Немає значних сумнівів стосовно того, що ключовою метою Путіна є збереження влади та уникнення майданівського сценарію в Москві.
Протягом тривалого часу Путін міг утримувати неформальний та чіткий договір з російським суспільством, який можна було охарактеризувати таким чином: «я управляю, а ви маєте гарантоване стале та помітне зростання добробуту». Проте, це закінчилось добрих кілька років тому, коли російська економіка увійшла в стагнацію, попри збереження високих цін на газ та нафту. Щоб утримати суспільну згоду на подальше правління треба було вийти з іншою пропозицією, – і ось з’явилася ідея повернення Росії статусу великого гравця на глобальній сцені. Росія мала зібрати уламки «руського міра» та разом із ним кинути виклик США і покласти край американським прагненням до світової домінації, чого начебто міжнародна спільнота від Москви очікувала.
З цією метою Росія затіяла повторне розчленування України та переоформлення її, якщо не у васальну державу, то хоча б в буферну країну між Росією та ЄС із НАТО. Причому, це мав бути буфер не нейтральний, а проросійський.
Звідси взялася не лише анексія Криму, яку було проведено всупереч всім міжнародним договорам та принципам, але також спроба відриву від України значної її частини на Сході та Півдні (проект «Новоросія») та цілковитого підкорення собі решти країни.
Якщо з Кримом проект вдалося реалізувати, то з Новоросією для Путіна справи пішли кепсько. Спробу проведення сепаратистського перевороту в Одесі було зведено нанівець, а в східних частинах Луганської та Донецької областей підтримка для схожої програми виявилась далеко не достатньою і, напевне, закінчилось би так само, як в Одесі, якби не явне та брутальне вторгнення спочатку російських найманців, а потім регулярних підрозділів російської армії.
Коли остання спроба збільшення здобутків, а можливо навіть зламу української лінії оборони та виходу аж на Харків та Дніпро завершилась однозначною поразкою, стало ясно, що без відкритого та масового вторгнення російських збройних сил на стороні сепаратистів таких цілей досягнути не можна. А на це, принаймні поки що, путінська Росія не готова. З’явилося запитання: що далі? Як забезпечити в російському суспільстві таке потрібне для стабільності влади почуття швидкого маршу вперед. Путін опинився в ситуації велосипедиста – якщо не буде крутити педалі, то впаде. Це була, правда, не єдина, але одна з найважливіших причин появи «сирійського походу», як запасного поля для чергового російського геополітичного наступу.
Початок російської участі в громадянській війні в цій країні виглядав досить дивакувато. Почалося з перекидання військ, в першу чергу, авіації. Причому, спочатку Москва традиційно це заперечувала, стверджуючи, що йдеться лише про техніків, які забезпечують поставки військового обладнання з Росії. Лише тоді, коли все угрупування з літаками, танками та артилерією вже було на території Сирії, Путін звернувся до свого парламенту з проханням надати згоду на його застосування. Згоду, ясна річ, отримав, але варто додати, що ця згода є безстроковою і не уточнює місця застосування військ. За офіційними повідомленнями Росія має лише підтримати урядові сили за допомоги перекинутої авіації на базу неподалік від сирійської Латакії. Проте, склад російського контингенту говорить про інші цілі. Серед розміщених в Сирії підрозділів є солдати морської піхоти та спецназу, а на їхньому озброєнні окрім літаків та гелікоптерів є танки, бронетранспортери, артилерія та засоби протиповітряної оборони.
Присутність останнього типу військ викликає особливий інтерес. Морська піхота, танки та артилерія можуть бути потрібні для захисту російських баз від атак антиурядових сил, але ці сили не володіють жодною авіацією. Навіщо тоді настільки сильна протиповітряна оборона? Проти американських літаків? Французьких? Ізраїльських? Літаків Саудівської Аравії?
Те, що російські бази потребують захисту є очевидним. Вони вже стали об’єктом атак, що свідчить про близькість до них розташування антиурядових сил. Хоча відбиття атак, за офіційними повідомленнями, було справою рук сил Асада, очевидним є те, що російська морська піхота або спецназ будуть у найближчій перспективі задіяні безпосередньо у бойових діях. Спочатку це може бути захист власних баз, але майже точно, Росія знаходиться на стежці, що веде до поступового збільшення активності на боці Асада в наземних операціях. Рамзан Кадиров – людина Путіна для «чорної роботи» та лідер Чечні заявив, що на Близькому Сході Росія не має обмежуватися лише застосуванням літаків, а має підключити значимі сухопутні сили. Кадиров сам задекларував готовність до негайного відправлення відповідних підрозділів з Чечні, що проходили бойове хрещення в Україні. В свою чергу, адмірал Комоєдов, голова комітету оборони російської Думи заявив, що активність Росії в наземних операціях є «дуже ймовірною». Також через «незалежні організації» проводиться набір чергових «добровольців» до Сирії – нерідко із бойовим досвідом з Донбасу.
Останнім часом Росія вирішила вкотре «продемонструвати силу», атакуючи цілі в Сирії маневреними («крилатими») ракетами, випущеними з кораблів у Каспійському морі, які пролетіли над територією Ірану та Іраку. Російська преса в черговому екстазі назвала це переломним моментом, який викликав цілковитий шок і паніку в усьому НАТО, не говорячи вже про Україну. Складно ці оцінки сприймати всерйоз. Те, що у Росії були такі ракети, відомо давно, хоча б тому, що Росія сама їх рекламує та пропонує для купівлі (інколи успішно, як у випадку з Індією). Здивування, але аж ніяк не паніку, викликав факт, що ракети було випущено з відносно невеликих кораблів. Крім того, згідно з повідомленнями від досить поважних джерел, кілька випущених ракет не досягли цілей і впали, ймовірно, на території Ірану (наразі йшлося у повідомленнях одного з іранських агентств про загадковий вибух на території цієї країни).
Поки що правдою є те, що інтервенція Росії в Сирії викликала чимале занепокоєння, що російська преса окреслила, як велике повернення Росії на світову сцену потужного гравця та чергової перемоги у протистоянні зі США. Справді, зараз було б важко реалізувати введення на півночі Сирії зони заборони для польотів бойової авіації, що артикулює антиасадівська опозиція, оскільки важко очікувати згоди на це Росії. Повітряні операції, які проводять західні держави будуть складніші, бо в повітрі будуть ще й російські літаки. Більші проблеми матимуть помірковані, до цих пір підтримувані Заходом, антиурядові сили, оскільки можуть ставати мішенями для російської авіації. Проте, чи це означає, що в довшій перспективі все завершиться для Росії успішно?
По-перше, майже точно відомо, що увійшовши в Сирію, Росія опинилася на слизькій стежці. Окрім захисту власних баз, вона буде змушена долучати свої сили для утримання наземного сполучення між Дамаском та зоною Тарту і Латакії, де розташовані російські бази. А цьому сполученню постійно загрожують антиурядові сили.
По-друге, створюючи другу коаліцію, в складі з Асадом, Іраном та частково Іраком, Москва входить в гострий конфлікт з іншими країнами регіону, особливо Саудівською Аравією. Тим самим немає жодних шансів на те, щоб вдалося домовитися з нею стосовно спільних дій заради підняття цін на нафту. Більше того, навряд чи вдасться домовитись з Іраном, для якого вихід на широкий ринок продажу нафти є ключовим елементом.
По-третє, увійшовши в союз з коаліцією, яка підтримує шиїтів, Росія додатково робить себе потенційно чутливою до можливих дії у відповідь на власній території з боку кавказьких сунітів, які можуть підтримуватись Саудівською Аравією.
Нарешті, по-четверте, скільки це коштуватиме Росії? США витрачають на акції в Сирії 8 мільйонів доларів щоденно, але підключають лише авіацію. Тому російські витрати будуть, ймовірно, більшими. Напевне, більшими від витрат під час війни в Україні та наслідків санкцій.
А власне ідея активності Росії в «другому Афганістані» вже є не зовсім популярною, а буде ще менш популярною всередині Росії, особливо коли в країну будуть повертатися труни з убитими в Сирії солдатами.
Скоріш за все, в Сирії стратегічною метою Росії є закріплення Асада через нейтралізацію у воєнний спосіб прозахідних угрупувань, або принаймні їхня цілковита маргіналізація. Це могло б мати великий пропагандистський ефект у вигляді, як часто пишуть в Росії, «втерли носа американцям». Однак, в першу чергу, це призведе до поляризації ситуації в Сирії, де залишаться лише дві сили: радикальний «Халіфат» (ІДІЛ) з одного боку та Асад з Росією з іншого. В такій ситуації Захід захоче – сподіваються у Кремлі – втримати ісламістів та буде змушений певною мірою приєднатися до Росії. Відтак, визнати Асада своїм партнером та Росію одним із головних гравців. Це в ідеалі.
Програмою мінімум для Росії є фактичний поділ країни, внаслідок якого буде створено державу з провідною роллю алавітів з Асадом на чолі – анклав на морському узбережжі з російськими базами, в кращому випадку поєднаний з регіоном Дамаску. Це покаже, що Росія є достойним захисником своїх політичних партнерів, що буде особливо важливо для інших схожих автократів, яких підтримує Москва. Такий сценарій, за розрахунками Кремля, може бути прийнятним для Заходу, оскільки частково було б дотримано вимоги, що Асад не правитиме на всій території Сирії.
Однак навіть до такого рішення дорога є дуже далекою. Реалізація «плану мінімум» може виявитися неможливою без серйозного підключення російських сил. Важко буде чекати швидких, великих та легких для використання пропагандою на внутрішньому ринку успіхів. Що тоді залишиться, коли російська авантюра в Сирії набридне, і вона отримає спротив?
Путіну доведеться шукати нових зон для власних авантюр. Це може бути навіть вторгнення на територію морської економічної зони, пов’язаної з Кримом, щоб таким чином вкотре продемонструвати, що Крим – це Росія з усіма наслідками. Інша територія – це Арктика. Однак, будемо сподіватися, що в Росії врешті-решт переможе далекоглядна стратегія, відповідно до якою російські інтереси не вимагають чергових конфліктів з Заходом та побудови могутності Росії не на страху, а на силі російської культури та економіки. Шансів на це, однак, все менше…
Януш ОНИШКЄВІЧ,
радник міністра оборони Республіки Польща
(переклад – Павло Кост, член Експертної Ради ЦДАКР)
