Українська державність зіткнулася з суворими викликами сучасності. Створена та апробована в ході «арабської весни» концепція нового способу ведення війни нахабно застосовується Російською Федерацією на південному сході проти нашої країни.
Умовами, що сприяли розв’язанню такої терористичної війни, стали:
– внутрішня політична нестабільність;
– високий рівень впливу ЗМІ Росії на населення у регіоні країни та низький рівень життя громадян;
– популістський підхід військово-політичного керівництва держави до принципів комплектування та утримання війська;
– відсутність у державі (регіоні) ефективної системи територіальної оборони та боєздатних з’єднань і частин Збройних Сил.
На цьому фоні штучно створена міжнаціональна істерія, яка спочатку забезпечується потужною роботою ЗМІ і фінансами, найманцями зі зброєю та інструкторами, а потім і бойовою технікою і професійними військовими. Війна ведеться за допомогою дешевої масової сили – місцевих радикалів, люмпенів та інших кримінальних елементів Донецького регіону, диверсійно-розвідувальних груп, колишніх та кадрових військовиків ЗС РФ, козаків і найманців з Кавказу та інших нестабільних регіонів світу.
Інформаційно: метою терористичної війни є не завоювання, а руйнування, економічне знищення країни. Зруйнована країна є прийнятною метою, аби ця територія стала нічийною територією хаосу. Перемога в цій війні – це тривала нестабільність і безперервний процес війни. Що, з часом, має дозволити «модератору війни» отримати схвалення світової спільноти на роль миротворця. У сучасних умовах терористична війна – це швидший і дешевший спосіб знищення країни, або повного підпорядкування її чужим інтересам.
Терористичні армії дешеві, достатньо чисельні, а головне – ефективні, оскільки не мають дотримуватись власних юридичних норм і міжнародних угод. Така армія нікому не належить, у зв’язку з цим немає можливості завдати, у відповідь, удару по агресорові. Вона економічно вигідна – тисяча швидко підготовлених бойовиків «коштує дешевше» за десяток підготовлених солдатів озброєних сучасними засобами для ведення бою. «Модератор війни» не несе моральної і правової відповідальності за смерть найманців і бандитів. Низький рівень життя в суміжних країнах призводить до зниження вартості бойовиків, тому витрати на їх «утримання» незначні.
Складність ведення терористичної війни полягає у тому що у ході звичайної війни армія воює проти армії, а у терористичній війні бойовики під гаслами захисту прав частки населення регіону воюють на їх території, саме з їх державністю. Що, по суті справи, є війною проти цього ж населення. В таких умовах, коли часткою ошуканого населення підтримуються бойовики, жодна армія захистити таку територію держави від банд формувань, без нанесення втрат і збитку своєму населенню, не в змозі. Там, де збройні сили самостійно знищують бойовиків, там міста (селища) руйнуються і гине мирне населення, що сприяє посиленню бойовиків і наближає їх до наміченої «модератором» мети – руйнації країни.
За оцінками військових фахівців, розвиток подальших подій на південному сході вимагатиме від України, перш за все, проведення рішучих військових дій з дієвого перекриття держкордону і знищення крупних бандитських формувань. Це завдання передбачається вирішити протягом найближчих місяців. Проте, за будь-яким варіантом розвитку подій, не уникнути процесу створення в Луганській і Донецькій областях (територіях насичених зброєю і радикальними елементами) та інших регіонах країни, значної кількості дрібних загонів для здійснення диверсійно-терористичних актів, за типом ведення «партизанських війн». Про здійснення такої підготовки російськими спецслужбами свідчить той обсяг захованої зброї на територіях, що вивільняються від бандитів.
За таких умов, враховуючи світовий досвід ведення антитерористичної боротьби, відомо, що навіть 10-15 озброєних бойовиків, які захопили в заручники мешканців населеного пункту, знищуються протягом тривалого часу, практично усіма антитерористичними силами держави. Якщо таких груп діятиме у різних регіонах країни одночасно 10 і більше, то вони здатні на тривалий час паралізувати значний регіон або державу в цілому, піддаючи небезпеці життя значної кількості населення (до того ж без руйнування об’єкту їх нападу, бойовиків знищити, як правило, неможливо). Метою дій бойовиків є беззбройні громадяни, тобто терор місцевого населення і руйнація інфраструктури міста (селища), створення жахливої ситуації для обурення громадськості країни та міжнародної дискредитації держави.
За світовим досвідом найбільш ефективний варіант вирішення цієї проблеми полягає у самозахисті населених пунктів, наявності в них воєнізованих загонів самоохорони. Лише негайні дії (за реальним часом) місцевих загонів самоохорони, що спираються на підтримку військових частиндержави, здатні забезпечити широкий захист мешканців і свої населені пункти від масованих атак загонів терористів та бандитських формувань. Інші варіанти ведення боротьби країн зі схожими явищами мають лише негативний світовий досвід. Вирішення цього питання можливе тільки через відповідну організацію територіальної оборони держави.
Місце Збройних Сил у системі територіальної оборони держави
Події на півдні та сході України порушують у суспільстві питання переоцінки поглядів на ефективність узятого на початку століття політичного курсу з розбудови національного війська, коли головними пріоритетом у проведенні реформ Збройних Сил України вважалося створення малочисельної, професійної, мобільної армії у складі Передових сил оборони, Основних сил оборони та Стратегічних резервів (вимоги Державних програм розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року та у 2006-2011 роках, «Біла книга»). На наш погляд, слід вважати такий підхід до розбудови війська помилковим. А ще більшою помилкою стала б реалізація авантюрного рішення про його загальну чисельність у 80 000 осіб. Усі військові конфлікти за своєю особливістю є неповторними (незважаючи на загальну схожість), тому не можна формувати стратегію розвитку ЗС держави у залежності від особливостей ведення воєнних дій одного досвіду. Передові країни світу мають різноманітні підходи до формування та утримання збройних сил, але їх головною перевагою є не спосіб утримання війська (з досвіду будь-якого конфлікту), а практичність і системність у вирішенні питань оборони держави. А також неухильна, логічна завершеність спланованих заходів, що ґрунтуються на можливостях економіки і політичної волі національної еліти та членстві у військово-політичному союзі. На жаль, з формуванням Збройних сил Україні так не сталося. Від того, проблеми захисту української держави полягають не у помилковості курсу формування ЗСУ країни, а у тривалому зневажливому відношенні уряду країни до системного підтримання обороноздатності держави. Відсутність необхідного рівня економічного забезпечення війська та легковажне (зазвичай популістське) втручання політичної еліти, на хід цього важливого державного процесу, що спонукало військове керівництво ЗСУ до безвідповідальних практичних кроків, з виконання заходів Державних програмах розвитку Збройних Сил України, іноді навіть шкідливих дій на згоду політикам.
Рівень загроз національній безпеці – один з головних чинників, що впливає на формат утримання регулярної армії. Тому, коли у мирні часи боєздатність збройних сил знижується, як правило за рахунок зменшення їх чисельності, то актуальність територіальної оборони країни повинна значно підвищуватись та посилюватись. Необхідно зазначити, що збереження оборонних можливостей полягає у раціональному поєднанні саме цих, взаємопов’язаних між собою, складових обороноздатності держави, реалізація яких спирається нанаціонально-історичні та соціально-економічні можливості. Безумовно, стрижнем оборони України були і будуть Збройні Сили. Але чим більше армія стає високо кошторисною для бюджету, тобто високотехнологічною, мобільною і професійною (контрактною), але у наслідок значних витрат малою за чисельністю, тим міцніше повинна бути державна політика у сфері територіальної оборони.
Територіальна оборона в інших країнах світу
Удосконалення системи територіальної оборони України, на переконання фахівців, вбачається одним із найбільш економічних та доцільних резервів підтримання обороноздатності держави. Згідно із світовим досвідом, країни (за винятком США), які не спроможні стримувати агресію сильного противника армією мирного часу, зберігають потужну спроможність активно захищати свій суверенітет за рахунок посилення потенціалу регулярних військ силами місцевої (територіальної) оборони. Підготовка такої оборони надає низку переваг перед іншими способами підготовки держави до оборони. Зокрема, за оцінками експертів, утримання сил територіальної оборони обходиться для держави значно дешевше, ніж постійне утримання значної кількості сучасних регулярних військ, наприклад, у США – в 6 разів, в Данії та ФРН – в 10 разів.
Останнім часом лунають заклики до корінної зміни моделі формування ЗС України, «переконливо» надаються переваги прикладів з досвіду існування армій інших країн світу, наприклад США, ФРН, Швейцарії чи Ізраїлю. Однак логічним було б уважно проаналізувати проблеми національного досвіду реформування ЗС України і підготовки сил територіальної оборони держави в 1993 – 2013 роках. Та визначитись з головним політичним принципом забезпечення обороноздатності держави – військово-політичним союзом, а вже потім приміряти «ту чи іншу сорочку».
Розвинуті країни світу реалізують національну політику з організації та підготовки до територіальної оборони, спираючись на уособлені принципів та вимог. А саме, з урахуванням свого геостратегічного положення та колективних систем безпеки, відповідно до розмірів території та стану її оперативного обладнання, у залежності від демографічних і фінансово-економічних можливостей, а також, спираючись на державний націоналізм та національно-історичні традиції, менталітет населення.
Інформаційно: Швейцарія і Ізраїль утримують армії, що діють на принципах загальної військової повинності. Усі чоловіки віком від 19 до 50 років проходять військову (альтернативну) службу. Мала частка регулярного професійного війська утримує сучасну техніку і озброєння, планово здійснює підготовку значної кількості резервістів, які утримується за принципом міліцейської системи і зберігають при собі легке стрілецьке озброєння, боєзапаси та спорядження. Тобто, ці країни, завдяки національно-історичним особливостям, збудували національні регулярні армії для ведення оборони, у тому числі, і територіальної. Але вони особливим способом ефективно утримують 95 – 98 відсотків особового складу війська у резерві. Це країни з тотальною системою загальної військової повинності громадян.
ФРН утримує чисельну регулярну армію. Яка комплектується за змішаним принципом. А саме, за вільним наймом – регулярні війська, за призовом – війська територіальної оборони, строкова служба у яких складає до 6 місяців, далі служба у резерві. Організаційна структура Військ територіальної оборони (ТрО) відповідає воєнно-адміністративному розподілу країни. 10% військ ТрО утримуються на постійній основі (за вільним наймом), решта надходить по мобілізації. Головне завдання військ ТрО – підготовка резерву для армії, формування бойових частин для сухопутних військ, ведення територіальної оборони держави.
США утримують велику за чисельністю Національну Гвардію. Міцний військовий і правоохоронний інститут, що виконує завдання з забезпечення національної безпеки у складі армії, і являє собою організований резерв Збройних сил США. Гвардія має складові компоненти на території усіх штатів і підпорядкована губернаторам (існує підпорядкування федеральним органам влади). Комплектується військовослужбовцями на добровільній основі, які проходять мотивовану службу у резерві таможуть бути закликані до дійсної служби за наказом губернаторів або військового командування. Законодавством Гвардія наділена правом виконувати завдання з забезпечення безпеки, як у військовій, так й в цивільній сферах.
Різноманітність підходів до вирішення завдань формування сил та засобів територіальної оборони, у передових країнах світу, дещо різні, але існують певні принципово схожі позиції:
– територіальні війська це складова, або головна частка регулярної армії;
– утримання територіальних військ дешевше ніж регулярних, однак не безкоштовне; головне навантаження на державний бюджет, часткове – на місцевий;
– повна або часткова мобілізація резервістів здійснюється в загрозливий період або з оголошенням воєнного стану (крім США, де приведення військ територіальної оборони у бойову готовність здійснюється на місцевому рівні);
– * переважно вільний доступ до зброї, яка зберігається вдома, або на підприємстві (складі) поруч із місцем мешкання, що дозволяє мати високу ступінь готовності до дій. В основі цього вирішального політичного питання полягає високий рівень довіри центральних органів державної влади до громадян країни;
– * ідеологічна база залучення людей до участі у територіальній обороні своєї держави, основою якої є націоналізм (або державний націоналізм, тобто добровільний народний рух, а не зобов’язання громадянперед законом.
Останні два* принципових важеля мають фундаментальне значення для ефективності будь-якої моделі територіальної оборони держави.
Інформаційно: головною перепоною у питанні вільного доступу до зброї є те, що держава стикається з проблемою небезпеки видачі зброї значній частині населення країни, особливо на території де спостерігаються сепаратистські настрої.
Стан територіальної оборони в Україні
В Україні правовою основою для врегулювання територіальної оборони існують вимоги Воєнної доктрини та Закону України «Про оборону України» від 6.12.1991 №1932, де у ст.18 розділ. ІІІ «Територіальна оборона. Цивільний захист.» передбачено вимоги до Кабінету міністрів України – розробити і затвердити Положення про територіальну оборону України. Але на жаль це завдання виконувалось декларативно. Відповідальність за проведення територіальної оборони була повністю покладена Генеральним штабом на командування Сухопутних військ ЗС України. Яке сприймало це завдання, як додатковий тягар. Тому Положення ними декілька разів перероблялося на користь зменшення обсягу виконання завдань з формування сил і засобів, поки у 2002 році, за поданням Генерального штабу ЗСУ, загалом не були ліквідовані плани розгортання усіх бригад територіальної оборони, що були призначені для захисту населення та об’єктів місцевої інфраструктури.
Проте, протягом останнього десятиліття ЗС України активно (іноді безглуздо) скорочувалися і здійснювали підготовку до ведення прикордонного військового конфлікту (не війни!) лише на одному оперативно-стратегічному напрямку, і вже без використання сил територіальної оборони. Незважаючи навіть на те, що тематика щорічних стратегічних навчань (військової гри) ГШ ЗСУкраїни розпочиналась саме з ведення боротьби проти незаконних збройних формувань та диверсійних груп противника, у певному прикордонному регіоні країни. Однак воєнне керівництво Збройних сил не ставилось відповідально до практики створення сил і засобів ведення територіальної оборони у ході навчань, а передбачало «оперативний стрибок у часі» та, у подальшому,опрацьовувало тільки питання з надання відсічі вторгненню обмеженого військового контингенту сусідньої держави. У ході ведення цих навчань осторонь залишалися і питання щодо охорони об’єктів такомунікацій тилу діючої армії, ведення територіальної оборони держави в особливий період.
Навчання з територіальної оборони проводились окремо за рішенням ГШ ЗСУ і тільки штабні. До таких навчань залучались оперативні групи представників МВС, інших військових формувань держави та оборонного управління Кабінету міністрів. У ході цих навчань з’ясовувалось, що реальні сили і засоби для активного ведення оборони території у складі ЗС України та загалом у держави відсутні. Тому представникам силових відомств надавали рекомендації на зразок формування зведених загонів внутрішніх військ, міліції, СБУ, прикордонних військ,або створювалисьінші віртуальні формування сил і засобів для ведення оборони, на період таких навчань.
З початком дестабілізації обстановки на Донбасі виникла негайна потреба у військах територіальної оборони та перегляду «беззубого» Положення про територіальну оборону України, у якому Генштабом вже передбачалось формування в областях батальйонів чисельністю 420 осіб. Таке Положення було затверджено тільки на початку травня 2014 року. Тому виконання рішення в.о. Президента України щодо мобілізації батальйонів територіальної оборони (далі – батальйони ТрО), було завершене лише у середині червня. Що не надало своєчасної, а відтак найбільш дієвої допомоги військовикам з початком виконання завдань АТО (у березні-травні). Практика розгортання батальйонів ТрО засвідчила, що батальйон на область (регіон) це безумовно краще, ніж нічого, але замало для ведення територіальної оборони у регіонах і надання допомоги силам, що задіяні у АТО.
Рішуче посилити дієвість батальйонів ТрО, а головне зміцнити обороноздатність держави в цілому, на фоні тривалої загрози вторгнення військ РФ, допомогло б формування ГШ ЗСУ хоча б одного стратегічного резерву – армійського корпусу, з чисельністю особового складу 30 – 40 тис. Але шостий місяць поспіль, незважаючи на гостру потребу держави у такому формуванні для масованого ведення бойових дій у зоні АТО, дієвого перекриття кордону і ізоляції районів бойових дій не відбулося. Проте військово-політичне керівництво намагається провести АТО (по суті справи здійснює заходи територіальної оборони держави!) силами комплекту з’єднань і частин ЗСУ мирного часу, Нацгвардії та волонтерських батальйонів.
Створення Сил територіальної оборони України
Сили територіальної оборони, на переконання військових фахівців, виявляються важливим резервом і механізмом посилення боєздатності ЗС України та обороноздатності держави в цілому. У зв’язку з чим назріла нагальна потреба запровадження принципово нових підходів щодо концепції її розробки та реалізації. Ці підходи безумовно полягають у площині вивчення досвіду інших країн світу та раціональному втіленню діючої системи, або її елементів, на українському національно-економічному фундаменті. Але визначатись із основами (засадами) будови територіальної оборони в Україні неможливо без урахування досвіду подій у Криму та на Донбасі (Закарпатті, Одещини, Харківщини та ін.). А цей досвід, на жаль, не передбачає для України простого варіанту вирішення цього питання, тобто, у банальному копіюванні, ефективно діючої системи територіальної оборони іншої держави.
Заходи щодо зміцнення обороноздатності держави, потрібно розпочинати з редакції деяких Конституційних положень. Зокрема, ст. 107, у якій слід надати Президентові України конституційне право на введення режиму територіальної оборони та застосування обмеженого контингенту ЗС і НГ України, для негайного вирішення завдань національної безпеки та оборони. Або міжнародних зобов’язань України – без санкції Верховної Ради. Це питання є принциповим для успішного втілення наступних заходів.
Наступний принциповий крок – реформа місцевого самоврядування в Україні, у ході якої Кабінету міністрів України (Міноборони, МВС, Державній прикордонній службі) рішуче передати вагому частку повноважень і завдань з ведення територіальної оборони до територіальних громад та органів місцевої влади. Адже звичний для нас радянський принцип, що все у державі робить Уряд і спеціальні державні служби, є бюрократичним і високо затратним для платників податку та таким, що нейтралізує соціальну активність місцевих громад та Української нації загалом. Націю, яка є джерелом державного суверенітету, усовувати від безпосередньої участі у охороні і обороні території держави небезпечно. Тому об’єднуючою національною ідеєю має бути ставлення до оборони держави, ідея рівних прав і обов’язків з виконання завдань оборони усіх громадян, а це передбачає загальну повинність.
Рушійною силою щодо втілення цих конституційних положень у життя країни є єдність волі національної політичної еліти та населення країни. Стратегічною політичною помилкою стало позбавлення громадян України права на тотальну військову повинність, оскільки припинилась не тільки підготовка резервістів, а і головне – державницьке виховання населення. Військо – це школа державності! І тут зразковим прикладом для нас є законодавство демократичної Швейцарії.
За таких політичних рішень, в Україні можливо буде гармонічно поєднати державну політику з утримання 200-300-тисячного регулярного війська за контрактом (на прикладі ФРН) та широкою мережею Сил територіальної оборони. При цьому на примусовій основі (як, наприклад, у Швейцарії), де усі громадяни проходитимуть мотивовану службу у резерві та можуть бути закликані до дійсної служби за наказом «губернаторів» або військового командування (як у США).
Вирішення проблеми з небезпеки видачі зброї значній кількості населенню країни, у тому числі і на територіях де спостерігаються сепаратистські настрої, можливо за рахунок жорстко контрольованих державою організаційних принципів розбудови територіальної оборони, а саме:
– запровадження «пілотного проекту» на обмеженій території держави – історичній «Гетьманщині»* – територіях областей центральної України, де тривалий історичний періодпереважаютьцентристськіпрагнення серед населення та відсутні сепаратистські настрої;
– на територіях нестабільних прикордонних регіонів – розташовувати військові частини Збройних сил та Національної гвардії України. Поступово, через контрольовані або централізовано створені державою, патріотично налаштовані громадські організації, створювати і тамзагони самооборони**.
Примітка:* «Гетьманщина». Розглядається територія наступних областей України – Київської, Чернігівської, Житомирської, Вінницької, Черкаської, Полтавської, Сумської, Дніпропетровської та Кіровоградської.
**цікавим з цього приводу є досвід системи, що була створена у Радянському Союзі, де існувала практика прихованого, прямого озброєння патріотично налаштованої частки місцевого населення (партактиву). По суті справи, це й була «регіональна козацька» система, з міцною місцевою солідарністю, але зброя зберігалася у спеціальних приміщеннях райкомів.
Перераховані організаційні підходи, для зміцнення обороноздатності, запроваджують сильну територіальну оборону «центру» держави. Що надасть Україні можливість стримувати агресора від намірів глибокого вторгнення та оперативно постачати значну кількість підготовленого організованого резерву до діючої армії на будь якому напрямку. У подальшому, поступово, з подоланням проявів сепаратистських прагнень населення прикордонних регіонів, можливо розгорнути Сили територіальної оборони і там. Помилковою є думка, що територіальна оборона держави повинна одразу, з однаковою міццю, розповсюдитись по усім регіонам країни.
Таким чином, прийняття перерахованих політичних та організаційних принципівщодо розбудови територіальної оборони в Україні, надає нам можливість, спираючись на наші національно-історичні та соціально-економічні можливості, збудувати суто український варіант Сил територіальної оборони. До того ж власна історія майорить таким яскравим соціально-політичним явищем, як два століття Козацької доби в Україні. Саме тоді, внаслідок колоритного сплаву різних національних особливостей і народилась оригінальна, яскрава, самобутня культура, що здійснила величезний вплив на національну самосвідомість українського народу та формування нації.
Так сталося завдяки існуванню такого суспільного явища, як козацтво. Стержневою метою виникнення якого було позбавлення від неволі, прагнення до самоврядування та самозахисту, здобуття воїнської доблесті і слави. Це духовне прагнення козаків, з часом стало великим культурним надбанням усього українського народу. Воно червоною рискою пройшло через вікову історію складного розвитку суспільних відношень в Україні і збереглося в душах широких верств населення до наших днів та сприяло активному розвитку громадського козацького руху у новітній історії (на теперішній час активно діє 56 Міжнародних і Всеукраїнських та більше ніж 2000 громадських козацьких організацій).
Тому така особливість духовної культури українського народу не може бути занедбаною у часи сьогодення, коли головне місце у внутрішній політиці держави посідає саме рішуче зміцнення обороноздатності держави, забезпечення реального місцевого самоврядування тазбереження громадянської злагоди у суспільстві.
Розглядаючи успішний досвід Швейцарії, Ізраїлю чи США, приходиш до висновку, що в основі воєнної потужності їхнього війська стоїть системна підготовка та утримання великої кількості резервістів за міліцейським принципом, який за своєю суттю і є козацьким. Тому, використовуючи позитивне прагнення населення центральних регіонів держави, до відновлення національної козацької ідеї, доцільно реалізувати зрозумілу Концепцію з реформування та розвитку громадянського козацького рухув Україні. Концепцію, яка використає існуючий потужний потенціал народного руху до козацтва та запровадить його найкращі традиції на службу державі. Тут потрібна тільки політична воля, врегульована законодавча база, чітка і рішуча організація та логічна завершеність спланованих заходів.
Інформаційно: за рахунок такої системи, утримання Сил територіальної оборони, у Швейцарії через 4-6 годин організовано збирають понад 400 тисяч резервістів готових до дій.
Проект відповідної Концепції з реформування та розвитку громадянського козацького руху в Україні опрацьовано. Але без Урядової підтримки та затвердження її Президентом України, корумпована бюрократична верхівка, що осідлала козацький рух в Україні, не надасть здоровим силам створити нову дієву козацьку організацію. Тому революційні перетворення у даному випадку повинні йти зверху, і у тому руслі, який потрібен державі.
Концепція націлює діяльність центральних органів виконавчої влади і громадських козацьких організацій на об’єднання ресурсів держави і територіальних громад. Спрямовує об’єднанні зусилля патріотично налаштованих представників громади на зміцнення обороноздатності держави, збереження громадянської злагоди у суспільстві, формуванні толерантності у міжнаціональних відносинах та вихованні почуття державності серед усіх верств населення країни.
Для цього потрібно прийняттям Закону «Про Українське козацтво» (далі – Закон) реформувати козацький рух в Україні, шляхом перереєстрації існуючих громадських організацій та об’єднанням їх у єдину державно керовану організацію – Українське козацтво. Законом визначити козацьким організаціям (як патріотично налаштованим, активним членам територіальних громад), в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці держави, наступні державні завдання, що передбачають юридичну можливість здійснення заходів територіальної оборони, як у мирний, так і у воєнний часи.
1) За мирним часом та під час оголошення надзвичайного стану:
– посилення охорони (оборони) державного кордону України і виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу України та їх правового оформлення;
– боротьба з незаконними збройними формуваннями та диверсійно-розвідувальними групами;
– виконання заходів з забезпечення проведення антитерористичної операції, евакуація населення від загроз терористичних актів;
– охорона та забезпечення умов функціонування органів державної влади;
– здійснення заходів правового режиму в умовах надзвичайного стану та участь у підтриманні громадського порядку;
– участь у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру;
– виконання заходів з евакуації населення, аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт у небезпечних районах аварій, руйнувань;
– контроль дотримання заходів екологічної безпеки, стану навколишнього середовища для запобігання погіршенню екологічної ситуації за місцем мешкання;
– підготовка молоді до служби у ЗС України та інших військових формуваннях;
2) У загрозливий та особливий період (воєнний стан):
– посилення захисту державного кордону;
– участь у забезпеченні стратегічного (оперативного) розгортання військ;
– виконання завдань з охорони об’єктів і комунікацій тилу діючої армії та ведення територіальної оборони держави;
– евакуація населення з районів воєнних дій, захист від наслідків викликаних застосуванням засобів масового ураження та диверсіями;
– забезпечення умов надійного функціонування органів державної влади;
– охорона та оборона важливих об’єктів і комунікацій регіонів держави;
– участь у боротьбі з диверсійно-розвідувальними заходами противника;
– участь у підтриманні правового режиму особливого воєнного стану.
Вище зазначені завдання є надто важливою складовою обороноздатності держави та істотно посилюють дії ЗС України, Національної гвардії, Державної прикордонної служби.
Тому необхідно створити державно керовану, постійно діючу системну структуру Сил територіальної оборони, яка б забезпечила їх виконання. Для чого доцільно у Законі визначити державно-цільове призначення Українського козацтва таорганізаційно розподілити його на два взаємно пов’язаних види:
– громадські козацькі організації (вільне козацтво)
– реєстрове козацьке військо (сили територіальної оборони).
Громадську козацьку організацію слід розглядати, як об’єднання гуманітарного напрямку. Це найбільш активні представники територіальної громади села, міста та краю, які на засадах єдності інтересів щодо захисту держави, збереження громадянської злагоди та виховання почуття державності в українському суспільстві, зміцнення місцевого самоврядування, розвитку історичної і культурної спадщини своєї громади, проведення воєнно-патріотичного та фізичного виховання молоді в кращих козацьких традиціях, добровільно об’єднались у Громадську козацьку організацію. Яка за вимогами Закону зобов’язана створити підрозділ Реєстрового козацького війська.
Усі громадські козацькі організації підлягають обов’язковій реєстрації у Державному реєстрі козацьких організацій України. А призвані (делеговані), на загальних зборах первинних організацій, представники чоловічої статі, формують реєстровий підрозділ, який організаційно входить до територіального формування Реєстрового козацького війська, яке у свою чергу обліковане та підпорядковане Генеральній канцелярії.
Діяльність будь-якої іншої козачої організації в Україні, яка не пройшла акредитацію та реєстрацію у Державному реєстрі, забороняється Законом.
Реєстрове козацьке військо України – воєнно-адміністративна одиниця держави, що організаційно поєднує зареєстровані територіальні підрозділи реєстрового козацтва у іррегулярне воєнізоване об’єднання(Сили територіальної оборони), на яке відповідно до Закону «Про Українське козацтво» покладено виконання завдання з охорони та оборони території України.
Реєстрове козацьке військо комплектується за волонтерським принципом, громадянами України. Реєстровий козак – волонтер, фізична особа чоловічої статі, віком від 18 до 50 років, яка у визначений Законом та Козацьким реєстровим статутом порядок залучається до несення служби у резерві. Він добровільно здійснює неприбуткову, але вмотивовану діяльність, що має суспільно корисний характер. Обсяги мотивації (винагороди) за службу визначається переліком пільг у Законі. Певна кількість керівного складу та інших фахівців, що визначають боєготовність Реєстрового козацького війська, повинна утримуватись регіональним чи державним коштом.
Таким чином територіальні громади, керуючись Законом «Про козацтво України» об’єднуються у громадські козацькі організації та допомагають формуватипідрозділикозацького війська, з обраних (призваних) за місцем мешкання, для служби у резерві козаків, які під керівництвом Генеральної канцелярії несуть реєстрову козацьку службу (здійснюють територіальну оборону) у межах визначеної адміністративно-територіальної одиниці держави. Підрозділи організаційно поєднуються у сотні, батальйони, полки, бригади та носять історичну назву селища, міста (району), краю (області). За попередніми розрахунками, можлива загальна чисельність Реєстрового козацького війська «Гетьманщини» (території дев’яти областей центру України з населенням понад 16 млн. чоловік) може скласти 600 – 900 тисяч підготовлених резервістів козацької служби.
Головні структурні частини і з’єднання реєстрового козацтва складаються з загальновійськових, спеціальнихпідрозділів та підрозділів забезпечення, організаційно-штатні структури яких розробляються Генеральною канцелярією за погодженням із ГШ ЗСУкраїни (МВС, Прикордонної служби України – у залежності від покладених завдань). Кількість з’єднань, частин і підрозділів козачого війська для ведення територіальної оборони та загальна чисельність їх особового складу, затверджуються Президентом України за поданням Генеральної канцелярії та Генерального штабу ЗС України.
На озброєння козацьких військ Міноборони безкоштовно передає надлишкове озброєння та військову техніку – стрілецьке озброєння і спорядження, гармати і міномети, ПТРК, ПЗРК, бронетанкову та автомобільну техніку, яка повинна обслуговуватись і зберігатись на базах (складах) Реєстрового козацького війська і отримуватись для навчань, чи у загрозливий період.
Козакам Реєстрового козацького війська дозволяється мати вогнепальну, холодну та травматичну зброю, що зберігається порядком встановленим законодавством України та їх Статутами. Колективна зброя, озброєння та військова техніка для тренувань і бойової підготовки підрозділів, зберігається у місцях визначених наказами Наказного гетьмана Реєстрового козацького війська, погоджених з Міністерством оборони України, відповідно до вимог керівних документів. Підрозділи реєстрового козацтва забезпечуються військовою польовою формою та спорядженням з ресурсів держави, яку обладнують за своєю ознакою.
Для зменшення тягаря на державні та місцеві бюджети доцільно Законом дозволити реєстровим козацьким підрозділам (утримувати козацькі артілі) вести сільсько-господарчу (іншу господарчу) діяльність для отримання коштів на створення навчально-матеріальної бази підрозділу і забезпечення її робочого стану. Фінансову діяльність козацтво здійснюватиме через свій «Козацький банк».
Реєстрове козацьке військо у своїй повсякденній діяльності повинно керуватись «Козацьким реєстровим статутом», який затверджується Верховною Радою України. За Законом «Про Українське козацтво» реєстровим козацьким підрозділам, керівному та козачому складу реєстру забороняється участь у діяльності політичних партій та блоків.
Закон України “Про оборону України” (ст.3) вимагає здійснення підготовки органів державної влади (місцевого самоврядування), сил і засобів та військового управління, національної економіки, території та населення держави до виконання заходів з територіальної оборони у мирні часи. Саме тому підготовка Реєстрового козацького війська має складатися з:
– завчасної підготовки у мирний час та готовності до дій під час оголошення надзвичайного стану;
– безпосередньої підготовки у загрозливий та в особливий (воєнний) період.
Організацію підготовки та контроль її виконання здійснюватиме Генеральна канцелярія, яку очолює Наказний гетьман Реєстрового козацького війська. Планові заходи з підготовки,погоджуються і затверджуються Генеральним штабом ЗС України таповинні містити у собі:
– планування територіальної оборони;
– організаторську роботу;
– підготовку органів управління силами і засобами територіальної оборони;
– підготовку військ (сил) та засобів до виконання завдань територіальної оборони;
– підготовку (оперативне обладнання) території держави, важливих об’єктів і комунікацій, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності до оборони.
Відповідальність за підготовку та ведення територіальної оборони України покладається на Генеральну канцелярію Реєстрового козацького війська.
Оновлена таким чином система територіальної оборони видається одним із найбільш доцільних військово-політичних та економічно обґрунтованих напрямків підтримання на належному рівні територіальної оборони. У концептуально зазначеному варіанті рішення, буде визначено формулювання її змісту та місця у загальній системі оборони держави, а такожпроведено чіткий розподіл зусиль між Збройними Силами, Національною гвардією та Реєстровим козацьким військом (силами територіальної оборони).
Реалізація запропонованого варіанту особливо актуальна в сучасних умовах безпеки вимушеної позаблоковості України.
Іван Якубець,
начальник аеромобільних військ України (1998–2005 рр.),
член Експертної ради ЦДАКР
