Агресія Російської Федерації проти України продемонструвала важливість ведення Києвом системної інформаційної політики. Довготривалі занедбання в цьому напрямі значною мірою зіграли на руку Кремлю в Криму та на Донбасі.
Так, за даними Володимира Горбуліна, ще в січні 2013 року в Москві відбулися загальні збори Академії військових наук, на яких виступив начальник ГШ ЗС РФ Валерій Герасімов. У своїй доповіді він наголошував на зростанні ролі невійськових методів тиску на противника, передусім, через політичний, економічний і гуманітарний елементи. А інформаційне протиборство взагалі визначив, як «наскрізну діяльність на всіх етапах конфлікту».
Системний підхід
Щоб оцінити ефективність України в інформаційному протиборстві потрібно структурувати характер поточних процесів, пов’язаних з протистоянням. По-перше, на фоні анексії Криму та війни на Донбасі, інформаційна війна з Росією точиться на неформальних чотирьох фронтах: 1) міжнародній арені, 2) території України, підконтрольній Києву, 3) окупованих територіях та 4) території РФ.
На кожному з цих фронтів Україна воює з різним успіхом. Якщо на першому та особливо другому фронті Україна дає собі раду відносно непогано, то у випадку з окупованими територіями та Росією можна говорити про повний крах українських зусиль. Безумовно, кожен фронт вимагає різних підходів та засобів. Також слід визнати, що найбільші ризики та водночас потенціал приховуються на внутрішньоукраїнському фронті. Можливості Києва на інших напрямках, як мінімум, у середньостроковій перспективі, є обмеженими. Саме тому, Україні варто зосередити зусилля на інформаційній роботі на території України, яка знаходиться під контролем Києва. Власне в цьому матеріалі цей фронт пропонується розглядати як основний.
По-друге, на даному етапі в інформаційній сфері може йти мова в першу чергу про мінімізацію негативних ризиків, пов’язаних з всебічною агресією Росії. Тобто, розробляючи заходи в інформаційній сфері, слід спочатку ідентифікувати ризики національній безпеці України та джерела їх появи.
По-третє, Києву потрібно пам’ятати просту істину: кожен захід повинен мати конкретну мету та має бути розрахований на конкретну групу громадян. Іншими словами, необхідно визначити, хто має бути кінцевим споживачем того чи іншого посилу. Громадян можна умовно поділити на прихильників Києва, нейтральних та налаштованих ворожо. Прихильників в принципі немає сенсу ні в чому переконувати, бо вони вже «переконані». Також важко сподіватися на істотні результати спроб здобути прихильність ворожої частини населення – більшість з них навряд чи вдасться схилити на свій бік. Тому, досить логічно, що ключовою аудиторією має бути частина громадян, яку можна умовно назвати нейтрально-байдужою.
По-четверте, чіткі цілі можуть бути визначені лише після проведення аналізу поточних тенденцій і очікувань суспільства, а також врахування наслідків тих чи інших процесів у країні, особливо економічно-соціальних.
По-п’яте, Україна стоїть перед необхідністю проведення непопулярних реформ, які будуть неоднозначно сприйматися суспільством.
Методологічні виклики
Основним ризиком для безпеки України є доведення до дестабілізації внутрішньої ситуації, що, як мінімум, унеможливить реформи, а в гіршому випадку призведе до чергової політичної кризи (наприклад, т. зв. ІІІ Майдану) з непередбачуваними наслідками. Російські та проросійські інформаційні канали будуть формувати, особливо в південно-східних регіонах України, поганий імідж керівництва України та міф про його негативне відношення до громадян, що живуть в цій частині країни. На цьому тлі потрібно чітко виділити для себе потенційні конкретні теми, які можуть стати предметом маніпуляцій та нагнітання, що, в свою чергу, призведе до збільшення ризиків для стабільності України. Про них нижче.
До викликів загального характеру слід віднести очевидну рису суспільних настроїв – їхню динаміку та нестабільність, а інколи навіть суперечність. Це є доказом того, що велика частина громадської думки зараз перебуває у перехідному періоді, своєрідному пошуку нових орієнтирів. Це додатковий фактор і стимул до інтенсифікації роботи в інформаційному плані. Влада має посилати чіткіший сигнал щодо напрямку, яким рухається країна із застосуванням ключа: цілі політики, засоби їх досягнення та наслідки для окремих сфер життя в короткій та середній перспективі.
За даними соціологічних опитувань, оприлюднених на початку року в «Дзеркалі тижня», лише 39,6% громадян України вважають події на сході війною України з РФ. Наприклад, в Одеській області такої думки дотримується лише 9,8%, а в Харківській лише 6,9% мешканців. Така оцінка реальності є неприпустимою і зобов’язує державу докласти всіх зусиль, щоб донести до громадян очевидні речі. Особливо, коли мова йде про чутливі – з точки зору російських впливів – регіони. Із цим пов’язані також значно ширші наслідки російської агресії: громадяни мають знати, що велика частина проблем в економіці та соціальне становище напряму залежать від агресії з боку Москви.
Натомість дані чергового опитування показують іншу тенденцію: за період з квітня по грудень 2014 року в південно-східних областях упала кількість тих хто не має наміру вмішуватися в конфлікт і буде сидіти вдома (в 1,3 рази), тих, що будуть вітати прихід російських військ (в 3,3 рази) та тих, які мають намір вступити в ряди армії агресора (в 3,5 рази). Це лише підтверджує, що необхідність наголошування на агресії з боку Росії є очевидною.
Чільне місце в громадській думці в Україні завжди посідали вектори зовнішньої політики, і зараз ситуація не змінилася. Наприклад, опитування показують, що мешканці Харківської області, яка потенційно може стати черговим місцем дестабілізації, пріоритетом вважають інтеграцію з Митним союзом, а не з ЄС. Також на південному-сході (без Донбасу) зросла кількість невизначених щодо цього питання: ще донедавна вони виступали за МС, а зараз вагаються. Саме з ними держава має вести діалог.
Причому, якщо Київ буде вести цей діалог лише на рівні зовнішньополітичного курсу (геополітичного вибору), це не сприятиме стабілізації настроїв. Перевагою євроінтеграції є її внутрішній вимір, тобто глибокі реформи, яких так очікують українці у всій країні. Боротьба з корупцією, реформа міліції, системи охорони здоров’я, децентралізація влади – ці та інші елементи прямо пов’язані з європейським курсом, і це потрібно постійно пояснювати. Більше того, кожен українець має дізнаватися з інформаційних посилів, що та чи інша реформа означатиме для нього особисто.
В цьому контексті важливу роль має грати роз’яснювальна робота щодо реформи самоврядування, яку довго розробляє Київ. Саме її наслідки можуть дуже скоро відчути безпосередньо на собі пересічні громадяни. Тим часом меседжі суспільству щодо прогресу її проведення, цілей та наслідків є поки що туманними. Якщо вірити заявам представників влади, восени реформа увійде в ключову фазу. Тому саме до того часу варто підготувати громадян в інформаційному плані.
Необхідність проведення роз’яснювальної роботи щодо реформ підтверджують інші дані – для 58% громадян реформи означають зняття недоторканності з депутатів, для 51% – це підвищення зарплат та пенсій, а для 48% – це зняття недоторканності з суддів. Таке розуміння реформ полегшить маніпулювання та призведе до суспільного розчарування змінами, чим зовнішні сили зможуть без проблем скористатися. Підготовка населення до складної соціальної ситуації на фоні реформ вимагає особливої уваги влади – громадяни мають право знати не тільки про те, що найближчі рік-два будуть вкрай важкими, але й задля чого доведеться затягувати паски та як довго це триватиме…
Чи не одним з ключових питань, яке викликає великий суспільний інтерес, є підняття тарифів на комунальні послуги. Рішення щодо цього було продиктовано об’єктивною реальністю. Проте, громадянам особливо ніхто не пояснює чому так відбувається. Правда, зафіксовано поодинокі спроби такої роботи (як приклад, варто згадати голову «Нафтогазу» Андрія Коболєва, який особисто з’являється на телеефірах задля пояснення ситуації), але вони носять поодинокий, ситуативний характер. А таке чутливе питання, з точки зору суспільних настроїв, має бути об’єктом посиленої уваги керманичів. Термінового посилення вимагає робота щодо роз’яснення нових правил адресних субсидій для незабезпечених груп населення. Пов’язані з ними непорозуміння, потенційно можуть стати предметом маніпуляцій вже восени. Ще є час виправити ці помилки і недопрацювання.
Організаційні виклики
Окрім формування правильних посилів, Києву варто подумати про покращення організаційної складової інформаційної політики. Мова йде про вбудовування нових елементів або усунення тих, які загрожують інформаційній безпеці. По-перше, слід вирішити питання технічних обмежень для трансляцій українського центрального телебачення та радіо, що стосується в першу чергу територій Донбасу, підконтрольних ЗСУ. Подальше отримування мешканцями цих територій інформації з російських або місцевих джерел – а це на сьогодні факт – загрожуватиме формуванням або утвердженням ворожих до України переконань.
По-друге, негайного вирішення вимагає проблема функціонування в українському медіа-просторі російських або відкрито проросійських видань. Звичайно, певною мірою від цього постраждає свобода слова, але в умовах війни це не має стати перешкодою. Як відомо, історії не мала прецедентів, щоб держава виграла війну без будь-яких обмежень в інформаційному просторі. Наприклад, безкоштовну газету «Вести», яку безкоштовно роздають щоденно у великих містах, відома компанія TNS вже зараховує до лідерів за популярністю. В той же час, про маніпулятивні технології, які застосовує це видання, говорилося вже неодноразово… В цьому контексті експерт Інституту масової інформації Роман Кабачій нагадує, що ніхто не відміняв норми закону, за якою те чи інше видання можна закрити за розпалювання ворожнечі. Також на часі проведення медіа-реформи, що зокрема передбачатиме необхідність прозорості медіа-власності. І, якщо виявиться, що за певним ЗМІ стоять гроші поваленого режиму Януковича чи взагалі російський слід, таке ЗМІ не має права функціонувати на території України.
По-третє, вже традиційною проблемою для інформаційної політики офіційного Києва є слабка позиція державних ЗМІ, в першу чергу, ключових телеканалів. «Перший національний» ледве входить в десятку найпопулярніших, що обмежує коло його потенційної аудиторії. Паралельно найбільшою популярністю користуються телеканали, які належать провідним олігархам. Зараз новини на них можна охарактеризувати, як такі, що не йдуть врозріз з державними інтересами. Проте, немає жодних гарантій, що під впливом розвитку внутрішньої та зовнішньої ситуації, власники не гратимуть в свою гру, незважаючи на інтереси держави, і використовуватимуть для цього власні інформаційні важелі. В минулому ми це спостерігали вже неодноразово. Тому варто убезпечити себе від подібного сценарію та поставити медіа-ринок України в більш жорсткі рамки і визначити більш амбітні вимоги до ЗМІ щодо дотримання цих рамок. Навіть ціною певного зниження свободи слова. Ключове значення для успіху цих зусиль матиме розробка ефективного та швидкого механізму, який забезпечуватиме дотримання цих вимог. Інший варіант – це координація зусиль і робота в форматі рекомендацій, але такий підхід навряд чи буде результативним.
Відомий медіа-експерт Олег Панфілов вважає, що Україні потрібен російськомовний телеканал, який змістом будуть наповнювати місцеві журналісти (мешканці південно-східної України). За зразок пропонує взяти Перший інформаційний кавказький. Водночас, Панфілов зазначає, що не варто йти стопами Громадського ТВ – воно акумулює обмежену аудиторію, яка і так є налаштована позитивно до України.
Нарешті, треба визнати, що недостатнім є рівень співпраці офіційного Києва з представниками громадянського суспільства. Кількість низових ініціатив, груп, сайтів, які створювались і створюються після Майдану, вражає. Проте, їхній потенціал далеко не завжди використовується оптимально. Мова не йде про те, щоб контролювати, йдеться про співпрацю. Для цього достатньо налагодити регулярний діалог.
Без права на помилку
На завершення, слід виділити більш загальні риси процесу інформування. В першу чергу, це потреба впорядкування та систематизації політики держави. Київ мусить для себе визначити основні вектори інформаційного курсу, засоби задля його реалізації та послідовно втілювати в життя свої задуми. Розробляючи ці вектори, слід чітко виходити з поточних та майбутніх загроз національній безпеці та очікувань суспільства. Також настав час сміливих рішень щодо ситуації у вітчизняному інформаційному просторі, які в умовах війни визріли давно.
На цьому тлі певною мірою розчаровує нинішній підхід керівництва Міністерства інформаційної політики. Схоже, що в новому відомстві роблять ставку на зусилля не на тому фронті інформаційної війни. Навряд чи ідея створення англомовного телеканалу «Ukraine Tomorrow» та телеканалу ЗСУ є адекватними нинішнім ризикам і загрозам. Таке враження, що в міністерстві залишили поза увагою важливий момент: в січні 2015 року був оприлюднений лист чотирьох міністрів закордонних справ (Данії, Литви, Великобританії та Естонії) напередодні саміту глав дипломатії ЄС щодо необхідності протидії російській пропаганді. В листі йде мова, наприклад, про збільшення імунітету громадян ЄС та країн-сусідів ЄС від інформаційної політики Москви, а також підтримку незалежних ЗМІ в Росії. Також в інших європейських столицях ця тематика жваво обговорюється. Враховуючи фінансовий потенціал України та його реальні можливості, Київ має ретельно спостерігати за ходом цієї дискусії в ЄС та в міру можливостей адекватно реагувати та підключатися до заходів, які зможе розробити Євросоюз. І все це має робитися паралельно із вирівнюванням внутрішнього інформаційного фронту.
Врешті-решт, є ще фактори, що можуть зробити всі дискусії довкола інформаційної політики фікцією. Держава має почати функціонувати на нових принципах. Бо, наприклад, якщо заклики до затягування пасків на тлі скорочення соціальних витрат та підвищення комунальних тарифів, будуть супроводжуватися новими масштабними корупційними скандалами, а їх фігуранти не потраплятимуть до суду, – жодні інформаційні заходи не допоможуть.
Історія України останнього року демонструє, що права на помилку в Києва вже нема.
Павло КОСТ,
координатор проектів Демократичного співтовариства «Схід» (Варшава, Республіка Польща), член Експертної ради ЦДАКР
