Особливої уваги варта історії справжнього героя, який ціною власного здоров’я врятував життя 400 бійців.
Подвиг Володимира не залишився непоміченим. Перебуваючи з офіційним візитом у Німеччині, Президент України Петро Порошенко відвідав пораненого командира взводу спостереження та технічних засобів розвідки розвідувальної роти 24-ї окремої механізованої бригади старшого лейтенанта Володимира Ярославовича Геру, який лікувався у той час в одній із клінік Дрездена. Місія виявилася надзвичайно зворушливою: глава держави вручив військовослужбовцю орден Богдана Хмельницького III ступеня.
«Вся країна тобою пишається. Так народжуються українські герої. Україна зараз проходить величезні іспити. З того, як ти тримаєшся під час цих іспитів, має брати приклад уся Україна», – наголосив Петро Порошенко, звертаючись до Володимира. Безумовно, що така підтримка увагою надає нового вітру у вітрила самому кораблю, який пройшов і переміг воєнний тайфун.
Петро Порошенко також подякував матері офіцера за виховання сина та доручив міністру охорони здоров’я взяти під особистий контроль реабілітацію героя. Окремо Президент України подякував українським волонтерам за допомогу, яку вони надають пораненим бійцям, що лікуються в клініках Дрездена, їхнім родинам. Тим приємнішою була ця звістка для особового складу Академії Сухопутних військ, адже Володимир 2013 року закінчив саме Львівський видовий виш!
Таке визнання на найвищому рівні робить наших героїв гідним прикладом для наслідування, та дає надію, що наступні покоління будуть пам’ятати подвиги українських воїнів.
За три місяці служби у зоні Антитерористичної операції Володимир Гера встигнув зробити чимало. Його взвод здійснював спеціальні заходи щодо розстановки по периметру станції для охорони артилерії й її ефективної діяльності, залучався до супроводу колон з продовольством, боєприпасами та особовим складом у проблематичні райони АТО, до зачистки місцевості від диверсійних груп тощо. Приміром, наприкінці липня, отримавши наказ щодо знищення ворожого незаконного угруповання, що переховувалося біля залізничного переїзду, взвод у надзвичайно короткий час виконав завдання і, головне, без людських втрат.
З середини серпня підлеглі лейтенанта Гери у складі військових підрозділів 24-ї омбр забезпечували прикриття десантників і недопущення прориву терористичних угруповань у район Луганського аеропорту. За рішенням командира бригади саме Володимира призначили коригувальником вогню артилерії. Зі своїми обов’язками молодий офіцер впорався. Він вчасно і якісно виявляв координати ворожих позицій, які швидко надавав нашій артилерії для завдання влучного удару у відповідь. Особливо відзначився Володимир Гера в ніч на 1 вересня, коли з найвищої будівлі – металургійного заводу, куди перебазував свій спостережний пункт для кращого обзору позицій населеного пункту Лутугино, корегував вогонь артилерії. Після двогодинної ворожої артилерійської підготовки по підрозділах десантників та 24 омбр, що забезпечували охорону аеропорту, лейтенант засік кілька БМД противника, роту російських десантників та дві установки «Град», які невдовзі були повністю знищені нашою артилерією. Цього ж ранку, отримавши наказ на прикриття відходу наших десантників з аеропорту Луганська, лейтенант Гера продовжував виконувати непрості обов’язки щодо прикриття відходу 400 українських бійців. Навіть після того, як отримав важкі поранення плеча, хребта та легенів, він не полишив поля бою і продовжував корегувати вогонь української артилерії.
А ось як про героїчний бій сина розповідає мати героя Марія Степанівна:
– Ми вже в госпіталі дізналися, що того вересневого дня Володя виконував обов’язки коригувальника вогню. Його побратими розповіли про те, як засівши в будівлі разом з контрактником Романом Шевчуком, син вивів кілька сотень наших вояків із небезпечної зони. Він супроводжував їх два кілометри, постійно повідомляючи зі своєї позиції по рації безпечний маршрут. Хлопці у відповідь постійно просили: «Досить. Відходьте самі!». Але син продовжував коригувати, тим паче довідавшись, що в оточенні ще залишилися десантники 80-ї бригади зі Львова, серед яких було багато друзів. Звісно, що він не залишив позицію. І Роман не покинув її, навіть коли отримав поранення в руку. А згодом куля та осколки вразили Володю. Вони наскрізь пробили праву руку, повністю роздробивши кістку, збоку під бронежилетом проникли у тулуб, зламавши два ребра, а потім зачепили легеню і застрягли у хребті. Тоді син сказав Романові: «Іди, інакше ти не залишишся живий». Але хлопчина, за що йому величезне материнське спасибі, почав стягувати Володю вниз. Рома значно менший за мого сина і худіший, але він тягнув його за здорову руку, довго тягнув. Я дивуюся: звідкіля сили?! У нього ж самого рука одна не працювала, а потім ще й в ногу потрапив осколок, і звідти просто фонтаном пішла кров… Коли ж поновлювалися обстріли, він закривав Володю собою. Він більш ніж півтора кілометра виносив мого сина в безпечне місце самотужки! Це вже потім їх знайшли бійці з їхньої бригади.
До речі, коли Володимира просять розповісти про те, як йому вдалося вивести з оточення кілька сотень військових, він відповідає, що це не особисто його заслуга, а заслуга його підлеглих, артилеристів усієї бригади. Пояснює, що виконував обов’язки коригувальника вогню і робив усе можливе, аби координати про розташування сил противника були якнайточнішими. А за допомогою далекоміра і нескладних розрахунків зробити це було, на його погляд, неважко. Для того і навчався в Академії. А ось про що мріє, так це про швидке повернення до нормального життя, яке не бачить без служби в Українському Війську!
…Нині Володимир бореться за своє одужання. Вірить, що невдовзі повернеться у стрій захисників Вітчизни. Не пориває також зв’язків і з Академією. Ще перебуваючи на лікуванні в Центральному військовому госпіталі, він знаходив у собі сили надсилати на кафедру комплексів та приладів артилерійської розвідки з мобільного не лише повідомлення, але й малюнки, які використовуються для узагальнення бойового досвіду і проведення занять з курсантами.