Сучасні війни ведуться не лише на полі бою, – як правило, вони виграються поза ним. Тому важливим елементом російсько-української війни, безсумнівно, є економічне протистояння, зокрема і в сфері оборонно-промислового комплексу.
Закономірно, що після анексії Криму у квітні 2014 року Київ припинив військово-технічне співробітництво (ВТС) з Москвою, а в серпні того ж року указ Петра Порошенка «Про заходи щодо удосконалення державної військово-технічної політики» призупинив поставки продукції військового та подвійного призначення до Росії. Тоді багато експертів пророкували неминучий колапс українській військовій промисловості. Несприятливі прогнози базувалися на тому, що багато українських підприємств, особливо в авіа- і суднобудівельній сфері, залежали від контрактів із Росії, а їхня продукція була безпосереднім результатом співпраці двох країн. В західній пресі навіть висловлювалися побоювання, що після розриву коопераційних зв’язків із Росією, а також за умови поглиблення політичної кризи, українська зброя і технології ракетобудівної галузі можуть опинитись на чорному ринку озброєнь. Але наскільки є справедливими такі припущення?
Справді, після розпаду СРСР Україна успадкувала третину військово-промислового комплексу радянської імперії. Але український ОПК початку 1990-х залишався уламком єдиної радянської оборонної промисловості, адже тоді близько 70% українських оборонних підприємств залежали від компонентів російського походження.
В той же час, однотипність військової продукції, яку виробляли Україна і Росія, завжди обумовлювала конкуренцію між двома країнами на міжнародному ринку озброєнь. Чудовим прикладом виграного у російської сторони суперництва можна вважати значні контракти на поставку бронетехніки до Пакистану, Іраку, Таїланду і Судану. Зі свого боку, Кремль неодноразово кидав каміння в український город, звинувачуючи Київ у продажі Китаю та Ірану стратегічних авіаційних крилатих ракет Х-55, а також секретної документації до винищувачів Су-27СК і двигунів міжконтинентальних балістичних ракет (МБР).
Тож, якщо протягом перших років незалежності близько двох третин сукупного експорту військової продукції України надходило до Росії (принаймні за офіційною статистикою), то станом на довоєнний 2013 рік, згідно із даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), частка Москви становила лише 7%. Якщо ж говорити про динаміку ВТС – то два десятиліття тому на Росію орієнтувалось 262 українських виробника, а напередодні розриву зв’язків у військово-технічній сфері їхня кількість зменшилася до півтори сотні.
Військові контракти, які укладалися з Москвою протягом двох десятиліть, зазвичай стосувались виробництва і ремонту техніки радянських зразків. Однак реформа збройних сил РФ, яка реалізується після російсько-грузинської війни 2008 року, має на меті кардинальне оновлення до 2020 року основних видів озброєння та техніки сухопутних військ. Навряд чи Кремль планував переозброювати власну армію, інвестуючи в український ОПК. Отож іще задовго до військової інтервенції Кремля стало очевидним, що технологічна модернізація вітчизняної військової продукції можлива лише за умов налагодження замкнутих технологічних циклів виробництва (у тому числі, з країнами НАТО) і впровадження відповідних стандартів Альянсу.
Однак, нажаль, лише після початку військової інтервенції Кремля в цьому напрямку були зроблені справді важливі кроки.
Значну частину втрат від закриття російського ринку вітчизняний ОПК зміг компенсувати саме «завдяки» Росії, адже у зв’язку з бойовими діями на Донбасі відбулося істотне збільшення державного оборонного замовлення. Так, у поточному році до ЗСУ мають надійти близько 6 тис. одиниць озброєння і військової техніки, понад 2 млн. боєприпасів. Загалом, на удосконалення арсеналу Української Армії у 2016 році передбачено виділити понад 7 млрд. гривень. Ця сума на 2 млрд. перевищує минулорічний показник, а обсяг фінансування 2013 року – у вісім разів. Відтак, незважаючи на складну економічну ситуацію, за останні два роки на базі українського ОПК були розроблені нові модифікації бронетехніки і систем залпового вогню, сучасні протитанкові ракетні комплекси, високоточні артилерійські снаряди, тощо. Завдяки цьому цілий ряд підприємств оборонної галузі зміг значно наростити обсяги виробництва і зберегти робочі місця. Наприклад, за перший квартал 2016 року порівняно з аналогічним періодом минулого року, ДП «Завод ім. В.О. Малишева» збільшив темпи виробництва на 654%. Не в останню чергу таку позитивну для харківського підприємства тенденцію забезпечило відновлення призупинених раніше поставок бронетехніки до Таїланду, Іраку та Ефіопії.
Збільшення воєнного бюджету України стало позитивним імпульсом також і для експортних показників. Державний концерн «Укроборонпром» в 2015 році уклав експортних контрактів на суму більше $1,3 млрд. (прибуток від реалізації продукції складає близько 20 млрд. грн.), що на третину більше порівняно з показниками 2013 року. Ключовим фактором позитивних результатів стала реалізація стратегії виходу на азійські ринки озброєнь.
Нещодавно було досягнуто домовленості з Індією про співпрацю у сферах авіабудування, газотурбобудування та бронетехніки. Наразі вже є конкретне рішення про закупівлю індійською стороною української системи радіоелектронної розвідки. В «Укроборонпромі» також відзначили, що Україна розраховує витіснити Росію з індійського ринку ремонту радянського озброєння. Таким чином реальною стає перспектива створення в Індії спільних підприємств, які проводитимуть оновлення, капітальний ремонт та виготовлення деталей для систем ППО, вироблених в СРСР. Українське озброєння в авіаційній, бронетанковій та радіолокаційній сферах має предметний попит і у військових Малайзії.
У сфері авіабудування Україна традиційно зберігає особливі позиції. Яскравий приклад – середньомагістральний військово-транспортний літак Ан-70, який розробили на АНТК ім. О.К.Антонова. Європейський аналог Ан-70 – Airbus A400M поступається українському літаку за характеристиками і можливостями. Нещодавно також було узгоджено продаж Саудівській Аравії літаків «Антонов» сімейств Ан-132, Ан-148 та Ан-178.
Варто також відзначити й вітчизняну ракетобудівну галузь, яка особливо залежала від російського ринку. Серед останніх досягнень у переорієнтації на західного замовника можна відзначити участь КБ «Південне» у створенні ракетоносія Antares (виробництва США). Компанія Boeing також виявила інтерес до українських моторів. Двигуни і ракетоносії для американців будуть виробляти на базі заводу «Південмаш» і КБ «Південне». Останнє вже випускає двигуни для ракети-носія легкого класу Vega Європейської космічної агенції.
Втім, саме ракетобудівний комплекс опинився у найбільш вразливому становищі після розриву коопераційних зв’язків із Росією. Особливо скрутна ситуація склалась на «Південмаші». Наразі до Верховної Ради України вже внесено проект закону про фінансове оздоровлення цього підприємства. Та як би там не було, для повноцінної роботи заводу потрібен портфель замовлень щонайменше на $150 млн. Сумнівно, що український бюджет зможе забезпечити такий обсяг фінансування (особливо враховуючи борг державі у розмірі $130 млн.). Панацеєю для вітчизняної ракетобудівної галузі можуть стати лише інвестиції західних компаній, однак ще зарано говорити про їхню системну увагу до вітчизняних можливостей.
Насамкінець слід зазначити, що розрив зв’язків із Росією у сфері військово-технічного співробітництва стали непростим випробуванням для російського ВПК. Залежність від українських підприємств виявилася критичною для Росії в галузях ракетно-космічної, авіаційної та кораблебудівної галузей. Наводячи конкретні приклади, потрібно згадати про українське походження ракетного комплексу Р-36М (ракета РС-20А, за натовською класифікацією SS-18 Satan, славнозвісна «Сатана») і систем управління до нього, які розробляє харківське ПАТ «Хартрон». Також Москва втратила доступ до виробництва корабельних газотурбінних двигунів, систем прицілювання ракетного стратегічного комплексу «Тополь-М», двигунів для гвинтокрилів та багатьох інших типів продукції, які Росії буде вкрай важко замінити.
Ситуація для Кремля ускладнилася після введення Заходом санкцій, що практично унеможливило зовнішні виробничі контакти та інвестиції у російський ВПК. Підхід Росії до вирішення цієї проблеми виявився «витриманим у дусі часу» – вдарити імпортозаміщенням по «бездоріжжю», на якому опинилось її воєнне виробництво. За різними даними росіяни планують «імпортозамістити» 571 зразок продукції країн НАТО і 186 українських компонентів озброєнь та військової техніки до 2018 року. При цьому за перший рік імпортозаміщення в ВПК вдалося досягти виконання цієї програми за повним циклом виробництва лише в семи зразках із 127 запланованих… Такі скромні результати – удар по амбіціям воєнної супердержави, якою себе позиціонує путінська Росія.
Україна ж навпаки, отримала чудовий шанс зміцнити власну оборонну промисловість і, відповідно, позиції на міжнародному ринку озброєнь. Сьогодні Захід розглядає український ОПК як альтернативу російським постачальникам. І навіть в умовах війни і дефіциту коштів нам є що запропонувати світу. Завдяки кадровому та ресурсно-виробничому потенціалу Україна може заповнити низку виробничих ніш конкурентною та якісною оборонною продукцією.
Володимир СОЛОВ’ЯН,
керівник зовнішньополітичних проектів
Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
