Останнім часом об’єднана Європа зіштовхнулася з безліччю викликів у сфері безпеки. Серед факторів, які торпедують баланс сил, що склався всередині Євросоюзу, – міжнародний тероризм, міграційна криза, майбутній вихід Великобританії з ЄС, дефіцит довіри у відносинах із Москвою та Анкарою …
Протягом багатьох десятиліть Німеччина ставила на чільне місце економічну домінанту, обмежуючи власний військово-політичний потенціал. Але нові реалії змушують керівництво ФРН замислитись про зміну колишньої парадигми. Все виразніше лунають заклики приділяти більше уваги військовому компоненту для збереження сили зовнішньополітичного гравітаційного поля Берліна. На практиці такі заходи, безсумнівно, посилять вплив Німеччини всередині Альянсу. Але в той же час це покладе на плечі керівництва країни непросте завдання – зблизити порядок денний ЄС і НАТО в зовнішній політиці і обороні.
Існування таких протиріч сьогодні практично не викликає сумнівів. З одного боку, ЄС усе частіше звертає свій погляд на зону локальних і регіональних конфліктів, яка оперізує Європу, намагаючись закупорити міграційний потік біля його витоків. НАТО в свою чергу, незважаючи на участь восьми країн-членів організації (в тому числі і Німеччини) в Міжнародній коаліції проти ІДІЛ, не поспішає відкрито вступати у війну з ісламістами, обмежуючись активною підтримкою союзницьких сил.
Для об’єктивності слід відзначити, що на саміті НАТО в столиці Польщі генсек Єнс Столтенберг оголосив про рішення «нарощувати присутність в Іраку». Однак офіційні документи, затверджені в ході саміту, як і загальна тональність зустрічі, не залишають сумнівів – в «Табелі про ранги» пріоритетів НАТО на першому місці залишається стримування Росії. Альянс «окопується» в Прибалтиці, приймає в свої ряди Чорногорію і послідовно співпрацює в оборонному секторі з Україною, Грузією та Молдовою. А як щодо ЄС? Брексіт, розбіжності в питаннях прийому біженців і зростання євроскептицизму – ось неповний перелік факторів, які стискають політичний простір ЄС, сповільнюючи інтеграційні ініціативи Брюсселя в Східній Європі і Західних Балканах.
Така ситуація, безумовно, робить розхитану терактами ісламістів європейську систему безпеки ще більш вразливою. Ні Франція, яка по вуха вгрузла в конфлікти на африканському континенті і Сирії, ні тим паче Великобританія після рішення залишити Євросоюз, не можуть стати сполучною ланкою двох системоутворюючих структур Заходу – ЄС і НАТО. Отож маємо єдиного фаворита тендеру на цю відповідальну «посаду» – Німеччину. Та чи зможе Берлін впоратись з таким завданням?
Нова парадигма Німеччини
Бачення Німеччини як ключової сили в забезпеченні глобальної рівноваги поступово просочується у владні кола ФРН, хоч раніше німецькі політики відмахувалися від «мілітаристських» ініціатив як від надокучливих мух. Вплив нових тенденцій простежується на сторінках оновленої «Білої книги» – програмного документа, що визначає стратегію безпеки країни. У схваленій урядом 13 червня книзі Міноборони Німеччини визначило 10 значних для країни загроз. Список включає: міжнародний та комп’ютерний тероризм; зростання міграційного потенціалу і викликаний цим радикальний націоналізм; фактор «дуги нестабільності», що складається з охоплених військовими конфліктами країн Магрибу та Близького Сходу; гонку озброєнь, а також нові бар’єри на шляху енерго-транспортних поставок; кліматичні зміни і ризик поширення епідемій. Звісно, цей перелік не став одкровенням для німецького суспільства. Важливо інше – в списку чітко проглядаються найважливіші напрямки діяльності Альянсу (кібербезпека, протистояння гібридним загрозам, удосконалення системи цивільної оборони), пізніше затверджені на Варшавському саміті.
Проте, найбільш резонансним став пункт, який перемістив Росію з розряду партнерів ФРН до категорії суперників. У відповідь Москва не забарилася закинути декілька камінців у німецький город. Але роздмухувати великий скандал в Кремлі не стали, мабуть, розцінивши публікацію «Білої книги» простою спробою військових «вибити» додаткові кошти на оборонку.
Звісно, можна зауважити, що подібні документи мають радше рекомендаційний характер і насправді не впливають на курс уряду. Але такі аргументи виглядають малопереконливо, адже нова редакція «Білої книги» – не перше і не найважливіше свідчення зміщення акцентів.
Насправді, зміни варто відстежувати починаючи з 2014 року, коли Росія анексувала Крим і здійснила військову інтервенцію на Донбасі. Так, вже протягом двох років Берлін щорічно збільшує свій оборонний бюджет на 1,2 млрд. €. Згідно даних Альянсу цього року він складає 37,1 млрд. €. Серед усіх країн-членів НАТО це четвертий показник після США, Великобританії і Франції. При цьому частка військового бюджету Німеччини у ВВП становить лише 1,12%.
На думку німецьких військових, таких об’ємів фінансування вистачає лише на необхідний мінімум. Важливо нагадати, що на попередньому саміті НАТО в Уельсі, країни-члени Альянсу домовилися витрачати на оборону не менше 2% ВВП. Вже в травні цього року Парламентська Асамблея НАТО прийняла декларацію, яка визначила, що таких показників потрібно досягти протягом чотирьох років. Таким чином, з урахуванням прогнозованого зростання економіки Німеччини, для виконання рекомендацій НАТО річні витрати країни на оборону до кінця десятиліття мають сягнути близько 78 млрд. €.
Але навіть з урахуванням останніх змін у це не дуже віриться. Незважаючи на нещодавні заяви Ангели Меркель про те, що витрати на оборону ФРН і США (які виділяють на армію 3,4% ВВП), «повинні рухатись до однакових показників», федеральний уряд планує до 2020-го збільшити річні витрати на оборону до 40 млрд. €. Тобто, відсоткове співвідношення до ВВП залишиться без змін. Таким чином, Берлін не поспішає сліпо дотримуватись усіх рекомендацій НАТО, витрачати гроші з холодною головою.
«Горизонти Німеччини в сфері політики і безпеки глобальні» («Біла книга» Бундесверу)
Як би там не було, кількість мільярдів євро, витрачених на потреби армії, не є об’єктивним індикатором її високих бойових можливостей, подібно до того як висока вартість складу футбольної команди не гарантує легких перемог на полі. У цьому контексті вагомим є рішення вперше після об’єднання країни в 1990 р. збільшити чисельність активного складу Бундесверу. Згідно з планом реформи до 2023 р. ряди німецької армії поповнять понад 14000 новобранців і 4000 обслуговуючого персоналу. В такому випадку Бундесвер стане другою армією в ЄС за чисельністю бойового компонента випередивши Збройні сили Великобританії і поступаючись лише французькій армії.
Наступний логічний крок – збільшення чисельності німецьких військовослужбовців, що беруть участь у зарубіжних місіях. Загалом на сьогоднішній день 3,4 тисячний контингент Бундесверу несе службу за кордоном (для порівняння Францію в міжнародних місіях представляють 10,3 тис. військовослужбовців). Найчисленніші контингенти німецьких військових розташовані в Афганістані (Resolute support), Косово (KFOR) та Малі. Бундесвер також залучений у військово-морські місії Євросоюзу в Середземному морі («Софія») і біля берегів Африканського Рогу («Аталанта»), в яких задіяні більше 700 німецьких солдат і офіцерів.
З огляду на те, що в останні місяці німецьке суспільство відчуло смертоносний подих тероризму у себе вдома – в Вюрцбурзі та Ансбаху, ресурси, що направляються для боротьби з джихадистами, будуть зростати. При цьому навряд чи варто очікувати перегляду формату участі Бундесверу в Міжнародній коаліції проти ІДІЛ, який полягає в підтримці французького, британського і американського контингенту. Досвід сусідньої Франції показує, що зворотною стороною посилення військової присутності можуть стати теракти в самій Німеччині.
В таких умовах найважливішим внеском Берліна у боротьбу з ІДІЛ повинна залишатися підтримка Пешмерги – воєнізованих формувань Іракського Курдистану. У січні Німеччина припинила постачання озброєння курдському ополченню після того як були виявлені факти його перепродажу на чорному ринку. Але зростання терористичної загрози і чималі успіхи курдів у війні з ісламістами (особливо на Мосульському напрямку) пом’якшили позицію німецького командування. Таким чином, вже в липні поблизу столиці Іракського Курдистану Ербіля почали роботу два німецьких навчальних військових центри, в яких підготовку бійців місцевої самооборони проводять 150 інструкторів з Німеччини. Крім навчання, Берлін поставляє протитанкові ракетні комплекси, штурмові автоматичні гвинтівки і бронеавтомобілі Dingo (загалом вже більше 1800 тонн). Фактично більшість зброї, якою воюють сили Курдської регіональної адміністрації Іраку (КРАІ), була надана Німеччиною.
Втім, за патронат над іракськими курдами доводиться платити зіпсованими стосунками з Туреччиною, для якої курдське питання залишається серйозним подразником. Взаємні «підніжки» – визнання Бундестагом геноциду вірмен або недопуск делегації Бундестагу до розквартированих на турецькій авіабазі в Інджірліку військовослужбовців Бундесверу, є очевидним свідченням погіршення відносин Берліна і Анкари. В першу чергу, це негативно впливає на динаміку безпеки в регіоні, адже міграційна угода ЄС і Туреччини знаходиться під загрозою зриву, а зближення Анкари і Москви «оголює» східний периметр НАТО. Таким чином, питання нормалізації діалогу з Туреччиною – важлива складова тесту на перевірку уміння Німеччини ефективно розпоряджатися статусом військово-політичного лідера.
Питання без відповіді
Але успішне виконання всього завдання вимагає комплексного підходу, заснованого на консенсусі владних еліт. На жаль, у політичному процесі Німеччини таке взаєморозуміння не прослідковується.
Наприклад, ініціативи міністра оборони ФРН Урсули фон дер Ляєн щодо використання армії всередині країни при терористичній загрозі або надання громадянам інших країн ЄС можливості служити в Бундесвері розкритикували як соціал-демократи (партнери ХДС по коаліції) так і опозиціонери – Ліва партія і «Союз 90 / Зелені».
Та більшу тривогу викликає досить низький рівень уваги Берліна до тих заходів, які вживає Альянс у відповідь на військову активність Росії в регіоні.
Показовий приклад – нещодавні командно-штабні навчання «Анаконда 2016», які проходили на території Польщі. З 31-ї тисячі учасників оперативної підготовки 14 тис. були військовими США, а 12 тис. – Польщі. Берлін же «делегував» лише 400 солдат і жодної бойової частини. Більш того, у публічній площині натовські навчання супроводжувалися репліками міністра закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмайера про «гучне брязкання зброєю» і закликом «не шукати виправдань для нового-старого протистояння». Звісно, подібну риторику можна виправдати наближенням парламентських виборів. За даними соціологічної компанії YouGov лише 9% громадян Німеччини позитивно ставляться до планів відправити військовослужбовців Бундесверу на кордон із Росією. Тож ця тема – чудова можливість зробити черговий «підкоп» під позиції канцлера напередодні виборів.
Цілком очевидно, що серед політичної еліти Німеччини немає єдності в питанні стосунків із Росією. Як наслідок, деякі німецькі політики хочуть, як і раніше, вихоплювати гарячі каштани з вогню руками США, маніпулюючи при цьому фобіями, коріння яких пронизує історію ХХ століття.
Це накладає певний відбиток і на зовнішню політику ФРН. Перебираючи головування в ОБСЕ 1 січня цього року, Німеччина визначила своїм пріоритетом «досягнення політичного розв’язання конфлікту в Україні». Однак поки що Берлін не використовує весь інструментарій, яким володіє організація, для посилення власних позицій в регіоні. За визначенням Штайнмаєра, Німеччина керується «політикою малих кроків», зосереджуючись на «тих проблемах, які можна вирішити». Результатом такої тактики є надмірна фрагментація переговорного процесу, що лише віддаляє реальне вирішення конфлікту на дипломатичному рівні. Водночас, складається враження, що стратегія стримування Росії у виконанні частини німецьких політиків все більше нагадує загравання з Кремлем.
Перша можливість змінити ситуацію виникла під час Варшавського саміту НАТО. Згідно з рішенням Альянсу, Німеччина буде відповідати за один із чотирьох багатонаціональних батальйонів чисельністю 1000 військовослужбовців, який розгорнуть 1 січня 2017 року в Литві. Використає Берлін цю стартову можливість для посилення своєї ваги в європейській системі безпеки чи продовжить грати роль нейтрального медіатора в Східноєвропейському трикутнику амбіцій Москви, Вашингтона і Варшави? Сьогодні це питання зависло в повітрі.
Позитивна відповідь означає готовність Берліна докласти максимум зусиль для поглиблення взаємодії НАТО з інститутами ЄС та посилення військово-політичної присутності на східних кордонах Альянсу.
В іншому випадку патетичні слова німецьких чиновників про «нову парадигму» Німеччини виявляться простою фікцією.
Володимир СОЛОВ’ЯН,
керівник зовнішньополітичних проектів ЦДАКР
