Попри охолодження відносин із Росією та розмови про можливий військовий конфлікт, Україна й далі обороняється за радянською системою розпізнавання військових об’єктів – спільною для нас і Росії, «ворожою» до Європи
В Україні проблемами обороноздатності держави влада займається за залишковим принципом або не займається зовсім. Фінансування потреб армії вже давно й без іронії називають «бюджетом проїдання», жодного проекту з переозброєння не доведено до кінця, радянська спадщина на межі остаточного морального та фізичного занепаду. Обороноздатність країни ніколи не давала швидких надприбутків (навпаки – це досить витратне заняття), й навіть зараз – у розпал чергової передвиборчої кампанії – політики не розглядають її як «фішку», що принесе хоча б якісь разові політичні дивіденди. Можливо, через різке падіння популярності теми НАТО.
До недавнього часу керівництво заспокоювало нас і себе тим, що, мовляв, «за оцінками експертів» ніякої прямої військової загрози для України немає в принципі. Однак останній конфлікт між Грузією та Росією засвідчив: у міждержавних відносинах усе може змінитися стрімко та непрогнозовано. Й ось уже серед тих самих експертів стало модним приміряти на Україну так званий кавказький сценарій. Хмизу в вогонь підкидає Дмітрій Медвєдєв, який ініціював законопроект про порядок застосування збройних сил Росії за межами країни паралельно з гнівними ескападами в бік України.
Історія вчить, що всі армії зазвичай виявлялися неготовими до війни, річ лише в рівні неготовності. В січні цього року зовсім непомітним залишився десятирічний ювілей програми створення в Україні національної системи державного розпізнавання об’єктів, більше відомої під назвою зі сленгу військових як «свій-чужий». Після низки, як у нас водиться, перенесень проект мав бути завершеним у 2008 році. Проте, як і переважна більшість оборонних програм України, він живе лише на папері. Весь «джентльменський набір», через який гальмується практично будь-який армійський проект, є й тут. Це, насамперед, недофінансування, та, як наслідок, хронічна неспроможність Міністерства оборони своєчасно і в повному обсязі оплачувати роботу оборонних підприємств.
Просто про складне
Систему «свій-чужий» використовують у всіх видах збройних сил для позначення державної приналежності. Так звані відповідачі системи встановлюють на кораблях, бронетехніці, літальних апаратах, об’єктах інфраструктури й т. ін. Простіше кажучи, це запобіжник, котрий виключає можливість завдати удар «у спину», по своїх. У збройних конфліктах, сучасних, таке не рідкість. Зокрема, згадувана вище війна на Кавказі не стала винятком. Система «свій-чужий» повинна працювати в автоматичному закритому режимі, має бути виключена можливість втручання ззовні, імітація сигналу запиту/відповіді тощо. Якщо недооцінити систему державного розпізнавання в мирний час, то за це можна заплатити надмірно високу ціну в воєнний. Надійна система «свій-чужий» – обов’язковий атрибут кожної держави, що будує адекватну оборонну політику.
З другої половини 1940-х років, після встановлення біполярного світу, реалізувати такий технологічно складний проект, як створення системи державного розпізнавання військового призначення, могли лише обрані. Головні «обранці» вгадуються одразу. Сьогодні в Росії та інших країнах СНД експлуатують радянську систему «Пароль», а в США та їх союзників по НАТО функціонує система МК-12 та її модифікації. Але в Україні виникла цілком логічна ідея самостійного шляху.
Туманність вибору
В українському війську зараз діє система, що дісталася в спадок від Радянського Союзу. Вона цілком робоча, за часів СРСР характеризувалася високою надійністю. Проте, як зазначають фахівці, зокрема й російські, на сьогодні має цілий комплекс проблем, пов’язаних перш за все з віком. Звична картина для техніки радянського виробництва, якій заміни немає, а потенціал для вдосконалення небезмежний. Якщо навіть у Росії відверто визнають, що значна частина апаратури системи «Пароль» морально й фізично застаріла, то в Україні, якщо ситуація й відрізняється, то в гірший бік. «Пароль» почали розробляти в кінці 1960-х років, а масові постачання апаратури практично для всіх видів і родів військ здійснювали в 1970–1980 роках. Звідси проблеми з елементною базою й способами обробки інформації, перманентна потреба в ремонті й модернізації апаратури. І якщо криптографічну стійкість системи все ще оцінюють досить високо (про факти її злому на сьогодні невідомо), загалом низька надійність системи «Пароль» у фахівців викликає серйозні побоювання. Крім того, її неодноразова модернізація так і не розв’язала проблеми адаптації елементів, насамперед запитувачів, до сучасного озброєння.
Навіть якщо залишити «все, як воно є», для нормального функціонування системи однаково доведеться здійснювати наукомісткі роботи, що без залучення розробника (РФ) проблематично. В Росії, до речі, це чудово розуміють. Ще років п’ять тому в Москві на нараді з військово-технічного співробітництва (ВТС) у межах СНД пролунало, що в Україні практично відсутнє технічне супроводження засобів системи «Пароль». Безумовно, росіяни запропонували допомогу в створенні такої системи супроводження. Але побічні наслідки подібної допомоги передбачити нескладно.
Маємо ситуацію, коли ідентична до нашої система державного розпізнавання залишається на озброєнні в Росії та інших країнах СНД. Усе, крапка. Адже військовим уже одного цього факту має бути достатньо, щоб настійливо рекомендувати забезпечити армію власною, а отже, захищеною, системою розпізнавання «свій-чужий». Що в жодному разі не повинно сприйматися як якась неповага до союзників по СНД.
На зорі незалежності ми могли, наприклад, спокійно мати кілька десятків не просто країн-партнерів, а партнерів стратегічних, особливо, коли йшлося про сусідів. Напевно, це правильно з точки зору дипломатії. Військових усі ці зовнішньополітичні сентименти не повинні хвилювати, вони мають бути готові дати відсіч агресії з будь-якого напрямку, тим більше, коли держава перебуває в позаблоковому статусі. І справді, хто б іще кілька років тому міг уявити собі те, що торік відбулося між Грузією та Росією? Не слід забувати також, що територіальні претензії до України має не лише Росія.
Нинішня ситуація з системою «свій-чужий» в Україні виглядає патовою. Певні оцінки свідчать, що та ж Росія, незважаючи на своє спадкоємництво від СРСР, чомусь розробляє власну систему «свій-чужий». Більше того, є підстави вважати, що розробка перебуває на завершальному етапі. Й це дає підстави партнерам Росії по СНД, ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку, де заправляє Росія й куди настійливо зазивають Україну найщиріші антинатовці) вишукувати в неї камені за пазухою.
І в 1999 році, коли ухвалювали програму створення національної системи державного розпізнавання об’єктів, і в 2005?му, коли її було пролонговано, українські фахівці стояли перед дилемою: залишатися й надалі «червоними», використовуючи, по суті, радянську систему, перефарбовуватися в «синіх» і приймати систему НАТО або ж придумати щось своє. Якщо братися за перший варіант – втрачається будь-який сенс створювати власну систему «свій-чужий». Адже сьогодні ми хай і непрямо залежні від зобов’язань, узятих на себе Росією ще в 1992 році, коли було підписано угоду про використання системи «Пароль» як єдиної для держрозпізнавання на теренах СНД. Під документом підписалися Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан і Україна.
Перешкода для реалізації другого варіанта: туманність євроатлантичних перспектив України. Адже програма 1999 року спочатку передбачала, що українська система розпізнавання має бути інтегрованою для роботи в режимі, прийнятому в країнах СНД. Потім у неї додатково планували інтегрувати підсистему розпізнавання за стандартами НАТО. Реалізація програми мала стати одним із найважливіших технічних підтверджень зовнішньополітичних устремлінь України. Показово, що декларовані терміни введення в експлуатацію вітчизняної системи «свій-чужий» (2007–2008 рр.) збігалися в часі з періодом, коли багато експертів і політиків пророкували вступ України до НАТО.
Тож саме зараз час зупинитися на третьому варіанті – «щось своє» – й почати створювати національну систему «свій-чужий» військового призначення, оскільки натовські перспективи стали, скажімо так, іще туманніші.
Прогнозувати перспективи української програми створення системи «свій-чужий» водночас і важко, й легко. Зрозуміло, що після десяти років нехай і повного простою від програми не відмовляться. Але проект чекає чергова пролонгація. Зазначимо, ще в 2004 році розглядали можливість залучити до проекту структуру, що змогла б забезпечити безперервне надходження коштів як власних оборотних, так і інвестицій під державні гарантії. Зацікавленість у цьому висловлювала державна компанія Укроборонсервіс – один із вітчизняних спецекспортерів (Україна й зараз входить до десяти головних світових експортерів озброєнь). Тоді ж під цю справу «підтягли» провідні вітчизняні наукові й виробничі структури, програма передбачала близько десяти різних конструкторських розробок. Так що стартувати буде з чого. Була б лише політична воля.
Для України проект «свій-чужий» є унікальним ще й через те, що може бути реалізований виключно силами вітчизняних розробників із забезпеченням замкнутого циклу виробництва. На сьогодні це рідкісна можливість, втратити яку буде щонайменше нерозумно. Й останнє. Декому треба врешті-решт зрозуміти: такі популярні сьогодні нейтралітет чи позаблоковість – це не лише «електорально безпрограшні» гасла, а й статуси, що передбачають виконання комплексу вимог із гарантування національної безпеки держави.
