Фахівці Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР) пропонують свій аналіз ключових тенденцій у сфері безпеки і оборони другої половини березня 2018 року.
Головні ризики воєнного характеру
На розвиток ситуації в зоні російсько-українського конфлікту протягом другої половини березня опосередкований вплив здійснювали президентські вибори в РФ. Так, ближче до дати їх проведення (18 березня 2018 р.) напруженість в зоні конфлікту дещо спала. Зокрема, було відмічено зниження інтенсивності обстрілів противником позицій українських військ і населених пунктів на підконтрольній Україні території.
Водночас, противником основна увага приділялась веденню повітряної розвідки бойових порядків ЗСУ, а також обладнанню своїх позицій в інженерному відношенні (як в першій лінії, так і в другій). Крім того, відмічалось проведення ним ряду перегрупувань і посилення окупаційних формувань на окремих ділянках лінії фронту.
Для підтримки необхідного рівня «бойового духу» та антиукраїнських настроїв, в НЗФ продовжувались поширюватись чутки про наявність в українських підрозділах в зоні конфлікту «американського спецназу», зокрема, «снайперів і диверсантів», а також «норвезького спецназу» (нібито з метою натаскування єгерів-снайперів).
Після проведення президентських виборів в РФ, ситуація в зоні російсько-українського конфлікту загострилась. Зокрема, збільшилась інтенсивність вогневих ударів противника (з використанням 82/120-мм мінометів, БМП і танків) по позиціях українських підрозділів та населених пунктах на підконтрольній Україні території. Найбільш інтенсивними вони були по позиціях українських військ в районі населених пунктів Кам’янка, Авдіївка, Піски, Опитне, Троїцьке, Луганське, Лебединське, Талаковка, Водяне та Широкино.
Напередодні Великодніх свят у Мінську тристороння контактна група домовилась про встановлення з 30 березня 2018 р. чергового перемир’я. Поряд з цим відбулась й заява нормандської четвірки про те, що вона «інтенсифікує виконання мінських угод». Однак вже протягом першої половини дня 30 березня було здійснено понад 50 обстрілів позицій українських підрозділів з боку НЗФ. Таке демонстративне порушення прокремлівськими маріонетками Великоднього перемир’я в перший же день після його оголошення може бути своєрідною відповіддю Кремля Києву за його солідарність з Заходом в питанні висилки російських дипломатів. В той же час Кремль продемонстрував, що незважаючи на всі його миротворчі маневри та показову готовність до діалогу щодо врегулювання «української кризи», він не має намірів позбуватись одного зі своїх найефективніших важелів тиску на Україну та Захід. Більш того, в ЦДАКР вважають, що зі збільшенням тиску Заходу на РФ, а також з наближенням президентських перегонів в Україні, даний важіль буде використовуватись Кремлем все частіше.
Основні виклики всередині держави
Савченкогейт
Основною внутріполітичною темою України протягом другої половини березня безумовно стало затримання і арешт народного депутата і героя України Надії Савченко, який, слід зазначити, хоча і не став великою несподіванкою, проте, все ж викликав в українського суспільства певний шок.
Коли Генпрокурор заявив про те, що Савченко «знаходилась у змові з терористичною організацією «ДНР» і готувала масштабний теракт в центрі Києва, а також повалення конституційного ладу та захоплення державної влади, більшість в Україні традиційно поставились до його слів з недовірою та сарказмом. Однак після того, як в Верховній раді ним було продемонстровані аудіо- та відеодокази, на яких депутат-герой України Савченко та голова «Офіцерського корпусу» Рубан обговорюють план державного перевороту в Україні, думка багатьох, зокрема, й у сесійній залі, змінилась.
Цікавою була й реакція «спійманої на гарячому» героя України. Вона не заперечувала своєї участі в тому, що було продемонстровано Генпрокурором, однак в своє оправдання заявила, що хотіла лише «налякати владу та сколихнути Україну і показати, що те, що влада нібито колись планувала – можуть планувати і проти неї». Поряд з цим вона підтвердила, що їздила на тимчасово непідконтрольну територію Донбасу, причому не одноразово. «Я возила одяг нашим полоненим … ходила, просто маскувалася, я ходила просто через блокпости, де потрібно … Мене просто пропускали. Скільки разів я туди ходила, ви ніколи не знатимете», – зазначила Савченко.
Для виправдання своїх дій вона заявляє про благі наміри, що мовляв хотіла позбавити Україну злочинної влади, зокрема, шляхом принесення себе в жертву (про це теж говорила на відео). Однак її наміри зробити це шляхом масових заворушень з численними жертвами серед мирного населення, формує логічне запитання: чи може таке прийти в голову справжньому патріоту України, за якого себе видає Савченко? – Навряд чи. Чи може таке прийти в голову людині з серйозним психічним захворюванням? – Напевно, так. Але тоді виникає запитання до тих, хто допускав її в парламент, робив членом ПАРЄ, давав звання героя України. В той же час, чи могла вона діяти в інтересах того, для кого 400 тис. жертв (на відео Савченко каже, що сколихнути Україну повинні 400 тис. смертей) – це звичайна ціна досягнення своїх цілей? І ось тут поведінка героя України протягом останнього часу набуває цілком логічного пояснення. Зокрема, й те, навіщо замість того, щоб проводити весь свій робочий час в сесійній залі і парламентських комітетах, вона самовільно, без попередження їздила туди, де за логікою речей, є загроза її життю. І як їй вдавалось пересікати блокпости противника і залишатись непоміченою протягом всього часу перебування на окупованих територіях? Не є дивним тепер – й чому після повернення з полону, після якого, до речі, вона виглядала краще ніж до нього, Савченко замість того, щоб в статусі героя України, депутата та члена ПАРЕ стати одним з основних інструментів України в протидії путінській пропаганді на міжнародній арені, почала себе вести зовсім не так, як від неї цього очікували. Тепер мало в кого будуть сумніви в тому, що самовільні поїздки в Москву і на окуповані території, приміряння гетьманського вбрання, активна поява на медіаресурсах, які належать колишнім регіоналам, та критика української влади, суть якої перекликалась з основними тезами кремлівської пропаганди, – все це робилось аж ніяк не з власної ініціативи, а на «прохання», чи більш ймовірно, «вимогу» того, кому це в сьогоднішній ситуації дуже вигідно і потрібно. І тут не повинно бути нічого дивного. Україна знаходиться в стані війни, і ворог використовує проти неї всі можливі і наявні в нього ресурси. Так, історія вже має докази, коли КДБ робило із цілком патріотично налаштованих людей ворогів свого народу і холоднокровних вбивць.
Виправданням своїх дій Савченко фактично зізналась у тому, що їй інкримінує звинувачення. В умовах війни з Росією дії, спрямовані на підготовку до «залякування влади і колихання України», причому з численними жертвами, є виключно антидержавними і повинні нести за собою найсуворішу відповідальність.
В той же час, слід зазначити, що в справі про державний переворот (про який говорить Генпрокурор), тандем Савченко-Рубан – скоріш за все, лише початок нитки антиукраїнського клубка, який зобов’язані розплутати українські правоохоронці. Про спільників та мережу агентів, зокрема, говорив й сам Юрій Луценко. Більш того, цікавими є його слова про те, що Савченко та Рубан, плануючи теракти, координувалися «ляльководом» з «Українського вибору». «…Ми здогадуємося, хто цей ляльковод бо чуємо тут гасла так званого «Українського вибору»… Зроблю все, щоб прийти сюди і не просто назвати прізвище, а оголосити про порушення кримінальної справи і притягнення до відповідальності головного ворога України, який організовує цей внутрішній вибуховий антиукраїнський фронт», – заявив Луценко.
Такий недвозначний натяк на лідера «Українського вибору» Віктора Медведчука, з одного боку виглядає цілком логічним, адже, навряд чи в когось є ілюзії щодо того, яку роль виконує кум Путіна в Україні. В той же час, враховуючи «особливий» статус Медведчука, він повинен означати наявність в Генпрокурора не тільки серйозної доказової бази, а й політичної волі її застосувати і довести справу до логічного завершення. В противному випадку це як мінімум може коштувати для нього посади. В загальнодержавному ж масштабі, якщо в ситуації із попередженням держперевороту, який готували Рубан і Савченко, та їх координації Медведчуком, не буде аргументованої доказової бази та відповідних вироків суду, то це буде серйозний удар не тільки по особистостях генпрокурора Луценка й голови СБУ Грицака, а й по всій правоохоронній системі України, яка й так не користується високою довірою ані суспільства, ані західних партнерів України.
Посилення контррозвідувального режиму в Україні: необхідність викликана реальністю
Ситуація з попередженням держперевороту вкотре показала, що з наближенням виборів гібридна агресія Росії проти України тільки посилюватиметься. І тому заява президента під час свого виступу з нагоди 26-ліття створення СБУ про те, що в подальшому пріоритетом в роботі служби буде контррозвідувальна діяльність, яка буде посилена на всій території України, є цілком прогнозованим і логічним рішенням.
При цьому максимально посилити його необхідно в першу чергу в таких регіонах: Схід, Південь, Київ та Закарпаття. Що стосується останнього, то необхідність посилення контррозвідувального режиму в ньому викликана напруженням обстановки, яка відмічається протягом останнього часу, зокрема почастішанням диверсійних заходів спрямованих на дискредитацію української влади і погіршення українсько-угорських відносин.
Більш того, на користь необхідності посилення діяльності контррозвідки на Закарпатті говорять й слова голови її ОДА Геннадія Москаля. Зокрема, він не виключає, що зброя, яку вивозив Рубан з окупованого Донбасу, призначалася, в тому числі і для Закарпаття, на якому можуть діяти співробітники ФСБ. «Це цілком можливо. Втрутитися в ситуацію в регіоні намагається ФСБ… Надійшла команда розхитати ситуацію на кордоні з ЄС. Закарпаття дуже їх цікавить. Вони можуть сидіти в будь-якому готелі на кордоні з Україною в Чехії, Румунії, Польщі. Вони можуть сидіти тут, в якийсь оздоровниці. Це – як радіація. Ми їх не бачимо, але вони тут є», – зазначив Г.Москаль.
В даному контексті також цілком логічним є введення в дію рішення РНБО про ускладнення порядку в’їзду на територію України громадян зі списку країн міграційного ризику. В першу чергу, це рішення спрямоване проти громадян Росії, серед яких на територію України сьогодні може безперешкодно проникати численна російська агентура.
Незважаючи на актуальність даного рішення, слід все ж зазначити, що це, а також подібні рішення мали б бути прийнятими не на четвертому році війни, а на її початку. Також українській владі, поряд з припиненням прямого повітряного сполучення, слід вжити заходів щодо припинення, чи бодай максимального скорочення, й прямого наземного сполучення з Росією. Бо те, що досі курсують прямі потяги на Москву з Києва, Львова чи Одеси, не є свідченням послідовності політики України щодо агресора.
Продовження вітчизняного антикорупційного трилеру
На фоні полювання на «російських відьом», в Україні чергових обертів набирає протистояння серед антикорупційних органів. Це вже не здорова конкуренція та не дріб’язкові відомчі чвари, про які наприкінці минулого року говорив президент. Ставки теперішнього протистояння досить високі: Генпрокурор Луценко вимагає відставки керівника САП Холодницького. В рамках кримінального провадження, ГПУ і НАБУ вже направили скарги про вчинення Холодницьким дисциплінарних проступків у Кваліфкомісію прокурорів.
За словами керівника НАБУ Ситника, керівник САП звинувачується у зливі інформації про підготовлені обшуки тим людям, у яких ці обшуки повинні були проводитися, тиску на певних посадових осіб для прийняття ними певних рішень, підбурюванні свідка щодо дачі неправдивих свідчень. В свою чергу, Холодницький відреагував на дії ГПУ і НАБУ так: «Є бажання відправити мене у відставку, то будемо показувати і доводити свою позицію. Якщо є помилки в нашій діяльності, будемо їх виправляти. Але наскільки ці помилки можуть спричинити за собою відставку, я вважаю, нехай вирішує дисциплінарна комісія».
Чи дійсно керівник САП винний у тому, що йому інкримінують, чи це є намаганням ГПУ встановити контроль над своїм антикорупційним тезкою, чи це зведення особистих рахунків, – наразі достеменно невідомо. Єдине, що можна сказати в даному випадку, це те, що Україну чекає черговий антикорупційний трилер, в якому сторони, з огляду на їх позиції, готові йти до кінця. Хто виграє від такого протистояння? – Точно не правоохоронна система. Більш того, виникає просте запитання: а чи вистачить в Генпрокуратури сил воювати як мінімум на два фронти, провал на будь-якому з них може бути фіаско для кар’єри Луценка-прокурора. Однак ставки зроблені, вони високі і назад дороги нема. Причому, як вже було зазначено, ставки високі не тільки особисто для прокурора, але й для української влади, яку він представляє загалом. Оскільки й у разі перемоги Холодницького, яка може підсилитись загрузанням Генпрокуратури в справі «Савченко-Рубана» та діями у відповідь Медведчука, українська влада, буде, м’яко кажучи, у не дуже зручному становищі. Особливо враховуючи наближення президентських виборів. З іншого боку, якщо переможе Луценко і Холодницького буде звільнено, то українській владі буде непросто пояснити західним партнерам, що це було не політично вмотивоване рішення, а показовий приклад боротьби з корупцією.
Виклики для України на міжнародній арені
Загострення на «українсько-угорському фронті»
Протягом другої половини березня черговим напруженням відмітились українсько-угорські відносини. Причиною стала бурхлива реакція офіційного Будапешта на оголошення планів МО України про відновлення в м.Берегово Закарпатської області військової частини.
За словами сумнозвісного МЗС Угорщини Петера Сіярто, «намір української армії розмістити батальйон чисельністю близько 800 людей в місті з найвищою часткою угорців серед населення, означає, що угорська національна спільнота є загрозою Києву». Тобто у своєму занепокоєнні очільник угорського МЗС вкотре маніпулює канцелярським поясненням цих планів з боку вітчизняного Міноборони «загрозами територіальній цілісності країни». Однак відкидаючи традиційну маніпуляцію фактами очільника угорського МЗС та беручи до уваги істерику, яку викликали в Будапешті плани українського військового відомства, слід зазначити, що хід української сторони «берегівським батальйоном» досяг очікуваного результату.
Будапешту був посланий чіткий сигнал, що Україна буде провадити на Закарпатті ту політику, яку вона вважає за потрібне і яка відповідає в першу чергу її інтересам, а не сусідніх держав. І якщо вона вирішила, що в Берегово буде розміщена військова частина – то це її суверенне право, і ніхто з сусідів не може їй за це докоряти.
Також дане рішення є демонстрацією Будапешту, що ті часи, коли Київ закривав очі на те, як на Закарпатті «процвітає» підконтрольний Угорщині етнічний анклав, вже минули. В свою чергу, істерична реакція Будапешта свідчить, що там усвідомлюють всю серйозність намірів України, однак просто не можуть змиритись з новою реальністю, яка полягає в тому, що Україна починає формуватись як суб’єкт міжнародних відносин.
Окрім політичного компоненту рішення про розміщення військової частини в Берегово, має й важливе безпекове значення. Адже військова частина в Берегово, у разі її розміщення там, означатиме підвищення безпеки не лише регіону в цілому, але й місцевих мешканців зокрема. Тобто тієї самої угорської меншини, про яку так турбується Сійярто і яка потенційно може бути мішенню для російських диверсантів, про яких говорив очільник Закарпатьської ОДА. І як доведено чотирирічним досвідом протистояння російській агресії – тільки Українська Армія може захистити наших громадян, у т. ч. й угорського походження. Жодна місія ОБСЄ, необхідністю введення якої на Закарпаття маніпулюють угорські чиновники, не зможе захистити населення регіону у разі виникнення йому загрози. Захистити їх на цьому гібридному «західному» фронті може тільки Українська держава, її армія та правоохоронні структури.
Антиросійська солідарність Заходу й України
Друга половина березня відмітилась посиленням дипломатичного тиску на Росію через Замах на вбивство колишнього російського розвідника Сергія Скрипаля та його доньки. Відповідаючи на заклик прем’єр-міністра Великобританії Терези Мей та на знак солідарності з трансатлантичними союзниками і в координації з країнами ЄС Україна видворила 13 російських дипломатів.
Приєднання України до заклику британського прем’єр-міністра є правильним і цілком логічним рішенням. Сьогодні Україна не тільки зробила те, що повинна була зробити вже давно, але й показала свою солідарність зі всім цивілізованим світом. Більш того, кількість висланих Україною російських дипломатів, яка є третьою після США та Великобританії, свідчить про те, наскільки серйозно в Україні підійшли до даного питання. Особливо зважаючи на те, що такі дії української сторони матимуть негативні наслідки для процесу повернення з російського полону українських громадян. Адже Росія у відповідь вислала 13 діючих дипломатів України, в основному з посольства в Москві, й 5 – з консульства в Ростові. Тобто з міст – де відбуваються більшість судів над українськими політв‘язнями. Це суттєво ускладнить роботу тих, хто залишився, і ускладнить їхній доступ до українських заручників путінського режиму.
З огляду на це, для того щоб кількість цих політв’язнів не збільшувалась, ЦДАКР вкотре наголошує на тому, що українським громадянам слід утриматись від поїздок в Росію, де кожен з них може стати заручником режиму та черговим інструментом його тиску на Україну.
Також в ЦДАКР переконані, що уникнення поїздок в Росію має стосуватись й громадян інших країн, зокрема тих, які планують відвідувати чемпіонат світу з футболу. Кремль дуже мстивий і навряд чи пробачить Заходу своє привселюдне дипломатичне приниження. Тому існує велика вірогідність того, що події, які мали місце під час чемпіонату Європи у Франції, коли спеціально підготовлені російські «вболівальники» за завданням Путіна демонстрували всьому світові, що «Россия – великая держава», можуть повторитись й на території РФ. Однак тепер, коли замаскованим під вболівальників спортсменам і криміналітету будуть допомагати «рідні стіни», а їх кількість і дії будуть необмежені, реальна загроза існуватиме не тільки здоров’ю іноземних вболівальників, але й їхньому життю. Тому бойкот іншими країнами чемпіонату світу з футболу в Росії буде не тільки демонстрацією послідовності Заходу у ставленні до агресора, але й попередженням можливого насильства над громадянами.
Загалом, за оцінками ЦДАКР, факт висилання російських дипломатів має для нашої держави важливе значення в протистоянні з агресором. Адже, як зазначив український президент, «видворення з країни російських дипломатів дозволить зміцнити безпеку в Україні й послабить зусилля «п’ятої колони» з дестабілізації внутрішньої ситуації». З огляду на те, що в світі давно існує практика використання спецслужбами дипломатичних посад для прикриття своєї діяльності на території іноземних країн, то зовсім не віриться в те, що російські дипустанови були чимось іншим на території нашої країни, яка має для Кремля стратегічне значення.
До речі, саме через постійну шпигунську діяльність було закрите російське консульство в Сан-Франциско, який вважався центром шпигунства Росії в США. Також про те, що російські дипломати – це «незадекларовані розвідники» зазначив і прем’єр-міністр Чехії А.Бабіш.
Також, як вважають в ЦДАКР, українська сторона може і має використовувати антиросійський демарш як вагомий аргумент в розмовах зі своїми європейським партнерами, коли вони починають говорити про «втому» від України, антиросійських санкцій і необхідність повергнення до business as usual з агресором.
