Перш ніж перейти до проблематики деокупації Криму в енергетичному вимірі, варто згадати окремі аспекти періодів передокупації та окупації.
Передокупаційний період характерний тим, що уряд України уклав угоди про розподіл продукції з транснаціональними компаніями, що входять в ТОП-10 світових енергетичних корпорацій. Дві УРП стосувались проектів видобутку нетрадиційного газу на суходолі, а третя – розробки глибоководного шельфу Чорного моря.
Український сектор Чорного моря міг би повністю забезпечити потреби країни у вуглеводнях, зокрема за даними Державної служби геології та надр України, потенційні запаси енергоресурсів (нафта, природний газ) на українському шельфі Чорного моря оцінювались на рівні 2,3 млрд. т умовного палива (2,3 трлн. куб. м.), що становило 40% усіх енергетичних ресурсів України. Тільки на балансі ДАТ «Чорноморнафтогаз» було 17 родовищ, з яких 11 газових, 4 газоконденсатних і 2 нафтових.
Причому, на відміну від суходільних ділянок з покладами нетрадиційного газу, де ще належало виконати масштабні пошуково-розвідувальні роботи, шельфові розробки були більш багатообіцяючими, оскільки в суміжному румунському секторі Чорного моря геологорозвідка підтвердила наявність комерційно видобувних запасів природного газу. В тендері на розробку Скіфської ділянки шельфу переміг консорціум міжнародних компаній на чолі із світовим лідером американською компанією «ЕксонМобіл».
З огляду на це та враховуючи традиційну схильність Росії до створення антиконкурентних та монопольних схем, одним з мотивів окупації Криму був енергетичний. Окупація півострова дає Росії вирішення низки питань стратегічного характеру:
– ліквідація перспективних проектів розвідки і видобутку газу в Чорному морі, які ініціювала Україна із залученням провідних європейських і американських компаній, що є викликом для російських державних компаній;
– витіснення з північного сектора Чорного моря провідних американських і європейських нафтогазових компаній, що є конкурентами російських державних компаній;
– позбавлення України доступу до основної частини шельфових родовищ газу і перспективних запасів вуглеводнів в Чорному морі;
– створення передумов для корекції маршруту трансчорноморського газопроводу (на той час «Південний потік», згодом – «Турецький», нещодавно – «Болгарський», поточно – без назви) з частковим прокладанням його поблизу або й через Кримський півострів і шельфову мілководну зону Чорного моря.
Можна констатувати, що три з чотирьох означений цілей досягнуто. Четверта – в роботі. Хоча вона й виглядає на сьогодні безперспективною з огляду на загальну непотрібність подібного проекту для ЄС, тим не менше робота у цьому напрямку продовжується й останнім часом вона активізована.
Другий аспект – окупаційний. Ми спостерігаємо, що окупант – Росія – має серйозні проблеми з енергетичним забезпеченням півострова. Чому це має місце? Невже у Кремлі не знали про енергодефіцитність Криму, що становила ~83% по електроенергії, 100% – по вугіллю, 100% – по нафтопродуктах. Практично, Україна вивела Крим на 100% забезпечення по газу завдяки інвестиції НАК «Нафтогаз України» в розширення експлуатаційного буріння на мілководному шельфі Чорного моря у 2011-2013 р.р.
Відповідь на дане питання у тому, що насправді у Кремлі це чудово розуміли, але не вважали це чинником ризику, оскільки після Кримської кампанії мав стартувати проект «Новоросія». Реалізація цього проекту в його початковому вигляді – сепарація 8-10 областей сходу та півдня України мала автоматично вирішити усі питання енергетичного та ресурсного забезпечення Криму, зокрема, по електроенергії та воді. Понад те, енергодефіцитною виявилась би Україна, точніше те, що від неї лишилось би, оскільки основні джерела видобутку первинних енергоресурсів потрапили би на територію так званої «Новоросії» – майже весь вуглевидобуток, 4/5 видобутку природного газу, 9 з 15 енергоблоків АЕС, левова частка теплової енергетики. Проект «Новоросія» зазнав краху, тому Крим автоматично виявився в скрутному енергетичному та ресурсному становищі.
Кримська енергосистема спроектована в радянський період для подачі електроенергії з материка на півострів по 4 повітряних лініях з ОЕС України. Максимально може передати 1250 МВт потужності, що відповідає максимально можливому обсягу споживання енергії на півострові. Крим покриває за рахунок власної теплової генерації близько 205,5 МВт, включно з Севастополем. (Базова місцева генерація: 100 МВт на Сімферопольскій ТЕЦ (при проектній потужності в 100 МВт), 6МВт на Камиш-Бурунській ТЕЦ (при проектній потужності в 30 МВт) та 14,5 МВт на Сакській ТЕЦ (проектна потужність 14,5 МВт), а також Севастопольська ТЕЦ потужністю 60 МВт.)
Завезення 13 мобільних газотурбінних установок (9 з Сочі та 4 з московського резерву) загальною потужністю 292,5 МВт з їх розміщенням на трьох майданчиках поруч з існуючими ТЕЦ, дозволило наростити потужності генерації до 487,5 МВт. Завезені до Криму 1474 дизель-генератори загальною потужністю 310 МВт та потужності локальної альтернативної енергетики у вигляді ВЕС та СЕС імені Клюєва загальною потужністю 386 МВт не можуть працювати в мережевому режимі, а тому не впливають на загальний дефіцитний баланс Криму.
Міністерство енергетики Росії оперує цифрою потреб Криму в електроенергії в 1442 Мвт потужності. Водночас, якщо усі проекти перекидання потужностей в Крим по енергомосту та створення додаткової генерації на самому півострові будуть реалізовані, то сумарна потужність становитиме 2225 МВт, що в 1,8 рази більше, аніж традиційні до 2016 року постачання в Крим з материкової України. Очевидно, що більша, аніж до окупації потужність пов’язана із зростаючими потребами угруповання російських збройних сил на території півострова, а також перспективних планів його нарощування. Побічно, це є підтвердженням масштабних планів розгортання додаткової воєнної інфраструктури, що потребуватиме значних обсягів енергоспоживання.
Головна проблема забезпечення енергетичної самодостатності Криму полягає у вирішенні питання вибору генеральної схеми його енергозабезпечення: з території РФ через Керченський енергоміст чи шляхом будівництва додаткових генеруючих потужностей на території півострова. Зараз паралельно реалізуються обидва сценарії.
По першому сценарію здійснюється не тільки спорудження енергомосту та нових передавальних потужностей, як на території РФ (Кубань), так і по території Криму, але й подолання енергодефіцитності півдня Росії у цілому та, передусім, регіону Кубані, з якого планується передавати енергію на Крим. Останнє підтверджується офіційними даними ФСК РФ («Федеральная сетевая компания»). Виробництво електроенергії в операційній зоні Кубанського РДУ (регіонального диспетчерського управління) за 2014 рік становило 11,7 млрд. КВт- год, в той час як споживання – 24,7 млрд. КВт-год, себто, більш ніж удвічі більше. Сполучення Криму з Кубанню через підводні кабельні лінії збільшить дефіцит електроенергії приблизно на 5,5 млрд. КВт*год (обсяг споживання півострова у 2014 році). За оцінками російських фахівців, повністю закрити питання дефіциту енергії на півдні РФ можна лише з введенням в промислову експлуатацію IV енергоблоку Ростовської АЕС, що можливо навряд чи раніше 2018-2019 р.р., оскільки наприкінці листопада 2015 р. завершено лише етап спорудження будівельних конструкцій під корпус реактора. Фізичний пуск передбачається наприкінці 2017 року, запуск в промислову експлуатацію потребуватиме ще майже рік часу. Додатковою схемою подолання енергодефіцитності як кубанського «ведмежого кута», так і Криму є спорудження ТЕС на Тамані потужністю 450 МВт до 2019 року, що має стати джерелом постачань електроенергії в енергоміст.
Федеральна цільова програма «Соціально-економічний розвиток Республіки Крим та м. Севастополя до 2020 року» передбачає будівництво:
– на території Краснодарського краю однієї підстанції ПС500кВ, двох повітряних ліній ПЛ500кВ;
– на території Криму – однієї ПС220кВ, однієї ПЛ330кВ, чотирьох ПЛ220 кВ, чотирьох підводних кабельних ліній КЛ220кВ.
Споруджувані в рамках проекту енергомосту об’єкти електроенергетики з обох берегів Керченської протоки – перехідні пункти ПП “Крим”, ПП “Кубань”, ВЛ220кВ (від ПП “Кубань” до ПС «Кафа»), ПС220кВ “Кафа”. До літа 2016 року по споруджуваному енергомосту почнуть подавати 350 МВт потужності, з тим, щоб у 2017 вийти на повну потужність 850 МВт.
Однак, заповнити вказані вище передавальні потужності електроенергією буде можливим лише з введенням в експлуатацію ІV енергоблоку Ростовської АЕС у 2019 році. Якраз нові потужності атомної генерації (ІІІ та ІV енергоблоки) можуть покрити дефіцит Кримського півострова та півдня Росії.
У Росії переконують, що анексований Крим стане енергетично незалежним до вересня 2017 року. Про це нещодавно заявив міністр енергетики РФ Олександр Новак: «З точки зору потреби енергосистеми в потужностях, з 1 травня вона вже буде забезпечена власними можливостями і перетоками з енергосистеми Росії. Але при цьому, для того щоб забезпечити повну надійність необхідно ввести в відповідності з встановленими термінами додаткові потужності власної генерації в Криму – це 940 МВт, 470 МВт з яких будуть введені до вересня 2017 року, а до березня 2018 року буде ще приблизно 470 МВт». Однак, реально це відбудеться 2020 року за умови, що будуть збудовані не тільки генеруючі потужності в Криму та на Тамані, але й передавальні потужності.
Другий сценарій, який передбачає будівництво генеруючих потужностей на півострові, буде впиратися в дефіцит первинних енергоресурсів для виробництва електроенергії. Передусім мова йдеться про природний газ. Технічно це питання можна розв’язати або шляхом нарощування газовидобутку на шельфі Чорного моря, або ж шляхом перекидання додаткових обсягів газу з півдня Росії через Керченську протоку в Крим та будівництво відповідних газопроводів в напрямку Сімферополя і Севастополя та реверсування існуючого Джанкой – Феодосія – Керч, збудованого НАК «Нафтогаз України» в наприкінці 90-х. Передбачається будівництво у три етапи 400-км газотранспортного сполучення Краснодарський край – Крим. Максимальна проектна потужність 2,2 млрд. куб. м. на рік з терміном введення в експлуатацію у 2017 році.
Беручи до уваги «Інформацію про розвиток та сучасний стан паливно-енергетичного комплексу Республіки Крим за 2014 рік», першочергова увага окупаційною владою приділяється енергозабезпеченню великих міст Кримського півострова, таких як Сімферополь та Севастополь. Тому здійснюються заходи щодо підвищення обсягів видобутку газу так званим ГУП РК «Черноморнефтегаз» (колишня дочірня компанія НАК «Нафтогаз України» «Чорноморнафтогаз», незаконно відчужена внаслідок окупації) на Одеському, Архангельському газових родовищах та Штормовому газоконденсатному родовищі. Саме газ і має стати основним ресурсом для виробництва електроенергії на півострові. Паралельно передбачається і прокладка двох ниток газопроводу з території Росії через Керченську протоку, в чому зацікавлений як «Газпром», так і «Силові машини» з “Сіменс”, оскільки з високим ступенем імовірності саме їх газотурбінне устаткування буде замовлене російським газовим монополістом.
Практично, Росія на сьогодні діє в обох напрямках – і з перекидання електроенергії та газу на півострів, і з будівництва нової та розширення існуючої генерації. Це викликає критику в експертних колах РФ, оскільки профіцитність Криму дорогою ціною обійдеться бюджету Росії. У випадку якщо усі проекти будуть реалізовані то сумарна потужність генерації в Криму разом з потужністю енергомосту буде 2225 МВт. З одного боку, це – результат задоволення потреб усіх лобістських структур, які використовують російський бюджет для Криму з метою власного збагачення. З іншого боку, Москва намагається створити запас потужностей на випадок, якщо Керченський енергоміст виявиться недовговічним. Останнє цілком імовірне, враховуючи як геологію дна Керченської протоки, так і «штурмовщину» та китайського підрядника при укладанні кабельних переходів. За наявною інформацією мали місце серйозні порушення інженерних норм при виконанні робіт.
Висновки
Росія самостійно не в змозі забезпечити енергодостатність Криму. Це дуже важливий момент. Наприклад, високовольтні підводні кабелі в Росії не виготовляються, як і відсутні компанії, що здатні здійснювати укладку такого кабеля. Для прокладення енергомосту довелось залучати китайських постачальників та підрядників, зокрема «Jiangsu Hengtong HV Power System» та «Shanghai Foundation Engineering Group Co, Ltd.». Ефективна електрогенерація в Криму неможлива без газотурбінних установок німецького «Сіменса», який намагається діяти в обхід санкцій. Виходячи з цього, Україна має діяти відповідним чином, упереджуючи та блокуючи іноземні компанії, які можуть забезпечити для РФ постачання необхідних матеріалів та устаткування. На жаль, МЗС України – приклад пасивності й споглядацької позиції. Якщо підхід не зміниться, то китайських підрядників та німецьких й інших європейських постачальників ми й надалі бачитимемо в Криму.
Українська сторона проявила бездіяльність щодо китайського судна та укладки ним кабеля через Керченввську протоку восени та взимку 2015-го. Не виключено, що КНР зондує позицію України та Заходу. Враховуючи, що адекватної реакції на прокладення кабеля китайським судном не було, то компанії з КНР можуть приступити й до виконання інших будівельних та монтажних робіт, зокрема, з будівництва автомобільно-залізничного мосту через протоку та підводного газопроводу вже поточного 2016-го року.
Стосовно ділянок «Чорноморнафтогазу» на мілководному шельфі можна сказати, що їх вкрали разом майном державної компанії «Нафтогаз України», а тому можна сказати, що будь-які юридично-правові дії зі сторони РФ на цій території можуть вважатися юридично нікчемними, з моменту їх реалізації. В такому випадку, оскільки на вуглеводневих площах здійснюється видобуток, Україна може претендувати або на повернення майна або ж на фінансову компенсацію. Знову ж таки, ми тут спостерігаємо мляві дії уряду та НАК «Нафтогаз». Створюється враження, що в Києві багато кому вигідно, щоб історія з «вишками Бойка» якомога довше перебувала в статусі «кінці в воду».
Виходячи з мети деокупації Криму, Україні необхідно докладати зусиль по збереженню енергетичної несамодостатності півострова та максимізації ціни утримання його для РФ. Енергетична блокада Криму має тривати. Надзвичайно важливим є не просто збереження, але посилення санкцій проти РФ.
Що стосується міжнародного аспекту, то можна стверджувати, що Росія буде намагатися де-факто легалізувати черговий проект чергового потоку через Чорне море з прокладенням його маршруту через Крим або ж виключну морську економічну зону поблизу півострова, яку Росія вже вважає своєю. Якщо на такий маршрут погодяться потенційні компанії-партнери «Газпрому», то у такий спосіб РФ домагатиметься де-факто визнання Криму російським.
Є також серйозні виклики для безпеки країн Чорноморсько-Каспійського простору, зокрема, для Південного Кавказу, Каспію та Туреччини. Там де видобуток й стратегічні енергетичні комунікації, що відіграють важливе чи мають перспективне значення для ЄС та, на думку Кремля, є конкурентними для російських постачань вуглеводнів до Європи. Тому не випадково, що в Туреччині активізувалась РПК (багато у чому продукт ПГУ КДБ СРСР), яка здійснила в липні-серпні 2015 року серію диверсійних дій на усіх основних магістральних трубопроводах країни. Не випадково дедалі більш напружується становище на Південному Кавказі. Росія діє методом створення мультикризових сценаріїв і на Близькому Сході. Для того, щоб діяти в регіонах Південного Кавказу, Чорномор’я та Середземномор’я, а також проти України, Росія нарощує воєнний потенціал в Криму й зміцнює його енергетичну стійкість. Але, враховуючи слабкі місця новостворюваної енергокомунікаційної системи окупованих територій, вона конструктивно виглядає крихкою.
Михайло Гончар,
президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»
