Коментарі експертів Публікації експертів

Міфи і легенди про розвідку НГУ

Вчора український інформаційний простір вибухнув сенсацією: Центр протидії корупції викрив таємні плани МВС створити за кордоном мережу таємних агентів з впровадженням їх у центри прийняття рішень по всьому світу.

Як вважає ЦПК (незрозуміло, правда, на якій підставі), проект закону про розвідку дозволить Національній гвардії України “…на виконання завдань розвідки впроваджувати агентуру за кордоном, організовувати спецоперації за кордоном (наприклад, мати агентів у посольствах як українських, так і іноземних в Україні, урядах, оборонних структурах інших держав, міжнародних організаціях та просувати там необхідні питання, отримувати інформацію)”. Крім того, ЦПК вирішив, що цей проект дозволить НГУ забезпечити собі “фактичне отримання таємного бюджету на забезпечення розвідки, в тому числі на купівлю техніки, інших засобів, необхідних для виконання розвідувальних завдань”. Далі більше: ЦПК вважає, що, “враховуючи, що більшість розвідувальної інформації та діяльності буде поза прокурорським контролем, ця паралельна система отримує надпотужний та неконтрольований інструмент впливу”.

Сенсаційність заяви між тим не витримує перевірки. Варто лише звернутися до тексту проекту закону про розвідку й проаналізувати його з точки зору професійних знань, а не домислів і фантазій.

Хто трохи розуміється на військовій справі, знає, що без організації розвідки неможливе бойове застосування жодного підрозділу. Тобто командир взводу, роти, батальйону, бригади і т. д. не може приймати рішення на застосування свого підрозділу, проведення операції та здійснення інших дій без відповідної розвідувальної інформації. В країнах НАТО це називається Intelligence preparation of battlefield — розвідувальна підготовка поля бою. В ЗСУ це питання чітко правовим чином врегульовано — від тактичного до стратегічного рівня. Коли відновлювали існування НГУ в 2014 р., підрозділи Нацгвардії не отримали відповідного правового забезпечення діяльності їхніх розвідувальних підрозділів. І це є проблемою. Адже підрозділи НГУ, які беруть участь в ООС, мають вести розвідку в інтересах забезпечення як своїх дій та операцій, так і операцій інших силових відомств, які діють в рамках ООС. Я навіть теоретично не можу уявити, щоб командир підрозділу НГУ (того ж окремого загону спеціального призначення “Азов”, більше відомого як полк “Азов”) без розвідки підготував операцію і віддав наказ підлеглим на її виконання.

Саме тому в проекті закону про розвідку це питання врегульовано, в тому числі й з точки зору соціального захисту військовослужбовців НГУ. Зокрема, у ст. 9 проекту закону про розвідку вказується, що підрозділи розвідки органів військового управління та військових частин Національної гвардії України є суб’єктом системи воєнної розвідки, якою управляє ГУР МО України. Одразу ж уточнюється, що ГУР МО координує та залучає розвідувальні підрозділи НГУ до виконання покладених на них завдань та здійснення визначених цим законом функцій в особливий період, тобто для виконання завдань у бойових умовах.

При цьому власне Національній гвардії цей законопроект не надає жодних додаткових функцій. Зокрема, проектом передбачаються такі зміни до закону про НГУ:

  • до статті “Основні функції” додати пункт:

“6) підрозділи розвідки органів військового управління та військових частин Національної гвардії України в порядку, визначеному законом, можуть залучатися до виконання окремих розвідувальних завдань”. Тобто законом дозволяється ставити завдання розвідки підрозділам НГУ відповідно до військових статутів;

  • до статті “Обов’язки Національної гвардії України”:

“23) в межах, визначених законодавством, здійснювати діяльність з метою розвідувального забезпечення застосування Національної гвардії України та інформаційно-аналітичну діяльність”. Тобто законом дозволяється здійснювати розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність для забезпечення дій підрозділів НГУ;

  • до статті “Права військовослужбовців НГУ”:

“12) в межах, визначених законодавством, здійснювати діяльність з метою розвідувального забезпечення застосування Національної гвардії України та інформаційно-аналітичну діяльність.” Тобто закон прирівнює права військовослужбовців НГУ у сфері здійснення розвідувальної діяльності до інших військовослужбовців.

Жодних агентурних мереж за кордоном чи проникнення в урядові структури інших країн НГУ здійснювати не буде. Чому я так вирішив? Справа в тому, що розвідка — це вид бойового забезпечення. І якою б важливою та супервпливою не була розвідка, конкретні завдання того чи іншого розвідувального органу визначаються функціоналом тієї структури, в інтересах якої здійснюється розвідувальне забезпечення. Розвідка не може додавати нових функцій НГУ та МВС, а навпаки, НГУ та МВС обмежують діяльність розвідувальних підрозділів Нацгвардії своїми функціями. Тобто, якщо у НГУ та МВС немає завдань за кордоном, то і розвідка не буде проводитися за межами України — в цьому просто немає потреби.

Мій висновок — внесення змін до законодавства стосовно розвідувальних підрозділів НГУ є своєчасним та правильним. Це нарешті забезпечить необхідні правові умови для дій розвідки НГУ в зоні бойових дій проти російських окупантів. Жодних загроз щодо створення в рамках МВС “паралельного ЦРУ” проект закону про розвідку не містить. Якщо ж у ході його реалізації виникнуть перекоси та зловживання, у суспільства є всі необхідні інструменти, щоб у рамках системи демократичного цивільного контролю (нагляду) не допустити протизаконних процесів.

Але для цього громадянському суспільству варто діяти системно — наприклад, брати участь у розробці законопроектів, їх обговоренні та підготовці до розгляду парламентом, а не вкидати в інформаційний простір міфи та легенди, навіть не ознайомившись з актуальним варіантом проекту закону.

Стаття опублікована в Деловая столица

Михайло Самусь

заступник директора ЦДАКР з міжнародних питань