Сьогодні важко уявити собі знаходження реалістичної політичної платформи для продовження воєнно-політичного співробітництва України з Північно-Атлантичним альянсом, а політика балансування України між євроатлантичними країнами та Росією є вичерпаною. Нині можна констатувати, що Україна відмовилася від принципів, які були закладені у форматі «особливого партнерства з НАТО» Угоди про особливе партнерство та Північноатлантичним альянсом 1997 року.
Нагадаю, що досягнуті у 1997 році домовленості позначали, що Україна є частиною Центральноєвропейського простору, а фактично – євроатлантичного простору. Це, у свою чергу, передбачало набуття згодом повного членства в НАТО. Як НАТО, так і Україна, взяли на себе певні зобов’язання. НАТО залишив двері до альянсу відчиненими для України, Україна зобов’язалася здійснити в державі реформи відповідно до стандартів Північноатлантичного альянсу. Однак глибоких демократичних реформ в Україні не відбулося, а НАТО, зі свого боку, припинив розширення на Схід. Більше того, нинішній тренд України – дрейф від демократичного суспільства до авторитаризму.
В таких умовах НАТО не бачить для себе можливості просування всередину колишнього радянського простору, до того ж розглядає погіршення відносин з Росією в результаті такого розширення як загрозу. Внаслідок означених трендів виникла формула співробітництва, оголошена керівництвом альянсу: «НАТО готовий зближатися з Україною настільки, наскільки Україна готова до зближення з НАТО». Така формула конструктивного партнерства та неконфронтаційного діалогу була підтримана й керівництвом України після 2010 року. Вона, серед іншого, не передбачає чіткого визначення прагнень. Тож не випадково, що Річна національна програма, яка була покликана сприяти демократичним реформам і наближенню до стандартів НАТО в сфері безпеки, втратила свою актуальність і перетворилась у звичайну програму співробітництва. Основним змістом цієї програми стали не стратегічні питання, а технічні питання міжнародного співробітництва.
Цей період вже означав припинення існування особливого статусу партнерства України з НАТО. А після відмови офіційного Києва від укладання Угоди про Асоціацію з ЄС та прийняття Верховною Радою 16 січня цього року відповідних законів навряд чи можна уявити собі подальше поглиблення співробітництва України з НАТО. Тому у подальшому можна прогнозувати згортання воєнно-політичних відносин України з Альянсом. Певний рівень воєнно-політичного співробітництва України з західними державами може зберігатися під егідою ООН.
Водночас, за таких умов слід констатувати поступове розширення воєнно-політичного співробітництва України з Росією. Я не прогнозую входження України до Договору ОДКБ у короткотерміновій перспективі, але не виключаю двосторонніх угод в сфері безпеки та оборони, на кшталт укладених з Вірменією. Фактично як аналітик я мушу констатувати наявність розвороту у зовнішній політиці України від Європи до Росії, що безумовно призведе до згортання її відносин з НАТО.
Григорій Перепелиця,
директор Інституту зовнішньої політики,
професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор політичних наук
