Вже майже три роки Україна знаходиться у стані збройного конфлікту з Російською Федерацією. За цей період сектор безпеки України пройшов трагічний шлях від краху, нездатності відповісти на агресію «братського народу», героїчної самопожертви добровольців аж до перших організованих військових операцій, вибудовування окремих елементів системи оборони, поступового відновлення озброєнь та військової техніки, початку осмислення перспективної моделі забезпечення безпеки та оборони держави.
Всі ці важкі та, без пафосу, критично важливі кроки проходили через кров та піт українських солдатів. Більше того, за цей час накопичилася величезна кількість запитань та претензій до воєнно-політичного та військового керівництва України. Тривають розслідування стосовно Іл-76, збитому над Луганським аеропортом, Іловайської трагедії та ще десятків інших резонансних справ, пов’язаних з українсько-російським конфліктом. Постійно виникають скандали довкола державного концерну «Укроборонпром», який звинувачується у невиконанні замовлень з поставок озброєнь у війська, а також тотальній корупції. У свою чергу, фігуранти гучних звинувачень та резонансних справ відмахуються «гібридною війною» та «російською пропагандою», яка використовує «корисних ідіотів» у своїх темних справах.
Між тим, ця ситуація ілюструє ключовий трагічний парадокс, який до цього часу не зрозуміли українські політики та можновладці. Через відсутність ефективного демократичного цивільного контролю над сектором безпеки протягом всього періоду незалежності стала реальністю ситуація, коли держава виявилась безсилою і беззубою віч-на-віч з російськими агресорами. Саме через те, що 25 років українців не допускали до реальної інформації про діяльність української армії та «оборонки», були розпродані величезні арсенали зброї, які залишились після розпаду Радянського Союзу на українській території. Саме через це українська армія постійно фінансувалась за остаточним принципом, а держоборонзамовлення, в основному, «розпилювалося» за хитромудрими схемами корумпованих чиновників. Саме через це, на момент агресії з боку Росії, морально-психологічний стан українських бійців був у такому плачевному стані, що ворогу було нескладно посіяти смуту не тільки у військових частинах в Криму, але й у бойових підрозділах, які виступили для відбиття перших атак диверсійних груп російських спецслужб у Слов’янську.
Звичайно, можна казати про цілеспрямовані та потужні зусилля Росії, яка довгий час працювала над руйнування обороноздатності Збройних сил України. Це, безперечно, так. Москва ні на мить не припиняла свої спроби повернути Україну в радянсько-російську імперію. І руйнування армії – це перше, що треба було зробити Кремлю для успішної реалізації своїх задумів. Але, насправді, саме українські політики дозволили росіянам почувати себе як вдома в українській армії, українському оборонно-промисловому комплексі, українських спецслужбах. Більш того, за Януковича російські громадяни навіть очолювали оборонні відомства та оборонні підприємства. І будь-які спроби суспільства сумніватися в тому, що чиновники чи військові роблять щось неправильно, наражалися на шалений супротив системи.
Не хотілося б сіяти «зраду», але зараз відчувається стійке дежавю того ганебного періоду. При чому, суть навіть не в тому, що є відставання стосовно бюджетного фінансування оборонної галузі, невиконання планів переозброєння армії чи відсутній прогрес у створенні сучасної системи мобілізаційного резерву та територіальної оборони, заснованої на передових досвідах провідних країн світу. Ці проблеми не є критичними і можуть бути вирішені фактично без додаткових зусиль, якщо буде зроблено кілька ключових кроків у напрямку реформування сектору безпеки. Зокрема, оборонно-промислової сфери, де спеціалісти, промисловці та експерти вже розробили, обговорили, схвалили і опублікували з десяток прекрасних концепцій розбудови сучасної системи управління діяльності оборонних підприємств будь-якої форми власності, менеджменту військово-технічного співробітництва та координації стратегічно важливих проектів, в тому числі, спільно з закордонними партнерами. Головне місце в цих концепціях належить ідеї створення центрального органу виконавчої влади, який повинен, нарешті, інтегрувати не тільки всі наявні елементи української «оборонки», але й саму виконавчу владу до процесу управління оборонними підприємствами та військово-технічним співробітництвом. До цього часу, всю систему і всі органи влади у оборонно-промисловій сфері заміняє держконцерн «Укроборонпром», який був створений ще за часів Януковича з метою каналізації фінансових потоків з експортних оборудок. Чому ця структура до цього часу залишається головною у надважливій оборонно-промисловій сфері, підмінюючи собою уряд – загадка для більшості експертів.
Саме ситуація з «Укроборонпромом» чудово демонструє стан демократичного цивільного контролю над сектором безпеки. Кількість скандальних публікацій про оборудки довкола держконцерну зашкалює. Круглі столи, презентації, прес-конференції, заяви експертів про необхідність реформування галузі відбуваються майже кожного дня. Це питання виносяться на розгляд парламентських комітетів. Народні депутати погоджуються з вимогами та пропозиціями спеціалістів. Однак, жодного результату. Жодного бодай найменшого натяку на готовність до змін. Жодної комунікації, яка могла б розвіяти сумніви громадськості, що всі ці публікації – «гібридна війна» агресора, а не чиста правда. На жаль, від «Укроборонпрому» можна почути лише переможні реляції та тверді заяви про власну правоту, які надзвичайно схожі на рапорти радянських часів та заяви ТАСС.
Чи розуміють чиновники того ж «Укроборонпрому» елементарні речі, які вже омиті кров’ю Революції Гідності? Наприклад, що вони лише виконують функцію менеджерів на державних підприємствах і їх діяльність, до останньої гривні, має контролюватися суспільством? Тобто, платниками податків, тими ж лікарями та вчителями, які отримують по 2 тис. грн і віддають з цього мізеру свій внесок у перемогу України над агресором. Чи розуміють ці чиновники, що прості громадяни мають право вимагати максимально ефективне використання своїх кількох гривень, бо саме вони заробили ці гроші і віддали на озброєння для українських солдатів – своїх же синів та дочок?
Відповідь на ці запитання є риторичною. І щоб ми не казали про демократичний цивільний контроль в Україні – не імітацію, а справжній контроль, націлений на сприяння ефективній діяльності «складових частин Воєнної організації» держави (як це встановлено законом) – на жаль ми знову наближаємося до тих самих граблів. Тобто, часу, коли знову будемо писати, що «протягом останніх років ми втратили шанс на розбудову потужної європейської держави», бо знову не змогли змусити чиновників зрозуміти елементарні речі.
Чи все ж таки змусимо?
Михайло САМУСЬ,
заступник директора з міжнародних питань Центра досліджень армії, конверсії та роззброєння
