«Порохова діжка» на «задньому дворі» ЄС
Криза в стосунках Росії та Заходу проявилася не лише в Україні, але й у цілому ряді європейських субрегіонів. Говорячи про ознаки гібридної війни, яку Росія розв’язала проти ЄС, ми зазвичай звертаємо увагу на провокаційну поведінку російських ВПС у небі над Північною Європою чи фінансування радикальних політичних проектів. При цьому українське експертне середовище та медіа фокусуються майже виключно на прибалтійських країнах, в той час як ситуація на Балканах залишається без належної уваги.
Збігнев Бжезінський у своєму magnum opus – «Великій шахівниці» – влучно зазначав, що в Європі «слово «Балкани» викликає асоціації з етнічними конфліктами і суперництвом великих держав». Праця відомого американського політолога побачила світ у 1997 році. На той момент найкривавіші сторінки Югославської війни – Хорватська і Боснійська, вже були перегорнуті, хоча повного затишшя вдалося досягнути лише через чотири роки, у 2001-му. Тоді здавалося, що Захід завдяки своєму монопольному становищу єдиної геополітичної сили в регіоні остаточно загасив гніт «порохової діжки» на «задньому дворі» Європи. Але сьогодні, коли Балкани знову опинились у сфері інтересів світових гравців, стає очевидно – зовнішнє втручання лише посилює соціальну напруженість і фантомні болі народів регіону.
Скелети у шафі
В першу чергу, залишається невирішеним питання зовнішньополітичної інтеграції Косова. У квітні цього року прем’єр-міністр Албанії Еді Рама заявив, що «об’єднання албанців Албанії та Косова є неминучим та беззаперечним». Місяцем раніше верховний представник ЄС із питань зовнішньої та безпекової політики Федеріка Могеріні назвала колишній автономний край Сербії суверенною країною. Хоча Приштина проголосила незалежність ще у 2008-му, публічне визнання з вуст єврочиновника високого рангу пролунало вперше. Варто відзначити, що 5 країн ЄС, з яких 4 є членами НАТО (Греція, Іспанія, Кіпр, Румунія, Словаччина), досі не визнали суверенітет Косова. Та, навіть попри відсутність повного консенсусу, в Брюсселі розуміють небезпеку підігрівання Тираною ідеї «Великої Албанії». Більше 90% населення Косова становить субетнічна група албанців-гегів, серед яких перспектива приєднання до Албанії досить популярна. У такому випадку може спалахнути Північне Косово (регіон Ібарський Колашин), де проживає сербська меншість, яку Белград не залишить без підтримки. Тому, щоб уникнути можливості поглиблення напруженості у стосунках Сербії та Албанії, Євросоюз намагатиметься закріпити статус-кво Косова.
Іншим фактором дестабілізації Західних Балкан сьогодні є активізація албанських кланів за межами Албанії. Тривожний дзвіночок – недавні зіткнення в місті Куманово на півночі Македонії у травні 2015-го. Жертвами конфлікту стали 8 македонських поліцейських і 14 бойовиків. Незважаючи на очевидну кримінально-терористичну складову подій, багато місцевих і закордонних інформаційних видань озвучили тезу про «назрівання війни між Албанією і Македонією». Деякі оглядачі також відзначають опортунізм албанських общин Чорногорії, який з часом може лише посилитись у зв’язку із територіальною суперечкою з Косовом. Мова йде лише про 6 тис. гектарів землі, але сторони не змогли досягнути консенсусу і справу, вочевидь, передадуть до міжнародного суду.
Іншою зоною потенційного конфлікту може стати Боснія і Герцеговина. На початку грудня 2014 року республіку збурили масштабні заворушення, спричинені масовим безробіттям, падінням рівня життя, корупцією та непрозорою приватизацією державних компаній. Повідомлення про ці бунти фіксували в міжнародній громадській свідомості тезу про виключно соціальні причини, які змусили людей вийти на вулиці Сараєва, Тузли, Зениці та інших міст країни. Соціальна нестабільність, справді стала ключовим фактором. Але у федеративній країні зі складною етнічною структурою, якою є Боснія і Герцеговина, не можна не враховувати національний аспект.
Точних даних про етнічний склад учасників акцій протесту немає, однак, безсумнівно, абсолютну більшість становили мусульмани-боснійці. Показовою була і реакція політичних представників босняків і боснійських сербів. Президент Республіки Сербської (державне утворення в складі Боснії та Герцеговини) Мілорад Додік заявив, що пишається громадянами Республіки Сербської, які «не ведуться на провокації». Його «колега» у Президії Боснії і Герцеговини Бакір Ізетбегович, навпаки, визнав право народу змінити владу на дострокових виборах. Та, як би там не було, більшість вимог суспільства були проігноровані владою. Відповідно, протестний потенціал населення залишається досить високим. І, хоча питання національної приналежності перебуває в тіні згадуваних подій, ми не можемо виключати сценарій, за якого конфлікт виллється за межі соціальних негараздів.
Російський вплив
Зі слів Бжезінського, Балкани це не лише «етнічні конфлікти», але й «суперництво великих держав». Інтерес останніх обумовлюється стратегічним положенням на шляху енергетичних і транспортних потоків, які живлять економіку європейського континенту. Саме тому стабільність на півострові – один із ключових факторів безпеки Центральної Європи.
У Кремлі не забули де знаходиться ахіллесова п’ята ЄС. При цьому Росія не зацікавлена у розгортанні справжнього військового конфлікту. Це ускладнить експорт її енергоносіїв, та й протистояти НАТО на Балканах Москва не в змозі. Тому стратегія Кремля спрямована на підігрівання ситуації зсередини і посилення залежності балканських країн від російського газу та фінансових інвестицій.
Геополітичний інтерес до цього регіону Білокам’яна черпає зі свого імперського минулого. З XVIII ст. Росія позиціонувала себе захисником православ’я в Османській імперії, а від початку ХІХ ст. просувала на Балканах ідеологію панславізму. Відповідно сьогодні Кремль заграє з народами, які кілька століть тому стали частиною цієї матриці.
Так уже склалося історично, що Москва і Белград мають особливо тісні стосунки. У період 2003-2012 рр. Росія інвестувала в економіку Сербії щонайменше $2,85 млрд. (близько 10% усіх прямих іноземних інвестицій). На початку 2013-го Москва видала уряду Сербії кредит для реконструкції залізничної системи країни на суму $800 млн. Белград відповідав «взаємністю»: в 2008-му році компанія «Газпром нєфть» придбала 51% акцій ключової сербської енергетичної компанії НІС (Нафтова Індустрія Сербії) всього за €400 млн., а «Південному потоку» в Сербії було присвоєно статус національного проекту.
Попри це, сучасні стосунки двох країн будуються на прагматичному розрахунку. Сербський воєнний експерт Свєтозар Йоканович у коментарі ЦДАКР пояснює: «Свого часу президент Борис Тадіч проголосив «чотири стовпи зовнішньої політики Сербії – США, Євросоюз, Китай і Російська Федерація. Усі наступні уряди Сербії, включаючи нинішню адміністрацію Олександра Вучіча, намагаються будувати свої стосунки зі Сполученими Штатами та Європейським Союзом з одного боку, і з Росією та Китаєм з іншого».
Але у сфері безпеки Москва може запропонувати значно менше, ніж Захід. США залишаються найбільшим покупцем сербського озброєння – лише в 2010-му сума контрактів на експорт зброї до США становила €500 млн. «Рівень відносин між Трансатлантичним блоком і Сербією постійно підвищується, свідченням чого є нові домовленості про комплекс заходів у межах плану дій індивідуального партнерства та нові спільні військові навчання», – зазначає С.Йоканович. Якщо ж у липні 2016 року на Варшавському саміті НАТО Чорногорія і Македонія вступлять до Альянсу, Белград, швидше за все, буде змушений переглянути нинішню політику і пришвидшити темпи інтеграції до північноатлантичних структур. Тому, щоб зберегти свій вплив, Росія не гребує маніпуляціями з історичною пам’яттю народів Балкан. 8 липня вона наклала вето на резолюцію ООН про засудження різанини в Сребрениці, жертвами якої стали тисячі боснійських мусульман. Такими діями Москва розраховує зміцнити й без того помітний авторитет серед боснійських сербів.
Втім, політико-економічний влив Росії помітний і в інших країнах регіону. У Болгарії на виборах 2013 року націоналістична русофільська партія «Атака» здобула підтримку 7,3 % виборців і отримала своє представництво у нижній палаті парламенту. «Ця партія, цілком очевидно, працює на інтереси Кремля», – роз’яснює ЦДАКР професор Інституту інформаційних і комунікаційних технологій Болгарської академії наук Тодор Тагарєв. За організацією протестів проти видобутку сланцевого газу стоять проросійські партії та рухи. На думку Тодора Тагарєва, ці протести були інспіровані і підтримувалися Кремлем, адже доступ західних компаній до родовищ сланцевого газу в Болгарії – це пряма загроза енергетичним інтересам Росії.
За останні кілька місяців головним «ньюзмейкером» серед Балканських країн була Греція, яка також знаходиться у фокусі уваги Кремля. Схоже, прихід до влади в цій країні євроскептиків на чолі з Коаліцією радикальних лівих (СІРІЗА) керівництво Росії сприйняло як власну перемогу. Але скористатися шансом аби поглибити кризу в Єврозоні і розколоти ЄС Росії не вдалося. Внаслідок падіння цін на нафту і санкцій Заходу її власна економіка скорочується, тож компенсувати Афінам фінансову підтримку Європи Москва не може.
Проте не слід забувати, що Росія має канал впливу на грецьке суспільство, і він надійніший за мільярдні кредити, – це православна церква. Науковий керівник Інституту соціальної економіки (Салоніки, Греція) Іоаніс Насіоулас у своїй статті для ЦДАКР вказує на те, що «Росія дуже зацікавлена у зміцненні своєї присутності на святій горі Афон. […] У цьому контексті існує постійна активність, що включає пожертвування від російської сторони 21-му монастирю Святої Гори, які компенсують витрати на релігійні та культурні заходи в рамках «Року грецько-російської дружби – 2016».
Як бачимо, попри тривалу відсутність у політичному житті регіону після розпаду СРСР і нинішнє домінування євроінтеграційних процесів, Росія продовжує вмонтовувати власні шматочки смальти в строкату етнічну, конфесійну та ідеологічну мозаїку Балкан. Втім, це лише розпалює суперництво зовнішніх гравців.
Газ і конкуренти
Ні для кого не є секретом, що основний інструмент впливу Москви на балканські країни – це експорт природного газу. Болгарія, Македонія, Боснія і Герцеговина залежать від російського газу на 100%, Сербія – на 80%, Греція – на 60%, Румунія – на 25%, Хорватія – на 20%. Закріпити становище монополіста на газовому ринку Балкан і зменшити залежність від поставок через територію України Росія планувала завдяки «Південному потоку». Але самовпевненість і зверхність Кремля у процесі реалізації проекту зіграли на руку його конкурентам. «Південний потік» довелося замінити на менш інвестиційно привабливий і політично обґрунтований «Турецький потік». ЄС, у свою чергу, отримав час і можливість зашкодити спробам Росії конвертувати енергетичну залежність Балкан у політичну.
Для Заходу ключовий напрямок – так званий Південний газовий коридор. Він має сполучити ЄС із азербайджанськими газовими родовищами, а в перспективі з покладами природного газу Каспію та Ірану. Планується, що на початковій стадії експлуатації (орієнтовно з 2018 року) Трансанатолійський газогін (TANAP) матиме пропускну здатність 16 млрд. кубометрів, із яких 10 потраплятимуть до європейських ГТС, а 6 – до турецьких. Інша альтернатива – термінали скрапленого газу. Греція має термінал зі здатністю щорічно регазифікувати 5,3 млрд. куб. метрів і планує будівництво ще двох. Хорватія також вирішила побудувати власний СПГ-термінал потужністю 6 млрд. куб. метрів, що дасть можливість навіть поставляти газ транзитом до інших країн вже з 2020 року.
Сьогодні загальний об’єм імпорту цього енергоносія в регіоні (включно з Румунією і Хорватією) становить близько 25 млрд. кубометрів на рік, з яких 9,5 – продукт російського походження. Втім, коли зазначені проекти будуть втілені в життя, позиції Росії на Балканах можуть похитнутися. Більш того, вони вже чуттєво постраждали після закриття «Південного потоку», а наступне дітище Кремля, «Турецький потік», цілком може стати ще більшим провалом.
Ідея з «Турецьким потоком» ставить Москву в залежність від політичної волі Анкари. При цьому в Кремлі, схоже, недооцінили зростання геополітичних амбіцій Туреччини. Нещодавно міністр енергетики і природних ресурсів Танер Йилдиз заявив, що його країні «не вигідно бути тільки транзитною країною для російського газу». Влада Туреччини розглядає проекти на кшталт «Турецького потоку» чи TANAP як інструменти для відновлення регіонального лідерства і посилення енергетичної залежності від Росії, а це суперечить планам Кремля. Пріоритетним напрямком розширення для Анкари залишається Близький схід (Сирія, Ліван, Палестина). Однак це не означає, що в Туреччині забудуть про свою присутність на Балканах. Навпаки, популярна серед місцевих еліт ідея неоосманізму спонукає їх до підвищеного інтересу до Балкан.
Інший геополітичний гравець – Китай, реалізуючи власну стратегію розвитку зовнішньої торгівлі («Шовковий шлях 0.2»), активно інвестує в інфраструктуру балканського регіону. Міст через Дунай в Сербії, автострада в Чорногорії, аеропорт у Хорватії… У пріоритеті також розвиток системи залізничного сполучення: будівництво першої ділянки швидкісної залізниці Белград – Будапешт вартістю €1,5 – 2 млрд., купівля Македонією китайських швидкісних поїздів… Втім, на відміну від Росії, Китай не претендує на політичний вплив. В першу чергу, Піднебесна зацікавлена у місцевому ринку збуту і транзитному потенціалі Балкан.
Підсумовуючи, варто відзначити таке:
1. Сьогодні можливі причини дестабілізації Західних Балкан лежать у площині проблем соціального розвитку та економічної нестабільності. Водночас, не варто забувати про наявність конфліктів етнонаціонального характеру, що продовжують тліти, незважаючи на домінування євроінтеграційних процесів. Тож активне втручання зовнішніх сил на основі маніпулювання історичною пам’яттю народів Балкан може порушити хиткий баланс сил, який встановився в регіоні після завершення Югославських воєн.
2. Жодна зі сторін, яка намагається потіснити ЄС і ззовні впливати на політику держав регіону, не зацікавлена у дестабілізації Балкан. Тому перевага надається енергетичній та економічній експансії. Донедавна така стратегія давала змогу Росії претендувати на помітну роль у цій частині Європи. Однак диверсифікація джерел постачання енергоносіїв дозволить країнам Балканського півострову у середньостроковій перспективі (у 2020-х) звільнитися від залежності від російського газу.
3. На цьому тлі у Кремля з’явилося чимало конкурентів у боротьбі за вплив на Балканах. В енергетичному секторі це – Азербайджан (а в перспективі країни Центральної Азії та Іран) і країни-експортери скрапленого газу. Отож російська стратегія впливу на балканські країни завдяки експорту енергоносіїв не принесла Москві очікуваних дивідендів. У сфері фінансових інвестицій можливості Кремля також обмежені. На цьому фоні Китай стає більш привабливим інвестором, аніж російська сторона, адже в обмін на економічну підтримку Пекін не вимагає політичної відданості.
Володимир СОЛОВ’ЯН,
керівник зовнішньополітичних проектів ЦДАКР
