– Починаємо з теми реформування ОПК. Наскільки далеко ми просунулися в цьому питанні?
– На жаль, сфера оборонної промисловості залишається найменш реформованим полем, якщо брати всю сферу безпеки (або, як зараз, після ухвалення закону про національну безпеку, кажуть, “сектору безпеки”). Український оборонний комплекс органічно входить до сектору безпеки. Це добре. І добре, що це визначено законом. Але, на жаль, його реформування ще не починалося.
Які ми бачимо ключові проблеми, які потрібно було б вирішити? Звичайно, в першу чергу треба відмовитися від ручного управління, яке було в якійсь мірі виправдано на початку війни, але яке не може бути виправдане зараз, на п’ятий рік війни, коли оборонка, я б сказав, справляється з переозброєнням армії умовно або частково. В основному оборонка поставляє в армію модернізовані системи або озброєння в одиничних версіях. Крім протитанкових ракетних комплексів і легкої бронетехніки, уся інша нова техніка – це переважно одиниці або десятки.
Як можна було б відмовитися від ручного управління? Повинен існувати центральний орган виконавчої влади, який би взяв на себе основну функцію – вироблення і реалізацію військово-технічної політики. Чи, мабуть, правильніше сказати – оборонно-технічної політики. Тому що військово-технічна політика разом з експортом зброї і з “Укрспецекспортом” повинна бути в сфері відання саме президентської гілки влади, тоді як все, що пов’язано з господарською діяльністю (робота самих підприємств, їх поставки в межах держоборонзамовлення), повинно бути у віданні Кабінету міністрів. Якби такий орган існував, були б конкретні люди, які були б відповідальні за це. Але зараз у нас є тільки профільний заступник міністра. А цього дуже мало. Навіть якщо б він був наймудрішим, заступник одного з міністрів не може реалізовувати всі завдання на 16 замовників. Це абсолютно непосильне завдання.
– Потрібно створити щось типу військового міністерства?
– Фактично ми говоримо про те, що повинно існувати Міністерство оборонної промисловості, як на початку української незалежності було Міністерство ВПК і конверсії, потім Міністерство промислової політики. Потім його ліквідували і в Кабміні не залишилося такого органу…
– Як би його функціонал відрізнявся від Міноборони?
– Справа в тому, що функції Міноборони – купувати для Збройних сил продукцію оборонного призначення, забезпечувати Збройні сили. В українській історії був епізод, коли міністр оборони був віце-прем’єр-міністром, обіймав подвійну посаду. Але цей епізод не можна назвати успішним, оскільки виникло протистояння між генералітетом і цивільним міністром оборони – віце-прем’єр-міністром.
Таким чином, перший крок – створення центрального органу виконавчої влади. Другий крок – лібералізація ситуації на внутрішньому і зовнішньому ринках. Якщо брати внутрішній ринок, необхідно відмовитися від таких анахронізмів, як наприклад, РКМ (розрахунково-калькуляційні матеріали), які змушують вести такі глобальні розрахунки і такий контроль за діями підприємств, що дуже часто підприємства відмовляються від взаємодії з замовником. Я б навіть сказав більше: іноземні фахівці, коли подивилися на українські РКМ, взялися за голови і сказали: “Боже мій! Якби Lockheed Martin або Boeing зіткнулися з такими РКМ, як в Україні, то, напевно, вони або пішли в інші країни, або просто збанкрутували б”. Це дійсно дуже застарілі речі і неприємні, якщо підприємство не є монополістом. Якщо підприємство на ринку – монополіст, то є сенс робити розрахунки і показувати, звідки з’являється та чи інша вартість оборонної продукції.
Що стосується зовнішнього ринку, то тут ситуація взагалі дуже цікава. Було засідання Ради нацбезпеки і оборони, на якому було ухвалене рішення про те, щоб все-таки прийти до лібералізації ситуації і підприємствам всіх форм власності дати можливість виходити на зовнішні ринки самостійно. Але що відбувається насправді? Насправді Кабінет міністрів, якому було доручено в певний період часу внести поправки до постанови, цього не зміг зробити. Ситуація зависла. І все навіть гірше, ніж було раніше, тому що зараз вся інформація стікається в “Укрспецекспорт”, створюється ситуація, неприйнятна для підприємств. Чому? Тому що підприємство дає в “Укрспецекспорт” комерційну інформацію і стикається з нездоровою конкуренцією, адже спецекспортер в принципі має можливість скористатися цією інформацією і за своєю гілкою знайти іншого посередника, створивши демпінг за цінами.
– Це більше проблема для підприємств недержавної форми власності?
– Проблема настільки багатогранна, що ціла низка підприємств стикається з такою зашореністю і такою зарегульованістю українських правил, що просто йде в інші держави. Є підприємства, які пішли Південну Африку, в Литву, в Китай, навіть в Саудівську Аравію, щоб, створивши там підприємство, спокійно виробляти там і продавати. Україна втрачає двічі, тому що йдуть в інші держави технології та замовлення. Але і це ще не все. Найстрашніше, що саме ця ситуація відлякує інвесторів.
Ми хотіли на початку війни відкрити ворота, показати, що у нас є ринок і потреба купувати якусь продукцію, щоб до нас прийшов інвестор. Що виходить на виході? Інвестор до нас йти не поспішає, тому що ці РКМ, ці норми прибутку створюють ситуацію, коли, як порахували в нашій Лізі оборонних підприємств, прибуток в межах виконання держоборонзамовлення становить не більше 6-7% у будь-якого підприємства. Уявіть собі, якщо іноземний інвестор заходить в Україну, створює СП з якимось підприємством та потім розуміє, що в межах держоборонзамовлення він може продати якусь частину продукції (як правило, це 0,1 або 0,2 частини продукції, яку буде виробляти це спільне підприємство). Поставляє це, отримує 6-7% прибутку, а все інше має реалізовувати на ринках третіх держав. Але тут він стикається з монополією “Укрспецекспорту” і попадає в нерівні умови. Природно, за таких умов іноземний інвестор не зможе реалізовувати тут свої інтереси. А якщо він не побачить тут бізнесу, то і ми не отримаємо технологій, які хочемо отримати.
Наша логіка полягала в тому, що компанія “Укрспецекспорт” і всі спецекспортери повинні бути виведені з “Укроборонпрому”, мають бути створені умови для підприємств мати подвійне право. Якщо підприємство самостійно може знайти покупця своєї продукції, то воно реалізує її самостійно. Якщо ні, то звертається до “Укрспецекспорту” або до якоїсь дочірньої компанії і разом зі спецекспортером реалізовує продукцію вже на їхніх умовах. За ці роки склалися хороші традиції. Український збройовий бізнес досить солідний. Спецекспортери цілком реально можуть за рахунок своєї маркетингової мережі знаходити замовлення для українських підприємств. У цьому випадку, звичайно, цінність спецекспортера велика. Тоді спецекспортер сам пропонує підприємству, сам організовує комісійні роботи з посередником та інше. І тоді вже зрозуміла логіка: що це допомога держави для підприємств ОПК в реалізації продукції іноземним державам.
Ось це основні моменти, які повинні бути реалізовані в ході реформи. Поки ми обмежуємося лише одним ухваленим законом – законом про національну безпеку. А в ньому питання реформування оборонної промисловості розписані неконкретно і розмито. Тому тепер ще потрібні додаткові закони: закон про військово-технічне співробітництво, закон про державно-приватне партнерство, про захист інвестицій, про офсетні операції. Але в принципі закон про національну безпеку дозволяє в мінімальному вигляді почати реформу.
– Ви сказали, що підприємство в межах держоборонзамовлення отримує 6-7% прибутку, чому так виходить?
– Є постанова Кабінету міністрів, яка визначає норми прибутку для підприємств. В цьому разі норма прибутку визначена в 5% на купівлю комплектуючих і в 30% на виконання робіт. Навіть такий прибуток був би непоганий. Але в межах внутрішнього наказу Міністерства оборони ці норми прибутку були зменшені ще більше – до 1% на покупку комплектуючих і до 20% на виконання робіт.
Справа в тому, що Україна технологічно виснажена. І підприємства значну частину комплектуючих купують. Коли вони їх купують і потім мають на цю продукцію 1% прибутку, то сумарний відсоток прибутку разом з роботами, на які припадає 20%, фактично становить 7-8%. Якщо це якась техніка, для якої вже відпрацьована технологія і для якої в Україні є все, це може бути до 10% прибутку, але ніяк не більше. А якщо така складна техніка, як безпілотні авіаційні комплекси, легка бронетехніка, то там ціла низка комплектуючих купується за кордоном. І тоді виходить, що підприємство не має можливості розвиватися.
На це накладається ще одна проблема: через дефіцит ресурсів і через бажання закупити всього потроху, підприємство має річні замовлення приблизно на 8-10 одиниць своєї техніки, такі маленькі поодинокі замовлення. Підприємства працюють на армію навіть не абияк, а на 10-15%, тому що більше закупити Міністерство оборони не може. У цих умовах підприємствам потрібно було б відкрити ворота на зовнішні ринки, щоб вони ці надлишки, які здатні виробляти, продавали іноземним державам, отримували валюту і за рахунок цього створювали нові технології, вдосконалені версії своєї продукції. Оскільки цього не відбувається, на жаль, наша оборонка не має можливості розвиватися. Це дуже сумно, тому що, з одного боку, йде війна, а з іншого боку, ми самі ж закриваємо своїй оборонці можливості для розвитку.
– Які кроки потрібно зробити, щоб вирішити цю проблему?
– Перше – створити в Кабінеті міністрів центральний орган виконавчої влади. На нашу думку, це повинно бути Міністерство оборонної промисловості або Міністерство оборонно-технічної політики. Назвати його можна як завгодно, але це міністерство повинно відповідати за оборонну промисловість. Друге – здійснити лібералізацію внутрішнього ринку в межах виконання держоборонзамовлення, відмовитися від РКМ, окрім монополістів. Переглянути завдання військової прийомки. Військова прийомка повинна займатися тільки прийомом якості, але ніяк не контролем вартості.
Якщо брати на рівні виведення підприємств на зовнішні ринки, то це внесення низки поправок до постанов (дуже простий крок). Це скасування узгодження вартості з “Укроборонпромом”, скасування обов’язкової взаємодії зі спецекспортерами і з “Укроборонпромом”, скасування низки узгоджень, які фактично роблять бюрократію такою потужною, що підприємству начебто шлях відкритий, але реально пройти цей шлях практично неможливо. Зараз вже є рішення Ради нацбезпеки спростити ці процеси, але як його довести до імплементації, поки не знаємо, сподіваємося, що це колись станеться.
І, звичайно ж, потрібно почати шлях реструктуризації, акціонування підприємств і виставлення їх через Фонд держмайна на відкритий продаж. Особливо хочу підкреслити, що має сповідуватися дуже чітка відкрита схема реалізації підприємств. Природно, спочатку повинна бути проведена реструктуризація, виділені виробничі лінії, які виконують військові замовлення, а те, що відноситься до приміщень або земель, безумовно, має бути відокремлене.
– Була ініціатива створити постійну робочу групу з контролю за використанням бюджетних коштів і виконанням держоборонного замовлення. Наскільки ця ініціатива була б корисною?
– Насправді контролюючих органів у нас достатньо. Усе питання в тому, як контролювати. Мені останнім часом імпонує робота НАКО (Національний антикорупційний комітет з питань оборони). Там є зв’язки з іноземними організаціями, із іноземними експертами, там жорстко дивляться. Це дуже хороша ідея.
Друга хороша ідея – наглядова рада в “Укроборонпромі”. “Укроборонпром” створює п’ять кластерів підприємств, там теж повинні бути наглядові ради та обов’язково повинні бути представники громадськості або приватного бізнесу. Я знаю, планується, щоб у кількох таких кластерах були присутні представники Ліги оборонних підприємств як приватного бізнесу. Там мають бути генеральні конструктори, щоб рішення були обґрунтовані. Наприклад, досі шумне і вируюче рішення закупити 55 французьких вертольотів, при тому, що у нас є достатньо потужне підприємство “Мотор Січ”, де майже 30 тисяч персоналу. І взагалі, у нас є авіапром, там близько 30 підприємств і загальна кількість персоналу буде перевищувати 50 тисяч осіб. Весь цей наш інженерний персонал, який збирає вертольоти і літаки, буде позбавлений замовлень через цей кредит. Але, вибачте, кредит все одно треба буде гасити. І там така величезна сума. Якщо брати не тільки тіло кредиту, а також відсотки, він, напевно, дотягне до 800 мільйонів доларів або навіть до 800 мільйонів євро.
Наш центр ще у 2002 році прорахував, як нам переозброїти армію. Ми прийшли до висновку, що якщо держава буде витрачати протягом 5 років по 500-700 мільйонів доларів на рік на переозброєння всієї армії, то за 5 років є можливість переозброїтися. Але це на рівні початку 2000-х ми робили такий висновок. А тепер уявіть собі, у нас тільки французам йде близько 800 мільйонів євро. Це наш річний бюджет на переозброєння всієї армії.
Є хороша практика, наприклад, у Німеччині. Якщо якась технологія є в країні, то федеральний закон забороняє купувати іноземне. Чому я заговорив про наглядові ради, про те, щоб був центральний орган виконавчої влади? Якщо б у нас ці органи контролю були, то вже на рівні опрацювання цього контракту було б піднято такий галас, що було б неможливо проштовхнути таку ідею. А наш український парламент проголосував за підтримку цього проекту. Чому? Тому що значна частина парламентаріїв усіх цих нюансів не знає, а значна частина знає, але зробила це свідомо, кожен на якихось індивідуальних умовах. За моїми відчуттями, це рішення завдасть серйозної шкоди нашому літакобудування і вертольотобудуванню, тому що на ці гроші можна було б замовити будівництво 4-5 літаків.
– А хто несе відповідальність за це рішення?
– А зараз ніхто. Парламент проголосував, значить, вже ніхто не несе ніякої відповідальності. Просто є лобізм цього проекту і в цьому разі цей лобізм переміг. А національне оборонне лобі тут програло.
Звичайно, є, напевно, ще й певна провина самого підприємства “Мотор Січ”, тому що підприємство тривалий час працювало з Росією і йому дуже важко знайти можливості імпортозаміщення. Але я думаю, що якби держава підходила до вирішення проблеми правильно і розуміла, що нам потрібно національне вертольотобудування, то ніколи б не було такого замовлення.
Найбільш пікантний нюанс, що вертольоти закуповуються для потреб ДСНС, патрулювання, прикордонної служби. Виходить, що у нас йде війна, а бюджет на закупівлю обладнання у Міністерства внутрішніх справ стає вище, ніж бюджет Міністерства оборони. Це, звичайно, дуже показово. І, звичайно ж, експертів це не може не турбувати, тому що ми боремося перш за все за посилення армії. А, до речі, “Мотор Січ” має проекти для посилення армії, вертольотів військового і подвійного призначення. Є і абсолютно нова продукція, яка є альтернативою французьким вертольотам. Просто французькі можна швидко купити, а тут потрібен був би якийсь період для реалізації цієї задачі.
Джерело: Апостроф
