Не секрет, що основну, найбільш специфічну і точкову роботу на фронті виконують частини спеціального призначення. Відверті й емоційні оцінки спецназівців свідчать про нагальну необхідність системного перегляду всіх норм забезпечення. Вони на сьогодні абсолютно не відповідають поточним умовам війни, є абсолютно відірваними від реальності, від специфіки завдань, що необхідно виконувати. Це стосується всіх без виключення напрямків. Популярні нині закиди про тепловізори (які, безумовно, конче необхідні) у бійців спецназу поки викликають щонайменше саркастичні посмішки на тлі того, що невирішеними залишаються куди більш приземні проблеми.
Приміром, харчування. Нинішній український сухий пайок відповідно до існуючих норм абсолютно не пристосований для завдань сил спеціального призначення. Необхідність мати при собі ложку, консервні банки (які зі зрозумілих причин не можна залишати), відсутність карбідної пічки для розігріву їжі (щоб не палити багаття), – все це унеможливлює використання наших сухпайків під час виконання спеціальних завдань. І це, не говорячи про поживність і смакові якості продукту.
Хоча структура харчування – окрема тема. Передбачити для підрозділів спецназу висококалорійне харчування – про це сьогодні мова взагалі не йде, досі надходить уніфікований армійський пайок. Його норми варто переглядати однозначно. Причому із врахуванням того, що сухі пайки мають бути різними для різних підрозділів під різні завдання. Як за наповненням, так і за способом, специфікою комплектації. Спецназу, групам, що працюють в тилу ворога, за досвідом потрібні, приміром, курага, горіхи, ізюм, шоколад, вуглеводи, що швидко засвоюються. Про такі речі сьогодні ніхто взагалі не думає, окрім власне бійців, що вимушені самостійно формувати свій сухпай і не лише. Невже вказаний набір необхідних інгредієнтів є надто дорогим для нашої держави? Чи просто ніхто не хоче хлопців почути? Або взяти олівець і провести розрахунки? А раптом би в результаті вийшло дешевше, ніж й надалі закатувати гречану кашу із салом? Ми вже активно воюємо більш як півроку. Пропозиції щодо харчування весь час ігнорувалися або мали відповідь на кшталт «це – не головне», «нічого страшного – поїсте поки кашу».
Ніхто (знову ж таки окрім власне бійців і волонтерів) чомусь досі не опікується таким питанням як вода. Із практики – спецназівці на завдання особливо багато сухпайків не беруть – максимум один-два. Поїсти виходить в кращому випадку один раз на день. Тому навіть із «роздобутих» добре упакованих американських пайків, що не містять банок і склянок, хлопці беруть найнеобхідніше і найбільш поживне – шоколад, горіхи, сухофрукти. А от води намагаються набрати побільше, особливо в літній період. В наших нормах забезпечення, приміром, взагалі немає такого поняття під воду як «camelback», що носиться за спиною, має об’єм 3 літри (що є, по суті, добовою нормою) і з якого через шланг можна зручно пити воду. За нашими нормами досі є фляга, а це – досвід ще другої, якщо не першої, світової війни. Від металевих фляг, що бовтаються, відмовились одразу. За відсутності «camelback» спецназівці беруть звичайні пластикові пляшки – вони легше, немає шуму, зім’яв, викинув, забув… Тобто від фляг спецназ вже де-факто відмовився. Чи проводив хтось аналіз щодо їх заміни – питання риторичне. Фляги все ще надходять у війська, мабуть, тому що їх багато залишилося на складах. Цікаво, їх ще досі виробляють?
Аналогічною, якщо не більш сумною, є картина із речовим забезпеченням. Приміром, синтетичні труси, що надходять і на які досі мабуть йдуть бюджетні кошти, просто викидаються… Загалом у нас нормальна практика, коли офіцер спецназу просто зі своєї заробітної платні виділяє кошти на обмундирування. Купляє собі форму, часто-густо «б/у», закордонний варіант, в якому до нього «померло десять британців» (цитата), купляє собі взуття, шкарпетки, труси. Йому допомагають родичі, друзі, волонтери… Відгуки ж спецназівців про українську форму, включно з найновішими, «переведеними у цифру» зразками не підлягають друку з огляду на найменші вимоги цензури. А ще багато говорять про розгрузку, яка буває різною для різних підрозділів під різні завдання. Цікаво, що звичайні волонтери на одному з імпровізованих складів-офісів в Києві (який військові, з ким довелося поспілкуватися, називають не інакше як «каптьорка») вже добре розбираються, що для «окопника» потрібен один рюкзак, для «маршовика» – інший, для розвідника – ще інший. На державний же рівень такі «дрібниці» винести поки не виходить.
Слід зрозуміти – бійці не мають відчуття, що ними взагалі хтось опікується, що їх робота комусь потрібна. Йдеться не про командирів, але про державу, для якої вони роблять найбруднішу роботу, віддаючи своє здоров’я і життя. Дякувати богу, що так сталося, автоматів і набоїв у нас достатньо. Держава, таке їхнє враження, не розуміє елементарних речей: від того, як ти поїв і у що ти вдягнений, залежить твій морально-психологічний стан і впевненість у здатності виконати поставлене завдання. Звичайно, в наведених питаннях є позитивна динаміка, однак виключно за рахунок точкових акцій волонтерів, які часто витягують на собі не лише добровольчі загони а й регулярну армію.
Отже, норми речового забезпечення і норми якості речового забезпечення мають бути переглянутими, причому, переглянутими швидко. Знову ж таки, це не обов’язково означатиме кардинального подорожчання процесу, – багато що можливо отримати за різними гуманітарними програмами допомоги. Просто треба чітко знати, що і скільки просити. А прорахувати і сформулювати запит – це справа тижня для певних департаменту, відділу, робочої групи, фахівця. І це – в плановому режимі, без «чарівного управлінського поштовху». Із ним – значно скоріше. Це ж армія…
Наведені приклади є лише верхівкою айсбергу проблем, епізодами, що формують загальну картину і підкреслюють глибину нашої кризи безсистемності.
Має запрацювати система! Держава має усвідомити, що забезпечення військовослужбовців у нових реаліях має здійснюватися відповідно до потреб, що формуються знизу (!). Як один із перших кроків було б доцільно видати відповідний наказ міністра оборони, постанову кабміну чи інший керівний документ про облік, аналіз та систематизацію наявного бойового досвіду. Приміром, такого роду наказ Совнаркому з’явився в 1943 році… В 1981 році через 2 роки після введення військ в Афганістан був системно опрацьований досвід війни у гірсько-пустельній місцевості. Після цього у радянських солдатів з’явилися панами, нова форма, з’явилася БМП-2, на БМП – гармата замість крупнокаліберного кулемету… Нам же два роки чекати не можна. В підрозділах ЗСУ збором такого роду інформації системно ніхто не займається. Це доцільно ввести в обов’язки відповідних командирів і начальників. Причому цей аналіз має торкатися речового, матеріального, продовольчого, медичного забезпечень, поставок ОВТ і паливно-мастильних матеріалів, одним словом, всіх складових військової логістики, з якої вище ми зупинилися лише на деяких її аспектах. Плюс постійно слід аналізувати тактику використання сил і засобів, організацію взаємодії підрозділів, зв’язку, тощо.
Відповідні управління та інститути в системі Міноборони мають акумулювати всі ці знання, систематично отримувати оновлену інформацію про новий досвід, набутий нашими підрозділами. Звідси і піде процес формування загалом державного оборонного замовлення також за принципом «знизу», виходячи з наявних щоденних реальних потреб бійця. В системі Міноборони вся необхідна структура існує (зокрема, із відповідними науково-дослідними інститутами, в тому числі при видах ЗС). Необхідно лише, щоб вона запрацювала. Інформація від підрозділів має йти постійно, і все це має бути враховано у державному оборонному замовленні. В нас є люди, які можуть методично грамотно оцінити і систематизувати всі потреби армії. Єдине, що треба – юридично, законодавчо, ще як завгодно закріпити необхідність виконання такої роботи із покладанням всієї відповідальності на вже існуючі структури. Лише сформоване «знизу» ми матимемо правильне, матеріально обґрунтоване і підйомне для країни держоборонзамовлення (ДОЗ). За такого підходу в міністра оборони буде конкретний важіль для парламенту або мінфіну, коли він завжди може сказати: «щоб бійці воювали, їм щонайменше потрібно перше, друге, третє і далі за списком; якщо ні – самі беріть автомати в руки, залізні каски на голову і вперед на передову»…
Слід нарешті зрозуміти, що своє завдання волонтери вже виконали, ставши для країни необхідною подушкою безпеки, фактично забезпечивши перехід держави з мирного часу на військові рейки. Зараз ми маємо справу без перебільшення із суто українським феноменом, волонтери – наше величезне надбання. Однак допомога армії має перестати носити стихійний характер. Має нарешті запрацювати система. Якщо певний керівник на певній посаді не може забезпечити системної роботи, його моментально слід міняти. Компетентних функціонерів треба шукати і робити це дуже швидко (в тому числі, призивати із запасу – в нас є багато звільнених не зовсім правильно і не завжди за власним бажанням; повертати з пенсій, умовляти, проводити таку собі «люстрацію навпаки»).
Варто пам’ятати, що дискредитація бюрократії – це шлях до розвалу державності як такої, це такий самий підрив боєготовності держави як і пряма збройна агресія, це те, чого від нас чекає ворог. Наша ситуація кризи безсистемності на тлі зовнішньої збройної агресії не є чимось унікальним, як нам це намагаються представити (історія знає безліч прикладів, коли значно більш потужні країни пасували перед зовнішнім агресором, чого не сталося з Україною). Мовляв, все розвалено, українці – недолугі, немає в нас людей, що можуть проводити ефективне управління тими чи іншими напрямами. Це неправда, такі люди є, і зараз підтримати наш державний механізм, змусити його запрацювати – не менш важливе завдання, ніж захистити наші кордони. А наш бюрократ, якщо йому чітко вказати, як він має працювати, в яких обсягах і як з нього за це спитають, спрацює не гірше волонтерів (український правильно мотивований чиновник у своїй більшості є дуже талановитим і винахідливим). Існуючий державний механізм в питаннях оборони держави має почати просто виконувати свої функції відповідно до призначань.
Окремим нагальним питанням сьогодення є створення органу при кабінеті міністрів, що відповідав би за забезпечення всіх потреб армії. Наразі вже фігурує таке поняття як військово-технічна комісія. Однак, в тексті коаліційної угоди її функціонування прописане чомусь «на громадських засадах». В такому разі ми можемо отримати фікцію через невизначеність її повноважень. А нам потрібен результат. Приміром, вже зараз в процесі оснащення армії негайно слід відходи від практики тендерних закупівель. Планування ДОЗ має йти знизу, виходячи з реальних потреб армії. Ці потреби будуть сформовані лише у випадку, якщо буде наказ (директивне розпорядження частинам та підрозділам) щодо узагальнення і передачі бойового досвіду. ДОЗ має бути захищеним міністром оборони у Верховній Раді, попередньо будучи опрацьованим і ухваленим військово-технічною комісією при кабінеті міністрів, відповідальною за забезпечення потреб Збройних Сил. Комісія має забезпечити реалізацію ДОЗ, виходячи з трьох основних позицій:
– що ми можемо зробити самостійно – ставка на можливості національного ОПК;
– що ми можемо придбати за кордоном – імпорт ОВТ та продукції оборонного призначення через спецекспортерів;
– решта, що ми можемо «дістати» чи «роздобути» – забезпечення напрямів, де ми наразі не можемо виробляти і не можемо відкрито закуповувати (нам відмовляються відкрито продавати) – робота за лінією відповідних спеціальних структур, волонтерів, тощо.
Це формуватиме конкретні завдання для підприємств ОПК, спецекспортерів, спецслужб, нарешті волонтерських організацій, чия діяльність в такому разі стане більш системною і ефективною. Насправді тут немає нічого нового. Так працює весь світ. Весь цивілізований воюючий світ…
Володимир КОПЧАК,
керівник оборонно-промислових проектів ЦДАКР
