Енергетична блокада Криму викликала жваві дискусії в середовищі українських політиків, експертів, журналістів та простих громадян. Доля півострова, залежність Криму від поставок електроенергії, контракт на її постачання з України, моральний бік проблеми – це основні теми, які обговорюються в публічному просторі над Дніпром. Проте, явно недооціненим залишається ключовий елемент: процес остаточного унезалежнення України від Росії в енергетиці, в даному випадку – в сфері електроенергетики.
По суті, скандальний контракт на постачання електроенергії в Крим – це елемент бартеру між Києвом та Москвою. Україна погодилася забезпечувати енергією півострів, а РФ дозволятиме вивозити з території «ДНР/ЛНР» критично важливий для українських ТЕС антрацит. Додатково у цій транзакції Росія постачає невеликі об’єми електроенергії в Україну, які можуть грати суттєву роль у період пікових холодів. Ключовим для розуміння ситуації є те, що цей стан співзалежності не буде тривати вічно. Фактично мова йде про те, хто першим зможе нівелювати залежність і, відповідно, коли почне використовувати цей важіль тиску у взаємних стосунках. В умовах гібридної війни, яку Москва веде проти України, потенційні дефіцити електроенергії могли б бути серйозним ударом по стабільності України. Саме тому, необхідним та негайним є потреба проведення низки заходів, які мають покращити позиції України в енергосекторі, а блекаут в Криму повинен бути всього-на-всього суттєвим поштовхом для таких дій. На даний момент зрозуміло, що цієї зими матиме місце ситуативне «енергетичне перемир’я», хоча власне напруга у стосунках не спадатиме. Однак вже зараз мова має йти про якнайкращу підготовку до опалювального сезону 2016–2017 років на фоні протистояння з Росією. В цьому контексті варто окремо проаналізувати низку елементів українсько-російської гри.
Баланс сил
Залежність Криму від постачань електроенергії з материкової України на 80–85%. Про наслідки залежності для півострова написано та сказано вже багато. Міри щодо зменшення залежності, які приймає Кремль, не можуть дати результат в короткостроковій перспективі. Гучний проект енергомосту з Краснодарського краю на Крим – показовий цьому приклад. Незважаючи на коротку відстань, морське дно приховує не один неприємний сюрприз, що загрожуватиме безперебійній роботі кабелю. Крім цього, на півострові немає відповідної інфраструктури, яка б дозволяла передавати електроенергію зі східної його частини в західну, центральну та північну. Для цього потрібні високовольтні лінії до Сімферополя або Джанкоя. Таким чином, саме проведення кабелю дозволить забезпечити російською електроенергією Керч та Феодосію, що збільшить незалежність Криму на близько 15%. А існує ще проблема дефіциту вільних потужностей електроенергії в самому Краснодарському краю, що ставить під сумнів можливість подачі енергії звідтам у Крим. Москва бравує добудувати відповідне сполучення з Ростовською АЕС, але очевидно, що на це прийдеться витратити чимало грошей та часу.
Іншим диверсифікаційним проектом для окупованого Криму може бути побудова двох газових ТЕС (в Севастополі виділено вже навіть майданчик для такого об’єкту). Проте, ця ідея слабка, як мінімум, з трьох причин. По-перше, кримчани чекатимуть принаймні 3 роки на початок роботи ТЕС. По-друге, об’єми видобуваного газу в Криму недостатні, щоб перекрити потреби поки що віртуальних ТЕС – доведеться нарощувати видобуток або будувати газопровід з Росії (обидва варіанти – це завдання не на рік-два). Нарешті, поки працюватимуть санкції, Москва матиме проблему з отриманням обладнання на ТЕС, яке виробляють на Заході. Хоча в світлі скандальної співпраці німецького концерну Siemens з петербурзькими підприємствами щодо виробництва газових турбін, які можуть бути використані на майбутніх кримських ТЕС, санкції можуть бути недостатнім запобіжником. В будь-якому випадку принаймні до 2018 року Крим не зможе позбутися залежності від поставок електроенергії з материкової України.
Залежність української електроенергетики від антрациту. Українські ТЕС у 2014 році виробляли 45% електроенергії. Проте, 7 з 14 електростанцій працюють виключно на антрацитових групах вугілля, які добуваються лише на окупованих територіях Донбасу. За умов, що уряд дотримає обіцянки і зменшить долю «антрацитових» ТЕС вже цього року, їхня частка в продукованій електроенергії в Україні складатиме приблизно 20%, що є досить суттєвим. Вагу цієї електроенергії підвищує факт, що в українській енергетичній системі ТЕС відіграють важливу роль «регулятора» напруги – їхні потужності можна модифікувати (збільшувати або зменшувати) в залежності від потреб на відміну від потужностей окремих блоків АЕС, які слід або включати або виключати. Тому умовна залежність України від поставок вугілля на «антрацитові» ТЕС перевищує згадані 20% і є досить складною для чіткого вимірювання.
Крім того, 5 з 7 «антрацитових» ТЕС знаходяться в приватних руках (Придніпровська, Луганська, Криворізька та Запорізька – ДТЕК Ріната Ахметова; Старобешівська – «Донбасенерго» Ігоря Гуменюка). Більше того, ключові антрацитові шахти належать названим бізнесменам, що суттєво збільшує значення олігархів у цій грі. Контроль ТЕС і антрациту з боку олігархів є одним з основних викликів в плані потенційних диверсифікаційних заходів України.
Для Києва існують два варіанти виходу з цієї залежності: імпорт антрациту на світових ринках (в основному з ПАР та меншою мірою з Австралії) або переобладнання ТЕС на газові групи вугілля. Перший шлях не дозволить перекрити потреб навіть на половину. Другий ускладнений через очевидні корпоративні інтереси ДТЕК Р.Ахметова, для якого ситуація, що склалася, є, по суті, вигідною. Р.Ахметов де-факто шантажує Київ своєю монопольною позицією на ринку, оскільки окрім «антрацитових» ТЕС йому належить низка інших електростанцій (фактично ДТЕК володіє 75% потужностей електроенергетики). Така позиція дозволяє йому не лише черпати користь з залежності України (в ролі ключової ланки бартеру), але ще й диктувати майже на власний розсуд тарифи на електроенергію, які не мають багато спільного з ринковим рівнем.
Зволікання зі спробами переобладнати «антрацитові» ТЕС у 2015 році – це міцний доказ олігархізації українського політично-економічного життя. Сприятливі погодні умови в березні/квітні 2015 року, чудове розуміння викликів на фоні досить важкого опалювального сезону 2014/15 та навіть готовність зовнішніх гравців профінансувати модернізацію не були для уряду достатніми передумовами для початку відповідних робіт. Більше того, в липні 2015 року прем’єр Арсеній Яценюк та міністр енергетики Володимир Демчишин провели низку інформаційних заходів (прес-конференції, інтерв’ю), в яких перекидали один на одного відповідальність за підготовку до зими та пояснювали необхідність купівлі антрациту з «ДНР/ЛНР» та електроенергії з РФ. Чому ж тоді вони не «били в дзвони» в березні?
Сам процес переобладнання ТЕС на роботу на газових групах вугілля (яких в Україні не бракує і які можна легше імпортувати) не є технологічно складним, але вимагає часу та грошей. Відповідну роботу слід починати одразу після закінчення опалювального сезону. Важливо пам’ятати, що безвідносно переобладнання на інший тип вугілля, усі ТЕС потрібно модернізувати через загальну зношеність. Не зайвою буде західна фінансова підтримка, проте, навряд чи це велика проблема – готовність надання відповідної допомоги висловлювали Японія та Польща. Однак, як вже було сказано вище, лише дві з семи «антрацитових» ТЕС належать державі: Зміївська (Харківська область) та Трипільська (Київська область). Їхнє переобладнання – негайно після закінчення поточного опалювального сезону – потрібно планувати вже зараз. Щодо модернізації решти проблемних ТЕС Києву слід домовлятися з ДТЕК, який в силу названих причин навряд чи сприйматиме цю ідею позитивно.
Близькість лінії фронту до ТЕС. Дві електростанції (Старобешівська та Зуївська) знаходяться на непідконтрольній Києву частині Донбасу, але частково забезпечують електроенергією неокуповані території. Водночас, ЗСУ змогли відвоювати землі, на яких розташовані дві інші ТЕС (Луганська та Вуглегірська), які постачають енергію на неконтрольовану Києвом частину. Очевидно, що сторони конфлікту заключили домовленість про незастосування цього важеля впливу, але тривалість таких домовленостей є, м’яко кажучи, під великим запитанням. Також Києву потрібно враховувати, що втрата нових територій внаслідок потенційного відновлення бойових дій (чого виключати не слід) може мати катастрофічні наслідки для енергетичної незалежності від Росії. На думку директора Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайла Гончара, на даному етапі навряд чи «ДНР/ЛНР» зважаться на відключення Старобешівської або Зуївської ТЕС, оскільки це б означало блекаут також на окупованій частині Донбасу. Не зважаючи на це, при розробці плану дій на випадок різних сценаріїв Києву потрібно особливим чином брати до уваги існування цієї проблеми.
Імпорт електроенергії Україною з РФ і контракт на її поставки в Крим. Традиційно Україна фактично не імпортувала електроенергії з Росії (окрім ситуативних постачань заради регуляції потужностей). Проте, в нових умовах гібридної війни Київ з якихось причин вирішив почати її закупівлю в агресора. Однією з причин можна вважати інтереси швидко набираючого оберти наближеного до оточення президента російського олігарха Костянтина Григоришина. Пов’язаний з російським монополістом РАО ЕЭС России Григоришин зміг пролобіювати такий сценарій на фоні проблем з забезпеченням українських ТЕС антрацитом і пов’язаних із цим потенційно можливих дефіцитів електроенергії. По суті, Григоришин, так само, як Ахметов, не лише користується залежністю України, але й поглиблює її. Варто зазначити, що об’єми імпортованої з РФ електроенергії не є великими – приблизно 5% від загального попиту. Проте, вони можуть бути суттєвим фактором у період пікових морозів, якщо низька температура утримуватиметься тривалий час. Крім того, потрібно пам’ятати, що складаючи баланс електроенергії, Київ враховує ці 5% в загальному балансі держави, а це впливає на плани роботи інших частин енергосистеми (АЕС, гідроенергетики), які потім складно коригувати. По суті, це штучне створення чергової слабкої позиції України в гібридній війні з Росією.
Продовженням «бартеру» з Москвою є контракт на постачання електроенергії в Крим з материкової України. Лобіювати такий сценарій Григоришину не заважало ні скандальне визначення в ньому окупованого Криму, як «федеральний округ Росії», ні факт, що з кримського боку контракт підписав Віктор Плакіда, якого Київ не без підстав звинувачує в державній зраді в контексті анексії Криму. На додачу електроенергія продається в Крим за заниженою ціною. Дуже вірогідно, що енергоблокаду Григоришин намагатиметься використати в процесі перепідписання нового контракту – дія поточного закінчується 31 грудня 2015 року.
Також своїх «п’ять копійок» в історію з блокадою доклав інший олігарх – Дмитро Фірташ, чий «Титан» був змушений використовувати електроенергію з автономних джерел, що збільшувало собівартість виробництва. Михайло Гончар підкреслює, що вимальовується загальна картина, де Рінат Ахметов добивається потрібних йому рішень через оточення прем’єра, а Костянтин Григоришин робить ставку на політиків з табору президента. Обох олігархів поєднує підхід: пріоритет власних корпоративних інтересів над державними. Більше того, слабкість та залежність України для них обох є шансом на прибуток і розвиток бізнесу. Названі олігархи будуть докладати максимум зусиль задля блокування заходів, які укріплюватимуть енергетичну незалежність України. Додамо, що не так давно Григоришин планував приєднатися до робіт з побудови Південного потоку, а роль Ахметова в появі «ДНР/ЛНР» є, як мінімум, дискусійною. Життєво значимі впливи на політичному олімпі таких гравців – це, м’яко кажучи, недоречність, з якою Києву слід розібратися.
Рекомендації
Поточна ситуація змушує Україну вживати низку заходів заради зміцнення власних позицій в умовах російської агресії.
1. Необхідно затвердити план дій на випадок різних сценаріїв, включно з поновленням бойових дій з усіма його наслідками (наприклад, втрату контролю над новими об’єктами енергетичної інфраструктури). Метою цього має бути підвищення рівня готовності до сценаріїв А, В, С і т.д. Серед можливих сценаріїв у відповідь мають бути припинення подачі електроенергії для Криму та окупованої частини Донбасу і переорієнтація потужностей т.зв. Бурштинського острову з зовнішнього на внутрішній ринок (із прорахунком відповідних наслідків). На думку М.Гончара, розробкою подібного плану дій має займатися РНБОУ.
2. Не існує одного рішення, яке зможе розв’язати всі проблеми, що зобов’язує до застосування комбінованого набору заходів. Потрібно шукати баланс через координацію роботи окремих складових енергосистеми (АЕС, ТЕС, ГЕС), а також інших елементів процесу (імпорт сировини, переобладнання) з відведенням кожному з них чіткої ролі у відповідних часових рамках.
3. Загальним орієнтиром має стати збільшення (не критичне) частки АЕС у продукованій електроенергії за паралельного зменшення ролі «антрацитових» ТЕС. Також важливим елементом має бути остаточна відмова у 2016 році (скоріш за все, після опалювального сезону) від імпорту електроенергії з РФ.
4. Новий контракт на постачання електроенергії в Крим має бути підписаний на значно кращих комерційних умовах та з урахуванням тимчасового його характеру внаслідок окупації. Передумови для жорсткішої позиції Києва вже створені на тлі енергоблокади.
5. Необхідно починати переговори стосовно імпорту антрациту з ПАР та Австралії вже зараз. Поставки з цих країн не можуть перекрити всіх потреб, однак стануть одним із чинників, що амортизуватимуть дефіцит. В цьому контексті необхідно опрацювати варіанти збільшення пропускних потужностей портів – одним з альтернативних виходів може бути використання для отримання більшої кількості імпортного антрациту румунських портів із подальшим його транспортуванням залізницею.
6. Вже зараз потрібно розробити план переобладнання протягом 2016 року державних «антрацитових» ТЕС (Зміївська та Трипільська) на інші групи вугілля. З огляду на важливість фактору часу, модернізацію необхідно починати негайно після закінчення опалювального сезону. Плани варто презентувати потенційним донорам (в першу чергу, Японії та Польщі). Відповідно, проекти модернізації мають бути готовими найпізніше в січні. Проводячи переобладнання не слід забувати про загальне оновлення інфраструктури ТЕС, яка вимагає капітальних ремонтів.
7. Окремий підхід необхідний для проведення переобладнання приватних ТЕС, що працюють на антрациті. Враховуючи негативне відношення ДТЕК до ідеї, з позицій офіційного Києва існують умовні два підходи: soft i hard. Перший передбачає досягнення домовленостей з власником об’єктів стосовно модернізації. Другий варіант (з огляду на концентрацію 75% теплової енергетики в руках компанії – більш ризикований) має передбачати жорстку позицію в діалозі з ДТЕК (аргументів у держави вистачає). Проте, до таких кроків слід вдаватися лише у безвихідній ситуації. Проблему монополії ДТЕК рано чи пізно і так доведеться вирішувати, але Київ має зважити, чи варто це робити саме на фоні війни, збільшуючи наявні ризики. Більш бажаним є перший сценарій – наприклад, домовленість про переобладнання ДТЕК-ом однієї-двох ТЕС протягом 2016 року. В будь-якому випадку ключовим має бути діалог з ДТЕК, однак з позицій сили держави.
8. Паралельно слід розбудовувати інфраструктуру – в основному інтерконектори, які дозволятимуть компенсувати дефіцит потужностей в окремих частинах країни (особливо центральній) і постачати їх надлишок з інших (Південна та Західна Україна). Це дозволить працювати енергосистемі України набагато гнучкіше в умовах форс-мажорів.
9. Зміцнення незалежності державного регулятора (НКРЕ) та Антимонопольного комітету України (АМКУ). Роль цих інституцій Києвом недооцінена в процесі побудови здорової конкуренції та прозорих правил гри в будь-якому секторі економіки, зокрема енергетиці.
10. Українським дипломатам доцільно підняти тему співробітництва німецької компанії Siemens з російськими підприємствами щодо виробництва газових турбін в обхід санкцій. Берлін мав би дати офіційні пояснення з цього приводу. На євроарені варто скористатися підтримкою країн Центральної Європи, які потенційно можуть заступитися за Київ.
***
Наведений список рекомендацій буде виглядати як наївне wishful thinking, якщо влада не почне реальну деолігархізацію енергетики. Нажаль, на фоні результатів правління постмайданної команди, розраховувати на це навряд чи варто. Проте, сприяти появі передумов для початку реальної деолігархізації має тиск громадськості. Мова в першу чергу про активні групи громадян – починаючи з реформаторськи налаштованих народних депутатів, відомих експертів і закінчуючи громадськими організаціями, а також журналістами. Це ті групи населення, які мають створювати правильний інформаційний фон для імплементації перерахованих заходів. Або, іншими словами, це тиск на політичні еліти. Хоча Україна все ще вчиться випрацьовувати подібні механізми, вона вже може похвалитися певними успіхами, коли саме реакція громадськості безпосередньо впливала на прийняття остаточного рішення. В українських реаліях це чи не єдина можливість дочекатися справжніх реформ в енергетиці.
Павло Кост,
координатор проектів Демократичного співтовариства Схід (Варшава), член Експертної Ради ЦДАКР
