Сектор безпеки України

ОСНОВНІ ВИКЛИКИ ТА РИЗИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ. СЕРЕДИНА ВЕРЕСНЯ 2017 – АНАЛІТИКА ЦДАКР

За оцінками ЦДАКР, перша половина вересня ц.р. характеризується збереженням напруженості обстановки довкола України, в результаті продовження Росією військової агресії на сході країни, нарощування своєї військової присутності вздовж східного кордону та в сусідній Білорусі, а також та посилення своїх невійськових методів гібридної агресії, серед яких на перший план вийшли ініціативи щодо «умиротворення» ситуації на сході України.

За оцінками ЦДАКР, перша половина вересня ц.р. характеризується збереженням напруженості обстановки довкола України, в результаті продовження Росією військової агресії на сході країни, нарощування своєї військової присутності вздовж східного кордону та в сусідній Білорусі, а також та посилення своїх невійськових методів гібридної агресії, серед яких на перший план вийшли ініціативи щодо «умиротворення» ситуації на сході України.

Останнє, зокрема, зумовлено тим, що Кремлю якнайшвидше необхідно домогтись зняття західних санкцій, адже, там прекрасно розуміють, що час грає проти нього. При цьому експерти ЦДАКР звертають увагу на те, що окрім хитро розставлених «миротворчих» пасток Кремля, Україні доведеться мати справу з тиском й окремих своїх західних партнерів, які побачили в цьому прекрасну нагоду якнайшвидше вирішити такий «незручний» для них конфлікт на Донбасі і повернутись до business as usual з агресором.

Поряд з цим, як зазначають експерти ЦДАКР, починаючи з вересня ц.р. стан та розвиток безпекової ситуації довкола України багато в чому залежатиме й від розвитку внутріполітичної обстановки, який, в свою чергу, відбуватиметься в рамках тих умов, які були сформовані бурхливим початком нового політичного сезону в країні. В даному контексті слід відмітити й те, що вже з перших його днів окремі політичні гравці своїми діями продемонстрували, що в інтересах досягнення власних політичних цілей, вони можуть і будуть нехтувати питаннями безпеки та іміджу держави. Це, в свою чергу, свідчить про те, що Україна вкотре опинилась на порозі гострої політичної боротьби, кінцевий результат якої, залежно від цілей її учасників – зміна, або ж утримання діючого в країні політичного режиму. Такий розвиток ситуації загрожує, по-перше, тим, що основним бенефіціаром українських внутріполітичних баталій стане країна-агресор, для якої зміна влади в Києві є одним з основних завдань в процесі знищення української держави і яка, для цього докладатиме максимум зусиль. По-друге, діючій владі буде вкрай важко концентрувати свою увагу одночасно на протистоянні російській агресії та продовженні реформ в державі та на утриманні власних позицій і політичної ситуації в країні під контролем, чим безумовно спробує скористатись Кремль.

Головні ризики воєнного характеру

Ситуація в зоні російсько-українського конфлікту на початку вересня характеризувалась як напружена і нестабільна. Незважаючи на певне затишшя, пов’язане із введенням наприкінці серпня т.зв. «шкільного перемир’я» в подальшому російсько-терористичній війська суттєво збільшили кількість обстрілів, тим самим вкотре проігнорувавши досягнуті з ними домовленості. Загострення безпекової ситуації на сході України підтвердила і Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ. Зокрема, 10 вересня перший заступник голови ОБСЄ в Україні Александр Хуг зазначив, що «це був третій за рівнем інтенсивності насильства тиждень від початку минулого року». Найбільш інтенсивно противник обстрілював позиції українських підрозділів на донецькому і маріупольському напрямках, зокрема, в районі н.п. Зайцеве, Авдіївка, шахти «Бутівка», Мар’їнка, Красногорівка, Невельське, Павлопіль, Гнутове, Талаковка і Широкино. На луганському напрямку найбільш гарячою точкою залишався район н.п. Станиця Луганська. Також в районі н.п. Авдіївка, Чермалик, Талаківка і Широкино відзначалась активізація діяльності ДРГ противника.

Поряд з використанням військових важелів впливу на Україну у вигляді періодичного загострення обстановки на Донбасі, початок вересня ознаменувався й включенням Кремлем одного зі своїх гібридних важелів, а саме: миротворчого. Так, 5 вересня постійний представник РФ при ООН Василь Небензя заявив, що Росія направила в Організацію проект резолюції щодо розміщення миротворців на лінії зіткнення в Донбасі. За задумом Кремля, розгортання миротворчого контингенту ООН в тимчасово окупованій частині Донбасу повинне здійснюватись для охорони місії ОБСЄ «на лінії розмежування і ні на яких інших територіях» (пізніше Путін погодився на те, щоб миротворча місія ООН захищала спостерігачів ОБСЄ всюди, де вони знаходяться у відповідності до Мінських угод) і «лише після внесення Україною принципово важливих поправок в закон про особливий статус» регіону. При цьому Кремль наполягає на тому, щоб дане питання обговорювалось з його маріонетками з т.зв. «ДНР/ЛНР».

За оцінками ЦДАКР, вдягаючи на голову миротворчу каску, Кремль переслідує декілька цілей: перехопити в Києва ініціативу щодо «умиротворення» ситуації на Донбасі, схилити Київ до виконання політичної частини Мінських домовленостей, тобто домогтися внесення змін в Конституцію до виведення окупаційних військ і озброєння з Донбасу, продемонструвати світовій спільноті свої миролюбні наміри і хоча б частково очистити заплямовану війнами на Донбасі і в Сирії репутацію та закласти основи для подальших переговорів про послаблення чи зняття західних санкцій.

ЦДАКР вважає, що така позиція є неприйнятною для України з огляду на такі взаємопов’язані чинники:  

– поява на Донбасі миротворців ООН для охорони співробітників ОБСЄ ніяк не вирішує питання присутності в регіоні російських найманців, регулярних військ та озброєння;

– внесення вигідних Кремлю поправок в закон про особливий статус Донбасу, дозволить йому навіть у разі виведення своїх військ, найманців і озброєння з тимчасово окупованих територій зберегти свій вплив на регіон, а з ним – і на решту України.

– включення в переговорний процес ватажків самопроголошених т.зв. «республік» стане вагомим приводом для визнання їх суб’єктності;

– у разі прийняття російської пропозиції існує перспектива замороження конфлікту на невизначений термін.

Окрім власне факту хитро розставлених російських «миротворчих пасток», ЦДАКР звертає увагу й на існування ризику, що Україну до них будуть підштовхувати і деякі її західні партнери. Наприклад, відомий своїми проросійськими симпатіями Міністр закордонних справ Німеччини Зігмар Габріель вже заявив, що він «дуже радий» з приводу російської миротворчої пропозиції. «Ця пропозиція по миротворчій місії ООН на сході України демонструє, що зовнішня політика Росії зазнала змін, і ми не повинні втратити цей шанс…», – зазначив він. Тобто німецький міністр чітко дав зрозуміти, що для лідера ЄС є важливим будь-яке мирне вирішення конфлікту на Донбасі, яке стане передумовою для повернення до business as usual з Росією. Відтак, ЦДАКР вкотре наголошує на вірогідності зростання тиску на Україну з боку її західних партнерів з метою вирішення конфлікту на Донбасі за рахунок українських інтересів.

На фоні миротворчих ініціатив Кремля, показовою є інформація, яку озвучив заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Юрій Гримчак про те що, російські військові почали вивозити з Донбасу окремі зразки власного новітнього ОВТ, зокрема, комплекси РЕБ, контрбатарейні системи, безпілотники. За оцінкою ЦДАКР це може свідчити про те, що в Кремлі серйозно розглядають питання допуску до окупованих територій миротворців ООН і вирішили до їх появи там замести всі сліди своєї військової присутності. Адже, у разі якщо миротворці на власні очі побачать на Донбасі новітні російські розробки, то пояснити світовій спільноті, що вони були придбані у воєнторзі Кремлю буде вкрай важко.

Незважаючи на показову миролюбність, Кремль одночасно продовжує демонструвати, що завжди готовий включити свій воєнний важіль впливу на Україну. Про це яскраво свідчать як коментарі Володимира Путіна, так і прокремлівських політиків стосовно питання надання Україні летального озброєння. За словами російського президента, «по-перше, це ніяк не вплине на зміну ситуації, натомість може збільшитись кількість жертв, а по-друге, у разі, якщо ж США все-таки вирішать надати сучасну зброю Україні, проросійські бойовики можуть направити свою зброю «в інші зони конфлікту, які чутливі для тих, хто створює проблеми для них». Для того, щоб дипломатична заява свого лідера була більш зрозумілою для особливо охочих допомогти Україні, депутат російської Держдуми Леонід Калашников переклав її на просту мову: «Вони що мир несуть з летальною зброєю? … Росія зобов’язана буде тоді втрутитися і поставити зброю на південний схід. Вже відкрито і явно», – заявив російський депутат.

Ще одним фактором, який продовжує впливати на безпекову ситуацію довкола України, є російсько-білоруські військові навчання «Захід-2017». Як заявляли раніше експерти ЦДАКР, незважаючи на широку інформаційну кампанію, розгорнуту в українських та європейських ЗМІ, ймовірність проведення під час даних навчань військової операції проти країн Балтії, Польщі або України, з огляду на ряд об’єктивних причин, є досить низькою. В той же час, в ЦДАКР не виключають, що під час навчань, на території Білорусі, а також на кордоні з Україною, будуть проведені ряд провокацій, спрямованих на дискредитацію України та україно-білоруських відносин. Про ймовірність такого сценарію можна говорити з огляду на наявний в України досвід «дестабілізації» обстановки в Білорусі під час проведення в ній загальнодержавних заходів. В даному контексті слід пригадати напруження двосторонніх відносин, які мали місце в березні ц.р. і були зумовлені такими подіями, як постановочний «прорив» україно-білоруського кордону, звинувачення Олександром Лукашенком України в підготовці бойовиків для дестабілізації обстановки в Білорусі, заяви білоруських спецслужб про наявність у них інформації про плани щодо перекидання в Білорусь бойовиків з України, зокрема, послідовників УНА-УНСО, чи розміщення в білоруських ЗМІ інформації про причетність українських дипломатів і політиків до перекидання груп українських націоналістів, ветеранів АТО через Польщу і Литву в Білорусь на «День Волі». А нещодавня заява першого заступника Міноборони Білорусі генерал-майора Олега Бєлоконєва про те, що «з 11 по 20 вересня на півночі Рівненської обл. організація «Правий сектор» планує розмістити озброєні загони загальною чисельністю до 200 чоловік для недопущення «вторгнення» підрозділів ЗС РФ з боку Білорусі в період проведення і підготовки навчання «Захід-2017», лише підтверджує зроблені в ЦДАКР висновки.

Виклики для України  на міжнародній арені

В першій половині вересня увага України була прикута до Білорусі не лише через підготовку до проведення військових навчань «Захід-2017», але й через викрадення російськими спецслужбами на її території громадянина України Павла Гриба.

Затримання Павла Гриба відбулось 25 серпня – на наступний день після перетину ним кордону з Білоруссю. Білоруська сторона лише 31 серпня підтвердила факт перетину ним кордону. А вже 7 вересня, український МЗС повідомив, що Павло Гриб знаходиться в СІЗО російського Краснодара і що його звинувачують у тероризмі. Сам Павло Гриб, під час зустрічі з адвокатом, якого до нього пустили аж 11 вересня, розповів, що його вивезли з Гомеля невідомі люди і передали іншим невідомим, а приблизно через пару днів в Смоленській області був оформлений протокол затримання.

Це вже не перший випадок затримання українських громадян на території сусідньої держави. Проте, якщо раніше для українців (Віталія Сизова, Сергія Жадана), все обійшлось «легким переляком» і вимогою негайно залишити територію Білорусі, то для Павла Гриба ситуація є більш невтішною і схоже, що Україна отримала ще одного «бранця», а Кремль – черговий інструмент для тиску на Україну.

Ситуація з Павлом Грибом є показовою й тому, що вперше на території Білорусі російські спецслужби провели операцію, по суті, без узгодження з місцевими колегами. Очевидно, що спецоперація російських спецслужб стала сюрпризом й для самого Олександра Лукашенка, який явно не очікував такого «подарунку» від свого стратегічного союзника.

В даному контексті слід також зазначити, що й російські військові, які беруть участь у навчаннях «Захід-2017», ведуть себе подібно до своїх колег зі спецслужб і почувають себе на території Білорусі більш ніж вільно. Це, зокрема, можна побачити з сюжету на телеканалі «Белсат», в якому йдеться про те, що білоруську правозахисницю Наталію Горячко російські військові не пустили відвідати свого сина, який проходить строкову службу і перебуває на військовому полігоні під Борисовим. При цьому початок сюжету супроводжується титрами «російський солдат вже на білоруській землі і почувається тут повним господарем».

З огляду на вищезазначене, висновком для України має бути лише один: відсутність жодних ілюзій стосовно поведінки Білорусі (або її відсутності) у разі, якщо в Кремлі буде прийнято рішення про використання білоруського плацдарму для наступу на Україну. В свою чергу, підставивши О.Лукашенка викраденням на території його країни українського громадянина, Кремль вкотре продемонстрував йому, що хазяїн в Союзній державі лише один, і що він не терпітиме ніяких самостійних кроків Білорусі в бік України, як на кшталт тих, що мали місце в квітні ц.р.

Що стосується відносин з іншими сусідами України, зокрема, країнами-членами ЄС, то на початку вересня на перший план їх порядку денного вкотре вийшло питання становища в Україні національних меншин. Приводом до цього стало прийняття 5 вересня Верховною радою України Закону «Про освіту», в якому міститься стаття, відповідно до якої діти з національних меншин навчатимуться державною мовою, а мову національної меншини вивчатимуть як окрему дисципліну.

Свій протест з приводу ухвалення Закону «Про освіту» вже висловили офіційні органи Румунії, Польщі, Молдови а також Угорщини, реакція якої, з-поміж інших країн, була найбільш емоційною. Так, міністр закордонних справ Угорщини дозволив собі назвати даний закон ганебним і заявити, що «Україна встромила Угорщині ножа в спину, внісши зміни до закону про освіту, який сильно порушує права угорської меншини». На додаток в МЗС Угорщини пригрозили припиненням підтримки українських ініціатив у міжнародних організаціях.

На перший погляд надмірна емоційність окремих сусідів України викликає певне здивування, адже, відповідно до нового закону, ніхто забирати у нацменшин право вивчати їх мову не збирається. В той же час, реакція угорської та інших сторін на прийнятий закону про освіту має цілком логічне пояснення. По-перше, влада цих країн отримала чергову нагоду продемонструвати своїм виборцям, що вона не забуває і переймається долею своїх нацменшин в інших країнах. По-друге, новий закон про освіту порушує для них випрацювану роками схему безкоштовного отримання інтелектуальних і робочих кадрів з України. Справа в тому, що в Україні склалась така ситуація, коли діти нацменшин, закінчуючи школу за бюджетні кошти, не володіють українською мовою. Без її знання вони не можуть бути кандидатами на вступ в українські ВНЗ чи займати посади в органах державної влади. Єдиним виходом для них тоді залишається навчання і робота в країні, мовою якої вони володіють. Крім того, що не менш важливо, існування в українських прикордонних регіонах окремих етнічних груп, які ототожнюють себе більше з країнами-сусідами, аніж з Україною, надає їм певні важелі впливу на ці регіони, а також на двосторонні відносини з нашою державою загалом. 

Для мінімізації ймовірних ризиків погіршення двосторонніх відносин з країнами-сусідами, українській сторонні – в складі представників МЗС, Міносвіти та профільного комітету Верховної ради – доцільно було б організувати зустріч з послами країн ЄС і пояснити їм деталі закону і як він буде працювати, а також й те, що положення про мову в новому Законі «Про освіту» цілком відповідає Конституції України і Європейській хартії регіональних мов або мов меншин. В той же час, подібну роботу слід провести й з відповідними українськими державними посадовцями, які будучи на відповідальних посадах, не думають про наслідки і  дозволяють собі висловлювання, що не відповідають інтересам держави.    

Продовжує викликати занепокоєння ситуація і в сусідній Молдові, яку Кремль руками проросійського президента Ігоря Додона намагається втягнути в тенета «русского міра». Зокрема, на сьогодні відмічається загострення протистояння між президентом з однієї сторони та парламентом і урядом країни – з іншої. Одним із останніх прикладів такого протистояння стала ситуація навколо участі молдовських військових у навчаннях Rapid Trident-2017, які в цей час проходять на території України. Зокрема, президент прийняв рішення призупинити Постанову Уряду про участь молдавських військових у цих навчаннях. Після того, як всупереч його забороні військові все ж вирушили на навчання до України, він наказав провести перевірки у військових частинах.

Крім того, президент, продовжує свої спроби будь-яким способом домогтись переформатування влади в країні і розширення своїх повноважень. Так, після того, як спроба з проведенням консультативного референдуму провалилась, І.Додон вирішив піти іншим шляхом і заявив про бажання провести 24 вересня по всій країні акції протесту. При цьому він заявив, що намічені дії «будуть лише прелюдією до можливого відсторонення влади».

В цілому, розвиток ситуації в Молдові вкотре підтверджує зроблені раніше висновки ЦДАКР, що в сусідній країні продовжується відпрацювання Кремлем сценарію, який включає в себе три основні складові: повну зміну розкладу політичних сил в країні на власну користь (політичним або силовим шляхом) разом зі зміною форми її державного устрою (через федералізацію), проросійську переорієнтацію держави зі вступом її до військово-політичних та економічних об’єднань під егідою РФ, а також закріплення досягнутого через встановлення цілковитого контролю над країною. У разі успіху реалізації сценарію в Молдові, Кремль отримає для себе не лише черговий плацдарм для дестабілізації ситуації в Чорноморському регіоні, а й відпрацьований алгоритм дій, який, цілком реально, спробує реалізувати в Україні.

Основні виклики всередині держави

На початку вересня основні виклики в середині держави були сформовані в результаті впливу як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Серед внутрішніх чинників, які мали найбільший вплив на ситуацію в Україні і ймовірно в найближчій перспективі визначатимуть хід її розвитку, слід відмітити повернення до України екс-голови Одеської ОДА Міхеїла Саакашвілі. Точніше спосіб, у який він це здійснив. Так, ввечері 10 вересня, прихильники Міхеїла Саакашвілі прорвалися через польсько-українську ділянку кордону біля ПП «Шегині» та завели лідера «Руху нових сил» і супроводжуючих його політиків, серед яких зокрема, були Юлія Тимошенко та Валентин Наливайченко, на територію України. В результаті, Держприкордонслужба України зробила офіційну заяву про масове незаконне порушення кордону, в результаті якого, за даними МВС, 12 поліцейських і 5 прикордонників отримали тілесні ушкодження.

Ситуація з проривом державного кордону та участі в цьому українських політиків дає підстави вважати, що незважаючи на триваючий в країні процес реформ, в Україні ще досить сильними є небезпечні анархічні тенденції. А також продемонструвала, що перед Україною з’явилась загроза поринання у вир внутріполітичної боротьби з непередбачуваними наслідками, де власні амбіції її учасників, стоятимуть вище за інтереси держави. Для воюючої країни така перспектива рівноцінна самогубству, адже, відкриває широке поле для дій для агресора, при чому не тільки в Україні, але й на міжнародній арені. Для нас же спроби заручитись міжнародною підтримкою для протидії Росії ставатимуть дедалі важчими. За такого сценарію ні про яке летальне озброєння вже не зможе йти мови, як і про українські перспективи в ЄС та НАТО. Натомість все привабливішими для Заходу ставатимуть «миротворчі» ініціативи Кремля, як і гучнішими ставатимуть заклики «миротворців», приміром, з ФРН.

Генератором зовнішніх дестабілізуючих чинників вже традиційно виступала країна-агресор Росія. Ставка Кремля цього разу була зроблена на розхитування ситуації в Україні шляхом організації протестних акцій і терористичних актів.

Зокрема, на 6 вересня у Львові російська агентура планувала провести так звані «Збори матерів учасників АТО», під час яких – піддати критиці державну політику, в першу чергу, на Сході України, і закликати до припинення антитерористичної операції на будь-яких умовах. За даними СБУ, організатором заходу виявилась мешканка Волині і одна з провідних функціонерів «Російського культурного центру», яка за 400 грн. змогла найняти майже 100 пенсіонерів і студентів, які повинні були імітувати родичів учасників АТО.

З одного боку слід віддати належне СБУ, яка розкрила і попередила заплановану російськими спецслужбами провокацію, а з іншого – задати просте запитання: чому на третьому році війни в Україні безперешкодно діє російська агентура під прикриттям різних культурних центрів, ЗМІ, громадських організацій тощо? Окреме запитання й до українських громадян, для яких питання безпеки держави коштує всього 400 гривень…

Крім того, сам факт, що провокація планувалась у Львові вкотре свідчить, що нестабільність Кремлю потрібна не тільки на Донбасі чи сході, але на всій території України.   

Ознаменувалась перша половина вересня й черговим терактом в українській столиці з виразним російським почерком. Так, 8 вересня в Києві в районі Бессарабської площі був підірваний автомобіль, за кермом якого знаходився боєць батальйону ім. Шейха Мансура  – Тимур Махаурі. За різними даними загиблий був співробітником спецслужб Грузії та глибоко залучений в світ чеченської громади в Туреччині і володів інформацією про російську агентуру в ній. Також його називали «особистим ворогом» глави Чечні Рамзана Кадирова.

Тобто і мотив, і почерк (аналогічний тому, який був при вбивстві начальника управління спецрезерву ГУР МО Максима Шаповала, полковника контррозвідки Олександра Хараберюша, журналіста Павла Шеремета тощо) свідчить, що вбивство Тимура Махаурі є черговим прикладом того, що російські спецслужби розгорнули широкомасштабну терористичну війну в Україні проти всіх, хто представляє для Кремля реальну загрозу. З іншого боку, черговий теракт в центрі столиці спрямований на залякування українського населення, підриву авторитету місцевих спецслужб і правоохоронних органів, а також посилення загального незадоволення діючою в країні владою. 

Вагомим ризиком для безпеки держави залишається ситуація в українському ОПК, яка, в свою чергу, негативно впливає на стан переозброєння Української Армії.Важливою подією вересня в секторі безпеки і оборони держави стало засідання РНБО України, за результатами якого було прийнято рішення про збільшення фінансування оборонного бюджету на наступний рік до 163,268 млрд. грн. При цьому, як зазначив Секретар РНБО Олександр Турчинов, окрім збільшення фінансування ЗС України, «пріоритетним напрямом бюджетного фінансування також визначені створення нових видів озброєння та військової техніки, зокрема, виробництво сучасного високоточного ракетного та артилерійського озброєння, бронетанкової техніки, боєприпасів та високоточних засобів ураження; виконання Державної цільової програми створення та виробництва боєприпасів та продуктів спеціальної хімії».

Рішення РНБО України набуває ще більшої ваги особливо після того, як Президент України в рамках свого виступу у Верховній Раді зі щорічним посланням про внутрішнє і зовнішнє становище країни заявив, що на сьогодні українські військові воюють зброєю 20-го століття і що необхідно виводити українське озброєння на рівень 21-го. Крім того він додав, що Росія при цьому в модернізації військової техніки і зброї «значно випереджає» Україну.

Цим він фактично визнав, що філософія переозброєння, яка базується на поставках лише того, що здатна зробити частка ОПК під вивіскою «Укроборонпром», не виправдовує себе и потребує кардинальних змін. Це також визнання того, що за 2,5 роки війни не з’явилася ані програма розвитку ОПК, як і не були використані й очевидні можливості посилення його потенціалу. У виконавчій владі досі не створена вертикаль управління ОПК, за рідкісним винятком не використовуються ініціативи приватного сектора, не залучаються іноземні та приватні інвестиції, не здійснюється приватизація частини ОПК.

Для виходу з ситуації що склалась, на думку ЦДАКР, просте збільшення фінансування ОПК без його глибинного реформування не зумовить підвищення боєздатності Української Армії, а відтак і обороноздатності країни загалом. Необхідно якщо не ліквідувати «Укроборонпром», то хоча б перенести функції координації і управління ним до Кабміну. При цьому власне «Укроборонпром» можна було б підпорядкувати головному замовнику – Міноборони. Стратегію ж «ручного» управління і піару необхідно замінити реальною військово-технічною політикою. Для цього в центральному органі виконавчої влади зі спеціальним статусом доцільно створити наглядову і громадську ради. В противному випадку, навіть в умовах збільшення наших оборонних видатків, ми ще довго чекатимемо на появу в Україні патронного заводу, чи появу у військах в необхідній кількості сучасного новітнього озброєння, а не відремонтованої (в кращому випадку) і пофарбованої застарілої зброї 20-го століття…