’єкти боротьби? Маю підстави стверджувати, що ні. Пропаганда – це не дезінформація, оскільки дезінформація – тільки один з чисельних методів введення в оману, якими користується пропаганда.
Щоб пояснити в чому різниця між пропагандою та дезінформацією, мушу звернутись до теорії. По-перше, я розкажу про те, в чому різниця між пропагандою та дезінформацією, по-друге, опишу як побудована та працює система путінської пропаганди всередині Росії та у світі загалом. Не дивлячись на те, що внутрішній національний та глобальний рівні роботи пропагандистської машини взаємопов’язані, їх варто розділити та розглядати окремо, оскільки її методи впливу на внутрішню та зарубіжну аудиторії частково відрізняються.
Спочатку про пропаганду. Слово «пропаганда» походить від латинського propaganda, яке перекладається як «така, що належить поширенню» (від латинського propago — поширюю). У спеціальній літературі існує багато визначень пропаганди. Якщо їх узагальнити, то усі вони зводяться до того, що пропаганда – це система засобів, використовуючи які одна група людей поширює власні погляди та спосіб мислення на іншу групу людей, щоб примусити її думати і, відповідно, діяти потрібним чином. Пропаганда має на меті зміну та контроль мислення та, як наслідок, поведінки об’єкта впливу. Вона не існує сама по собі. В цьому процесі завжди є особа або група, які хочуть скорегувати та контролювати поведінку іншої особи або групи. Тобто, завжди присутні суб’єкт та об’єкт пропагандистського впливу.
Пропагандистські системи можуть бути як меншого, так і більшого масштабів. Коли продавці якогось товару поширюють інформацію про нього та намагаються переконати людей, що його потрібно купити, то це теж пропаганда. Оскільки вони вдаються до визначених засобів впливу на покупця. Великі корпорації, просуваючи власну продукцію, теж створюють пропагандистські системи, хоч і скромно називають їх ПР-кампаніями або акціями.
Урядування (законодавча, виконавча та судова влади) у будь-якій з існуючих у сучасному світі національних держав – це також пропаганда. Оскільки мета урядування полягає в тому, щоб, використовуючи всі наявні засоби впливу, переконати громадян країни думати та поступати у визначений спосіб.
Урядування і, відповідно, поширення тих чи інших ідей та змістів (пропаганда) у країнах з демократичними політичними режимами побудовані на тій засадничій аксіомі, що найвищими цінностями є людина, її життя, права, свободи та прагнення щастя. У демократіях саме на цій аксіомі ґрунтується робота законодавчої, виконавчої та судової влад, а також усіх інших пов’язаних з ними інституцій та сфер життя суспільства, діяльність яких вони регулюють тими чи іншими засобами. Пропаганда (поширення) ідеології людиноцентризму та гуманізму відбувається через закони, суди та репресивну систему, які забезпечують їх виконання, та через смислоутворюючі політики урядів. Таких політик небагато: інформаційна, культурна, мовна, наукова, освітня, політика громадянства та політики пам’яті («історична політика» радянською термінологією).
Говорячи про пропаганду не варто використовувати термін «держава» у значенні «урядування» (законодавча, судова та виконавча влади). Звертаю увагу на те, що у соціальних науках демократичних країн це слово для опису суспільних процесів використовується дуже рідко, з тієї причини, що це – метафора. А метафори, як відомо, вводять в оману, оскільки думають за людину.
Використання слова «держава» небезпечне тим, що приховує того або тих, хто здійснює певну дію або вплив, і таким чином вводить людину в оману, оскільки не дає зрозуміти, хто відповідальний за те, що відбувається. Це зауваження безпосередньо стосується пропаганди. Перераховані вище смислоутворюючі політики здійснюють уряди, а не «держава», як прийнято говорити у нас. А уряд – це група людей, у яких є прізвища.
В демократіях діяльність урядів (виконавчої влади), і, відповідно, його дії у вигляді перерахованих вище смислоутворюючих політик, контролюють окремі законодавча та судова влади через систему перевірок та урівноважувань – checks and balances (а не «стримувань та противаг», як їх прийнято називати її у нас). У демократіях президент – це керівник виконавчої влади, який керує діями уряду, підконтрольного законодавчій та судовій владам. Наслідком функціонування такого типу урядування та поширення (пропаганди) ним людиноцентричних аксіом стає тип мислення громадян країни, який можна назвати демократичним.
По-іншому функціонує урядування в країнах, які мають авторитарні чи тоталітарні політичні режими. Оскільки його структура така сама, як і в демократіях (наявність законодавчої, судової та виконавчої влад), його легко сплутати з урядування демократичного типу. Але крім зовнішнього фасаду між демократією та тоталітаризмом немає нічого спільного.
Країни, які мають тоталітарні політичні режими, управляються згори, як правило однією людиною та групою наближених до неї осіб. Вони отримують можливість це робити у спосіб, який з позицій демократичних процедур є незаконним. Саме ці особи, підпорядковуючи собі виконавчу, законодавчу та судову влади, створюють урядуючу вертикаль, яка працює за їх вказівками, тобто у відповідності до їх уявлень про те, як побудований та має бути побудованим світ. В результаті, тоталітарна система урядування поширює змісти, ідеї та цінності, які визначають люди, що стоять на вершині урядуючої вертикалі.
Пошуку пояснень виникненню та існуванню тоталітарних моделей урядування присвячено багато досліджень. Науковці виділяють багато причин, з огляду на які такі системи з’являються та виявляються життєздатними. Але найважливішим висновком з усіх цих досліджень видається той, що в тоталітарних режимах аксіома людиноцентризму та гуманізму заміняється на аксіоми, які до людини не мають ніякого стосунку, тобто позаособовими цінностями. Як правило, їх джерелом стають уявлення про світ групи людей, що очолюють урядуючу вертикаль.
Прикладами таких режимів минулого є, звичайно, нацизм та комунізм. Базовими аксіомами, на яких будувалось урядування у цих режимах були «теорія расової чистоти», у відповідності до якої тільки «арійська раса» мала панувати у світі («арійською расою» в цій теорії називались німці, як етнос), та «теорія стадіальності історичного розвитку», яка стверджувала, що в усьому світі мають панувати комунізм та пролетарі.
І нацизм, і комунізм, крім згаданих вище теорій, за аксіоми видавали такі позаособові цінності як «держава», «батьківщина», «велич держави», «велич батьківщини», «борг перед державою», «борг перед батьківщиною», «гордість за державу» та «батьківщину», «патріотизм», диктатор та його геніальність, підпорядкована йому група людей (зазвичай її називали «партією»), ненависть до зовнішніх та внутрішніх ворогів, готовність до внутрішньої агресії з метою захисту режиму, місіонерство у вигляді готовності до зовнішньої агресії з метою або знищення певних груп людей, або насадження їм пануючої в тоталітарній країні ідеології.
Важливо, що ці позаособові цінності поширювались та утверджувались у суспільствах не тільки особисто диктатором та його оточенням, а і всією системою урядування – законодавчою, судовою та виконавчою владами. В свою чергу уряди тоталітарних країн поширювали їх у минулому та поширюють сьогодні у суспільствах через інформаційну, культурну, освітню та наукову, мовну політики, політику громадянства та політики пам’яті.
Тут не може не підкреслити, що різниця між смислоутворюючими політиками демократичних та тоталітарних режимів полягає в тому, що у тоталітарних країнах наукова політика урядів будується так, щоб знищити соціальні науки. За соціальні науки вони видають насаджувану режимом ідеологію, яку керівники урядуючої вертикалі представляють як єдино можливу.
Тому тоталітарна пропаганда – це не тільки міністерство правди, яке в тому чи іншому вигляді існує в кожній тоталітарній країні. Це система урядування, функцією якої є поширення (пропаганда) у суспільстві позаособових цінностей, визначених керівниками урядуючої вертикалі.
Не можу не підкреслити, що одна з основних рис пропагандистських систем у демократичних країнах – це відсутність брехні та стремління за будь яку ціну називати речі та явища своїми іменами. Демократії кожним словом говорять людині про те, що вона найвища цінність, що вона – вільна, і що у неї завжди є вибір як жити, кого любити та в кого вірити.
На протилежних засадах побудовані пропагандистські системи тоталітаризму. По-перше, за найвищу цінність у тоталітарних країнах видається що завгодно, тільки не людина. Переважно це перераховані вище позаособові цінності. Але головна відмінність полягає в тому, що вся пропагандистська система тоталітаризму (законодавча, виконавча та судова влади) працює на те, щоб людина навіть подумати не могла, що вона вільна і у неї є вибір. Вона забирає у людини не тільки право, а і здатність бути вільною. Для цього вона використовує багато способів.
Один з найстрашніших з них – крадіжка слів, якими людина може думати про свободу. А якщо немає слів, то немає і думок. Для цього пропаганда створює окрему лінгвістичну систему, яку науковці називають мовою тоталітаризму. Вкрадені слова вона замінює словами, якими світ описують диктатор та його оточення, таким чином примушуючи людину думати так, як вони хочуть. Тому тоталітарна мова – це лінгвістичний механізм, користуючись яким диктатори та їх оточення утримують владу.
В тоталітарних режимах мова виконує функцію політичного контролю навіть у більшій мірі, ніж репресивна система. Вона спотворює та пригнічує здатність людини міркувати над політикою та аналізувати ситуацію, в якій вона опинилась. Маючи сформовану тоталітарною пропагандою мовну картину світу людина живе та поступає так, як потрібно диктатурі, і навіть не може подумати, що можна жити та поступати інакше.
З огляду на те, що диктатору підпорядковується усе урядування країни (законодавча, судова та виконавча влади і створені ними інституції), безпосередньо стає поширювачем мови та ідеології вождя та наближених до нього чиновників. З цієї причини тоталітарна пропаганда оточує людину всюди, проникаючи в усі сфери її життя, навіть у приватність. Куди б людина не прийшла чи не поглянула, написана тоталітарною мовою пропаганда – всюди. Вона заповнює все, чого торкається погляд. Вона промовляє до людини у вигляді назв вулиць, магазинів, етикеток та малюнків на товарах, лозунгів та текстів на біг-бордах, пам’ятників та пам’ятних знаків, архітектури і т. д.
Пропаганда звертається до людей зі сторінок художніх творів та фільмів, які формують світогляд та норми поведінки, з вуст акторів, співаків та поетів, з експозицій музеїв та книжок. Пропаганду транслюють прапор, герб, гімн, лозунги, зображення на валюті та іншій символіці, що циркулює в країні. Пропаганда також встановлює, що і по яким дням люди мають святкувати, як одягатися на ці свята та з якими плакатами виходити. Свята та масові заходи відіграють у диктатурах особливу роль. Вони проводяться урядом для того, що уславити вождя, створений ним режим та позаособові цінності, які він видає за аксіоми.
Підконтрольна системі пропаганди також освіта. Саме зі сторінок шкільних підручників, під час уроків та лекцій пропаганда доносить до дітей та молоді, що по-іншому світ влаштований бути не може, таким чином забезпечуючи собі майбутнє.
Інформаційна політика, яку здійснюють тоталітарні уряди, відіграє особливу роль в утриманні мислення людей під контролем, оскільки безпосередньо через медіа люди споживають мову та змісти і цінності, поширювані диктатором та його оточенням.
Тут варто підкреслити, що інформаційна політика в демократичних країнах стосується виключно діяльності урядів та урядування і безпосередньо не впливає на ЗМІ, оскільки всі вони приватні. У деяких країнах існують медіа, які фінансуються з громадського бюджету (public budget – громадський, а не «державний» бюджет, як його називають у тоталітарних та посттоталітарих країнах). Але вони мають статус громадських, а не «державних», як їх прийнято називати у нас.
Тому існує проблема, яким словом описати медіа, які контролює уряд у тоталітарних країнах. Вони точно не громадські, як в демократіях, хоча і фінансуються з національних бюджетів. Не «державні», бо «держави» не існує, і «держава» – це метафора. Тому найточніше їх буде описати словом «урядові», тобто такі, які підпорядковуються диктатору та контрольованому ним уряду.
Діяльність ЗМІ у демократіях будується на тій основі, що вони мають подавати неупереджену та перевірену інформацію, а люди самі можуть робити чи не робити з неї висновки. Головний принцип роботи урядових ЗМІ в тоталітарних режимах – протилежний. Вони подають людям тільки таку інформацію, яку вважають за потрібне вождь та його оточення, з відповідними оціночними судженнями та висновками. Тому урядові ЗМІ тоталітарних країн стають пропагандистськими, і мають одну мету: не дати людині можливості засумніватися в правоті та святості вождя та побудованої ним системи.
З цією метою вони використовують усі можливі методи впливу на людину. Серед них неправдива інформація (дезінформація) – тільки один з багатьох. Для їх опису потрібно написати не одну книжку, тому не зупинятимусь на них окремо. Головний принцип: повідомлення пропагандистських ЗМІ мають бути емоційно насиченими настільки, щоб емоції, які вони викликають, позбавили людину здатності критично сприймати інформацію та думати. Бо сумнів повертає людині здатність мислити, а значить ставить під загрозу як можливість вождя правити, так і існування створеної ним тоталітарної системи загалом. Діяльність пропагандистських медіа має одну мету: поширювати ненависть, страх та віру у вождя та створений ним режим. Наслідком стає мілітаризація мислення людини.
Головна умова існування та збереження тоталітарних режимів – закритість. Вся урядуюча система таких країн спрямована на те, щоб не дати людині навіть найменшої можливості усвідомити, що світ і способи думання про нього можуть відрізнятися від тих, що насаджуються пропагандою всередині диктатури.
Наслідком функціонування такого типу урядування та поширення (пропаганди) ним позаособових цінностей стає тип мислення громадян країни, який можна назвати тоталітарним. Пострадянські науковці називають його «тоталітарною свідомістю», хоча такий термін не відповідає суті явища, яке намагається описати. В цьому випаду маємо справу не з «свідомістю» людини як явищем, а саме з організованими певним чином типом мисленням та світоглядом.
Тому тоталітарна пропаганда – це не брехня чи дезінформація, як прийнято вважати. Це добре організована, складна, ієрархізована система контролю мислення людей, створена диктатором та його оточенням, у діяльність якої залучена уся система урядування в країні, тобто законодавча, судова та виконавча влади, а також усі підпорядковані їм інституції країни від загальнонаціонально до локального рівнів.
Тоталітарна пропаганда в Росії
Урядування та, відповідно, система пропаганди в сучасній Росії побудовані та функціонують описаним вище чином, тобто так же, як в усіх тоталітарних країнах, що існували раніше та існують зараз. Від нацистської та радянської сучасну російську диктатуру відрізняє те, що на додачу до спільних для всіх тоталітарних режимів позаособових цінностей, за аксіоми Путін та його оточення видають теорію побудови «русского мира» та ідеологію відтворення СРСР.
Однією з ознак тоталітарної мови, якою пропаганда вводить в оману та контролює мислення людей, є поєднання у словосполучення двох слів, одне з яких позначає соціальність, а інше предметну сферу, створюючи таким чином метафори, які люди сприймають за щось, що існує в реальності.
Як і нацистська «расова чистота», «русский мир» – це також метафора, побудована за описаним принципом, бо чистим може бути тільки щось, що існує у предметному світі, наприклад яблуко або руки. «Мир» – це слово, що відображає у російській мові предметну сферу, яка оточує людину. «Русский» – прикметник, що характеризує етнічну або національну приналежність, тобто соціальність. Увесь предметний світ людства – «мир» – не може описуватися словом, яке описує окремий етнос чи націю. «Русский мир» – це створена тоталітарною мовою метафора, порожнє словосполучення, відповідності якому не існує і не може існувати в реальності.
Якщо придивитись пильніше, яким чином у мові відображаються позаособові цінності, які насаджують диктатури та тоталітарна пропаганда, то виявиться, що всі вони метафори – слова та словосполучення, відповідності яким не існує в дійсності. Виявляється, що в тоталітарних країнах люди мислять метафорами. Звідси, наш висновок про мислення прихильників Путіна як таке, що не відображає дійсність, або про те, що вони живуть у «нереальному світі».
«Якщо людина сприймає створену ситуацію як реальну, то ця ситуація реальна за своїми наслідками», – так формулюється одна з закономірностей соціальної взаємодії, яка в соціології має назву теореми Томаса. Використовувані пропагандою метафори створюють у мисленні прихильників Путіна картину світу, визначену Путіним та його оточенням. У відповідності до неї люди живуть та діють. В політичній мові метафора – це знаряддя вбивства.
Поширенням (пропагандою) згаданих тоталітарних аксіом, включаючи теорію побудови «русского мира», в Росії займається не якась одна людина, структура або декілька телеканалів. У процес розповсюдження та закріплення їх у мисленні росіян залучена вся система урядування РФ. Хоча головні ролі в цьому процесі належить особисто Путіну та його уряду, які роблять це через інформаційну, культурну, освітню та наукову, мовну політики, політику громадянства та політики пам’яті.
Наслідком існування в РФ урядування тоталітарного типу та створення пропагандистської системи стало формування у громадян країни тоталітарного мислення, в основі якого – перераховані вище позаособові цінності. З цієї причини, твердження про те, що на росіян впливає виключно дезінформація, яку поширюють пропагандистські урядові ЗМІ, – це дуже спрощений підхід.
Характеристик тоталітарного типу мислення дуже багато. Не зупинятимусь на них у цій публікації, оскільки це потребує окремого та детального опису. Скажу тільки, що одним з основних наслідків життя людини у тоталітарній країні є нею втрата суб’єктності, тобто усвідомлення того є у неї є вибір, є права та свободи, а також право на прагнення щастя. Це одна з головних причин, чому попри внутрішній терор режиму, росіяни не чинять опір і не чинитимуть його, поки не повернуть собі суб’єктність.
Попри схожість у теорії та практиках між системами пропаганди, які були створені диктатурами минулого та путінським режимом, є істотна відмінність. Становлення нацистської та комуністичної пропаганди було наслідком певного типу мислення людей, властивого тій епосі. Що стосується путінської системи пропаганди, то дослідження показують, що вона була створена штучно.
Аналіз документів та висловлювань російських високопосадовців того періоду приводить до висновку, що побудова її глобальної інституційної структури та впливу почалась на початку 2000-х років з уявлень осіб, залучених у виконавчу владу країни, про те, що Росія повинна бути глобальним гравцем – державою, що впливає на світову політику. Вони вважали, що країна має повернути собі такий же вплив, який мав Радянський Союз, та формувати світовий порядок денний.
Структура та глобальний масштаб функціонуючої сьогодні системи путінської пропаганди дають підстави думати, що з метою досягнення цієї цілі російські урядовці скористались послугами одного з тих PR-агентств, які займаються побудовою та просуванням глобального позитивного іміджу держав, корпорацій, лідерів держав, представників великого бізнесу, глобальним антикризовим менеджментом і т. д.
З огляду на стиль та засоби роботи путінської пропаганди в якості гіпотези можна висловити думку, що це могла бути компанія Bell Pottinger. До речі, спроби створити глобальний позитивний імідж України, скориставшись послугами цієї ж компанії, на початку 2000-х р. робили і українські посадовці, а інформація про те, що з нею співпрацював уряд Білорусі, є в Інтернеті.
Створення та підтримка глобального позитивного іміджу були і зараз залишаються одним з напрямків зовнішньої політики уряду Путіна. З середини 2000-х р. розбудовується мережа глобальних медіа, яка розповідає світу про Росію так, як це було потрібно режиму (до початку війни в Україні у світі пропаганда поширювалась 40 мовами у 160 країнах). Агенти впливу та публікації в зарубіжних медіа розповідають світу про Росію тільки хороше. В цей процес включаються урядова та неурядова дипломатія: аналітичні, наукові та культурні центри, по типу «Россотрудиничества», посольства, бізнес, люди які мають певний авторитет у тих чи інших країнах і т. д. В результаті, режим створив складну інфраструктуру лобіювання своїх інтересів по всьому світу.
Але, як це часто буває, створити імідж – не означає відповідати йому у дійсності. Економічно слабка країна з ресурсною економікою, що тільки почала оговтуватись після 70 років тоталітаризму, реальних підстав вважатись гравцем глобального масштабу підстав не мала, хоч і була авансом прийнята до G7.
В результаті, щоб приховати порожнечу створеного іміджу, пропаганда починає видавати бажане за дійсне. Через відсутність реальних підстав та досягнень система поширює світом дезінформацію, спрямовану на те, щоб підтримувати позитивний імідж та політичний вплив країни та її уряду. Таким же чином методами добре розроблених та випробуваних PR-технологій та піар-акцій підтримувався і впливовий імідж Путіна, не дивлячись на те, що процеси, які відбувались в країні були далекими від демократизації. Імідж Путіна та його уряду, як потужних глобальних гравців, були одночасно засобом нейтралізації будь-яких спроб як всередині країни, так і з-за кордону вказати їм на те, що вони будують в країні тоталітаризм.
На причетність до створення системи путінської пропаганди саме компанії Белл Поттінгер вказує те, що багато засобів глобального та локального впливу на громадську думку, які протягом тривалого часу використовують путінські пропагандисти, ідентичні тим, що застосовувались в проектах, пропонованих цією фірмою. Саме засновнику компанії Беллу Поттінгеру приписують винайдення fake news, фальшивих еккаунтів в інтернеті, підробних відеороликів, правок у Вікіпедії за замовленням клієнтів і т. п.
У 2017 р. компанія припинила існування після звинувачень у порушенні корпоративної етики під час виконання нею одного з замовлень для південноафриканських бізнесменів. З метою досягнення необхідних клієнту цілей компанія застосовувала прийоми расової дискримінації. Це дозволяє поставити питання про те, чи не були звинувачення українців у «нацизмі» та «фашизмі», які почали з’являтись у російській пресі з початку 2000-х, результатом творчої співпраці уряду РФ з цією компанією?
Серед іншого, для підтримки власного іміджу та впливу уряд Путіна використовував підкуп від прямого до прихованого. Наприклад, нещодавно американська розвідка повідомила, що з 2014 р.на посилення власного політичного впливу уряд РФ витратив 300 млн. доларів. І це тільки те, що вдалось виявити.
Згодом, очевидно, переконавшись у дієвості пропагандистських засобів на глобальному рівні, з метою підтримки власного рейтингу всередині країни Путін та його оточення перенесли методи роботи пропаганди у вигляді поширення дезінформації та різного роду маніпулятивних PR-технологій у внутрішній комунікаційний простір Росії. До цього в країні були знищені всі незалежні ЗМІ, які могли хоч в якій мірі протистояти монополізації інформаційного простору РФ урядом диктатора.
З метою збільшення електоральної підтримки Путіна та партії влади в якості мобілізаційних PR-технологій були додані ідеології побудови «русского мира» та «відтворення СРСР», кордони яких практично збігались географічно. Пропагандисти зробили це, враховуючи той факти, що на момент приходу до влади Путіна у російському суспільстві разом з ностальгією частини мешканців за СРСР, існувала ностальгія за докомуністичною Росією через відкриття архівів та повернення прихованої комуністами історії. Путінська урядова пропаганда використовуючи різного роду маніпулятивні технології перетворила їх для мешканців РФ в основу тоталітарної ідеології та позаособові цінності, які лягли в основу тоталітарного мислення мешканців країни.
Щоб досягти тотальної єдності у сприйнятті людьми пропагандистських нарративів, путінський режим, як і його попередники, скоїв страшний злочин: він знищив в країні науку, зокрема соціальні науки та гуманітаристику. Російські науковці, які не погодились стати знаряддям пропаганди, вимушені були або покинути країну, або мовчати. Такий крок, поєднаний зі знищенням режимом незалежних ЗМІ, повністю анулював в країні свободу думки та слова, забезпечивши можливість диктатурі повністю контролювати мислення людей та насаджувати в суспільстві нарративи, визначені Путіним та його оточенням.
Сьогодні створена режимом пропаганда застосовує всі відомі методи та засоби впливу на мислення людини, починаючи з простих PR-стратегій та тактик, до тих, що використовувались нацистською та комуністичною пропагандами, програмування суспільного сприйняття та закінчуючи стратегіями та тактиками побудови глобального іміджу і великих колективних ідентичностей. Дезінформація – самий простий з них. Це дає підстави думати, що над її структурою та принципами роботи працювала група висококваліфікованих фахівців.
Що стосується мови радянського тоталітаризму, якою сьогодні користуються пропагандисти для опису реалій як в самій Росії, так і за її межами, то дослідження свідчать, що вона також була штучно повернута у російське суспільство. Ідеологія живе в мові, і найлегшим способом збільшити підтримку ідеї відродження СРСР було повернути мову, якою розмовляла імперія зла.
Всеохоплююча пропагандистська система була сформована до кінця 2000-х рр. Саме вона забезпечила захоплене сприйняття прихильниками Путіна рішення кремлівських чиновників анексувати Крим, порушуючи всі існуючі норми міжнародного права.
Путінський режим запозичив у свого радянського попередника не тільки ідеологію, а і принцип ізольованості національного комунікативного простору від світу. Попри складність системи загалом, його можна вважати головною умовою, завдяки якій режиму вдається утримувати під контролем мислення людей.
Всередині Росії система пропагандистського впливу всеохоплююча. Вона проникла в усі сфери життя суспільства: урядування (законодавчу, виконавчу та судову влади), культуру, освіту, релігію, історію, армію і т. д. На основі сконструйованих пропагандою повідомлень та радянської мовної картини світу в РФ розроблені відповідні національні стратегії та політики урядування (в РФ та Україні вони називаються «державними політиками») – інформаційна, культурна, освітня, мовна, політика громадянства, політика пам’яті. Тоталітарною пропагандою сформований також національний календар та символічний простір країни.
Путінська пропаганда – це не неякісна журналістика, як прийнято вважати. Це взагалі не журналістика Масштаб використання пов’язаних та узгоджених між собою брехні, підробок, маніпуляцій та технологій введення в оману, які ми бачимо сьогодні, неможливий силами самих журналістів та інших співробітників ЗМІ. Це фінансована урядом РФ дуже добре організована та централізована система проведення інформаційних та інформаційно-психологічних спецоперацій, місцем проведення яких виступають одночасно і світ, і Росія – країна з населенням у 140 млн. людей. Все, що робиться цією структурою, добре сплановано, узгоджено та професійно виконано. Така діяльність неможлива без великої кількості задіяного персоналу та потужної матеріально-технічної бази.
Глобальний та локальний рівні роботи цієї системи взаємопов’язані. Метою створеної урядом Путіна пропагандистської машини є реалізація двох взаємопов’язаних стратегій. Перша – підтримка та посилення впливу Путіна та його уряду на світові процеси. Друга – контроль мислення та поведінки людей в межах закритого соціокультурного простору країни, будь-яке зовнішнє втручання в який блокується урядом Путіна з використанням як підпорядкованої йому репресивної системи, так і сучасних технологій. Основна мета путінської пропагандистської машини сьогодні – це обґрунтування та виправдання дій режиму за кордоном та всередині Росії.
Ця глобальна система брехні, маніпуляцій та введення в оману має потужне фінансування. Наприклад, тільки офіційно з громадського бюджету РФ на 2021-2022 р. на неї виділено 1,3 млрд. доларів. За деякими оцінками, кошти, які на неї виділяються, можуть досягати декілька мільярдів доларів на рік. За однією методикою створені та працюють численні телеканали, газети та інтернет ресурси в РФ і закордоном. Пропаганда стала окремою армією збройних сил Росії. Виступаючи в Держдумі у 2017 р. С. Шойгу сказав: “В вооруженных силах РФ созданы войска информационных операций… Пропаганда должна быть умной, грамотной и эффективной”.
За попередніми оцінками до роботи в системі пропаганди можуть бути залученими тисячі людей, а її всеохоплюючих характер став можливим завдяки використанню сучасних комунікаційних технологій як на національному, так і на глобальному рівнях.
Таким чином, система пропаганди, створена путінським режимом, – це не поодинокі ЗМІ, дезінформація, тролі та боти, як прийнято вважати. Це потужна високотехнологічна система виробництва, поширення та закріплення як на глобальному рівні, так і всередині РФ потрібних диктатурі змістів, ідей та цінностей.
Комплекс інформації, яку поширює пропагандистська система як всередині Росії, так і на глобальному рівні – це не поодинокі придумані пропагандистами факти чи інтерпретації. Це штучно створена путінським режимом світоглядна система, в центрі якої знаходяться тоталітарна радянська ідеологія, радянські інтерпретації історії та сучасного світоустрою та тоталітарні змісти, викладені мовою радянського тоталітаризму.
Особливістю цієї війни є те, що слова в ній – це також смертельна зброя. Тому систему пропаганди, створену путінським режимом, слід розглядати як окрему армію, що веде військові дії проти України та світу на території України, на території Росії та у світі загалом.
Глобальний контрпропагандистський фронт?
Все сказане вище дає підстави стверджувати, що боротьба виключно з дезінформацією, яку уже багато років ведуть як українські, так світові інституції, результатів не дає та є неефективною наскільки, що дозволила путінському режиму розпочати війну та поставити світ на межу ядерної катастрофи. Боротись з дезінформацією – це те саме, що стріляти з пістолета по добре озброєній армії з великої відстані. Звичайно, можна закрити декілька урядових пропагандистських телеканалів або паралізувати роботу декількох сайтів, але ефект від цього буде таким же, як від відрубування щупальців у спрута.
Сьогодні фахівці урядових та неурядових аналітичних центрів все частіше говорять про необхідність об’єднання зусиль на світовому рівні, а, значить, про створення глобального контрпропагандистський фронту. Можливо, саме так потрібно розуміти цей процес і Міністерству культури та інформаційної політики? Зрозуміло, що найважливіші аспекти організації та функціонування цього фронту мають обговорюватися на високому рівні. Серія таких зустрічей високопосадовців, очевидно, може називатися «інформаційним» чи «контрпропагандистським» Рамштайном». Але чи повинен мати таку назву глобальний контрпропагандистський фронт загалом?
