Ввечері 17 серпня в Єревані відбувся черговий багатотисячний мітинг, присвячений підведенню підсумків ста днів правління уряду Нікола Пашиняна. Цю подію можна було б вважати пересічною, якби не одне «але». Нова революційна команда долає стоденний «рубікон» на тлі гострої політичної турбулентності, викликаної зіпсованими стосунками із Москвою, ситуативною поразкою старій політичній еліті, яка розраховує на реванш (не без допомоги тієї ж таки Москви). Черговим апелюванням до вулиці Н.Пашинян недвозначно дав зрозуміти, що на такий реванш він не згоден категорично. Це стало сигналом як внутрішній опозиції, так і партнерам у Білокам’яній. Сигналом на фоні сумнівних звитяг на зовнішньополітичному фронті, передусім, в питанні врегулювання конфлікту в Нагорному Карабасі, а також відсутності реальних економічних зрушень в державі.
Всупереч логіці і стереотипам
Переможна «оксамитова революція» навесні зробила Вірменію головним світовим ньюзмейкером. Очолюваний Ніколом Пашиняном масовий протест призвів до усунення від влади, здавалося, непохитного Сержа Саргсяна, що правив країною на посаді президента останні десять років. І збирався правити надалі – після конституційної реформи вже як прем’єр-міністр. Очевидно, правити збирався вічно, на що відповідно відреагувала вулиця, масово відгукнувшись на протестну ініціативу Нікола Пашиняна.
Безкровна, розписана як по нотах «оксамитова революція», складалося враження, викликала певну фрустрацію у Москві. Різні групи «мобільних пропагандистських психологів» почали активно промивати мозок населенню – часто-густо взаємовиключними тезами. Одна бригада почала волати «так це ж Майдан!», «брати-вірмени, схаменіться!», «агенти Держдепу взялися за Вірменію», «чому мовчить Росія?» і тому подібне. Інше пропагандистське крило почало активно переконувати, що вірменський «оксамит» не має нічого спільного із «кольоровим Майданом» в Україні, доводячи самим собі, що оксамит – це взагалі не колір. Незмінним атрибутом обох команд залишався український Майдан як головне пугало. Дійшло до того, що обструкції у соцмережах була піддана Марія Захарова – офіційний спікер російського МЗС – після свого «непродуманого» посту у Фейсбуці «Вірменія, Росія завжди з тобою!», який з’явився у піковий період вуличних протестів в Єревані.
Справді, у вірменів з їхньою «оксамитовою революцією» була суто своя історія. Там, приміром, й близько не було жорсткого водорозділу за лінією «Росія – Захід», були відсутні будь-які антиросійські наративи і гасла, а лідер протесту Н.Пашинян, який як послідовний бунтівник будував свою політичну кар’єру на прозахідних гаслах, різко змінив риторику на проросійську, заявивши про безальтернативність стратегічного партнерства між Єреваном і Москвою. Було зрозуміло, що у нинішній регіональній безпековій парадигмі антиросійський керманич у Вірменії не можливий в принципі. Нікол Пашинян під час протестів відвідував російське посольство, після чого давав чіткі сигнали вулиці, що Москва не втручатиметься у процес.
І Кремль дійсно серйозно не втручався. Візит депутатської групи з Москви до Єревану на чолі із Костянтином Затуліним виглядав як самодіяльність окремих персонажів, яка закінчилася повним фіаско. Пашинян, не звертаючи уваги на «високих московських гостей», довів справу до переможного кінця.
…Певна схожість між українською Революцією Гідності й вірменським протестом все ж таки була. Схожість, без якої обидва майдани були б неможливими. І в нас, й у них народ відмовився миритися із тотальним свавіллям влади й не стерпів відвертого знущання над собою. А київський знаменитий банер зими 2013-го із надписом «Поймите нас. Задолбало» цілком органічно би виглядав на Площі Республіки в Єревані навесні 2018-го.
Дуже швидко з’явилася конспірологічна теорія, відповідно до якої вірменський майдан взагалі є керованим певними силами у Кремлі, зацікавленими у переформатуванні вірменських політико-бізнесових еліт, а Н.Пашинян діє суто за цією логікою… Так, це лише одна із версій, версій зручних, адже дає спрощені відповіді на складні запитання. Однак давайте згадаємо, що вірменський «оксамит» не лише усунув від влади «хитрого» Сержа Саргсяна (він під час прийняття конституційної реформи обіцяв не висуватися у прем’єр-міністри), а й унеможливив прихід до влади колишнього топ-менеджера «Газпрому» Карена Карапетяна. Останній з’явився на політичному небосхилі Вірменії в 2016 році, обійняв посаду прем’єр-міністра із видимим розрахунком отримати всю повноту влади в рамках тієї ж конституційної реформи. Сталося це до рішення Сарсяна все ж таки балотуватися на посаду прем’єра.
Виходить, що де-факто Серж Саргсян обдурив не лише свій народ, а й власного соратника – другу особу правлячої на той час Республіканської партії. А Нікол Пашинян певний, нетривалий час, давлячи на Саргсяна вулицею і спонукаючи його до відставки, опосередковано працював на газпромівське лобі. Інша річ, що він не зупинився і довів справу до повної перемоги революції і власного прем’єрства, отриманого виключно завдяки вулиці, яка й донині залишається його головним політичним ресурсом. Таким чином у Вірменії було зафіксовано, як влучно підмітив грузинський політолог Гєла Васадзе, «кінець великої газової революції». До речі, згаданий вище Затулін в Єревані прямо агітував саме за Карена Карапетяна…
Клінч довкола генсека ОДКБ
Москва дійсно досить спокійно сприйняла прем’єрство Пашиняна, хоча було зрозуміло, що безкровна «оксамитова революція» у пострадянській країні – ключовому регіональному сателіті є неприємним для Кремля прецедентом. Екстраполяція на російські реалії із логічним запитанням «а що так можна?» з’являлася сама по собі. Тим не менш, новий прем’єр Вірменії практично одразу був прийнятий в Сочі Володимиром Путіним, все виглядало пристойно і конструктивно, а Нікол Пашинян вкотре завірив Москву у незмінності стратегічного партнерства.
Ставши прем’єром, Нікол Пашинян, рішуче взявся за демонтаж старої системи, витісняючи на всіх фронтах представників старої еліти – т.зв. «степанакертського угруповання», що фактично двадцять років перебувало при владі. Такого роду процеси завжди супроводжуються перерозподілом власності, і Вірменія не стала виключенням. Вірменське суспільство на тлі постреволюційної ейфорії і надмірних очікувань було готове до «політичної вендети», зумовленої революційною доцільністю. Знову ж таки Москва досить спокійно спостерігала, як у Вірменії фактично уходить в політичне небуття команда, із якою два десятки років велася плідна співпраця, команда, чиї політичні та бізнес-інтереси щільно переплетені з російськими. Дійсно здавалося, що на такий перерозподіл існує певний запит власне у Москві. До того ж жодних натяків і сигналів на ревізію зовнішньополітичного курсу з боку Єревану не спостерігалося, їм просто не було звідки взятися…
Кремль різко прорвало після справи проти генсека ОДКБ Ю.Хачатурова, якого було заарештовано зі звинуваченням у загибелі 10 людей 1 березня 2008 року. Саме тоді до влади на тлі кривавих масових протестів прийшов Серж Саргсян. Разом із Хачатуровим в рамках цієї ж справи було заарештовано й другого президента країни Роберта Кочаряна. Постреволюційний Єреван ледь не сформував новий прецедент – на пострадянському просторі ніколи до цього не арештовували колишніх голів держав. Випадки втечі були, арешт – вперше. Однак, внаслідок прямого тиску з Москви справи проти Кочаряна і Хачатурова обернулися фальстартом для влади: першого було звільнено прямо у залі апеляційного суду, другий був оперативно відпущений під заставу і повернувся до виконання обов’язків генсека ОДКБ у Москві. Роберт Кочарян на тлі цієї справи фактично повернувся у велику політику, поступово накопичуючи політичний капітал, формуючи підтримку в пресі й експертному середовищі. Плюс вже мінімум третина парламенту виступає проти його переслідування.
Навряд чи хтось у команді Н.Пашиняна ставив за мету демонстративно дражнити Кремль у випадку з арештом Хачатурова. Тут, скоріше, мова йде про ситуативний політичний інфантилізм нової політичної команди. Так, криваві події 1 березня 2008 року виглядають як справа без строку давності, на розкриття якої є чіткий запит суспільства на фоні революційних обіцянок. Однак, у випадку із Хачатуровим очевидна гнівна реакція з Москві на дії проти очільника ОДКБ просто не бралася до уваги. Стосовно ж Кочаряна, таке враження, окрім реакції Росії не враховані були його політична вага й потужні зв’язки у різних державних інституціях.
Вулиця як ключовий (єдиний) політичний ресурс
Говорячи про мітинг 17 серпня, зазначимо, що головним його трендом стало те, що Нікол Пашинян не збирається миритися із перспективою реваншу старої команди. Власне мітинг було ініційовано на наступний день після відомої заяви Сергія Лаврова стосовно арешту генсека ОДКБ (100 днів – лише зручний привід). Однією із ініціатив, оприлюднених у п’ятницю на Площі Республіки, став намір створити «органи правосуддя перехідного періоду» з огляду на те, що «багато корумпованих чиновників в судовій системі продовжують не розуміти народну революцію». Що це як не чіткій сигнал своїм політичним опонентам зі старої еліти?
Паралельно прем’єр дав зрозуміти, що позачергові парламентські вибори мають відбутися не пізніше травня 2019 року. Він рішуче налаштований провести зміни у Конституцію, ключовим моментом яких має стати право парламенту на саморозпуск. При цьому Н.Пашинян чітко дав зрозуміти, що якщо нинішній склад парламенту чинитиме спротив, він його дотисне вулицею, яка висуватиме «вимоги народу».
Очевидно, що Нікол Пашинян має наміри й надалі піднімати ставки у політичному протистоянні, сподіваючись на фактор вулиці як свій ключовий політичний ресурс. Наразі така стратегія спрацьовує. Однак вона несе у собі низку загроз і конкретних ризиків, якщо:
– не відбуватимуться економічні реформи, а все завершиться лише перерозподілом власності і фінансових потоків;
– популізм залишатиметься головною рушійною силою нової команди задля здобуття переконливої і беззаперечної перемоги на виборах;
– боротьба з корупцією передбачатиме не викорінення пагубного явища як такого, а обмежиться лише війною суто проти корупціонерів з минулого.
За таких підходів революційна доцільність може просто зруйнувати основні державні інститути. І це відбуватиметься на фоні неоднозначної зовнішньої політики, де у Єревана на сьогодні є проблеми із Москвою, а Вашингтон із Брюсселем демонструють чи то нерозуміння, чи то байдужість (останній завжди готовий виказати «глибоку занепокоєність» раптом що). Конкретно трясе Іран, який виступає ключовим (єдиним) союзником Єревану серед прикордонних країн в умовах економічної блокади і за відсутності кордону з Росією. Формується – нехай і неприродний – однак ситуативний союз між Москвою та Анкарою на тлі взаємного конфронтації з Вашингтоном.
Окремим викликом традиційно залишається фактор Азербайджану/Нагорного Карабаху. Не можливо не помітити останнього різкого зближення позицій між Москвою і Баку на тлі «незрозумілих коливань Єревану». Тут і липневий візит кремлівського ідеолога євразійства Олександра Дугіна з групою підтримки до Азербайджану на конференцію із дуже показовою назвою «Азербайджан – єдиний союзник Росії на Кавказі». (Ще із цікавого: подія відбулася у невеличкому поселенні Джоджуг Марджанли поблизу висоти Лелетепе, відвойованих Азербайджаном під час 4-денної «квітневої війни» у 2016 році). Також із останніх трендів виділимо активну «громадську дискусію» в Азербайджані на предмет перспективи входження країни до складу ОДКБ. Все це – недвозначні сигнали Єревану. У Москві ж переконані, що контролюватимуть ситуацію за будь-якого сценарію довкола Нагорного Карабаху. І, дуже схоже, що Кремль докладатиме конкретних зусиль, щоб вірменська революція в той чи інший спосіб зазнала краху.
А вулиця, звісно, є дуже дієвим інструментом. Однак інструментом, критично обмеженим у часі…
Володимир Копчак,
керівник Південно-Кавказького філіалу ЦДАКР, Тбілісі
