Внаслідок агресії Кремля перед Україною постала проблема адаптації вітчизняного законодавства до умов гібридної війни. Обриси цієї проблематики викристалізувались ще на ранньому етапі російсько-української війни, коли захист цілісності держави здійснювався в умовах правової невизначеності.
Незважаючи на «косметичний ремонт» нормативних актів, які регулюють безпековий простір країни, в цій царині досі є чималі прогалини. Так сьогодні дискусійними залишаються питання довкола статусу окупованих територій, відносин з РФ та загального алгоритму реінтеграції Криму і Донбасу. Значення цих викликів для подальшої динаміки російсько-українського протистояння важко перебільшити. Тож не дивно, що проблематика формалізації українського добровольчого руху залишається поза фокусом уваги владоможців на Печерських пагорбах.
Станом на сьогодні єдиний законодавчий акт, яким держава Україна визнає факт участі добровольців у бойових діях у Донецькій та Луганській областях є Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Відповідні зміни, які зафіксували права добровольців, були затверджені в сесійній залі парламенту в квітні 2015 року. Варто нагадати, що на той час переважній більшості добробатів, які з самого початку створювались поза системою силових органів, вдалося легалізуватися в структурі ЗСУ, МВС чи Нацгвардії. Здавалось, що справа залишається за малим – дійти згоди з командуванням Правого сектору та ОУН. Тож не дивно, що законодавець проігнорував фактор добробатів-нелегалів.
Але, як це часто буває у випадку подібних комплексних переформатувань, коса найшла на камінь. Досі не погодились на інтеграцію такі добровольчі формування як Добровольчий український корпус «Правий сектор» (ДУК ПС), Добровольча українська армія (ДУА), Добровольчий рух ОУН (на чолі з комбатом Коханівським). Зависла в повітрі ініціатива включення до складу ЗСУ формування кримськотатарського народу – батальйону імені Номана Челебіджіхана. Осторонь цих процесів залишились і «чеченські» батальйони ім. Джохара Дудаєва та ім. Шейха Мансура.
Сьогодні у відносинах із «самостійницькими» добробатами влада завбачливо дотримується статус-кво – хоча формально ДУК ПС і ДУА зберегли своє добровольче начало на рівні штабів секторів АТО, з цими підрозділами налагоджена постійна комунікація і взаємодія.
Неприємною стороною медалі для добровольчих батальйонів, які не набули офіційного статусу, стало фактичне виключення їх з правового поля України. Головним маркером, що ідентифікує ставлення держави до такої категорії добровольців, є невирішеність питання про надання статусу учасника бойових дій, яке б відкрило перед неформатними комбатантами доступ до ряду соціальних пільг.
З початку війни на Донбасі статус учасника бойових дій (УБД) отримали близько 280 тисяч воїнів АТО, в тому числі й добровольці, які перейшли на контракт. Однак чинне законодавство не передбачає такої можливості для їхніх братів по зброї з ДУК ПС і ДУА, а також ряду менш чисельних формувань. Питання про надання статусу УБД регулюється вищезгаданим Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та постановою Кабінету Міністрів №413 «Про надання статусу учасника бойових дій» від 20 серпня 2014 р. В цих нормативно-правових актах йдеться про те, що добровольці мають право отримувати статус учасника бойових дій, за умови, що підрозділ, в якому вони служили, увійшов до складу одного з силових відомств.
Юрист громадської організації «Правозахисна група «Січ» Володимир Плетенко зауважує, що «боєць, який добровільно пішов на фронт у 2014 році, відслужив і повернувся, але при цьому не пішов на контрактну службу, не може претендувати на відповідний статус. Кабінет Міністрів, який приймав цю постанову, проявив нещирість, адже багатьох добровольців, які захищали країну протягом найбільш кровопролитного етапу війни на Донбасі, фактично залишили без належних соціальних гарантій».
При цьому шлях до отримання статусу УБД для частини добровольців сьогодні залишається тривалим і кропітким, адже відмови міжвідомчої комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій на підставі постанови Кабміну №413 є доволі поширеною практикою. В такій ситуації наступним кроком є оскарження цього рішення в судовому порядку. «Визнання судом факту участі добровольця у бойових діях – це лише один крок для того, щоб надати статус учасника бойових дій. У багатьох добровольців є рішення суду, але як ним далі скористатися вони не знають. Однак це не їхня провина, адже подальшому отриманню статусу УБД перешкоджає сьогоднішнє законодавство», – резюмує Володимир Плетенко.
Відсутність чіткої та прозорої нормативно-юридичної процедури визнання статусу добровольців частково компенсували ініціативи місцевої влади. З 1 червня 2016 року питання про офіційне визнання добровольців стало предметом розгляду всіх обласних рад України. Як результат, в частині західних областей набула поширення практика видання ветеранам-добровольцям посвідчень, що містять визначення «боєць-доброволець АТО», оскільки надання статусу УБД не є компетенцією місцевих рад. Такий документ діє лише на території відповідної області. Більш того, непоодинокими є випадки, коли такі посвідчення виявляються фактично недійсними через неналежне оформлення.
Окрім визнання добровольців на місцевому рівні, рішення облрад містять звернення до Верховної Ради з пропозицією врегулювати це питання на законодавчому рівні. Однак у вищого керівництва держави досі не вистачило політичної волі на подібний крок. Чиновники ж посилаються на брак коштів та щоразу вказують на можливість вирішити проблему, легалізувавшись в одному з офіційних підрозділів.
При цьому протягом 2015 року на розгляд профільних комітетів парламенту вносились законопроекти, які мали на меті вирішити дану проблему. Втім, усі вони були відхилені або повернуті на доопрацювання, тому що «кульгали» через неузгодженість з положеннями чинного законодавства та не містили дієвого алгоритму встановлення факту перебування добровольця в складі того чи іншого батальйону у визначений законом термін (не менше 30 діб).
Таким чином сьогодні добровольчий рух опинився на узбіччі вітчизняного правового поля. В той же час, непослідовність державної політики на цьому напрямку, недовіру до командування військових структур та поступове «заморожування» конфлікту на Донбасі суттєво демотивують добровольчі ініціативи.
За три роки перманентної війни українська армія розправила плечі, тож у владних колах, вочевидь, вирішили, що у випадку масштабної ескалації бойових дій послуги добровольців державі більше не знадобляться.
Така позиція містить суттєві прорахунки. По-перше, феномен добровольчого руху надто глибоко вкоренився в українському суспільстві. Тому новий етап агресії Росії може спричинити «реставрацію» цього явища в масштабах 2014 року.
По-друге, ветеранська спільнота завжди є тим середовищем, в якому опозиційні настрої знаходять сприятливий ґрунт. Наприклад, свого часу ветерани війни між Хорватією та Сербією очолили виступи проти співпраці національних урядів з Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії, які охопили обидві держави. Для української влади своєрідним тестом є Мінський процес, адже любі поступки Росії та сепаратистам сприйматимуться в суспільстві як неприкрита зрада воїнів АТО, які потом і кров’ю відстояли суверенітет України.
Повертаючись з фронту, українські добровольці опиняються в країні бутафорій – реформи продовжують буксувати, антикорупційні потуги влади нагадують «боротьбу з вітряками», а в ЗМІ маховик істерії тим часом розкручують політики-популісти.
В таких реаліях окремі зусилля, направлені на забезпечення прав ветеранів АТО та їхню реабілітацію в рамках Цільового фонду НАТО або ініціативи щодо створення профільного Міністерства виглядають імітацією вирішення проблеми.
Акумулювавши протестний потенціал добровольців могли б парламентські представники останніх. Однак виступити на минулих виборах однією платформою провідники добровольчого руху не зуміли – на заваді стали особисті амбіції та розбіжності в ідеологічних установках. Натомість політичні партії, які під час минулої електоральної кампанії використали народний кредит довіри до добровольців для нарощування власних рейтингів, швидко забули про інтереси сьогоднішніх та вчорашніх добровольців.
Така безвідповідальна позиція владних кіл і політсил, які імітують опозицію, лише натягує пружину суспільного невдоволення.
Володимир СОЛОВ’ЯН,
керівник зовнішньополітичних проектів ЦДАКР
