Жертвами російської пропаганди та свавілля ФСБ у Криму стають дедалі більше громадян України. Як в цих умовах поводитись Києву та міжнародним правозахисним організаціям?
Анексія Криму Росією перетворила півострів не лише на військову базу, а й на територію, де такі поняття, як права людини, її свободи, а також безпека стали пустим звуком. В даному питанні Крим нічим не відрізняється від тих же ДНР/ЛНР, де викрадення окупантами людей, знущання над ними і використання у своїх злочинних цілях стало нормою повсякденного життя. Проблему поглиблює й те, що незважаючи на кричущі факти порушення на окупованому півострові всіх можливих прав і свобод українських громадян, міжнародні правозахисні організації, чомусь, залишають це поза своєю увагою. Відсутня, на жаль, й відповідна реакція з боку України. Як наслідок, агресор залишається безкарним, що провокує його до здійснення нових злочинів проти українців. Останнім прикладом цього є затримання у Криму російськими спецслужбами та призначення на роль «терориста» українського громадянина Євгена Панова.
Свавілля окупантів в Криму відносно українських громадян розпочалося разом з приходом на півострів т.зв. «Кримської весни». Першими його жертвами стали українські військові – прапорщик Сергій Кокурін та майор Станіслав Карачевський. І, якщо вбивство першого було здійснено під час штурму його військової частини, то другий випадок є яскравим прикладом власне свавілля і безкарності російських військових, які для вирішення побутового конфлікту не придумали нічого іншого, як просто застрелити українського офіцера. Більш того, аби замести сліди, свідка убивства – ще одного офіцера ЗС України, було силою вивезено з місця злочину. І як виявилось згодом – на допит до представників ФСБ і Слідчого комітету РФ. При цьому перш ніж відчути на собі всі особливості традиційного ФСБшного «діалогу», свідок вбивства свого товариша був жорстоко побитий російськими військовослужбовцями.
Що важливо, поки українські ЗМІ наввипередки розміщували звістку про трагедію – російські журналісти, як і офіційні органи РФ, зберігали мовчання. І лише після того, як окупанти визначилися з тим, чим виправдовувати розстріл українського військового, ситуація змінилась.
Після цього, естафету безчинства на окупованому півострові у російських військових традиційно перейняло ФСБ та інші силові органи агресора. Наслідком стало те, що українські громадяни, які перебувають на території півострова, немовби повернулись назад у період тотального терору і етнічних чисток 1937-1938 рр. та 1944 р. і вкотре стали політичними в’язнями російських тюрем.
Так, майже одразу після проведення т.зв. «референдуму» в травні 2014 р. в Сімферополі співробітниками російських окупаційних силових структур було незаконно затримано українських громадян Олега Сенцова, Геннадія Афанасьєва, Олексія Чернія та Олександра Кольченка. Їх звинуватили у «підготовці терактів» у Сімферополі, Ялті та Севастополі з метою дестабілізації політичної ситуації на півострові. При цьому слідство РФ так і не змогло надати жодних вагомих доказів їх провини. Проте, це аж ніяк не завадило засудити українців до тривалих термінів ув’язнення. Так, Г.Афанасьєв та О.Черній були засуджені до 7 років ув’язнення кожний, О.Сенцов отримав 20 років виправної колонії суворого режиму, а О.Кольченко – 10 років. При цьому останніх двох, для полегшення фабрикування їх справи, хотіли ще й позбавити українського громадянства.
Вже традиційно після приходу Росії в Крим, окупанти розгортають на півострові широкомасштабну кампанію з тероризування його корінного населення – кримських татар. В хід йдуть всі методи: від простого залякування, до фізичного знищення. Першою жертвою чекістів став Решат Аметов, якого було викрадено невдовзі після окупації. Його тіло знайшли через два тижні. Пізніше, через кілька місяців після цього випадку зникли син активіста Іслям Джеппаров та його брат Джевдет Іслямов. Їх так досі й не знайшли.
На сьогодні, після двох років окупації, ситуація для кримськотатарського населення лише погіршується. Окупаційна влада заборонила на півострові діяльність Меджлісу, звинувативши його у нібито «екстремізмі». Набувають ширших розмахів погрози і рейди до помешкань тих, хто бодай чимось запідозрений у нелояльності до окупаційного режиму, продовжується викрадення людей. Так, на сьогодні відомо про 15 загадково зниклих кримських татар, останнім з яких є кримськотатарський активіст Ервін Ібрагімов, який був викрадений 24 травня ц.р. в районі Бахчисарая. На сьогодні його місцеперебування залишається невідомим.
Нещодавно на півострові відбулась ще одна протиправна дія проти українських громадян, що набула як внутрішньодержавного, так і міжнародного розголосу. Йдеться про т.зв. «українських диверсантів», які нібито напали на російських силовиків, в результаті чого з російського боку – двоє загиблих, а з українського – затриманий «член ДРГ» Є.Панов, якого ще й призначили на роль «співробітника Головного управління розвідки МО України».
Ця історія разюче нагадує сюжет російської комедії «День виборів», в якій показано робота «гібридних» політтехнологів, завдяки яким абсолютно безнадійний кандидат перемагає на виборах губернатора в російській глибинці. Заради перемоги кандидата, його штаб весело і нахабно бреше, на ходу вигадуючи дикі пояснення виникаючим в ході кампанії надзвичайним ситуаціям. Різниця лише в тому, що спектакль «Українські диверсанти в Криму» важко назвати смішним, оскільки на цей раз його авторами і режисерами є працівники ФСБ РФ, а патронат його показу здійснює особисто президент Володимир Путін.
Про те, що поява українських «диверсантів» в Криму є виключно справою рук ФСБ, говорить також й ситуація, яка відбулась восени 2014 року в Естонії. Тоді російські спецслужби викрали на її території комісара поліції Естона Кохвера і звинуватили його в тому, що він сам перетнув кордон РФ для виконання шпіонського завдання. Відтак, мета таких дій РФ була досить простою: викрасти естонського силовика з тим, щоб потім обміняти його на захопленого в Естонії російського шпигуна.
У випадку з «українськими диверсантами» цілі російської сторони є набагато ширшими. Розповідати про них не має сенсу, оскільки про це вже не одноразово говорилось різними українським експертами. Як не має потреби вкотре констатувати, що Є.Панов є ще одним громадянином України, викраденим окупантами на її території. Все й так більш ніж очевидно: даний інцидент – це заздалегідь підготовлений спектакль, в якому не вистачало лише головного героя і яким волею долі став Є.Панов (хоча на його місці міг опинитись будь-хто інший).
Важливо інше: доки буде тривати свавілля Росії в Криму та її безкарність? Чому до цих пір не має чіткої позиції України з даного приводу? Чому про цей випадок мовчать міжнародні правозахисні організації? Говорячи про останніх, важко не погодитись з головним редактором порталу ЦЕНЗОР.НЕТ Юрієм Бутусовим, який в досить іронічній формі, проте, абсолютно влучно звернувся до міжнародних правових організацій, які на прикладі випадку з Є.Пановим, вкотре підтвердили свою вибірковість і досить сумнівну ефективність: «Гей, комісари ООН, всі захисники прав людини в Україні, які поширюють домисли з приводу нібито якихось тортур в СБУ, – чому ви досі не в Криму і не мчите на допомогу Євгену Панову?! Він не має жодної юридичної охорони, його права грубо порушуються!»,- справедливо зазначає журналіст.
Більш того, дивлячись на обличчя Є.Панова та його поведінку під час «зізнання», видно, що отримано воно із використанням добре відпрацьованих в ФСБ методів фізичних і психологічних тортур. А про те, як ФСБшні специ проводять допити і вибивають з жертви необхідні їм показання, відомо зі слів тих, кому вже довелось пройти це пекло. Так, наприклад, раніше викраденого російськими спецслужбами українця Миколи Карпюка чотири доби катували струмом, змушуючи зізнатися в тому, чого він не робив. Коли на п’яту добу його привезли на тортури, йому сказали: «Ми розуміємо, що ти стійкий, через наші тортури не підпишеш, але ми зараз тебе катувати не будемо. Зараз ми викрадемо твого сина, він такий же ублюдок, як і ти. І ми його прямо при тобі будемо катувати». Подібним чином поводились й з О.Сенцовим. «Мене почали бити ногами, руками, палицями, лежачи і сидячи. Коли я відмовлявся говорити, почали застосовувати удушення. Мене душили пакетами, душили чотири рази. Мені запропонували дати свідчення на керівництво Майдану і отримати 7 років, або стати керівником і отримати 20», – розповідав незаконно затриманий український режисер.
В цих випадках, у справі Є.Панова, а також всіх українців, які незаконно утримуються в російських тюрмах, рупор міжнародних правозахисних організацій має просто розриватись від інформації, що надходить систематично. І не лише про нехтування правами українських громадян, захоплених російськими окупантами, а й про загрозу їхньому життю.
Оскільки затримані є українськими громадянами, це вимагає в першу чергу від держави рішучих і невідкладних дій щодо їх визволення і притягнення Росії до відповідальності за її безчинства на півострові. І справа Є.Панова є в даному випадку черговим приводом до початку таких дій. Україні слід негайно заявити протест проти незаконного затримання українських громадян на її території і фальсифікації нового кримінального процесу. Надалі необхідно піднімати питання щодо утримання в Росії українських політв’язнів якомога частіше, гучніше і на всіх можливих рівнях. Одночасно потрібно розгорнути кампанію з їх звільнення. Україна має домогтись того, щоб тема звільнення українських політв’язнів була складовою частиною всіх доповідей міжнародних організацій щодо агресії РФ проти України та одним із пунктів переговорів Заходу з Росією.
В питанні звільнення українських громадян важливо не наступати на одні й ті самі граблі. Не слід окремі процеси перетворювати на загальнодержавні епопеї на кшталт «врятувати рядового Раяна», а з героя такої епопеї ліпити нового кумира на зразок Надії Савченко. По-перше, тому що, приміром Панов чи хтось інший – не єдина і, на жаль, не остання жертва «Кримської весни». Так буде правильно у відношенні до всіх інших незаконно захоплених окупантами українців. По-друге, тому що оп’яніння від створеного собі кумира небезпечне дуже важким похміллям – раптом кумир виявиться «несподівано» не тим, за кого себе видавав…
Про те, як Україні діяти в питанні свого визволення, а також інших українських політв’язнів з російських тюрем, розповів у своєму відвертому листі О.Сенцов. «Ставати більш відомим в’язнем, щоб тебе обміняли швидше за інших – це не той шлях, який би я хотів пройти. Я не хочу тягнути ковдру на себе. Я хочу залишитися просто прізвищем в загальному списку… Не треба нас витягувати за будь-яку ціну – перемога від цього не наблизиться. Використовувати нас як зброю проти ворога – так. Знайте, що ми не слабке ваше місце. Якщо нам судилося стати цвяхами у кришку гробу тирана, то я хотів би бути таким цвяхом. Просто знайте, що цей цвях не зігнеться», – написав він.
Рішучі дії української сторони із визволення незаконно утримуваних в Росії українських громадян, в основі яких лежать слова О.Сенцова, продемонструють, що державі важлива доля кожного українця, який став жертвою російської агресії, і дадуть Росії зрозуміти, що кожний наступний спектакль, подібний до того, що був розіграний на початку серпня ц.р., матиме для неї вкрай негативні наслідки. І навпаки, бездіяльність і вибірковість в питанні визволення українських політв’язнів буде породжувати ще більшу нахабність і безкарність Росії і – щонайгірше – збільшуватиме загрозу безпеці громадян України.
А українцям, особливо колишнім або діючим військовим, активістам, волонтерам, що мають бажання чи потребу потрапити до Криму, варто пам’ятати, що вони можуть стати наступними Сенцовими, Пановими чи – у гіршому випадку – Джеппаровими. Від перспективи стати новим кримським бранцем на сьогодні, на жаль, не застрахований ніхто.
На фото на початку матеріалу – Євген Панов (фото: kp.ua)
Ігор ФЕДИК,
експерт з питань міжнародної безпеки Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР)
У розвиток теми – коментар Дмитра Козлова, керівника Лабораторії аналізу особистості ЦДАКР про архітектуру пропаганди та медіадиктатуру як головний базис стійкості режиму Кремля
