Фахівці Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР) пропонують свій аналіз ключових тенденцій у сфері безпеки і оборони другої половини квітня 2017 року.
Ризики воєнного характеру
Фахівці ЦДАКР констатують зростання інтенсивності бойових дій на Донбасі впродовж поточного місяця. Так, лише з 15 по 27 квітня за територіальну цілісність України віддали життя 7 військовослужбовців ЗСУ, 33 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Гарячими точками на мапі бойових дій залишаються околиці Маріуполя, Авдіївки, Мар’їнки, Красногорівки, Новотроїцького, Станиці Луганської та багатьох інших населених пунктів поблизу лінії розмежування. Під обстріл артилерії бойовиків потрапили житлові квартали Авдіївки та Мар’їнки.
Тенденція до збільшення числа ворожих обстрілів протягом другої половини квітня підтверджується звітами Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні (СMM). Так, на непідконтрольній Україні території Донбасу спостерігачі продовжують фіксувати численні факти порушення встановлених Мінськими домовленостями ліній відведення озброєнь. Найчастіше у звітах фігурують такі види військової техніки бойовиків як: реактивні системи залпового вогню (РСЗВ), самохідні артилерійські установки (САУ), буксирувані гаубиці і танки. За оцінкою ЦДАКР, така ситуація свідчить про збереження високого рівня загроз конвенційного характеру на сході України.
20 квітня в інтерв’ю телеканалу Sky News глава держави оцінив загальну чисельність військової техніки російських окупаційних військ на Донбасі у 700 танків, понад 1250 артилерійських систем та 300 одиниць РСЗВ. При цьому ЦДАКР звертає увагу на те, що на початку березня глава вітчизняного МЗС Павло Клімкін, виступаючи в Сенаті США, озвучив перед американським законодавцями інші оцінки – близько тисячі артилерійських систем, 400 танків, 800 бронеавтомобілів і 200 РСЗВ. Аналогічними даними 7 квітня оперував і прем’єр-міністр Володимир Гройсман на зустрічі з главами урядів Латвії, Литви та Естонії. Зважаючи, що протягом квітня ні українська сторона, ні СMM ОБСЄ не оприлюднювали інформацію про таке радикальне збільшення (щонайменше на третину) одиниць військової техніки в так званих ЛДНР, у такий спосіб руйнується довіра до всього масиву даних, яким оперує офіційний Київ, звертаючись до країн НАТО по військово-технічну допомогу. Окрім того, таке довільне оцінювання воєнної присутності Росії на Донбасі українськими високопосадовцями лише ускладнює пошук Заходом ефективних механізмів підтримки обороноздатності нашої країни.
Свідченням погіршення безпекової ситуації на Донбасі попри чергове перемир’я, яке мало запрацювати з 1 квітня, став підрив автомобіля з представниками СММ ОБСЄ на міні бойовиків, внаслідок чого загинув однин співробітник організації, двоє інших отримали поранення. За словами заступника голови СММ ОБСЄ Олександра Хуга, місце, де трапилася трагедія, відповідно до домовленостей не мало бути заміноване. Таким чином у черговий раз можемо пересвідчитись, що проросійські бойовики на Донбасі та їхні кремлівські куратори не мають жодного бажання реалізовувати політику деескалації в зоні конфлікту.
Фахівці ЦДАКР звертають увагу на ту обставину, що одразу після трагедії бойовики не допускали представників місії до місця злочину. Натомість вони забезпечили «оперативну присутність» пропагандистів із каналу «Россия 24». Почерк Кремля в цьому випадку читається досить легко. Подібний симбіоз бойовиків та російських пропагандистів ми спостерігали довкола теракту з малайзійським Боїнгом та обстрілу зупинки в окупованому Донецьку. Відтак, РФ проводить інформаційну операцію, спрямовану на дискредитацію існуючих механізмів забезпечення світової та регіональної безпеки.
В цьому контексті ЦДАКР зауважує – даний трагічний випадок засвідчує ту обставину, що співробітники місії ОБСЄ на Донбасі стали заручниками бездіяльності міжнародних центрів сили щодо протидії російській агресії. Показовим є інформаційний контекст теракту – предметом обговорення стало питання про тимчасове обмеження роботи ОБСЄ на Донбасі, а не реорганізацію місії в поліцейську, яка могла б відповідним чином захистити свою діяльність.
Ймовірно, цю ідею обговорили в ході телефонної розмови Державний секретар США Рекс Тіллерсон та президент Порошенко. За повідомленням Банкової, українська сторона запропонувала Вашингтону «активізувати розгляд питання про розміщення на Донбасі міжнародного миротворчого контингенту під егідою ООН».
Ні для кого не секрет, що впродовж трьох років протистояння Росії та України на Донбасі сході країни обговорювалися три можливих формати: миротворча місія ООН, миротворча місія ЄС та поліцейська місія ОБСЄ. Однак на практиці подібні пропозиції не враховують фактори об’єктивної реальності – активну протидію російської сторони, небажання західних країн ставити під загрозу життя і здоров’я своїх військовослужбовців та провокувати гонку озброєнь з Москвою, вимоги учасників нормандського формату залишатися в рамках Мінського процесу, неузгодженість з інтересами сепаратистських бандформувань тощо. Тож навіть з огляду на те, що жертвами цієї ситуації стають члени СММ ОБСЄ, навряд чи Захід зважиться на серйозні кроки щодо розширення інструментарію організації.
Загалом, розвиток регіональної обстановки підтверджує оцінки ЦДАКР щодо високої ймовірності подальшого загострення ситуації на Донбасі. Це, у свою чергу, ставить перед Україною комплексне завдання створення нової парадигми власної регіональної політики, основою якої має стати симбіоз заснованих на консенсусі влади і суспільства національних інтересів та стратегії використання будь-якої потенціальної можливості мінімізації впливу агресивного російського імперіалізму.
Внутрішньополітичні виклики
Напередодні травневих свят та проведення пісенного конкурсу Євробачення в Києві ЦДАКР наголошує на тому, що Росія продовжує нарощувати потенціал використання інформаційного впливу на українське суспільство. Зберігається висока ймовірність здійснення диверсій та провокацій, які можуть завершитись кровопролиттям. Традиційно, найбільші зусилля російські спецслужби можуть спрямувати на дестабілізацію ситуації в контрольованих Києвом районах Донецької та Луганської областей, а також у великих містах Півдня та Сходу країни.
Окрім того, ЦДАКР відзначає, що в дні 70-х роковин акції «Вісла» (28 квітня) в Польщі можливі інспіровані Росією провокації, спрямовані на підбурювання українців та поляків до міжнаціональної ворожнечі. Водночас рішучого засудження з боку вітчизняного МЗС та громадянського суспільства заслуговує акт вандалізму польських націоналістів – руйнування української могили у Підкарпатському воєводстві в селі Грушовичі, гміна Стубно. Об’єднання українців у Польщі вже висловило свій рішучий протест, назвавши інцидент «черговою антиукраїнською провокацією». За інформацією сайту InformNapalm, Москва активізувала свої зусилля, організувавши низку провокацій на україно-польському прикордонні. Дану ситуацію польське видання пов’язує з людьми з оточення помічника президента РФ Владислава Суркова і керівника Інституту країн СНД, депутата Держдуми РФ Костянтина Затуліна. При цьому не слід применшувати відповідальність і польської влади, яка поставила україно-польські відносини у залежність від безперспективної дискусії, яку варто залишити історикам.
Відтак, протягом першої декади травня існує ризик підбурення проросійськими агентами впливу окремих груп населення до силових акцій, спрямованих на розкол суспільства всередині країни та загострення протиріч у сфері національної пам’яті. Тому експерти ЦДАКР закликають до максимального залучення громадського сектору в контексті забезпечення стійкості України в інформаційному вимірі протистояння з Росією. Вкрай важливо також активно пропагувати створення панєвропейської антипутінської мережі громадських ініціатив і недержавних організацій. Саме посилення горизонтальних зав’язків з громадянським сектором європейських країн здатне сформувати реальний механізм протидії інформаційним та терористичним впливам Кремля.
Протягом квітня спостерігались нові ознаки економічної дезінтеграції України та окупованих територій Донбасу.
Так, з 25 квітня Україна повністю припинила поставки електроенергії в неконтрольовані райони Луганської області у зв’язку з тим, що з боку споживачів зони АТО накопичилися величезні борги. Росія, у свою чергу, розпочала «гуманітарні» поставки електроенергії у ці райони.
В той же час в ОРДЛО продовжується «націоналізація» українських підприємств. На окупованій території Донбасу ватажки так званих ДНР і ЛНР примушують бойовиків до травня поміняти українські паспорти на «паспорти» сепаратистських утворень. Ця обставина може вказувати на плани Кремля видати бойовикам російські паспорти за спрощеною процедурою (подібний сценарій реалізується в Абхазії, Південній Осетії та Придністров’ї). Тим самим Москва створить додатковий стимул для місцевого населення вступати до «армійських корпусів» ЛДНР, командування яких останнім часом постало перед проблемою браку особового складу та низької мотивації в збройних формуваннях псевдореспублік.
У зв’язку з цим, ЦДАКР нагадує, що на початку квітня Парламент Придністров’я звернувся до Москви з проханням визнати паспорти невизнаної республіки. Місяцем раніше придністровські депутати у першому читанні схвалили законопроект про визнання російського триколора другим державним прапором “республіки”. Відтак, не викликає сумнівів те, що Кремль продовжує свою повзучу експансію в регіоні, незважаючи на санкції та «стурбованість» Заходу. При цьому авторитарна модель управління з чітко вибудуваною виконавчою вертикаллю у воєнно-дипломатичній сфері дозволяє Кремлю, в залежності від тиску міжнародної кон’юнктури, оперативно перемикати інформаційні, енергетичні, економічні, військові та інші важелі впливу на країни регіону. Відтак, ЦДАКР підтримує позицію народного депутата Ірини Фрiз, яка полягає у відстоюванні права України на будь-які невійськові заходи для мінімізації загроз і ризику використання території ПМР з метою агресії проти України.
Важливим кроком для притягнення Кремля до відповідальності за порушення міжнародного права стало рішення Міжнародного суду ООН від 19 квітня в рамках позову України проти РФ. В ньому гаазька Феміда зобов’язала Москву забезпечити в Криму дотримання прав кримських татар, дозволити діяльність Меджлісу кримськотатарського народу і забезпечити доступність освіти українською мовою.
У своїх попередніх дослідженнях ЦДАКР відзначав – практика виконання вироків міжнародних судів великими державами свідчить, що Київ навряд чи отримає компенсацію від Москви. Цілком очікувано Росія відразу продемонструвала що не збирається виконувати рішення суду. В кримській «владі» заявили, що рішення про заборону діяльності Меджлісу переглядатися не буде, а кілька днів потому Північно-Кавказький окружний військовий суд засудив до 12 років колонії суворого режиму кримського татарина Руслана Зейтуллаєва, якому інкриміновано організацію в Криму осередку «Хізбут-Тахрір».
Щодо іншого пункту обвинувачення (порушення Росією Конвенції про заборону фінансування тероризму) все не так однозначно. Так в ухвалі Суду йдеться про те, що Україна не довела, що РФ мала намір чи знала, що кошти, зброя та інші засоби, які вона передавала так званим ЛНР/ДНР будуть чи можуть бути використані для терористичної діяльності. За оцінкою експертів, у зв’язку з цим рішенням в подальшому суд може схилитись до визнання ЛНР/ДНР повстанцями. Відповідно, перемогу здобуде російський наратив про «громадянську війну» в Україні, а це дозволить Москві вийти сухою з води.
Палітру внутрішніх викликів, які стримують реформи в Україні, протягом другої половини квітня доповнили скандали навколо антикорупційних органів, зокрема Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК). Ситуація з неадекватним для воюючої країни преміюванням керівництва установи і фактична відсутність практичного механізму контролю за діяльністю НАЗК підриває довіру до влади як в середині країни, так і серед міжнародних донорів української економіки. З іншого боку, цей скандал вкотре підтверджує тезу, що недосконале законодавство і неефективне управління завдає державі як мінімум не меншої шкоди ніж, власне корупція.
Виклики та ризики на міжнародній арені: Україна в контексті зовнішньої політики США
Протягом перших двох тижнів квітня міжнародна громадськість з підвищеною увагою слідкувала за розвитком ситуації довкола Сирії, Афганістану та КНДР. Саме на цих напрямках Білий дім вирішив продемонструвати всьому світу, що в армії США ще є «порох у порохівницях», а на Капітолійському пагорбі не забули відому аксіому – дипломатія приносить найбільше дивідендів тоді, коли за нею стоїть військова сила.
Впродовж всього лише однієї декади квітня США завдали ракетного удару по авіабазі сирійських урядових військ у відповідь на застосування режимом Асада хімічної зброї в сирійській провінції Ідліб, скинули найпотужнішу в світі неядерну бомбу (GBU-43) на укріплений печерний комплекс ісламістів Тора-Бора в Афганістані, та направили до берегів КНДР ударне групування американського флоту на чолі з атомним авіаносцем «Карл Вілсон» у відповідь на ракетні випробування Пхеньяна. Не дивно, що відлунням такої активності адміністрації Трампа став своєрідний «рекорд» світовій павутини – пошукова система Google зафіксувала рекордну кількість запитів англійською мовою про третю світову війну (“world war 3”).
Однак згадані вище кроки адміністрації Трампа у своїй змістовній частині не містять необхідних засновків, з яких можна було б отримати чіткий висновок про комплексне перезавантаження зовнішньополітичної стратегії США.
Справді, демонстративна рішучість Білого Дому справила ефект медіабомби в західних ЗМІ. Та чи стануть ці прояви зовнішньополітичної активності США аргументом, який змусить Москву і Пекін та їхніх сателітів в Дамаску і Пхеньяні піти на поступки?
Той факт, що удари були завдані одночасно на різних проблемних ділянках безпекової політики Штатів, свідчать що в геополітичній площині вони не мали єдиного адресата. Навпаки, кожен регіональний гравець отримав власний «привід для роздумів». Сьогодні можемо констатувати, що позиція Кремля після удару по авіабазі сирійського режиму цілком прогнозовано залишилась незмінною (принаймні, судячи з відомих подробиць візиту Тіллерсона до Москви). В той же час опосередкований тиск на Пекін схоже дає свої плоди – 25 квітня, в 85 річницю заснування КНА, Пхеньян провів артилерійські стрільбища, що є помітним кроком до деескалації, враховуючи високу ймовірність «святкування» знакової дати випробуваннями ядерної зброї. Нова розрядка на Корейському півострові після того як обидві сторони вчергове потупцювали на межі збройного конфлікту з увімкненою опцією ядерної війни може відкрити шлях до згладжування гострих кутів у китайсько-американських відносинах. Якщо Вашингтон таки знайде спільну мову з верхівкою Компартії Китаю щодо стримування КНДР, ризики воєнно-технічної співпраці РФ та КНР втратять свою гостроту для США.
Цей фактор може стати вагомим аргументом на користь вибору Білим домом вичікувальної тактики у відносинах з Москвою. Вона засновується на переконанні, що час грає на руку Вашингтону – у Москви немає шансів вистояти в забігу на довгу дистанцію, враховуючи неспівмірність економічних потенціалів. В даному випадку велосипед вигадувати не доведеться – подібної лінії поведінки дотримувались попередники нинішньої команди Білого Дому.
Що ж до України, то в такій ситуації США збережуть роль модератора позиції Парижу та Берліну в Нормандському форматі, формально залишаючись осторонь переговорів. В той же час, виконання Мінських домовленостей ціною непоправної шкоди українським національним інтересам не відповідає стратегічним інтересам Америки. Тому Київ може розраховувати на підтримку США у відстоюванні ключової формули – «спершу безпека, потім політична частина Мінська». Відповідно, санкційний тиск на Москву залишиться в силі.
Більше питань і побоювань викликають плани нової адміністрації США скоротити програми економічної підтримки іноземних урядів. Так у представленому президентом США проекті бюджету на 2018 рік, передбачається скорочення витрат на діяльність Державного департаменту та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) на 28,5 % (10,1 млрд $).
В оприлюдненому ресурсом Foreign Policy проекті бюджету США на 2018 рік. зовнішню допомогу Україні на політичні та економічні реформи пропонується скоротити на 68,8%. Проект передбачає скорочення фінансування на 393 млн $ (до 177,9 млн $). Серед країн, які перебувають у фокусі гібридної війни Росії відповідні урізання планується провести і щодо Молдови ( -47%, до 16 млн. $) та Грузії ( – 41%, до 28 млн $). Фінансування програм в країнах-не членах ЄС з високим рівнем політико-економічної та гуманітарної присутності РФ також опинилось під загрозою (Азербайджан, Білорусь – 100%, Вірменія – 77%, Македонія – 31%, Боснія і Герцеговина – 27%).
Приділяючи менше уваги реалізації політики «м’якої сили», Трамп власними руками звужує політико-дипломатичний інструментарій зовнішньої політики США. Зробивши ставку на розвиток потенціалу власних збройних сил, жертвуючи при цьому програмами гуманітарної та економічної допомоги, Білий Дім звужує простір для маневру в зовнішній політиці, чим неодмінно скористається Кремль та інші ревізіоністи світового порядку.
Та чи варто цей аспект розглядати через призму американо-російських відносин?
Незважаючи на жорстку тональність заяв американських посадовців та дипломатів на адресу Москви, сам Трамп утримується від критики Путіна. На перший погляд, ця обставина дає підстави вважати, що президент США бажає зберегти сприятливий фон для особистого спілкування зі своїм російським колегою на полях саміту G-20 в липні (деякі ЗМІ повідомляють, що зустріч лідерів Америки та Росії може відбутись наприкінці травня).
Масла у вогонь підлив в інтерв’ю американському ресурсу Politico від 17 квітня радник Трампа зі стратегічних комунікацій та керівник стратегічних комунікацій Ради національної безпеки Майкл Антон. На його думку, не зважаючи на загострення довкола Сирії, 45-й президент Штатів може вибудувати сприятливі відносини (positive relationship) з Путіним. До речі, після візиту Держсекретаря Тіллерсона до Москви, Трамп у своєму Твітері написав: «Все буде добре між США і Росією. В потрібний час все нормалізується, і, нарешті, настане мир».
Зважаючи на те, що у вітчизняному медіапросторі активно циркулюють протилежні оцінки гіпотетичної можливості «союзу» Трампа і Путіна, ЦДАКР звертає увагу на ключові фактори, які стоять на заваді домовленості:
– По-перше, це особисті амбіції лідерів США та РФ. Для Трампа може бути прийнятною лише та угода з РФ, завдяки якій він виглядатиме переможцем в очах власного виборця. Однак американська система стримувань і противаг позбавила Трампа усіх пряників, якими він міг би обмінятися з Путіним.
– Після того як з управлінських орбіт у Вашингтоні вибули Пол Манафорт та Майкл Флінн (обидва отримали солідну прочуханку в ЗМІ за зв’язки з Кремлем, а екс-радник Трампа може стати фігурантом кримінальної справи) в найближчому оточенні хазяїна Овального кабінету не залишилось людей, які б підштовхували його до сепаратних домовленостей з Кремлем. Більше, того наявні групи інтересів в Білому домі («сім’я» – Іванка Трамп з чоловіком Джаредом Кушнером, праві нонконформатори – радники Стівен Беннон, Стівен Міллер та Себастіан Горка, фракція «яструбів» на чолі з міністром оборони США Джеймсом Меттісом, радником з національної безпеки Гербертом МакМастером та директором ЦРУ Майком Помпео а також істеблішмент Республіканської партії) не зацікавлені у тому, щоб Трамп «залицянням» із Кремлем ставив під удар і так свій рекордно низький рейтинг.
Відтак, Києву потрібно тверезо оцінювати потенціал американської політики в нашому регіоні і позбутись ілюзій, що в «табелі про ранги» зовнішньополітичних пріоритетів нової адміністрації українське питання посуне проблематику Близького Сходу, Ірану, КНДР чи відносин з Китаєм.
Тому на даному етапі Україні критично важливо підвищувати рівень комунікацій з американськими чиновниками, які безпосередньо опікуватимуться напрямком україно-російських відносин. Наразі, окрім очільника Держдепу Тіллерсона, це колишній старший науковий співробітник Брукінгського інституту Фіона Хілл (серед широкого загалу, відома як співавторка книги «Містер Путін: спецагент в Кремлі»). За попередньою інформацією, яка з’явилася в американських ЗМІ наприкінці минулого місяця, Східна Європа була виведена з повноважень Держдепу США і передана віце-президенту Майклу Пенсу. Таким чином Хілл, як помічниця Пенса, також куруватиме і Україну.
Враховуючи ж загальні тенденції щодо програм фінансової підтримки Сполученими Штатами іноземних урядів у військовій сфері, Києву варто врахувати ряд факторів, які можуть переконати Вашингтон зберегти нинішній рівень підтримки. В першу чергу, йдеться про реформування вітчизняного оборонно-промислового комплексу відповідно до стандартів країн НАТО та подолання корупції у секторі безпеки.
Виклики для України на міжнародній арені: регіональний аспект
Результати першого туру виборів президента Франції стали віддзеркаленням соціологічних опитувань. Макрону, який стоїть на проєвропейській платформі у зовнішній політиці (за що й потрапив у приціл російської пропаганди), соціологи пророкують впевнену перемогу над проросійською Ле Пен. Однак загальні тенденції в суспільних настроях французів не дають підстав почуватися комфортно ні Брюсселю, ні Києву у середньостроковій перспективі.
Насправді напередодні першого дня голосування проект об’єднаної Європи опинився на відстані кількох відсотків від повного краху. Саме цих відсотків не вистачило ліворадикальному кандидату Жан-Люку Меланшону для того щоб пройти в другий тур, де він міг би скласти компанію одіозній Ле Пен. Не менше занепокоєння викликає загальна тенденція росту популярності євроскептичного Народного Фронту, який наростив електоральну підтримку на 12% за останнє десятиліття. Для України ж показовим є те, що дві третини французів віддали свій голос за кандидатів з відверто проросійськими поглядами, і своєму геополітичному «спасінню» Україна завдячує тій обставині, що фінансова еліта Франції зробила ставку не на друга Путіна Франсуа Фійона, а на Еманюеля Макрона, який не має особистих контактів з кремлівськими бонзами.
Перемога Макрона може надати імпульс для реформування ЄС, який отримав серйозну пробоїну після Брексіту. Відомо, що фаворит президентських перегонів у Франції має дружні стосунки з міністром закордонних справ ФРН Зігмаром Габріелем (в 2014-2016 рр. обоє були міністрами економіки в урядах своїх країн). В 2015 році Макрон та Габріель у серії статей та інтерв’ю почали пропагувати ідею Європи різних швидкостей (Multi-speed Europe). Концепт полягає у тому щоб не «чекати» країни, які не бажають більш тісної інтеграції з Брюсселем, а навпаки, розвивати різні формати співпраці всередині ЄС на основі дво- або багатосторонніх угод.
В деяких країнах уже встигли розкритикувати подібні ініціативи. Так, днями президент Сенату Румунії заявив, що така політика призведе до розділення Європи, в той час як ЄС повинен «пам’ятати уроки комуністичного періоду». В польському уряді також виступили проти – назвавши ідею Європи різних швидкостей «ліквідацією Європейського Союзу в його нинішньому розумінні». Для України перспектива такого реформування ЄС приховує як переваги (нові можливості регіональної інтеграції з країнами членами Союзу без прямої участі в ЄС), так і ризики (ускладнення внутрішньої структури ЄС зводитиме нові бар’єри перед членством України в об’єднанні).
Тим часом понад 51% громадян Туреччини на референдумі підтримали перехід до президентської форми правління. Пакет поправок до Конституції, передбачає значне розширення повноважень Ердогана. «Проти» виступили великі міста Стамбул, Анкара та Ізмір, західні прибережні «курортні» провінції та південно-східні курдські регіони із містом Діярбакир. Це вказує на доволі сильну опозицію радикальному курсу Ердогана в турецькому суспільстві навіть після багатьох місяців репресій та закручування гайок після невдалої спроби військового перевороту.
Першою помітною реакцією Ердогана на результати голосування в контексті міжнародної політики стало посилення військової активності на півночі Сирії та Іраку. Днями турецька армія за підтримки місцевих антиурядових угруповань атакувала курдські поселення на півночі Сирії в кантоні Афрін.
Принагідно варто зауважити, що в березні командування курдських підрозділів поширило інформацію про плани Москви створити військову базу в Афріні. В правдивість цих заяв важко повірити – бойова ситуація в даному районі залишається нестабільною, до того ж проект такої бази наразі є дуже ускладненим з огляду на логістику. Однак у Москві навряд чи відмовляться від спокуси контролювати ділянку сирійсько-турецького кордону і анклав курдського ополчення. Це вкладає в руки кремля хороші козирі для шантажу Анкари. Тож не дивно що турецька сторона нервово реагує на присутність російських «інструкторів» та військової техніки в районі Афріна.
Як бачимо, накопичення суттєвих протиріч, ключовими з яких є різна позиція Росії та Туреччини щодо курдського питання вказує на те, що у відносинах Москви та Анкари спостерігається поступове охолодження. Однак фактор перемоги на референдумі і пов’язана з цим конфронтація з ЄС, а також небажання США екстрадувати до Туреччини проповідника Фетуллаха Гюлена, вказує на те, що в короткостроковій перспективі керівництво Туреччини збереже лояльну до Росії риторику. Водночас «самостійницька» політика Ердогана торпедує можливості НАТО щодо стримування РФ в акваторії Чорного моря, що є негативним аспектом регіональної політики для безпеки України.
Виклики для України на міжнародній арені: Балканський вимір
Після невдалої спроби державного перевороту в Чорногорії, за яким начебто стояв Кремль (Прокуратура Чорногорії висунула офіційні звинувачення проти 14 людей, в тому числі, двох громадян РФ та дев’ятьох громадян Сербії), Москва і Подгориця не на жарт побили горщики. Причина роздратованості Москви лежить на поверхні – попри численні зусилля на дипломатичному рівні і фінансові вливання Чорногорія зберегла свій євроатлантичний курс і невдовзі приєднається до НАТО. Президент США Дональд Трамп днями підписав документ про ратифікацію Протоколу про приєднання Чорногорії до Альянсу. Для України факт розширення НАТО є позитивним сигналом, адже попри всі внутрішні непорозуміння, в НАТО не планують обмежувати простір європейської безпеки на догоду Росії. Втім членство Чорногорії насправді ні на крок не наближує Україну до її стратегічної мети. Для того щоб вести конструктивну розмову про приєднання нашої держави до Альянсу, Київ повинен до 2020 року пройти важливий етап реформування ЗСУ та МОУ у відповідності з натовськими стандартами.
ЦДАКР прогнозує, що травень стане місяцем загострення політичних криз в Болгарії, Албанії та Македонії, що створить додаткові можливості для зростання активності Кремля на Балканському півострові.
4 травня в парламенті Болгарії має відбутись затвердження нового уряду на чолі з колишнім прем’єр-міністром країни, лідером правоцентричної партії ГЕРБ Бойко Борисовим. Союзником Борисова, вочевидь, стануть націоналісти з «Об’єднаних патріотів». Враховуючи те, що новоутворена коаліція має у своєму складі лише на два мандати більше відносної більшості (122 крісла з 240), двопартійний уряд Борисова зіштовхнеться з сильною опозицією, яку очолять соціалісти.
Така диспозиція сил вказує на те, що в Болгарії зберігається висока ймовірність поглиблення політичної кризи. Цим фактором може скористатись Туреччина (тема боротьби проти впливу Анкари на болгарську політику стала темою №1 в передвиборчій кампанії націоналістів) та Росія – вона робила ставку на Соціалістичну партію, яка опинилась в опозиції.
З огляду на енергетичні інтереси Москви, в Кремлі намагатимуться тиснути на місцеві політичні еліти, з метою змусити Софію переформатувати уряд. Важелів у РФ для того щоб розхитати ситуацію в Болгарії більш ніж достатньо – окрім лояльної Соцпартії, Кремль має потужний ідеологічний вплив на партію націоналістів «Атака», яка увійшла до «Об’єднаних патріотів», а відтак може отримати місця в уряді. Провокації можуть розпочатись уже 1 травня – в першотравень у столиці Болгарії розпочнеться мотопробіг проросійських байкерів, які згодом мають приєднатися до путінських «Нічних вовків».
Відтак, щоб мінімізувати ризики в контексті активності Росії в Болгарії, Україна повинна у двосторонньому форматі піднімати питання про енергонезалежність Болгарії, а також педалювати тему військово-технічної співпраці.
Політична турбулентність протягом квітня посилилась і в Албанії. Лідер головної опозиційної «Демократичної партії Албанії» оголосив, що політсила бойкотуватиме вибори 18 червня, які лежали в основі компромісу, досягнутого за посередництва ЄС з правлячою Соцпартією.
В цьому контексті важливою датою стане 7 травня – в цей день опозиція закликала бойкотувати вибори до одного з муніципалітетів, а це може перерости у масштабний протест, який паралізує політичне життя Албанії. Зрив діалогу двох найбільших партій країни означатиме поразку Брюсселя як гаранта стабільності у прозахідному регіоні Балкан.
Небезпечним викликом для НАТО та ЄС стають заклики Тірани та Пріштини до поглиблення інтеграції Косова та Албанії. 18 квітня прем’єр-міністр Албанії Еді Рама заявив, що у випадку, якщо «двері Європи залишатимуться зачиненими для Західних Балкан» у країн регіону не залишиться іншого вибору окрім більш тісної взаємодії, щоб мати змогу відповідати ризикам, з яким зіштовхнувся регіон. Наступного дня цю тезу підтримав президент Косово Хашим Таші, наголосивши, що в ЄС немає актуального розуміння своєї політики на Балканах.
Така риторика лідерів Албанії та Косова ллє воду на млин російської пропаганди, яка методично залякує слов’янське населення Балкан албанським націоналізмом і проектом «великої Албанії», за яким, начебто, стоїть Захід.
Підтримувана Кремлем інформаційна кампанія вже поглинула сусідню Македонію і призвела до серйозного загострення політичної кризи, яка триває вже півроку. 27 квітня прихильники владної партії «ВМРО-ДПМНЕ», яка після поразки на грудневих парламентських виборах обрала курс на зближення з Москвою, штурмували парламент у Скоп’є. Конфлікт стався після того, як коаліція соціал-демократів і етнічних албанських партій обрала спікером парламенту етнічного албанця.
Відтак, закономірним наслідком таких дій Москви є мінімізація впливу України серед Балканських держав. Як наслідок, невдовзі Київ може постати перед труднощами у лобіюванні політики санкцій та відмови від російських енергетичних проектів, які мають на меті позбавити Україну статусу держави-транзитера енергоресурсів до Європи.
