НАДЗВИЧАЙНА КРИЗА: НОВІТНЯ СТРАТЕГІЯ ОБОРОНИ ТА БЕЗПЕКИ
Групою експертів у галузі безпеки і оборони, в тому числі за участю британського експерта з питань стратегічного планування та розв’язання конфліктів Глена ГРАНТА (модератор), із залученням студентів Києво-Могилянської академії, Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка, Дипломатичної академії, представників неурядових організацій методом мозкового штурму розроблено Стратегію і Доктрину подолання нинішньої кризи на конфліктних територіях Східної України (далі – Стратегія і Доктрина).
Зазначені документи враховують досвід операцій з врегулювання криз в колишній Югославії, Республіці Ірак, Ісламській Республіці Афганістан та інших гарячих точках світу, а також базуються на здобутому досвіді, що отримано під час нападу та окупації територій Східної України.
Стратегія і Доктрина розроблені у вигляді non-paper, тобто в публічному варіанті. Стратегія включає три розділи та резюме.
Перший – загальні уроки.
Слід відмітити, що в ході кризи на Сході України та в АР Крим можна було спостерігати дії спеціальних служб Росії, які контролювались певними групами та окремими особами і вели боротьбу не за правилами класичної війни. Ворог застосовує тактику, яка не має ніякого відношення до міжнародного права або загальноприйнятих норм моралі:
залучає цивільних осіб для максимальної результативного та ефективного досягнення своїх цілей;
максимально впливає на рішення та дії цивільного населення;
використовує підкуп, пропаганду і терор, щоб спонукати людей до боротьби проти своїх співвітчизників;
проводить операції у районах скупчення людей, створюючи безпосередню загрозу для їх життя, та навіть для життя дітей.
По суті це нова гібридна міждержавна“війна серед людей”, ініційована ворожою стороною. Її феномен потребує детального вивчення для корегування системи підготовки та проведення операцій, а також тренування силовиків. Насамперед, це стосується міліції, яка повинна забезпечувати безпеку в даній ситуації, але неодноразово або приймала сторону ворога, або демонструвала бездіяльність. Аналізу також потребує те, що українські військові формування були застосовані в ході певних операцій проти терористів, але змушені повернутись в місця дислокації, залишивши для діяльності сепаратистів інформаційно-силовий вакуум на конфліктних територіях, який зайняли терористи та сепаратисти.
Факти взаємодії частини місцевого населення з представниками ворожих іноземних військ в кризових районах погіршують ситуацію та підвищують ризик побічної шкоди для цивільного населення. Іноземні агенти наглядно продемонстрували, що здатні вбивати своїх союзників та однодумців, якщо мета виправдовує засоби. У цьому політичному і соціальному контексті, де воля населення стає життєво важливою основою позитивного впливу на ситуацію, виникає потреба формування суспільної думки на загальнонаціональному та місцевому рівнях.
Другий розділ – відповідь держаної влади України.
На усіх рівнях державної влади повинні бути взаємоузгоджені дії на основі триєдиної ідентифікації:
народ і Уряд України спільно протидіють кримінальним та агресивним діям Російської Федерації, яка порушує норми міжнародного права та Конституцію і Закони України;
метою цієї протидії є повернення незаконно окупованих та контрольованих терористами територій в безпечний та стабільний стан, до економічного процвітання в умовах правової юрисдикції України під контролем українських установ,та вимагає скоординованих дій урядового рівня;
адекватні дії влади України повинні підтримувати і доповнювати міжнародний тиск і санкції на Російську Федерацію та її уряд, формувати механізми солідарності західного суспільства з прагненнями українського народу.
Третій розділ – доцільні стратегічні дії.
Ряд вимог та дій, наведених нижче, висвітлюють сукупність основних питань та систему координації при прийнятті рішень в Уряді з метою досягнення максимального успіху (усі вони потребують деталізації і активних дій щодо реалізації):
незмінність кордонів, суверенітет України:однакове застосування українського законодавства до усіх громадян; передбачувані і зрозумілі в суспільстві рішення Уряду, призначених та виборних посадових осіб; визначення умов та дорожньої карти повернення АР Крим як автономної, демілітаризованої, багатомовної області з відновленими повноваженнями, можливо зі статусом як фінські Аландські острови;
формування єдиної консолідуючої національної ідентичності, державності і бачення спільного майбутнього шляхом залучення державних і недержавних інституцій, представників громадянського суспільства, проведення загальнонаціональної дискусії;
трансформація міліції на засадах формування основного державного правоохоронного органу, який діє в рамках Законів України, створення легітимного статусу міліції шляхом професійності, прозорості її дій та довіри з боку суспільства;
створення безпечного середовища для людей і умов безпеки на довгостроковий період: нейтралізація усіх іноземних провокаторів; передача суду усіх українських провокаторів; відрізнення мирних протестувальників від терористів та іноземних агентів;формування політичних та соціальних умови в східній Україні таким чином, щоб це створило підґрунтя для відторгнення місцевим населенням терористів і сепаратистів; створення умов для розуміння серед місцевого населення, що терористична діяльність блокує економічні реформи та що встановлення миру є обов’язковим для економічного прогресу;
однакове правосуддя як в Східній Україні,так і в інших частинах країни:функціонування судової системи в Східній Україні відповідно до законів України;загрози, хабарництво і корупція не можуть спотворити хід правосуддя;справедливість повинна бути локальною, швидкою і адекватною;
забезпечення підтримки місцевого лояльного населення: переконати місцевих жителів, які вірять в Україну,що вони не залишаться кинутими, надати їм всіляку підтримку; переконати заляканих громадян в тому, що їхнє майбутнє буде безпечнішим і надійнішим в Україні, ніж під владою будь-якої іншої країни;створити середовище, в якому місцеві жителі можуть активно проявляти свою відданість Україні;
забезпечення надійної і ефективної охорони сухопутних і морських кордонів між Україною, Російською Федерацією та Білоруссю, для чого мати ефективні прикордонні війська та прикордонний контроль;зосередити зусилля на створенні умов, за яких Російська Федерація підпише і буде виконувати Угоду про делімітацію і демаркацію державного кордону;
подолання наслідків державної пропаганди з боку Російської Федерації шляхом формування національної системи протидії, використання державних і недержавних можливостей;
розвиток позитивного, чесного і об’єктивного іміджу України шляхом демонстрування, що Україна здійснює відкриту і прозору зовнішню та безпекову політику, дотримується демократичних і загальноприйнятих дипломатичних принципів в міжнародних відносинах;
створення необхідних спроможностей Сектору безпеки, які дозволяють захистити суверенітет і територіальну цілісність України:розробити і реалізувати концепції «ключової ролі поліції», «втручання, стабілізації, нормалізації», розвивати необхідні для вирішення нинішньої кризи силові і несилові спроможності, організувати координацію та оптимізацію зусиль у сфері безпеки на міністерському рівні;
відпрацювати та реалізувати засади регіональної політики економічної та соціальної модернізації Східної України, реформувати систему державного управління (менеджменту) Східної України.
Резюме.
Експерти вважають, що подолання тероризму на конфліктних територіях Східної України може буде довготривалим. Значною мірою це залежить як від центральної та місцевої влади, так і спроможностей міліції та інших силовиків, що беруть участь у силових антитерористичних операціях і забезпечують безпеку кордонів. Водночас, усе вищевказане може забезпечити лише скоординоване використання несилових заходів, насамперед, інформаційних технологій («м’яка» сила) з силовими діями (жорстка сила). Саме стійка координація з боку центральної влади є вкрай важливою для перемоги над тероризмом.
Робочим інструментом реалізації Стратегії є Доктрина, яка буде наведена у наступній публікації.
НАЦІОНАЛЬНА ДОКТРИНА ДЛЯ ПОДОЛАННЯ ПОТОЧНОЇ КРИЗИ
Ця Доктрина є робочим документом, що розроблений робочою групою експертів з метою визначення концепцій, які будуть підтримувати державні стратегічні цілі для повернення суверенітету України у кризових областях та подолання тероризму.
У документі викладено комплексний підхід міністерств та відомств, який має бути узгоджений та скоординований Урядом України. Положення Доктрини значною мірою спираються на досвід інших країн у боротьбі з тероризмом, досвід офіцерів та посадових осіб Міністерства оборони України, а також представників неурядових організацій.
Доктрина розроблена у вигляді non-paper, тобто в публічному варіанті Вона пропонує ряд рекомендацій щодо реалізації державної стратегії та базується на наступних ключових принципах:
забезпечення ефективного політичного керівництва і громадського контролю на національному та місцевому рівнях;
створення безпечного середовища шляхом зайняття та утримання територій, з подальшим підтриманням безпеки шляхом постійного перебування в зонах конфлікту (три етапи дій: втручання, стабілізація і нормалізація);
забезпечення ефективної розвідки;
збалансоване застосування силових та несилових методів управління (жорстких та м’яких методів);
забезпечення визначальної ролі міліції в операціях;
забезпечення верховенства закону;
домінування в інформаційному просторі;
впровадження виваженої кадрової політики в період кризи;
забезпечення соціального та економічного відновлення.
Доктрина включає десять роздлів.
Роздділ перший – політичне управління та громадський контроль.
Довгострокова стратегічна та політична спрямованість дій повинні визначатися Радою національної безпеки і оборони України (далі – РНБО). Цей орган повинен визначати політичні та стратегічні цілі на період кризи, шляхи отримання міжнародної підтримки, пропонувати та координувати створення необхідних політичних умов для змін, але не залучатись до участі в проведенні операцій.
Водночас, під керівництвом РНБО доцільно створити очолюваний одним з міністрів Національний кризовий центр (далі – Центр) – орган державної координації на стратегічному рівні та несилових («м’яких») дій і методів управління. Центр повинен:
аналізувати дані розвідки, наявні людські і інші ресурси в кризовому районі;
здійснювати заходи щодо стратегічного планування та загального контролю за проведенням операцій у кризовому районі (оперативне планування та безпосереднє управління операціями – функція відповідного військового командування);
визначати короткострокові цілі у контексті загальної мети стратегії та здійснювати контроль за їх досягненням;
координувати діяльність причетних державних установ і організацій, зв’язкі із громадськістю та ЗМІ;
спрямовувати необхідні ресурси на швидке задоволення потреб Сектору безпеки.
Структурні підрозділи Центру доцільно розташовувати на одній території у основній будівлі Кабінету Міністрів. На Центрі повинно бути організовано цілодобовий режим роботи персоналу.
Головні фахівці за напрямками мають бути призначені з силових міністерств, разом з ними повинні працювати найкращі представники експертного середовища та студентства (для реалізації зазначеноого необхідно забезпечити доступ до секретної інформації). Продуктом роботи Центру повинні стати відповідні стратегічні плани, а також директивні документи, які вводяться Указами Президента України, розпорядженнями та постановами Уряду.
Принциповим є те, що РНБО не є органом, який працює цілодобово. Якщо на національному рівні не буде створено структуру для координації та оперативного вирішення проблем національної безпеки, РНБО буде змушена функціонувати фрагментарно у якості оперативного органу державного рівні, водночас, не матиме достатнього часу для політичної та стратегічної діяльності. В результаті суттєво знижується ефективність стратегічних дій і міжміністерська координація, а проведення антикризових операцій стає малоефективним. Створення Центру дозволить системі працювати на випередження, а не в режимі реагування, виключити неузгоджену діяльність, як це відбувається зараз.
Крім цього, у кризовому районі необхідні компетентні політичні та адміністративні лідери, які спроможні приймати виважені політичні рішення від імені країни і уряду. Вони повинні бути здатними керувати роботою поліції та служби безпеки. Вжливим напрямом діяльності на регіональному рівні є військово-цивільне співробітництво, яке має життєво важливе значення для досягнення успіху в операції по боротьбі з тероризмом.
Центральний уряд не повинен намагатися здійснювати пряме керівництво проблемними регіонами, або проводити дистанційні антитерористичні операції. Якщо це правило порушити, то прояви результативної ініціативи на локальному рівні можуть припинитись. Централізоване управління буде неефективним через відсутність достатньої інформації щодо поточної ситуації, що заважає прийняти правильне рішення. Досвід інших конфліктів показує, що це може навіть погіршити ситуацію.
Саме спроможні чиновники необхідні в районах інтенсивних конфліктів і сепаратистських рухів. Ці нові посадові особи здебільшого повинні бути місцевими мешканцями, але належним чином спрямованими центральною владою. Структури Сектору безпеки держави ніколи не повинні працювати в регіоні окремо від цих посадових осіб. У разі, якщо є сумніви у лояльності чиновників, то центральний уряд на їх місце повинен призначити інших посадових осіб. Якщо простежується відсутність (“вакуум”) урядового контролю районів з критично високою загрозою, то є необхідність тимчасово призначити військового чи працівника правоохоронних органів (міліціонера) в якості губернатора, доки ситуація не стабілізується та на цю посаду не буде призначена відповідна цивільна особа.
На національному та місцевому рівнях має бути усвідомлено, що «п’ята колона» може уповільнювати прийняття рішень або навіть проводити диверсійні дії. Для створення більш сильного проукраїнського настрою (національної ідеї) всі державні посадовці і старші офіцери ключових силових міністерств повинні скласти присягу на вірність єдиній Україні та українському народові на Конституції України або Біблії. Ті люди, які показують ознаки коливань або відмовляються повинні бути убрані з державних посад. З огляду на поточну ситуацію існує нагальна необхідність частіше присягатись виконувати свої обовязки гідно. В кримінальному і адміністративному законодавстві слід передбачити посилення відповідальності за порушення присяги.
Розділ другий – створення безпечного середовища.
Відповідно до світового досвіду операції по боротьбі з тероризмом складаютья з трьох окремих етапів: втручання (інтервенції), стабілізації і нормалізації.
Втручання (інтервенція) – необхідне тоді, коли ситуація з безпекою в країні або регіоні виходить за рамки можливостей місцевої міліції і політичного контролю, а життя громадян і загальна безпека опиняються під загрозою.
Стабілізація – коли міліція набуває визначальної ролі у проведенні операцій та спроможна контролювати відповідну територію (можливо за підтримки військових формувань і за умови посилення правових заходів), де терористична діяльність обмежена окремими актами агресії, а політичне і громадське життя в основному є безпечним. Стабілізація не завжди передбачає участі всього місцевого населення у врегулюванні політичної ситуації та встановлення безпеки.
Нормалізація – політичний процес, який використовує несилові («м’які») методи для створення політичної гармонії, безпеки, повернення населення до нормального життя та відновлення економіки, за умови, коли міліція здатна контролювати відповідну територію без загрози для життя громадян та застосування зброї.
В залежності від сил противника, місцевого населення, економічних аспектів та історії усі три етапи терористичної кризи можуть відбуватися одночасно та пліч-о-пліч в одній географічній області. У Східній Україні існують осередки нормального життя, що не потребують втручання (інтервенії), але, незважаючи на це, вимагають докладання зусиль по стабілізації для зупинення введення ворожих сил і погіршення ситуації.
Операції втручання потребують централізованого управління і швидкого перекидання армійських підроздлів з конкретними завланнями по блокуванню, локалізації та ліквідації (нейтралізації) терористів. Правильно спланованим і проведеним централізованим операціям втручання притаманна досить висока ймовірність досягнення успіху у боротьбі з терористами. Централізоване управління також необхідне для організації скоординованої роботи між військовими формуваннями і правоохоронними органами, державними установами та громадськими організаціями.
Основним фактором всіх контртерористичних операцій є те, що для максимального психологічного впливу більшість формувань Сектору безпеки держави необхідно розгорнути та залучати як для ведення бойових дій, так і для подальшої присутності в зоні відповідальності з метою забезпечення проведення етапу стабілізації. Вони повинні залишатися в кризвовму районі достатньо тривалий період і в необхідній кількості, щоб забезпечити подальшу політичну стабілізацію та ефективність несилових («м’яких») заходів та методів управління.
Слід відмітити, що сьогодні більшість територій Східної України потребують втручання (інтервенції) і постійної присутності сил в тій чи іншій формі. Це означає, що підрозділи Сектору безпеки держави необхідно навчити діяти не тільки в разі проведення інтервенції (втручання), але і в якості стабілізуючих сил. Слід також забезпечити особовий склад відповідними умовами перебування в регіоні кризи або поблизу протягом тривалого часу, можливо навіть протягом років. Війська (сили) можуть також залишатися в стабільних регіонах, якщо є ймовірність повторного розгорання конфлікту.
Розділ третій – визначальна роль міліції у стабілізації.
При розгляді складу формувань Сектору безпеки держави у кризовому районі важливим є розуміння, що вони як братиме участь у операціях, так і здійснюватиме контроль території. Саме тому слід передбачити формування на місцевому (локальному) рівні сил міліції з відданих державі громадян. Вкрай важливим у створенні такої міліції (народної по суті) є те, щоб вона мала довіру з боку місцевого населення. Досвід переконливо свідчить, що сформована в кризвому регіоні на базі тісних зв’язків з мешканцями місцева міліція завжди є найоптимальнішою силою етапу стабілізації, оскільки вона може спираючись на довіру місцевого населення легше отримувати розвідувальну інформацію для розуміння дій противника та адекватно діяти.
Визначальна роль міліції у операції зі стабілізації є фундаментальним правилом атитерористичних дій у всьому світі. Причина в тому, що міліція постійно мешкає у відповідному районі і має довгострокове завдання забезпечення стабільності та нормального життя. Як правило, місцева міліція краще обізнана в тому, що відбувається і має бути зроблено в їх місцевості.
Покладання цієї задачи на Службу безпеки може мати короткострокову вигоду, але створить довгострокові проблеми, оскільки це звільняє місцеву міліцію від відповідальності за виконання властивих їй завдань. Служба безпеки також має занадто малочисельний особовий склад, щоб бути взмозі належним чином охопити конфліктні території. Зазначене створює певний вакуум у роботі розвідки і веденні операцій, який має заповнити міліція для попередження його використання місцевими бандитами.
Але, в ситуації, коли загроза висока або міліція не має достатньо особового складу та техніки для боротьби з терористами – Збройні Сили України чи Національна гвардія є необхідними. Водночас, слід розуміти, що для забезпечення успіху операції зі стабілізації старший військовий командир і його підрозділи у ході її проведення повинні бути під місцевим політичним контролем, підтримувати тісну взаємодію з політичним та міліцейським керівництвом.
Повинні бути запровадженні синхронні дії між військовими, Службою безпеки України та міліцією з передчею відповідальності на міліцію за ті кризові регіони, в яких військовими діями досягнуто стабілізації. В свою чергу, активність Служби безпеки України повинна бути максимальною там, де необхідне силове втручання (інтервенція). Існує також необхідність мати спільний операційний центр, який поєнує зусилля Служби безпеки, міліції і військових для спільного розуміння існуючої проблеми тероризму і шляхів подолання кризи.
Потрібно зробити так, щоб міліція в кризових регіонах, як правоохоронна структура, відповідала своєму цільовому призначенню. Вона повинні бути швидко перетворена у професійну. Це може бути зроблено шляхом: зосередження на зменшенні кількості міліціонерів та виплати їм більшого грошового утримання; заміни їх новими співробітниками, в тому числі які отримали міжнародний досвід; модернізації підготовки особового складу органів внутрішніх справ; впровадження більш глибокого внутрішнього контролю за діяльністю працівників органів внутрішніх справ і дотриманням стандартів; проведення ротацій з інших некризових регіонів.
Вищезазначене є критичними, у іншому випадку нормалізації ситуації не буде досягнуто. Допомога у відновленні працездатної міліції повинна стати одним з ключових напрямів міжнародної підтримки України.
Розділ четвертий – забезпечення безпеки східних кордонів.
Для збезпечення результативності антитерористичних заходів потрібно позбавити ворога можливості використання резервів і ресурсів (зміцнювати та залучати нові людські ресурси, фінанси, транспортні засоби, зброю та спорядження). Надійний шлях досягнення цього – поставити ефективні заслони на кордоні.
З огляду на це, потрібно розгорнути більше сил та засобів для підсилення прикордонних військ, в тому числі для швидкого реагування на небезпеку на кордоні. Тимчасове або повне перекриття окремих діяльнок (переходів) в районі східного кордону може принести бажаний результат.
Важливим є забезпечення контролю за кордоном з використанням різноманітних засобів. Можливим варіантом забезпечення контролю за віддаленими районами кордону є встановлення камер та датчиків. Наприклад, Фінляндія та Естонія мають позитивний досвід в цьому питанні, зокрема, на кордонах з Росією, тому доцільно заохочувати згадані країни до надання Україні допомоги на двосторонній основі або використовуючи механізми ЄС.
Розділ п’ятий – ефективна розвідка.
У питаннях розвідки Служба безпеки має відігравати основну роль. Досвід останніх місяців свідчить, що в організації і веденні розвідки можливо зробити набагато більше.
Доцільно повною мірою використовувати значні військові спроможності щодо збору розвідувальної інформації, наростити їхї за рахунок сучасних засобів. Місцевому цивільному населенню необхідно надати можливості, за допомогою яких можна передати інформацію використовуючи мережу Інтернет чи по телефону. Цю інформацію повинні аналізувати відповідні структури. Через складність виконання гуманітарних завдань в рамках кризового регіону життєво важливо, щоб розвідувальна інформація була доступною для всіх установ, особливо для тактичних командирів на місцях.
Основні вимоги до розвідки наступні:
виявлення ворожого «центру ваги» (ключова якість, від якої залежить успіх). У данному випадку він базується на зовнішній підтримці. Відповідно, необхідно виявити та нейтралізувати окремі групи, до складу яких входять іноземні військовослужбовці, що керують процесом;
визначення часу, місця та обставин, за яких терористичні угрупування перетинають кордон;
ізоляція українських політичних активістів, які розпалюють конфлікти та заохочують до терористичних дій, з обовязковим притягненням їх до відповідальності.
Той факт, що інформація надходить від різних установ посилює потребу в спільних розвідувальних центрах на національному та місцевому рівнях, до яких всі організації та населення можуть надавати інформацію. Ці центри будуть проводити брифінги, необхідні для прийняття політичних рішень на урядовому та місцевому рівнях, а також надавати вказівки щодо підготовки до проведення операції.
Результати розвідувальної діяльності не повинні бути засекреченими. Розвідка – це робочий інструмент операції, а не інформація для обмеженого кола осіб. Інформація про противника повинна бути доступною для усіх структур, що залучаються до протидії тероризму, використовуватися для вірного спрямування оперативних (кінетичних) дій та дій з використанням несилових («м’яких») методів управління. Лише джерело інформації повинне залишатися таємницею. Ефективна розвідка є життєво важливою для вірного прийняття рішень. Процес прийняття рішень повинен бути максимально спрощений. Це вимагає більш тісної взаємодії між розвідувальними центрами та керівництвом операції. Час реакції між надходженням розвідувальной інформації до командира і рішення по ній має вимірятись хвилинами, а не днями. Бюрократія і секретність не повинні завадити потоку розвідувальної інформації, особливо, якщо життя громадян знаходиться в небезпеці.
Необхідно більше викостовувати інформацію з розвідувальних джерел для вироблення рішень уряду та інформування громадськості. Основні фактори – це прозорість і чесність, що означає тісну взаємодію усіх видів діяльності для більш ефективного управління потоками інформації, яка надається громадськості та ЗМІ, для попередження суперечливих повідомлень. Для цього потрібна висока кваліфікація персоналу, що працюють в цій сфері.
Планування розвідки на центральному рівні має життєво важливе значення для того, щоб найбільш ефективно використовувати обмежені ресурси. Військові мають бути використані для посилення розвідувальних спроможностей Служби безпеки України, де завдання вимагають кількісних показників або необхідність тримати присутність в певному місці (наприклад, спостережні пункти поблизу державного кордону).
Розділ шостий – забезпечення верховенства закону.
Верховенство закону є багаторівневою концепцією. Воно вимагає ухвалення реалістичних законів. Закони, в свою чергу, потребують заохочення та легітимізації на місцевому рівні. Вони повинні бути опубліковані та підтримані, як на національному рівні, так і місцевими державними адміністраціями. Закони вимагають існування некорумпованої міліції та судів. Введення в дію як кримінальних, так і цивільних законів можливо лише справедливим, чесним та відкритим шляхом.
Спецслужби також повинні керуватися чіткими і недвозначними законами. Населення в районах кризи буде визнавати спецслужби легітимними тільки якщо вони будуть суворо дотримуватися закону. Повинно бути чітко прописано “Правила застосування сили (зброї)”, які стосуються кожного, хто бере участь контртерористичних заходах. Це потребує надання більшої кількості політичних вказівок, кращого навчання військових та покращення демократичного контролю і управління військовими.
Легітимність також може бути поліпшена шляхом отримання необхідної для силових структур доктрини, яка схвалена конституційним або верховним судом.
Міліція і суди також повинні мати легітимність. Це означає, що вони повинні представляти місцеве населення, відносно якого здійснюється правосуддя.
Розділ сьомий – координація несилових («м’яких») та силових («жорстких») методів управління.
Силове втручання (интервенція), що не супроводжується політичними, економічними, соціальними заходами, та використанням несилових методів управління приречене на провал. Історичні докази цього відомі всьому світу, починаючи від ІРА (Ірландська республіканська армія) закінчуючи ETA (Країна Басків і Свобода). Ворожі сили необхідно ізолювати від суспільного середовища, до якого вони увійшли, щоб не заохочувати їхнього поширення.
На урядовому рівні існує потреба централізації заходів ведення операцій, розвідки, засобів масової інформації та комунікації (внутрішніх і зовнішніх), інших заходів. Ця діяльність повинна здійснюватись цілодобово, централізовано, узгоджено та очолюватись досвідченими та здібними людьми з добре підготовленими командами з метою реалізації спільної стратегії. Формування таких структур потрібно зробити негайно. Уповноважений міністр повинен здійснювати нагляд за цим, координувати дії від імені Уряду, наприклад, роботу Міністерства культури з питань створення національної ідеї, у тісній координації з розвідкою, ЗМІ та керівництвом антикризових операцій з метою швидкого встановлення стабільності і нормалізації життя після того, як терористи залишать кризовий регіон.
Створення належної організації роботи державних установ є невідкладним завданням. Вся система також має бути тісно пов’язана з неурядовими організаціями та організаціями, які мають інформацію і додаткові ресурси. Ці можливості та здібності мають бути використані і скоординовані повністю, та ні в якому випадку не можуть бути проігноровані. Силове вторгнення (інтервенція) вимагає найкращої організованості та скоординованості від державних установ і населення, щоб досягти успіху. Працівники державних установ, які не бажають працювати з іншими урядовими і неурядовими організаціями, або застосовують тривалі забюрократизовані механізми повинні бути звільнені тому, що завдають шкоди національним зусиллям цілеспрямовано або несвідомо.
Застосування дипломатичних інструментів та залучення міжнародної спільноти до системної протидії тероризму повинно здійснюватись на міжнародному рівні. Ця робота має бути зосереджена не лише на поясненні, які матеріально-технічні ресурси потрібні Україні, але й на тому, яку ще допомогу міжнародні організації та країни можуть надати. Це може бути або шляхом створення кращих і більш сфокусованих санкції чи взаємодії з іншим країнами стосовно роботи з російськими дипломатами з метою зниження можливості Російської Федерації використовувати енергоносії для підтримки власних операцій, а також залучення дорадчої допомоги. Українські дипломати повинні більш тісно працювати зі ЗМІ в інших країнах, пояснювати свою позицію та викривати брехню. Це створить краще уявлення щодо ситуації та сприятеме координації міжнародних дій.
В Україні необхідно якомога більше залучити лояльних громадян до прояву ініціативи в кризовому регіоні. Вони повинні відігравати ключову роль у зборі і доведенні розвідувальної інформації; бачити, що інформація, яку вони постачають, використовується та є корисною; пройти підготовку щодо забезпечення власної безпеки; використовувати політичну та фінансову допомогу через патріотично налашовані громадські організації.
Повинна бути проведена потужна кампанія по зміцненню національної єдності через такі різні проекти, як спорт і культура.
Розділ восьмий – перемога в інформаційній війні.
Україна не змогла досягти переваги у інформаційній війні, як на локальному, так і на міжнародному рівнях. Росія діє згідно централізованого плану пропаганди та постійно змінює правила гри. Діяльність України в даній галузі не є ефективною та результативною через відсутність залучення досвідчених фахівців та недостатню координацію дій. Для успішної діяльності в сфері інформаційного простору на національному та міжнародному рівнях необхідно створити окремий орган з питань інформаційної політики в Уряді. Питання ведення боротьби в інформаційному просторі є настільки важливим в умовах сьогодення, що потребує формування стратегічних військових структур специфічного призначення.
Головними принципами інформаційної боротьби повинні бути відкритість та чесність, які наразі ігноруються деякими Міністерствами шляхом замовчування фактів та подій. Причиною такої поведінки є складна бюрократична система та історично сформована звичка до режиму секретності, в наслідок чого представники відділів зв’язків з громадськістю в Міністерствах не володіють інформацією про поточний стан справ та не мають можливості оперувати нею.
Необхідно, щоб російськомовне населення України мало необмежений доступ до інформації з українських ЗМІ, що подається на рідній для них мові. Україна, зокрема Міністерство культури, може використати досвід країн Балтії, що запустили трансляцію російськомовних телевізійних каналів. В регіонах, де рівень користування послугами мережі Інтернет порівняно низький, основну увагу потрібно приділити радіомовленню (враховуючи запровадження співпраці уряду з приватними розважальними радіоканалами).
Також важливим є залучення неурядових (волонтерських) організацій до здійснення забезпечення технікою, що була у використанні (комп’ютерами,телевізійними та радіоприймачами тощо) незахищених (малозабезпечених) верств населення для своєчасного отримання ними інформації про події в країні.
Необхідно приділити належну увагу створенню системи гарантованої охорони об’єктів теле-, радіомовлення (телевізійні вежі, теле- та радіостудії).
Розділ дев’ятий – правильна кадрова політика в умовах кризи.
Існує багато державних та адміністративних посад в районі кризи, які мають бути укомплектовані вірними Україні особами на засадах дотримання її Законів і Конституції. Є також багато посад, перебування на яких, в якості найважливішого фактору, вимагає легітимності з боку місцевого населення. Крім того, є посади, де прозорість і відсутність корупції мають життєво важливе значення. Щоб створити умови для стабілізації важливо, щоб центральний уряд сформував правильну команду з людей, тільки у такому випадку стабілізація дійсно почнеться. Ця команда має також сприйматися і бути зрозумілою на місцевому рівні, особливо там, де призначення відбулися з інших областей країни.
Враховуючи зазначене, чітко централізована кадрова політика необхідна на території усього району кризи з метою гарантування, що військова інтервенція (втручання), що відбувається, не проводиться даремно і має сенс. Це вимагає від уряду координації роботи з широкого кола питань: сектора безпеки, соціальних, економічних і органів правосуддя.
Частиною процесу нормалізації повинно стати повернення частини адміністративних посад вибраним представникам місцевих громад. Однак, це варто робити лише після повного знешкодження терористів.
Розділ десятий – соціально-економічне відродження кризових районів.
Головна складова стабілізації та нормалізації конфліктних територій включатиме економічне та соціальне відновлення. Для цього необхідно мати узгоджений основний план та слід заручитися підтримкою центрального Уряду, органів місцевої влади та неурядових організацій.
Важливо залучити суспільство для формування загальнонаціонального бачення кращого та безпечнішого майбутнього. Особливу увагу слід приділити питанням молоді, освіти та програмам розвитку майбутнього. Головною метою є формування у суспільства розуміння того, що створення спільного майбутнього з Росією, в нинішніх умовах неможливе, також висвітлення поточних змін до законодавства, роз’яснення засад чесних виборів та законів.
В основу соціального діалогу повинна повинна бути покладена ідея спільного майбутнього, а не суперечки з приводу минулих подій. Показові успішні приклади громадської активності повинні покласти початок новим соціальним ініціативам на локальному рівні. Слід організувати міжнародне співробітництво, обмін ідеями та досвідом України з країнами ЄС в питаннях громадської ініціативи (як приклад, безкоштовне надання стоматологічних послуг).
Поточна економічна структура в кризовому регіоні характеризується як хитка, нестабільна та потребує інвестицій, розвитку промисловості та бізнесу. Необхідно створити спеціальні навчальні програми по веденню підприємництва та запровадити практику податкових канікул для малого та середнього бізнесу. Залучення іноземних інвестицій є бажаним, але можливим лише після подолання кризи, на чому Уряд повинен систематично наголошувати.
Деякі регіони конфліктних територій потребують ґрунтовної соціальної підтримки та безпосередньої присутності соціальних робітників для запобігання можливої гуманітарної катастрофи, яку провокуватиме супротивник. Також, врегулювання кризи на конфліктних територіях вимагатиме вирішення проблемних питань екологічного характеру.
Висновок.
Варто усвідомлювати, що криза стосується не лише знешкодження терористів і є значно складнішою. Для її подолання необхідно застосувати усі наявні можливості і ресурси (як жорсткої так і м’якої сили) для відбудови нової суверенної, чесної, єдиної та демократичної держави, де людина є найвищою соціальною цінністю.
Для ефективного та активного подолання кризи потрібно насамперед утворити антикризову управлінську структуру, що діятиме на цілодобовій основі та організовуватиме адекватні дії. Ця структура повинна бути зв’язана із стратегічною роботою з розвитку, яку здійснює Кабінет Міністрів України у мирний час. Без серйозної координації роботи Міністрів та слідування прийнятій загальній Доктрині, криза триватиме набагато довше та може завдати довготривалих збитків.
Для всіх силових структур повинна бути розроблена загальна Доктрина щодо боротьби з тероризмом, і дану тактику дій повинні вивчати не лише перед розгортанням підроздлів Сектору безпеки держави, але й постійно протягом розгортання з урахуванням здобутих уроків та досвіду. Координувати, контролювати і поширювати досвід, здобутий протягом проведення операцій з відновлення безпеки, повинна єдина державна установа.
Ігор КАБАНЕНКО,
заступник Міністра оборони України, кандидат військових наук, адмірал запасу
