Минулого місяця, в квітні, українці в черговий раз згадували сумну річницю катастрофи на чорнобильській АЕС. Для багатьох моїх однолітків тої спекотної весни 1986 року вона мимоволі стала поштовхом для набуття першого досвіду самостійності. Адже, після декількох тижнів сидіння у закритому наглухо помешканні із вологим прибиранням по десять разів на день, мене, тодішнього третьокласника, посадили на потяг і відправили в супроводі бабусі у довге тримісячне турне піонерськими таборами …
Та аварія змінила багато чого: одних вона позбавила здоров’я, інших – дому. Вона була одним з поворотних моментів, який наблизив розпад радянського тоталітарного монстра. Я не відношуся до когорти адептів теорії змови, нібито ця аварія була здійснена росіянами навмисно і була спрямована проти українців. Але я знаю напевне, що вона стала можливою багато в чому саме завдяки Кремлю, який створив такий природній для свого світогляду людожерський тоталітарний режим. Режим, який поставив людські цінності на нижчий щабель, замінивши їх примарними цінностями будівничих комунізму. І який зі впертою самовпевненістю у свою всесильність замінив закони буття всесвіту марксистсько-ленінською теорією.
Але тоді здавалося, що ця аварія стане для нас надійним щепленням на майбутнє, що питання нашої екологічної безпеки, охорони довкілля стануть для нас головними критеріями буття і діяльності. Виявилось, що це не так. Після розвалу Країни Рад в України лишився потужний індустріальний кластер, який свого часу був покликаний забезпечувати СРСР світову перевагу у виплавці чавуну і кількості танків на одиницю населення. Як і вся радянська промисловість, він був малоефективний і занадто енергоємний. А його вплив на екологію довкілля радянське керівництво турбував мало.
Ще гіршим стало те, що новими власниками цього небезпечного екологічного спадку стали представники нових компрадорських еліт, які прагнули наживи, були байдужі до України і навіть своїх земляків. Фактично, вони займалися примітивною експлуатацією колишніх монстрів радянської важкої індустрії, не приділяючи жодної уваги питанням екологічної безпеки. Так, упродовж багатьох років близько 60% українського експорту забезпечувалося за рахунок видобутку та переробки мінерально-сировинних ресурсів. Це призвело до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, ґрунтів, а також нагромадження значної кількості промислових відходів.
Поодинокі виступи жителів українського сходу, в умовах тотального контролю з боку полукримінальних місцевих металургійних та вугільних баронів, які проводили свою антинародну політику під прапорами Партії Регіонів, відбувалися саме проти влаштованого в регіоні екологічного «безпрєдєлу». Адже, надмірна концентрація промисловості у східних регіонах нашої країни, а це декілька тисяч тільки офіційно визнаних небезпечними підприємств, зумовили катастрофічне забруднення повітря, води та ґрунтів, а масштаби екологічних змін створили реальну загрозу здоров’ю громадян України. Так, істотні диспропорції в розміщенні великих промислових об’єктів призвели до того, що на сході України техногенне навантаження на природне середовище у 4-5 разів перевищувало аналогічний показник розвинених країн. А обсяг води, використовуваної в технологічних процесах – у 2-5 разів.
Але я хочу поглянути на ситуацію з екологією і екологічною безпекою нашої країни і, особливо, українського індустріального сходу крізь призму нинішньої російської агресії. Адже, як і після Чорнобиля складається стійке відчуття, що Кремль не просто хоче знищити нашу країну, забрати нашу свободу, але і зробити саму землю нашу непридатною до життя. Після розв’язання Росією військової агресії проти нашої країни ситуація з екологічною безпекою в східних регіонах України стала взагалі катастрофічною. За оцінками ряду вчених, в умовах окупації та бойових дій, довоєнні екологічні проблеми можуть призвести до катастрофи не лише регіонального, а й континентального масштабу.
Рівень техногенної небезпеки Донбасу, більша частина якого опинилася якщо не в окупації, то в зоні бойових дій, завжди був зумовлений наявністю на його території потенційно небезпечних об’єктів. Це Маріупольський металургійний комбінат, металургійний комбінат «Азовсталь», Старобешівська ТЕС та ВАТ «Лисичанська сода». Донецький хімзавод одночасно є місцем захоронення ядерних відходів, які почали звозити туди ще 1963-го року. Всього в Луганській області розташовано 159 об’єктів підвищеної небезпеки. В Донецькій області є близько 157 вугільних шахт, 12 кар’єрів, 13 магістральних трубопроводів та відгалужень; у Луганській області – 69 вугільних шахт, 3 кар’єри, 4 родовища нафти.
За час війни на Донбасі в результаті бойових дій відбувалися аварії на таких екологічно-небезпечних промислових об’єктах як Авдіївський та Ясинівський коксохімічні заводи, Лисичанський нафтопереробний та Краматорський верстатобудівний заводи. Був уражений завод «Стірол», який виготовляє аміак та завод «Точмаш» в Донецьку. В результаті пожеж на коксохімічному заводі в Макіївці в повітря потрапила значна кількість небезпечних викидів.
Ще більшу загрозу становлять шахти – як вугільні, так й інші, де добувалася значна частина таблиці Мєндєлєєва, зокрема, ртуть. Цю проблему мало хто усвідомлює, але спеціалісти б’ють на сполох. Адже. добич вугілля на Донбасі триває вже 200 років, а кількість прокопаних під землею тунелів і шурфів вимірюється тисячами. Більш того, про частину з них взагалі нічого невідомо, бо в 1943 році була втрачена вся документація про попередні, ще з початку ХІХ століття, шахтні виробки. Така активна діяльність людини, на думку вчених, вже змінила геологічну структуру вугільного басейну, яка потребує постійного контролю та підтримки безпеки для уникнення масштабних техногенних катастроф.
В результаті агресивних дій Кремля на окупованих нею територіях така система підтримки безпеки шахт, як діючих так і закинутих, була практично знищена. Основна небезпека в такому випадку полягає в неконтрольованому затопленні шахт підземними водами, що може призвести до просідання поверхні, яке супроводжуватиметься гідроударами, навіть невеликими землетрусами, а також вибухами і пожежами в результаті викиду шахтного метану. Загальна зона просідання, за оцінками, може становити до 15 тисяч квадратних кілометрів. Під землю можуть піти десятки шахтних міст, містечок і навіть значна частина самого Донецьку, зокрема, його центральна частина.
Крім цього, затоплення шахт буде супроводжуватися і тотальним забрудненням та отруєнням підземних вод басейнів р. Сіверський Донець і малих річок Приазов’я, питної води і навколишнього природного середовища. З урахуванням вірогідності затоплення таких екологічних бомб Донбасу, як законсервована шахта «Олександр-Захід» в Горлівці, що містить десятки тон отруйної речовини – мононітрохлорбензолу, а також шахта «Юний комунар» в Єнакієвому, на якій в 1970-х роках минулого століття був проведений ядерний вибух і результати якого вона досі зберігає в своїх нетрях, ця катастрофа може сягнути планетарного масштабу. Адже, в зоні екологічного лиха потенційно опиняється вся акваторія Азовського моря і навіть Чорного.
І це, не кажучи про безпосередній негативний вплив на екологію власне бойових дій. Це вибухи, пожежі, хімічні зараження ґрунтів і вод, сотні кілометрів інженерно-фортифікаційних споруд, мінні поля тощо. Вже зараз зазнали ушкоджень майже всі природні заповідники, заказники і парки в районі бойових дій. А ті, що опинилися на окупованих територіях, фактично припинили своє існування.
В цілому, можна зауважити, що вже зараз ряд вчених кажуть про незворотність техногенних процесів, які відбуваються на окупованих територіях. В результаті ми з великою долею вірогідності в недалекому майбутньому отримаємо спустошену територію, значна частина якої, до 15 тис. квадратних кілометрів, буде непридатною для перебування тут людини, а вся вона – малопридатною для людської діяльності, з огляду на тотальне забруднення водних ресурсів.
Парадокс полягає в тому, що в результаті власних агресивних дій Росія може позбавитись і одного зі своїх основних сільськогосподарських регіонів – Ростовської області. Адже, більша частина водної системи Донбасу несе свої води на територію агресора – у р. Дон. Зокрема, на російській території водні ресурси Сіверського Донця активно використовують в меліорації.
Інший аспект впливу російської агресії на екологічну безпеку нашої держави напряму пов’язаний із характером цієї агресії. Як відомо, Росія веде проти нас війну гібридну: підступну, де немає місця правилам і честі. Росія веде себе як держава-терорист. Вона тероризує нас обстрілами, катуванням заручників. Вона тероризує весь світ. І звичайно вона не гидує відкритими акціями терору – вибухи, підриви, підпали, замовні вбивства тощо. Не кажучи вже про тероризм в кібернетичному просторі.
І велика кількість таких терористичних атак становить пряму загрозу екологічній безпеці. Згадайте диверсію в Балаклеї, підриви, у тому числі, попереджені, на залізниці, зокрема товарних потягів з небезпечними речовинами. Кібератаки на об’єкти критичної інфраструктури, результати яких можуть привести до непередбачуваних техногенних наслідків.
І знову таки в зоні підвищеного ризику опиняються регіони, наближені до зони бойових дій. І це не лише підконтрольні території Донецької та Луганської областей. Це і всі сусідні області, де зосереджена велика кількість небезпечних підприємств, об’єктів критичної інфраструктури, розташовані сховища небезпечних речовин, об’єкти атомної енергетики тощо. Можете не сумніватися, що у разі потреби росіяни підірвуть дамбу Дніпрогесу зараз не з меншим задоволенням, ніж зробили це у 1941 році. На Запорізькій АЕС кремлівську агентуру вже ловили… Теж можна сказати і про інші промислові центри: Харків, Дніпро і Кривий Ріг, Маріуполь, газодобувні райони Полтавщини, Кременчук тощо. Вони всі є в зоні ризику. І треба бути свідомими цього.
… Їх індустріальні сусіди – Донецьк та Луганськ – не лише втрачають свою промисловість і стають малопридатними до життя з соціальної точки зору. З великою долею вірогідності вони можуть перетворитися на суцільне болото екологічного апокаліпсису – логічним результатом діяльності «русского міра» на українській землі.
Ігор Левченко, член Експертної ради ЦДАКР
