Нещодавно в українських ЗМІ була поширена майже сенсаційна новина про те, що основним імпортером українського озброєння в минулому році була країна-агресор Росія. В якості підтвердження цьому використовувались дані взяті з дослідження, яке щорічно проводить авторитетна міжнародна організація – Стокгольмський інститут дослідження проблем миру (SIPRI). Однак, при детальному ознайомленні з оригіналом дослідженням в частині, що стосується україно-російського ВТС, виникає чимало запитань щодо достовірності наданої в ньому інформації, а звідси – і до авторитету самої організації.
Для початку слід зазначити, що Указом Президента України № 691/2014 від 27 серпня 2014 р. було введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 середні 2014 р. «Про заходи щодо удосконалення державної військово-технічної політики». Відповідно до підпункту 7 пункту 1 цього документу, експорт до Росії товарів військового призначення та подвійного використання з метою їх військового кінцевого використання Росією припинено.
З ухваленням даного рішення, українським підприємствам не було надано жодного дозволу на експорт зазначених товарів російським користувачам. І саме цього часу уповноважені державні установи проводять послідовну політику щодо заборони експорту товарів військового призначення до країни-агресора. Жодне українське підприємство не уповноважене експортувати такі товари російським користувачам і всі випадки порушення законодавства України у цій сфері не залишаються поза увагою спеціальних та правоохоронних органів.
З огляду на вищезазначене, інформація, яку поширили українські ЗМІ з посиланням на авторитетну міжнародну організацію, поставила Україну, м’яко кажучи, в незручне становище. Адже озброєння ворога і одночасне прохання своїх міжнародних партнерів про надання військової допомоги для боротьби з ним – нічим іншим як «театром абсурду» назвати не можна. В такому випадку твердження Кремля про те, що Україна – це failed state виглядає ще досить непоганим компліментом.
Проте, при детальному вивченні даних, що містяться в оригіналі дослідження SIPRI в частині, що стосується україно-російського ВТС, виникають великі сумніви щодо їх актуальності і достовірності. А звідси – і авторитету Стокгольмського інституту, який чи то через халатність, чи через упереджене ставлення своїх співробітників до України, ставить клеймо не тільки на окремих українських суб’єктів господарювання, а на державу в цілому.
Так, відповідно, до останніх даних SIPRI (які, до речі, є у відкритому доступі на офіційній веб-сторінці організації), за які «вхопились» українські ЗМІ, в минулому році Україна експортувала в Росію продукції військового призначення на суму $169 млн. Тим самим вона зробила свого головного ворога найбільшим покупцем власного озброєння і військової техніки за зазначений період (Рис. 1).
Рис.1 Експорт українського озброєння і військової техніки (ОВТ) за період 2015-2016 рр. (в $ млн.).
Враховуючи заборону на експорт української продукції військового призначення до Росії, виникає цілком логічне запитання: як за останні два роки Україна змогла продати Росії ОВТ на таку суму? Однак, коли детально ознайомитись з даними щодо конкретних експортерів українського ОВТ до Росії та термінами реалізації ними експортних контрактів, поволі приходить розуміння якою логікою користувались співробітники авторитетної (на перший погляд) міжнародної організації (Рис.2). При чому забігаючи наперед, слід зазначити, що це ніяк не говорить про правильність зроблених ними висновків.
Рис.2 Експорт українського ОВТ до Росії за 2016 р. (за основними експортерами)
Так, по-перше, є запитання щодо часових відрізків україно-російського військово-технічного співробітництва (ВТС), на основі яких, співробітники SIPRI роблять свої «сенсаційні» висновки. Адже в вищезазначеній таблиці, яка, скоріш за все, і стала підставою для висновків щодо суми українського експорту ОВТ в Росію в 2016 р., повинні були міститись дані щодо озброєння, яке було експортоване власне в 2016 р. Проте в таблиці чомусь також наведені дані щодо передачі ОВТ й за довоєнний період, тобто, до 2014р. При цьому є й дані, що деяка продукція в 2016 р. взагалі не поставлялась (що насправді близько до істини).
По-друге, таблиця містить неправдиві дані щодо стану реалізації зазначених в ній експортних контрактів з російською стороною.
Так, виходячи з даних дослідження SIPRI, найбільше військової продукції у 2016 р. в Росію передало запорізьке АТ «Мотор Січ», зокрема, 164 двигуни АІ-222 для учбово-бойових літаків (УБЛ) типу Як-130. В той же час, SIPRI відмічає, що всі двигуни напевне (!!!) були передані російському виробнику літаків, ще до 2014р. Тому виникає просте запитання: так коли ж АТ «Мотор Січ» передало двигуни російській стороні – в 2016 р. чи до 2014р. і чи включали співробітники SIPRI суму від продажу цих двигунів в ті $169 млн., які сколихнули український медіа-простір?
Про припинення будь-якого ВТС з Росією після 2014 р. заявляють і на самому запорізькому підприємстві: «осією дівМотор Січ» працює в рамках законодавчого поля і не здійснює ВТС з Росією з моменту прийняття офіційного рішення влади про заборону на співпрацю. Поставки двигунів АІ-222 в Росію для УБЛ Як-130 припинені підприємством ще в червні 2014 р. Ні в 2015-му, ні в 2016-му, ні в 2017-му рр. поставки АІ-222 в Росію також не здійснювались».
Що стосується літаків виробництва ДП «Антонов», то тут ситуація ще більш абсурдна. Так, відповідно до даних SIPRI, ДП «Антонов» поставив російському замовнику протягом 2012-2016 рр. 17 літаків Ан-140-100 та протягом 2013-2016 рр. 11 літаків Ан-148-100Е.
Проте, по-перше, як вже зазначалось раніше, українські підприємства не здійснюють ВТС з Росією після 2014р. Звідси, якщо така теоретична поставка українських літаків до Росії і мала місце, то тільки до 2014 р. Тому, виходить, що 17 літаків Ан-140-100 російській стороні було передано за 2 роки, а 11 літаків Ан-148-100Е – за 1рік. Однак, якщо керуватись здоровим глуздом, то стане очевидним, що навіть за найкращого фінансування та наявності великих людських ресурсів, виготовлення за два роки 28 літаків такого класу, як Ан-140-100 та Ан-148-100Е буде надскладним завданням не тільки для українських авіабудівних підприємств.
По-друге, насправді ж жодного літака Ан-140 та Ан-148 не те що, в 2016 р., а й за весь вказаний в дослідженні SIPRI період побудовано і передано в Росію не було. Всі літаки даних типів, які сьогодні експлуатуються російською стороною, були виготовлені на російських підприємствах, а саме: самарському авіаційному заводі «Авіакор» (літаки Ан-140) та «Воронежському літакобудівному товаристві» (Ан-148).
По-третє, зову ж таки: а чи включали співробітники SIPRI суму від продажу цих літаків (якого ніколи не було) в ті $169 млн.?
Цікавою є й інформація надана SIPRI щодо газотурбінних двигунів (ГТД) ДС-71 та ДТ-59, виробництва миколаївського ДП «Зоря»-«Машпроект». Так, відповідно до даних в таблиці підприємством було поставлено в Росію 2 ГТД ДТ-59 в 2015 р. та 2 ГТД ДС-71 в 2016 р. Проте, ця інформація не відповідає дійсності і про це, зокрема, ще в 2015 р. було офіційно зазначено миколаївським підприємством.
Тоді на ДП «Зоря»-«Машпроект» зазначили буквально таке: «Повідомляємо, що в лютому 2012 р. з російським замовником «Прибалтійський суднобудівний завод «Янтар» був укладений контракт на поставку 3-х агрегатів М7Н1, до складу яких входять зазначені газові турбіни. Поставка перших двох агрегатів була виконана у 2013 р. Остання поставка згідно з цим контрактом відбулася в лютому 2014 р.».
Крім того, за інформацією підприємства, в жовтні 2012 р. з тим же замовником був підписаний ще один контракт на поставку аналогічної продукції, а виконання контракту було заплановано з грудня 2014 р. по грудень 2015 р. Але в зв’язку з військовою агресією Росії в Криму і на сході України і забороною на експорт товарів військового призначення в Росію, виконання даного контракту було зупинено.
При цьому слід зазначити, що причиною тодішнього спростування стало все те ж дослідження SIPRI (за 2015р.). Тобто, виходить, що авторитетний Стокгольмський Інститут просто проігнорував офіційну заяву українського підприємства і в наступному своєму дослідженні використав все ту ж неправдиву інформацію.
Тому маємо право вкотре спитати: чи включали співробітники SIPRI суму від продажу двигунів, яка відбулась ще до 2014 р. в ті $169 млн. за 2016р.?
Підсумовуючи вищесказане, виходить, що в 2016 р. наведене в дослідженні SIPRI ОВТ українськими підприємствами в Росію передано не було. Тому, насправді, пункт «Росія» в списку імпортерів української військової продукції в даному дослідженні за минулий рік взагалі повинен бути відсутній. А звідси – й ті загадкові $169 млн.
Що ж стосується самого дослідження Стокгольмського інституту, то впевнено сказати що це було – звичайна халатність, чи цілеспрямована маніпуляція – на сьогодні не виявляється можливим. Та й не зовсім необхідним. Важливо інше. По-перше, будь-яку інформацію необхідно перевіряти, навіть якщо вона надана авторитетнимавторитетною (на перший погляд) організацією. Оскільки, як показує, даний конкретний приклад, навіть авторитетні організації можуть помилятись. Або ж на справді вони не є такими й авторитетними.
По-друге, українським ЗМІ, перш ніж писати про чергову «зраду», слід для початку вникнути в суть самої «зради», і тоді вона може здатись не такою «зрадливою» або ж виходитиме не від того, від кого здавалось на перший погляд. А бездумне покладання на авторитети, може зіграти з ними злий жарт. Як ось цього разу.
Ігор ФЕДИК, Defense Express
