Ухвалений у першому читання довгоочікуваний Закон про «реінтеграцію» викликав різну та, подекуди, парадоксальну реакцію. Одні (народні депутати України) – кидали димові шашки, щоб зірвати голосування, бо це «зрада українського народу», інші (МЗС РФ Лавров) – переконували, що цей закон «явно суперечить Мінськими угодами і підриває мирне врегулювання». Франція та ФРН вдовольнилися продовженням на рік Закону про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО і не сказали жодного поганого слова про законопроект про «реінтеграцію», в якому Росія визначається як агресор та окупант.
Саме відсутність негативної реакції Берліну та Парижу на ухвалення в першому читанні цього законопроекту є важливим сигналом для Києва та Москви. Адже, до останнього часу, саме реакція учасників Нормандського формату (Франції та ФРН) на спроби України ухвалити Закон про «реінтеграцію», вважалась головною потенційною перешкодою для просування цього рішення.
Для Києва це означає, що Франція та ФРН погодилися (у всякому разі, не будуть відкрито виступати проти) на запропонований США жорсткий підхід до врегулювання конфлікту між Україною та Росією. Шляхетні формулювання, якими до останнього часу послуговувалися німці та французи, спілкуючись з Кремлем, поступилися прямим та відвертим дефініціям, озвученим спецпредставником Держдепу США Куртом Волкером: «Це не заморожений конфлікт, а гаряча війна. Проблема Криму нічим не відрізняється від проблеми Східної України або Донбасу. Наше головне завдання – відновити цілісність і суверенітет України… Зрештою, Росія визнає, що відповідно до Мінських угод ці території мають бути повернуті Україні, вони знову мають стати частиною України і не бути окупованою територією. Для того, щоб це сталося, потрібно вивести звідти російські війська і забезпечити людям безпеку, щоб вони відчували себе впевнено».
Фактично, Курт Волкер озвучив позицію України і водночас коротко переказав зміст Закону про «реінтеграцію». Я би навіть сказав, що Волкер більш радикальний у своїх виразах, ніж український закон. Хоча, безумовно, його ухвалення створить тому ж Волкеру більш комфортні умови для роботи з росіянами. Та й з німцями і французами теж.
Для Москви ці метаморфози свідчать про подальше стискання лещат на тендітних життєвоважливих інтересах Росії. Скільки б не намагалися випромінювати оптимізм Лавров та його штатна «веселушка» Маша Захарова, а «мораль сєй басні такова»: до виборів Путіна залишається півроку, і Захід має всі можливості, щоб погратися з «другом Владіміром» в «кошкі-мишкі».
Але гра буде жорсткою, більш схожою на американських футбол, аніж на російські шашки. Битиме Вашингтон законом про санкції, ухваленим у серпні ц.р. Протягом 180 днів американські спецслужби збиратимуть (і вже збирають) інформацію про всі активи російських чиновників та олігархів в США. За окремими оцінками, мова може йти про власність (у різних формах та форматах) вартістю до 1 трлн американських доларів. Далі – ці активи можуть бути конфісковані. Більш того, введення санкцій з боку США призведе до неминучого відтоку капіталу з російської банківської системи та економіки, що, окрім іншого, призведе до падіння курсу рубля та інших негативних потрясінь. Що цікаво, 180 днів збігають акурат у лютому 2018 року – тобто, напередодні президентських виборів у Росії. І весь цей набір негараздів може звалитися на безальтернативного кандидата в президенти прямо на фінішній прямій передвиборчого шоу.
Це, по-перше може похитнути авторитет майже святого Владіміра в очах електорату. Але це не головне. Головне, що оточення Путіна може вирішити не страждати разом з ним і спробувати вислизнути з петлі, уникнувши введення санкцій. А це означає, що путінське оточення вже почало шукати «табакєрку», достатньо важку для того, щоб проломити череп государю і змінити порядок денний відносин зі Сполученими Штатами.
Виходить, що зараз перед Путіним стоїть головне завдання – довести своїм поплічникам-олігархам-мільярдерам, що збереження існуючого режиму забезпечить їм зростання статків, а не арешт майна та конфіскацію. Логічно, що для цього кремлівському стратегу треба буде домовитися з США, щоб вони не чіпали активи його посіпак, у всякому разі до завершення передвиборчої гонки.
У зв’язку з цим, виникає запитання, як буде вмовляти Путін американців, чим торгуватися і що взагалі він їм може запропонувати, щоб відтягнути впровадження санкцій і пройти вибори на позитиві. Що буде далі, насправді, вже не так важливо для Путіна – мікс економічного колапсу, чемпіонату світу по футболу, майже ось-ось добудованого кримського мосту, оголошення результатів розслідування катастрофи рейсу МН-17, танців Захарової та проповідей Поклонської цілком органічно ляже у стратегію тотального протистояння абсолютному злу – «українській Хунті» та «імперіалістичному Заходу». Але це буде після виборів, а до них ще треба дожити.
Якщо згадати, як «хвацько» Кремлю вдалося реалізувати свою стратегію «великої угоди» з Трампом, в якій Росія якраз хотіла вирішити «українське питання», то напрошується проста відповідь: запропонувати Путіну американцям нічого. Окрім, звичайно, капітуляції. Але, капітуляції красивої, гордої та переможної. Щоб електорат пишався, як їх цар в черговий раз «всіх переграв».
Насправді, ми вже є свідками того, як Путін готує свою «почесну» капітуляцію. Вивернута догори дригом путінська ідея про миротворців, окрім іншого, мала за мету поступову підготовку власного електорату до того, що Росія почала процес «умивання рук» на Донбасі. Скоро подібних ідей буде ставати все більше. І хоч всі вони будуть відкидатися Україною та міжнародною спільнотою через їх абсурдність, однак, загалом, буде формуватися атмосфера «позитивних намірів» з боку Росії.
Паралельно, реальний формат капітуляції вже обговорюється на інтимних зустрічах Сурков-Волкер. Звісно, російські ЗМІ та сам Сурков говорять про «конструктивні переговори». Однак, жодних деталей вони не озвучують. Оскільки, озвучувати нічого. Торгуватися Суркову нічим. Аргументів, окрім погроз вбивати ще більше українців на Донбасі (або погроз, що північно-корейський режим запустить ракету по Сеулу) у нього немає. Він звично блефує і намагається грати на нервах у Вашингтона. Ну, дійсно, якщо б у Суркова були якісь результати чи перспективи конструктивних переговорів з Волкером чи став би він демонстративно їхати до Ростова-на-Дону на відкриття пам’ятнику «Героям Донбасу» і спеціально фотографуватися разом з воєнними злочинцями Захарченком та Бородаєм? Які можна після цього вести «конструктивні переговори»? Так само як і останнє загострення ситуації на фронті на Донбасі – це явний шантаж з боку Кремля: «якщо ви не погодитесь на наші умови, ми будемо вбивати більше».
Що цікаво, ці методи три з половиною роки спрацьовували з точки зору впливу на європейців. Як тільки Москві треба було добитися нових поступок з боку Берліна та Парижа, Кремль влаштовував чергову кроваву баню на Донбасі. Європейці тиснули на Київ і вимагали українців йти на поступки. Наприклад, змінити Конституцію чи амністувати терористів.
Але зараз все змінилося. Замість європейців, які зав’язані на російську газову трубу та мільярдні бізнеси в Росії, до справи взялися американці, які не мають жодної залежності від Кремля. Натомість Кремль по самі національні інтереси застряг в американських активах та іншому майні. І простим залякуванням, шантажем та істеричними заявами російського МЗС американських переговорників не проб’єш.
Час зараз працює проти Путіна. Чим довше він буде намагатися зіграти свою звичну партію з «вербуванням-шантажем-провокацією» з американцями, тим більше буде наростати напруга в його оточенні. І тим менше шансів для Росії вийти на «м’який» сценарій розв’язання ситуації. Очевидно, Путін не наважиться на сміливий поступок і не визнає свої стратегічні помилки в Україні. А це значить, він потягне з собою не тільки своє оточення, але й всю Росію. Потягне у майбутнє, в якому, за таких обставин, є тільки два варіанти розвитку ситуації: або тоталітарний православно-монархічний режим, який можна сміливо називати фашистським; або розхитування і розпад імперії.
Очевидно, що паралельно Кремль буде намагатися схопитися за соломинку і зіграти нелінійно: розгойдати Євросоюз, дестабілізувати Україну зсередини, запалити конфлікти між Києвом та сусідами (резонування реакції Будапешту на закон про освіту – один з прикладів цієї тактики). Це може спрацювати. Але для таких операцій потрібен час. А у Кремля його вже не залишилося.
З цього випливає основний висновок для України: час на нашій стороні, нова геополітична реальність є сприятливою для реалізації українських інтересів. Але для цього, як мінімум треба остаточно ухвалити Закон про «реінтеграцію», кожного дня посилювати Збройні Сили та інші силові відомства та спецслужби, кожного дня руйнувати залишки радянської системи (хоч шляхом медичної реформи, хоч побудовою незалежної судової системи) і не допустити керованої дестабілізації під будь-яким приводом (хоча б до виборів Путіна). Наступні півроку знову перетворюються на період біфуркації для України.
Михайло Самусь,
Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння
