ЦДАКР відзначає, що у першій половині липня ц.р. почали формуватися позитивні тенденції розвитку ситуації довкола України, створюючи нові умови для зміни міжнародного формату врегулювання російсько-українського конфлікту. В той же час, відсутність прогресу на шляху реалізації основних реформ здійснює постійний негативний вплив на внутрішні аспекти розвитку ситуації, що може бути використано Росією для розгойдування внутрішньоукраїнських конфліктних факторів.
Зокрема, експерти ЦДАКР вказують на такі основні виклики та загрози, які визначають ситуацію всередині та довкола України:
– Ситуація в зоні російсько-українського конфлікту залишається нестабільною та напруженою. Жодна з вимог Мінських домовленостей російськими окупаційними військами не виконується.
– Україна почала зміну формату врегулювання конфлікту (який пропонується РНБО у вигляді законопроекту «Про державну політику відновлення суверенітету України над тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей»), котрий чітко визначає Росію агресором та окупантом. У цьому плані, ключовим викликом є переконання західних партнерів, що це не призведе до загострення конфлікту і зриву Мінських домовленостей.
– Росія продовжує нагнітати обстановку довкола навчань «Запад-2017» з метою залякування європейських країн прямою військовою агресією, зниження волі європейських політиків протидіяти Росії, а також посилення розколу серед членів ЄС та НАТО щодо «російського питання».
– Головною проблемою сучасного етапу відносин між Україною та НАТО є відсутність політичного консенсусу членів НАТО стосовно надання Україні ПДЧ, що може використати Росія, розігруючи комбінації на кшталт Бухарестського саміту 2008 року.
– Для України є надзвичайно важливим добитися розширення «нормандського формату», намагаючись вивести процес врегулювання з мертвої точки і добитися оновлення мінських домовленостей на основі чіткого алгоритму виконання Росією своїх зобов’язань стосовно виведення військ та передачі контролю над кордоном Україні.
– Головним внутрішнім викликом для України залишається хронічна неспроможність українського політикуму знайти консенсус щодо реалізації радикальних реформ з метою формування справедливих умов для подальшого розвитку Української нації.
– Цю ситуацію «реформаторської імпотенції» використовує Росія, в черговий раз розкручуючи тему «примирення між російським та українським народами», протиставляючи «український народ» та «київську владу, яка незаконно захопила владу».
– «Казус Ryanair» свідчить про відсутність реального прогресу з точки зору покращення інвестиційного клімату, що може надовго відбити бажання у потенційних інвесторів заходити в Україну і вкладати гроші в українську економіку.
– Масована кібератака вірусу Petya.A наприкінці червня-початку липня ц.р. продемонструвала неготовність України то системної протидії сучасній кіберзброї.
ЦДАКР пропонує розгорнутий аналіз цих та інших загроз.
Ситуація в зоні російсько-українського конфлікту залишається напруженою. Незважаючи на оголошення так званого «хлібного перемир’я», позиційні бої та регулярні обстріли з боку російських окупаційних військ не припиняються. Жодна з вимог Мінських домовленостей російськими окупаційними військами не виконується.
За інформацією першого віце-спікера Верховної Ради Ірини Геращенко, з початку 2017 року в зоні російсько-українського конфлікту загинуло більше 120 українських військовослужбовців та більше 70 цивільних, що, за даними ЦДАКР, відповідає рівню втрат у 2016 році. Це, серед іншого, означає, що, не дивлячись на демонстрацію світовою спільнотою «активних зусиль» щодо врегулювання російсько-українського конфлікту, жодного прогресу на цьому шляху немає. Україна й надалі платить життям найкращих українців за безсилля міжнародних інституцій та «провідних країн світу» у приборканні агресивної Росії.
В цих умовах, для України найбільш ефективним шляхом може стати розробка власних підходів до врегулювання конфлікту з Росією на основі національних інтересів та, базуючись на існуючій міжнародно-договірній базі. ЦДАКР вважає, що концепція законопроекту «Про державну політику відновлення суверенітету України над тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей» може сформувати базові елементи нової моделі протидії російській агресії та повернення окупованих територій, а саме:
– Росія визнається агресором та окупантом;
– на окремі райони Донецької і Луганської областей поширюється правовий режим тимчасово окупованих територій;
– завданням України є відновлення територіальної цілісності у міжнародно визнаних кордонах;
– встановлюється пріоритетність політико-дипломатичних шляхів відновлення територіальної цілісності України, в тому числі, в рамках Мінських угод;
– можливості України в сфері оборони і безпеки будуть розвиватися прискореними темпами;
– Україна буде використовувати всі можливості для захисту прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованих територіях;
– Для безпосереднього керівництва діями сил і засобів в Донецькій і Луганській областях створюється Оперативний штаб, який підпорядковується Президенту України, а з питань оборони – начальнику Генерального штабу – головнокомандувачу ЗСУ;
– Президент України може встановлювати правовий режим воєнного стану і ухвалювати рішення про застосування ЗСУ та інших силових формувань в Донецькій і Луганській областях.
Очевидно, що головною проблемою для України, в рамках імплементації цієї нової моделі, стане переконання європейських партнерів, що визнання Росії агресором і окупантом не призведе до загострення конфлікту і зриву Мінських домовленостей. Адже, до цього часу, Захід уникає називати Росію агресором. Більш того, в Мінських угодах Росія, яка почала агресивну загарбницьку війну проти України, окупувала і анексувала Крим, окупувала Донбас, ввела на українську територію десятки тисяч російських військовослужбовців і тисячі одиниць збройної техніки – такий же посередник-миротворець, як Німеччина і Франція.
При цьому, нові пропозиції Києва можуть відкрити можливості для більш активного залучення США та інших країн-підписантів Будапештського меморандуму – наприклад, Великобританії і Китаю (який також поставив свій підпис під цим історичним документом) до вирішення конфлікту. І запустити новий, більш наближений до реальності (чим ті ж Мінські домовленості) мирний процес.
В той же час, Росія, яка відзначає зусилля України щодо зміни формату врегулювання конфлікту, продовжує нарощувати військові сили для тиску на Захід. Шантажуючи європейців можливістю військового наступу, Москва намагається утримати Берлін, Париж чи Брюссель від кроків щодо визнання реальної ролі Росії в ситуації в Криму та на Донбасі. Експерти ЦДАКР відзначають посилення напруженості довкола підготовки РФ до проведення стратегічних навчань «Запад-2017», в тому числі, на території Білорусі.
Начальник Генерального штабу – Головнокомандувач ЗСУ генерал армії України Віктор Муженко, виступаючи на спільному засіданні Воєнно-наукової ради Збройних Сил України та Національної академії наук України наголосив: «Кількість вагонів, запланованих для перевезення військ, складає більше 4 тисяч одиниць, які замовлені для перевезення матеріальних засобів і особового складу на територію Білорусі для участі в цих навчаннях, що в три рази перевищує потребу. Не виключається, що після завершення навчань частина цих військ залишиться на території Республіки Білорусь. При цьому існує висока ймовірність, що в ході навчань будуть розгорнуті пункти прихованого зберігання озброєння, військової техніки і матеріально-технічних засобів». За інформацією української сторони, ці дані опосередковано підтверджуються у соціальних мережах. Як зазначають мешканці Республіки Білорусь, в районах, наближених до військових аеродромів, нині здійснюється відселення цивільного населення, а в помешканнях, що звільняються, розквартировуються російські військовослужбовці та члени їх родин. За інформацією В.Муженка, чисельність російських військ для участі в навчаннях вже зараз збільшено з задекларованих 3-х до 5-ти тисяч. Проведення такого масштабного російсько-білоруського навчання як Захід 2017 може розцінюватися як захід з нарощування бойового потенціалу Росії на кордонах нашої держави, а також на кордонах Польщі та Прибалтійських країн».
Як вважають експерти ЦДАКР, кроки Росії щодо загострення ситуації довкола навчань «Запад-2017» будуть продовжуватися й надалі, використовуючи, в тому числі, активні заходи в міжнародному інформаційному просторі. Метою нагнітання істерії довкола російсько-білоруських навчань є залякування європейських країн прямою військовою агресією та зниження волі європейських політиків протидіяти Росії, одночасно протискуючи «миротворчу» тематику: «Краще не дражнити Росію, у Європи немає шансів проти росіян, краще створити умови для взаємовигідного існування і дати Москві можливість реалізовувати власні інтереси в на пострадянському просторі». В той же час ЦДАКР наголошує на контрпродуктивності поступок Кремлю, оскільки, «умиротворення агресора» ніколи не приводило до позитивних результатів. Лише консолідована сильна позиція України та західних партнерів може створити умови для примушення Росії відмовитись від агресивних планів у Європі.
Виклики для України на міжнародній арені
Початок липня ц.р. став дійсно проривним для української міжнародної політики. Рада ЄС нарешті затвердила Угоду про асоціацію з Україною, завершивши фактично 10-річний процес зближення України з Європейським Союзом. Незважаючи на буденність сприйняття в Україні цієї події, насправді, вона має історичне значення, знаменуючи ще один крок відходу від московської неоімперії і безумовний прогрес на шляху розвитку України як самостійної європейської держави, а не частини «руського міра».
Саміт Україна-ЄС та засідання Комісії Україна-НАТО, які відбулись в Києві, стали, окрім іншого, демонстрацією підтримки України на її шляху реформ та в її протистоянні російській агресії. Протягом двох останніх тижнів в Києві побували з візитами ключові фігури європейської та євроатлантичної політики, відкривши, без перебільшення, новий етап відносин України з ключовими гравцями сучасної міжнародної арени. Безумовно, цей етап створює принципово нові можливості для України, як європейської держави, яка, нарешті, почала набувати власної суб’єктності в міжнародних справах.
Водночас, цей новий період української історії формує й нові виклики, головним з яким є здатність України перетворити потенційні можливості на реальні результати своєї зовнішньої та внутрішньої політики: відновити територіальну цілісність, стати новим регіональним гравцем, який зможе вистояти у прямому протистоянні з Росією, сформувати умови для потужного економічного зростання, в тому числі – через створення сприятливих умов як для іноземних інвесторів, так і українського бізнесу. І головне – нарешті чітко викристалізувати просту, але надважливу для консолідації української нації національну ідею – розбудова сильної комфортної європейської країни, в якій кожен українець може ефективно реалізуватися як самодостатня особистість.
Ювілейні урочистості керівництва НАТО в Києві з нагоди 20-річчя початку активних відносин України та Північно-Атлантичного Альянсу, окрім загального позитивного інформаційно-психологічного моменту, продемонстрували головну проблему сучасного етапу в українсько-НАТОвських відносинах – відсутність політичного консенсусу членів НАТО стосовно можливого членства України в організації. Пропозиція Президента України П.Порошенка розпочати діалог щодо отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО викликала стриману реакцію очільників Альянсу. Що знову ж таки нагадує ситуацію 2008 року, коли європейські члени НАТО відмовили Києву та Тбілісі у початку просуванні до членства в рамках ПДЧ.
Мотиви нерішучості наших партнерів з Альянсу як у 2008, так і в 2017 році, очевидно, ідентичні – небажання йти на конфронтацію з Росією, прагнення зберегти за будь-яких умов «конструктивні відносини» з Москвою, залишити Україну номінально «нейтральною» територією, яку, в крайньому випадку, можна розміняти у торгах з Кремлем, котрий і надалі буде стверджувати, що має виключне право на «вплив» на пострадянському просторі.
І знову ж таки, наші партнери з НАТО потрапляють у пастку, в якій вони опинилися у квітні 2008 року: сам по собі План дій щодо членства не дає жодних гарантій щодо набуття членства в НАТО. ПДЧ є планом, який має за мету підготовку до членства в Альянсі – тобто він містить типові завдання, які країна має виконати, щоб набути критеріїв, потрібних для початку політичного діалогу щодо членства в НАТО. Жодних часових рамок ПДЧ не містить. Тобто, процес виконання ПДЧ може тривати півроку, а може й 10-15 років – все залежить від прагнення країни-претендента на членство виконувати завдання плану. Фактично НАТО не має жодних зобов’язань щодо країни, яка виконує ПДЧ, оскільки, політичне рішення щодо членства в Альянсі буде прийматися вже після виконання ПДЧ. Ключова проблема полягає власне у назві Плану – «дій щодо членства» (тобто, формально, члени НАТО погоджуються на те, що колись країна, що виконує ПДЧ може стати членом Альянсу). Назва ПДЧ викликає крайнє роздратування Росії і, як наслідок, надзвичайний тиск Кремля на своїх основних партнерів у Європі – ФРН, Францію, Італію, Угорщину.
В результаті, НАТО намагається демонструвати, що начебто не проти початку виконання Україною ПДЧ, однак, не може пояснити, чому «зелене світло» для Києва не загоряється. Така «нелогічна логіка» Альянсу вилилась в унікальне формулювання Декларації Бухарестського саміту 3 квітня 2008 року: «НАТО вітає євроатлантичні прагнення щодо членства в НАТО України та Грузії. Сьогодні ми дійшли згоди, що ці держави стануть членами НАТО… ПДЧ буде наступним кроком для України та Грузії на їхньому шляху до членства. Сьогодні ми чітко заявляємо, що ми підтримуємо заявки цих країн щодо ПДЧ…». Як відомо, ні Україна, ні Грузія не дочекалися практичних кроків з боку НАТО. Вже у серпні 2008 року, Росія здійснила акт збройної агресії проти Грузії, в Україні у 2010 році до влади прийшли проросійські сили, а в 2014 році Росія окупувала Крим та частину Донбасу. Все це сталось через слабкість, яку проявили члени НАТО під тиском Москви. Подібна ситуація може сформуватися й сьогодні. З однією великою різницею – Україна не має ілюзій ані стосовно Росії, ані стосовно НАТО, чітко розуміючи, що в сучасному світі, який, на жаль, стрімко повертається до правил міжнародної політики 19 століття, лише потужна нація може вибороти право на самостійне існування. Тому й ПДЧ та членство в НАТО не є критичним питанням збереження незалежності України. Побудова сучасної максимально боєздатної армії є набагато важливішим завданням. Шлях до НАТО (тобто, відмова від «совєтського» менталітету в секторі оборони – від стратегічного до тактичного рівня) – може стати ефективним механізмом досягнення цієї мети. Головний виклик та ризик в цьому процесі – не стати знову заручником гри між Москвою, Берліном, Парижем та Вашингтоном.
До речі, на початку липня почався і новий етап розвитку стратегічних відносин між Україною та США, що може в подальшому вплинути на цілий ряд аспектів як зовнішньої, так і внутрішньої політики України (від посилення енергетичної безпеки за рахунок поставок американського вугілля, імпульсу в розвитку української оборонної промисловості за допомогою американських технологій, прогресу в оснащення ЗСУ та інших силових відомств сучасними системами озброєнь за рахунок поставок з США і до зміни підходів до вирішення українсько-російського конфлікту).
Саме більш притомна та визначена позиція США у сфері врегулювання збройного конфлікту між Україною та Росією може стати новим важливим напрямком діяльності Вашингтону в Європі. Призначення спецпредставника адміністрації США з питань України Курта Волкера, який відвідав Україну в делегації держсекретаря Рекса Тіллерсона, стало свідченням того, що США після багаторічної пасивності часів адміністрації Обами прагнуть включитися в процеси, які визначають долю не лише України, а й всієї Європи.
Як можна зрозуміти з заяви заступника голови Адміністрації президента Костянтина Єлісєєва, К.Волкер провів детальні робочі переговори з представниками української влади з метою початку відпрацювання нової стратегії США щодо України та, зокрема, «мінського процесу». «Учора відбулася зустріч і в адміністрації президента. Ми окреслили наші спільні кроки, щоб надати новий імпульс «мінському процесу». Звичайно ми говорили і про стратегію», – сказав К.Єлісєєв. Саме згадування «мінського процесу» у контексті ролі США є надзвичайно важливим, оскільки, вказує на готовність адміністрації Трампа долучитися до переговорного процесу довкола конфлікту між Україною та Росією. Ще одна цікава фраза пана Єлісєєва щодо призначення К.Волкера спецпредставником по Україні: «Це довгоочікуване рішення, яке лобіювала і українська сторона в координації з партнерами по «нормандському формату». Очевидно, що зараз мова може йти лише про вироблення початкових принципів приєднання США до переговорів у форматі ФРН, Франція, РФ, Україна. До виборів у Німеччині ні Вашингтон, ні Берлін не можуть виказувати більш чітке розуміння можливого долучення Сполучених Штатів до переговорного процесу. В той же час, для України є надзвичайно важливим безперервно працювати над розширенням «нормандського формату», намагаючись вивести процес врегулювання з мертвої точки і добитися оновлення мінських домовленостей на основі чіткого алгоритму виконання Росією своїх зобов’язань стосовно виведення військ та передачі контролю над кордоном Україні.
Серед викликів на міжнародній арені, які будуть проявлятися вже в найближчий час, можуть стати намагання Росії використати вплив на пострадянському просторі для формування негативного фону розвитку відносин України з сусідами – насамперед, Білоруссю та Молдовою. Візит президента Білорусі Олександра Лукашенка, який має важливе значення з точки зору чіткого розуміння позицій Мінська перед навчаннями «Запад-2017» та можливостей використання Росією білоруської території для військового тиску на Україну, може супроводжуватися провокаціями з боку Кремля, який не зацікавлений у зміцненні стосунків Києва та Мінська.
Так само, посилюються ризики на молдовському напрямку, де проросійський президент Ігор Додон реалізує московський сценарій поступового перетворення Молдови на російський форпост у Південно-Східній Європі через федералізацію РМ та її відмови від курсу на європейську інтеграцію. Симптоматичними у цьому плані є різкі (і неадекватні по суті) заяви І.Додона щодо намірів України ввести біометричний контроль за іноземцями, які перетинають український кордон. Виступ Додона явно корелюється з відповідними заявами російських політиків та преси і свідчить про прямий вплив Кремля на молдовського президента.
Основні виклики всередині держави
За оцінкою ЦДАКР, головним внутрішнім викликом для України залишається хронічна неспроможність українського політикуму знайти консенсус щодо реалізації радикальних реформ з метою формування справедливих умов для подальшого розвитку Української нації. На липень планувався вирішальний етап реалізації ключових реформ, які вже третій рік не можуть зрушити з мертвої точки, демонструючи супротив старої системи та нездатність постреволюційних політиків рішуче взяти на себе відповідальність за долю країни, відкинувши власні «шкурні» інтереси. Медична, пенсійна, земельна, судова реформи, що мають запустити радикальне оновлення «совєтської» системи життєдіяльності Української держави, знову гальмуються. Очевидно, що до осені ці питання не будуть вирішені і в черговий раз будуть перенесені на наступний політичний сезон. Ця «безкінечна казочка про реформи», окрім того що не дає розвиватися Україні на шляху модернізації та прогресивного розвитку, постійно посилює роздратування в суспільстві, знижує авторитет влади, руйнує волю до боротьби за Україну проти російського агресора.
Це активно використовує Росія, в черговий раз розкручуючи тему «примирення між російським та українським народами», протиставляючи «український народ» та «київську владу, яка незаконно захопила владу». У своєму виступі на саміті Великої двадцятки, Путін, зокрема, заявив: «У них («київська влада» – ЦДАКР) залишився тільки один товар, яким вони успішно торгують, – це русофобія. І ще вони торгують політикою поділу Росії і України, розтягуванням народів двох держав. Але я думаю, що це коли-небудь закінчиться. Ми, в усякому разі, зацікавлені в тому, щоб така ситуація закінчилася якомога швидше». Цю заяву можна розцінити як підтвердження давньої концепції Путіна: «України не існує, це – не держава, український народ – частина великого російського народу». Фактично, це означає, що Росія в найближчий час спробує знову «натиснути» на внутрішні важелі впливу і розкрутити черговий сценарій внутрішньої дестабілізації, щоб повернутися до плану підкорення України. Цілком ймовірно, що перманентні спроби «п’ятої колони», російських спецслужб та їх агентури дестабілізувати ситуацію в Україні будуть продовжуватися і під час «літньої сплячки», однак пік активності проросійських сил з розгойдування внутрішньоукраїнських конфліктних факторів може прийтися на вересень ц.р. – одночасно з максимальним напруженням воєнно-політичної обстановки на тлі навчань «Запад-2017» та провокуванням загострення бойових дій на Донбасі.
Окремі виклики у внутрішній сфері, знову ж таки, через відсутність радикальних реформ та протистояння різних бізнес-груп, виникають у економічній площині. Яскравим прикладом корупційності, непрозорості та відсутності реальних змін у інвестиційному кліматі України стала ситуація довкола допуску на український ринок пасажирських авіаперевезень провідного європейського лоукостера Ryanair. Намагання Ryanair добитися справедливих умов для своєї діяльності в Україні наштовхнулися на супротив існуючого балансу сил в українській «авіареальності». Поки що уряд намагається «загасити пожежу», яка розгоряється на фоні заяв про успішність реформ та покращання інвестиційного клімату. Однак «казус Ryanair» може надовго відбити бажання у потенційних інвесторів заходити в Україну і намагатися вкладати гроші в українську економіку.
Очевидно, що завершення формальностей на шляху ратифікації Угоди про асоціацію з ЄС відкриває новий, найбільш важкий та вирішальний етап європейської інтеграції, який передбачає практичну імплементацію взятих на себе зобов’язань – насамперед, зобов’язань не перед Брюсселем чи Берліном, а перед українцями. Адже, прозорий та сприятливий інвестиційний клімат, справедливі умови для бізнесу, зрозумілі передові умови гри у всіх сферах (від медицини до житлово-комунальної сфери) і є тими результатами реформ, про які багато говориться представниками влади. Відсутність таких простих і зрозумілих українцям, а також ірландцям, італійцям, німцям результатів реформ зведе нанівець всі потужні зусилля з промоції України на міжнародній арені та дозволять агресору досягти власних цілей нашими руками.
Виклики у кіберпросторі
Масована кібератака вірусу Petya.A наприкінці червня-початку липня ц.р. продемонструвала неготовність України то системної протидії сучасній кіберзброї. Очевидним є причетність Росії до організації та реалізації кібер-удару по Україні. Однак, це лише посилює рівень загроз національній безпеці через нездатність відповідних українських органів запобігати та протистояти подібним втручанням у роботу критичної інфраструктури з боку агресора.
У зв’язку з цим секретар РНБО відзначив імпотентну роль Верховної Ради, яка відмовилась посилити спроможності Української держави у сфері протистояння кіберзагрозам. «Протидія кібервійні, яка є складовою гібридної агресії РФ проти нашої країни потребує мобілізації як відповідних державних структур, так і значних фінансових та інтелектуальних ресурсів», – зазначив Турчинов, додавши, що кібернетичним та інформаційним загрозам неможливо ефективно протидіяти без законодавчого врегулювання багатьох питань в цій сфері. При цьому, проект закону «Щодо протидії загрозам національній безпеці в інформаційній сфері» навіть не був включений до порядку денного Верховної Ради. За словами секретаря РНБО з середини липня до середини вересня парламентарі планують роз’їхатись на відпочинок, «залишивши країну відкритою для нових кібератак та інформаційних провокацій». Також Турчинов підкреслив, що Верховна Рада не спромоглася розглянути у другому читанні Закон 2126а «Щодо основних засад забезпечення кібербезпеки», який вже декілька місяців знаходиться у ВРУ.
За оцінкою ЦДАКР, пасивність парламенту та уряду в сфері активної протидії кіберзагрозам може створити умови для систематичного використання Росією потужних кібератак з метою руйнування критичної інфраструктури України (в тому числі, інформаційної), її економічної системи та окремих елементів сектору безпеки та оборони.
