Велика геополітика
Із сукупності причин Європа інакше дивиться на події над Дніпром, ніж громадяни України. Певною мірою право на існування має твердження, що європейські політичні еліти не розуміють Сходу (європейського Сходу тощо) та його менталітету. І саме звідси беруться фундаментальні помилки в перцепції Російської Федерації та її дій на міжнародній арені. Також слід пам’ятати, що російська інформаційна та психологічна війни ведуться на Заході в інший спосіб, ніж на пострадянському просторі.
На тлі глобальних суспільно-економічних проблем зменшується воля найсильніших гравців до прийняття якого-небудь політичного ризику чи, тим більше, рішучих дій. Цю ситуацію використовують російські лобісти, ідеологи та експерти з питань інформаційної політики. Через економічні проблеми та залежність від політичних рейтингів для багатьох еліт в Європі Росія є в першу чергу торгівельним партнером, а повернення до формули business as usual розглядається як найкращий вихід. В свою чергу інтенсифікація контактів з Україною має, з їхньої точки зору, дві перешкоди: додаткові витрати для власного бюджету (програми допомоги, дотації тощо) та потенційне гальмо для торгівельної співпраці з Росією.
… Якщо взяти до уваги всі стартові передумови, то результати саміту у Варшаві виглядають більш ніж непогано.
Європа не є і ніколи не була найсильнішим компонентом Альянсу. Головним гравцем та спонсором завжди були США. Більше того, складається враження, що для ключових держав в Європі цей стан дуже зручний – наприклад, не потрібно було жорстко дотримуватися бюджетної дисципліни (тобто витрачати не менше 2% свого ВВП на оборонні цілі). Разом із головним стрижнем НАТО, яким є тріумвірат США-Канада-Великобританія, функціонує також франко-німецький дует зі своїми специфічними устремліннями. Париж історично цікавився в першу чергу середземноморським басейном та Африкою, а Берлін, окрім економічних інтересів на території всього ЄС, завжди був особливо активним у Центрально-Східній Європі та на Сході. Проте Німеччина традиційно зосереджувалась на економічних питаннях та розбудові soft power і не була особливо активною в посиленні мілітарного компоненту.
Роками завдяки німецькій домінації в рамках ЄС та багаторічній стабільності на Старому континенті, ключову активність Вашингтон здійснював у Тихоокеанському регіоні та регіоні Південно-Східної Азії. Проте, російська агресія в Україні примусила США переосмислити свої пріоритети шляхом чергової активізації в Європі. Можна ризикнути твердженням, що завдяки рішучій реакції Вашингтону та Оттави, Альянс почав відповідати на агресивну політику Кремля значно швидше, ніж Євросоюз.
Європа після саміту у Варшаві
З практичної точки зору після саміту у Варшаві не можна говорити про новий розклад сил в Європі. Однак не можна й не оцінити належним чином політичної ваги прийнятих постанов, підписаних договорів та офіційних декларацій. Альянс прийняв низку рішень в мілітарному, кібербезпековому та навіть енергетичному компоненті, що демонструє поступову еволюцію НАТО як організації на тлі сучасних викликів. І, попри шквал критики та тверджень про скорий крах Альянсу, саміт довів, що організація вміє чітко визначати пріоритети та завдання. І як не парадоксально – вплив на ці процеси мала політика РФ.
Офіційно було визнано російські дії як «агресивні», а головним джерелом регіональної нестабільності названо кремлівські устремління до «досягнення політичних цілей шляхом погроз та застосуванням сили». Більше того, підкреслено, що це є «фундаментальним викликом для НАТО», який «порушив євроатлантичну безпеку» і загрожує вільній та мирній Європі. Російську політику було визнано як «зону небезпеки та нестабільності вздовж периферії НАТО». Російську загрозу поставлено в один ряд з викликами на Близькому Сході та Північній Африці, тероризмом та міграційною кризою чи діяльністю ІДІЛ. Окрім політики РФ в Україні як дестабілізуючу діяльність Москви визнано масштабні військові навчання, військові провокації поблизу кордонів НАТО (в регіоні Балтійського, Чорного та Середземного морів), безвідповідальну та агресивну ядерну політику, порушення повітряного простору держав Альянсу, а також інші військові концепції Кремля.
Такі результати саміту – це демонстрація єдності Заходу щодо неоімперської політики Путіна. Варто відзначити активізацію Берліна в рамках Альянсу – міністр оборони Німеччини Уршула фон Лейен прямим текстом заявила, що з Росією потрібно розмовляти, але із позиції сили. Також, попри те, що питання членства України в НАТО поки що не стоїть, рішуче підкреслено, що рішення щодо цього буде приймати Київ та 28 членів Альянсу, і ніхто не має права впливати на це рішення.
Водночас з’являється низка критичних оцінок, особливо з українського боку, щодо готовності НАТО продовжити діалог з Москвою. Важко собі уявити, що могло бути по-іншому. Перекриття каналів спілкування не призвело б до конструктиву, тим більше, якщо згадаємо глобальні виклики, при вирішенні яких Захід змушений співпрацювати з Кремлем (ісламський тероризм, проліферація зброї масового ураження, ІДІЛ, енергобезпека). Разом з тим, необхідно навести влучні слова колишнього голови Ради нацбезпеки Польщі Станіслава Козєя під час NATO Ballistic Missile Defence Conference 2016: «російська доктрина ядерної деескалації, яка полягає у допуску використання атомних боєголовок у випадку невдалого для Росії перебігу збройного конфлікту, є найбільшою загрозою для Північноатлантичного альянсу. Це може реально зменшити для Кремля кошти на розгортання бойових дій». На цей виклик Захід наразі не знайшов рецепту, хоча зусилля щодо його опрацювання інтенсифіковано.
Також необхідно навести слова Глена Ховарда, президента Jameston Foundation, який наголошує на ще одній великій проблемі Альянсу: «Росія має 25 тис. солдатів, які у будь-який момент можуть бути перекинуті куди завгодно вздовж кордону, в тому числі, до Прибалтійських країн. Запроектовані сили швидкого реагування НАТО мають нараховувати 5 тис., але їхній командир не матиме права видати наказ про атаку». Розміщення батальйонів у Польщі, Литві, Латвії та Естонії кардинально не змінює пропорцій сил в регіоні, оскільки не це було їхньою метою. Це важливе стратегічне рішення, однак воно носить політично-іміджевий характер. Водночас, це не кінець активності Альянсу в регіоні.
Український контекст
З точки зору Києва можна виокремити низку більш ніж позитивних рішень НАТО у Варшаві:
- Росію названо спільним викликом для євроатлантичної спільноти;
- Продовжено тиск та санкції щодо Росії (тобто, по суті, політично підтримано Україну);
- Підтверджено участь РФ в конфлікті на Донбасі, а також закликано її призупинити політичну, мілітарну та фінансову підтримку т.зв. міліції народних республік та цілеспрямовану дестабілізацію східних областей України;
- Відправлено чіткий сигнал про те, що немає жодних шансів на визнання анексії Криму, а також закликано Москву її анулювання та жорстко розкритиковано політику Кремля на окупованому півострові;
- Росію визнано винною у запізненні імплементації мінських домовленостей;
- Підтверджено визнання українських устремлінь щодо курсу на Захід та практичне і якісне посилення співробітництва (Україна декларувала продовження реформи Збройних Сил з метою досягнення до 2020 року сумісності ЗСУ з військами НАТО. Також буде збільшена кількість радників НАТО в Києві, включно із спецкоординатором;
- Підписано Comprehensive Assistance Package (CAP), тобто практичну та матеріальну підтримку в 40 сферах (в т.ч. оборонні можливості, оборонний сектор), створено 8 нових фондів, які мають фінансувати реалізацію різних тактичних та стратегічних завдань.
Плюс всі подробиці САР не є відкритими. Це низка дво- та багатосторонніх договорів, які підписано між Україною та країнами-членами Альянсу. Без сумніву, є в них місце для спільної протидії гібридним загрозам. Також можна припускати, що вони стосуються співробітництва в сферах розвідки, розмінування та нейтралізації імпровізованих вибухових пристроїв, розвитку сил спеціальних операцій чи модернізації техніки.
Також слід відзначити підписання польсько-українського порозуміння щодо співпраці Збройних Сил обох держав. Подробиці документу є таємними. Ймовірно, йдеться в ньому про модернізацію українського танку Т-72 до стандарту РТ-91, закупівлю техніки для спостереження в темноті, безпілотників, систем спостереження і, можливо, модернізації вертольотів Мі-2 та співпраці спецпідрозділів.
Підсумки
Майбутнє України залежить від сили Заходу, але також сили Росії. Вирішальні політичні дії довкола Києва стануть можливими тоді, коли одна зі сторін явно послабшає. Саміт показав, що попри певне запізнення, Альянс адаптується до сучасних викликів, в тому числі, до агресивних дій Кремля, зокрема, в сфері інформаційної війни та кібербезпеки. Можна зауважити, що НАТО перестало виключно захищатися.
Політичний експерт Вадим Карасьов заявив, що у Варшаві не було прориву щодо України, а Київ може очікувати на зближення з Альянсом тоді, коли Росію буде визнано ворогом Заходу. Останній сценарій, через низку причин, є нереальним, а конвенціональний конфлікт НАТО з Росією є не лише нереальним, але й потенційно дуже шкідливим власне для України.
Звичайно, Київ має право очікувати від НАТО рішучих дій, але також в Альянсі вже роками чекають на українську трансформацію – як політичну, так і економічну. Повільні темпи реформ, фінансові проблеми та інші виклики – саме це, здається, є ключовими перепонами, через які Петро Порошенко не піднімає теми членства в Альянсі. Про бойові дії на Донбасі та мілітаризацію Криму годі й згадувати… Інтенсифікація співробітництва на даний момент є найефективнішим методом досягнення на довшу перспективу членства в НАТО. Це складний процес, що розрахований на роки, і на цьому етапі все залежить від Києва. Декларації про перспективу членства нічого наразі не поміняють. Більше того, реальні дії показують, що обидві сторони є в цьому зацікавлені, але на це потрібен час. Також логічно не додавати таким кроком приводу та аргументів для російської пропаганди.
Москві не вдалося розбити єдність Заходу, а її пропаганда зазнала фіаско. НАТО як інституція відкрив новий розділ в стосунках з РФ – це ще не нова «холодна війна», однак чіткий політичний та мілітарний сигнал Володимир Путін отримав. Захід показав, що є межі, які перейти Кремлю не дозволять…
Адам Лелонек, Центр досліджень Польща-Україна,
Фонд ім. Казімєжа Пулаского, Варшава, Польща
