Коментарі експертів

Ігор ЧЕПКОВ: «КЛЮЧОВІ ПРОБЛЕМИ У СФЕРІ РЕФОРМУВАННЯ ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ»

Нині Центральний науково-дослідний інститут озброєння і військової техніки Збройних Сил України бере активну участь в роботах з опрацювання основних напрямів реформування сектора оборони і безпеки Системи національної безпеки держави.

Нині Центральний науково-дослідний інститут озброєння і військової техніки Збройних Сил України бере активну участь в роботах з опрацювання основних напрямів реформування сектора оборони і безпеки Системи національної безпеки держави.

Проте, якщо з тематики вдосконалення військово-технічної політики інститут володіє певними науково-технічними заділами, то дослідження можливостей вітчизняного оборонно-промислового комплексу (далі – ОПК) зі створення і виробництва сучасного озброєння і військової техніки вимагає подальшого посилення. Саме цією обставиною пояснюється підвищений останнім часом інтерес ЦНДІ ОВТ ЗСУ до вивчення основних закономірностей і функціональних особливостей життєдіяльності ОПК.

І хоча в цьому напрямі інститутом запланований істотний об’єм дослідницької роботи, який ще належить здійснити, перші отримані результати дозволяють сформувати певну позицію.

Три головні помилки, що зумовили негативний результат усіх спроб реформування вітчизняного оборонно-промислового комплексу за роки незалежності України:

українські оборонні підприємства, як колишня складова частина Військово-промислового комплексу СРСР, незважаючи на істотну зміну номенклатури продукції, що випускається, пов’язану з відмовою від стратегічних видів озброєння, нібито продовжують мати значний науково-технічний і виробничий потенціал, який без особливих зусиль і витрат може бути реалізований в інших областях оборонно-промислової діяльності;

дослідницький і виробничий цикли в оборонно-промисловій сфері за своєю природою і організації нібито аналогічні дослідницькому і виробничому циклам у будь-якій іншій сфері наукової діяльності або галузі промисловості і нічим від них не відрізняються, отже, оборонна промисловість в ринкових умовах може будуватися за тими же принципами і управлятися тими ж методами, що і будь-яка інша галузь промисловості;

кожне оборонне підприємство нібито здатне самостійно розв’язати проблему адаптації до ринкових умов господарювання без ринкової модернізації усієї оборонної промисловості.

На практиці ці помилкові уявлення породили дві крайнощі в справі реформування ОПК України:

або відверте копіювання Військово-промислового комплексу колишнього Союзу;

або гіпертрофоване перебільшення регуляторних можливостей ринкової економіки в оборонно-промисловій сфері.

Про науково-технічний і виробничий потенціал.

Банальна теза «Учора робили великі ракети, а сьогодні робитимемо маленькі», на жаль, не завжди знаходить підтвердження в реальному житті. Освоєння нової номенклатури продукції вимагає серйозних капіталовкладень, які зуміли знайти далеко не усі підприємства. В результаті, багато хто з них просто припинив існування, своїм відходом з ринку закривши цілі напрями оборонної тематики. При цьому особливо постраждали наукомісткі галузі (ракетобудування, літакобудування, суднобудування, радіоелектроніка).

Можна стверджувати, що істотний науково-технічний і виробничий потенціал, який мала українська «оборонка» на початку 90-х років, належним чином так і не був реалізований.

Про загальні закономірності і специфічні особливості оборонно-промислової діяльності.

Поглиблений техніко-економічний аналіз господарської діяльності оборонних підприємств, ретельне вивчення організації дослідницького і виробничого процесів в оборонно-промисловій сфері призводить до важливого висновку про наявність у неї відмітних функціональних особливостей, які є невід’ємною частиною образу життєдіяльності оборонно-промислового комплексу, його культури господарювання на усіх ієрархічних рівнях.

 

До таких особливостей слід віднести:

а)                 технологічні особливості:

інноваційний характер розробки нових зразків озброєння і військової техніки;

застосування унікальних наукомістких видів технології і матеріалів, невідомих в цивільній промисловості;

широке використання вузькоспеціалізованого (агрегатного) устаткування;

наявність вузькоспеціалізованого і висококваліфікованого науково-виробничого персоналу;

висока доля ручної, але високоскладної праці;

переважання одиничного або дрібносерійного виробництва;

тривала стадія і висока вартість підготовки виробництва;

висока питома вага в трудомісткості виготовлення продукції випробувань, перевірочних і контрольних операцій тощо;

б)                 управлінські особливості:

висока питома вага управлінського персоналу в структурі трудових ресурсів;

підвищена міра ризиків, властива інноваційній діяльності, небезпека її змішення з іншими видами діяльності і перенесення на них цих ризиків;

посилені системи контролю якості продукції;

специфічні методи збуту продукції усередині країни і за її межами;

унікальний характер управління маркетингом тощо;

в)                  фінансово-економічні особливості:

великі розміри первинних інвестицій, необхідних для початку діяльності в оборонно-промисловій сфері;

подовження термінів окупності інвестицій в порівнянні з більшістю цивільних галузей промисловості, які, в основному, орієнтовані на задоволення еластичних потреб ринку, тобто на  проекти, що швидко окупаються;

значна доля доданої вартості, що створюється не за допомогою виробничих чинників, а за рахунок інтелекту (інноваційній діяльності);

велика питома вага постійних витрат в загальній собівартості продукції, що випускається;

повсюдна практика поетапних платежів при виконанні замовлення;

нетрадиційні форми кредитування, які є наслідком специфічного співвідношення вартості виконуваного замовлення і величиною активів підприємства-виконавця з точки зору застосування заставного права;

специфічні методи оподаткування, визначувані тривалістю дослідницького і виробничого циклу;

значна різниця між внутрішніми і експортними цінами на один і той же виріб;

особливі резерви фінансових коштів, необхідні для участі в конкурентних торгах, залучення посередників на зовнішньому ринку тощо.

 

У ринкових умовах ці особливості виконують роль своєрідного буфера в міжгалузевому переливанні капіталу, підвищуючи інерційність інвестиційних фінансових потоків за рахунок високих бар’єрів, що встановлюються для підприємств при вході на ринок озброєнь, і тим самим формують відповідні закономірності функціонування і розвитку оборонно-промислового комплексу.

Таким чином, відмінність ОПК від інших галузей якраз і полягає в тому, що навіть у рамках одного виробничого циклу усі ці особливості проявляються одночасно і комплексно. Це наділяє оборонну промисловість цілим рядом специфічних якостей, що дозволяє розглядати її в ролі найважливішого і відносно самостійного суб’єкта в макроекономічній системі держави, який вимагає застосування тільки йому властивих організаційних форм і методів управління.

Однією з визначальних особливостей ОПК є наступна важлива обставина: переважаюча частина доданої вартості, що виробляється ним, створюється не за рахунок виробничих чинників, а за рахунок інтелекту. Саме інновації і пов’язана з ними діяльність сталі головною рушійною силою і джерелом високих темпів розвитку ОПК. 

В той же час відмінною рисою інноваційної діяльності є підвищені риски. Для мінімізації цих ризиків в умовах ресурсної і тимчасової обмеженості застосовується програмно-цільове планування. Зневага цим принципом у вигляді «змішування» поточної господарської і інноваційної діяльності під керівництвом одного суб’єкта управління рівносильне перенесенню ризиків другої з них на першу, що з великою мірою вірогідності загрожує втратою рівноважного стану усією виробничою системою.

Таким чином, в оборонно-промисловій сфері максимальний науково-технічний і економічний ефект досягається у тому випадку, коли кожен об’єкт управління знаходиться під одночасною дією:

органу галузевого управління, що здійснює поточне керівництво господарською діяльністю підприємства і чинить безпосередній вплив на формування його економічної, фінансової, технічної, енергетичної, податкової, соціальної, кадрової політики та ін.;

органів управління конкретними проектами, в реалізації яких бере участь цей суб’єкт господарювання, в частини здійснення науково-дослідних, дослідно-конструкторських, дослідно-технологічних робіт, підготовки виробництва конкретних виробів, їх серійного випуску в заданій кількості і в заданий період часу, недопущення можливих фінансових розривів шляхом своєчасного кредитування тощо.

Еволюція оборонної промисловості за роки незалежності України наочно демонструє, що в ході нескінченних експериментів характерні для оборонно-промислового комплексу форми організації і методи управління поступово «розмивалися» і нівелювалися під загальнопромислові. Це завдало непоправну шкоду його життєздатності.

Навіть остання реформаторська новація, створення Державного концерну «Укроборонпром», залишає за собою масу питань, відповіді на які не знайдені до цього дня.

 

Про переоцінку здатності оборонних підприємств щодо самостійного входу в ринок.

З принципово новими проблемами зіткнулася оборонна промисловість і на рівні основної ланки господарювання – конкретних підприємств.

В умовах планової економіки головним методом управління внутрішньою життєдіяльністю підприємств була система оперативно-календарного планування, яка має на увазі:

прейскурантні ціни на сировину, матеріали, комплектуючі вироби, необхідні для виготовлення товарної продукції;

наповненість нормативу оборотних коштів;

безперервний характер виробництва.

З переходом на ринкові принципи роботи підприємства уперше зіткнулися з динамічною зміною цін на використовувані ресурси, дефіцитом оборотних коштів, дискретністю виробничого процесу.

Очевидно, що в таких умовах система оперативно-календарного планування почала давати збої, або взагалі не спрацьовувала. Проте за роки незалежності України на підприємствах оборонної промисловості практично нічого не змінилося з точки зору приведення внутрішньозаводських схем управління до сучасних вимог. Переважна більшість з них продовжують використовувати оперативно-календарне планування, не усвідомлюючи те, що в ринкових умовах воно перестає виконувати регулюючі функції і зводить усе управління до ліквідації наслідків виникнення чергового дефіциту на той або інший ресурс  і, як правило, з великим запізненням.

Завдання впровадження системи внутрішньозаводського бюджетування взагалі не поставлене на порядок денний, що не дозволяє застосувати в роботі підприємств широко поширені у світі методи удосконалення виробничого процесу:

інструментарій lean manufacturing («бережливе виробництво»);

технології безперервних операційних покращень на основі принципів В. Шухарта і В. Демінга (цикли PDCA і PDSA) та інші.

Ці і багато інших істотних недоліків стали наслідком згубності законодавчо закріпленої тези про невтручання органів управління в господарську діяльність підприємств, автори якого закладали в його сенс гарантію розвитку вільної конкуренції і  безповоротності переходу від планових принципів господарювання до ринкових. Мабуть, за наявності ефективних органів державного керівництва ОПК і стійкої нормативно-правової бази такі очікування представлялися би виправданими. Проте на практиці в умовах, коли державне управління оборонними підприємствами звелося виключно до майнових відносин і кадрових призначень (трохи пізніше до них додалося фінансове планування), був отриманий зворотний ефект.

В результаті, в той час, коли на макрорівні вже всюди панують ринкові економічні механізми, внутрішньозаводська життєдіяльність оборонних підприємств будується на застарілих методах з арсеналу планової економіки.

Можна і далі продовжувати перелік протиріч, які на нинішньому етапі мають місце у вітчизняній оборонній промисловості. Але в якості загального висновку слід об’єктивно визнати, що завдання формування оборонно-промислового комплексу, як системного утворення, за роки незалежності України до кінця не вирішені, а наслідки розпаду Військово-промислового комплексу колишнього Союзу остаточно не подолані. Тобто, наш ОПК є комплексом тільки за назвою, але не по суті.

З метою формування оновленого вигляду вітчизняного оборонно-промислового комплексу Центральний науково-дослідний інститут озброєння і військової техніки Збройних Сил України готовий запропонувати наступну концепцію.

Перше.

Існуюча практика формування основних аспектів військово-технічної і оборонно-промислової політики (в першу чергу, визначення номенклатури засобів ведення озброєної боротьби) виключно в надрах виконавчої гілки влади є глибоко помилковою.

Події останнього часу доводять, що такого роду проблеми все-таки відносяться до компетенції Президента України, як гаранта суверенітету і територіальної цілісності країни.

Подібна постановка питання вимагатиме абсолютно інших акцентів в здійсненні військово-технічної і оборонно-промислової політики, формуванні і виконанні державного оборонного замовлення, організації військово-технічної співпраці і експортно-імпортної діяльності. Мова йдеться про внесення істотних змін до існуючої ідеології побудови системи безпеки держави в цілому і її сектору оборони і безпеки зокрема. Це створює необхідність:

внесення нових законодавчих ініціатив від гаранта Конституції і лояльного відношення до них з боку законодавчої гілки влади;

формулювання Президентом України конкретних завдань з технічного переозброєння української армії з урахуванням тимчасових і ресурсних обмежень;

найрішучіших дій Кабінету Міністрів України з реалізації вказаних завдань.

Друге.

Наступним логічним кроком повинні стати структурні перетворення вітчизняного оборонно-промислового комплексу.

Аналіз основних принципів функціонування оборонної промисловості в провідних світових державах підказує, що реалізувати існуючі системні особливості і закономірності діяльності ОПК в адміністративній системі координат, в той час, коли в суспільстві панують ринкові економічні взаємини, не вдасться. Таких спроб за роки незалежності України робилося вже досить. Вони ні на йоту не наблизили нас до вирішення проблеми, а лише звели самий зміст керівництва оборонною промисловістю до рівня управління загальногромадянськими галузями.

Єдина можливість врегулювання цих протиріч бачиться в переході до управлінських принципів, побудованих на акціонерних залежностях.

При цьому абсолютно очевидно, що такий підхід спричинить:

істотні зміни механізмів управління державною власністю;                                                                                

значний перерозподіл управлінських функцій між складовими елементами оборонно-промислового комплексу;

відкриття широких можливостей агрегатування підприємств в інтегральні науково-виробничі структури різного типу, у тому числі за участю банківського капіталу.

Третє.

Завершальним етапом реформування вітчизняного оборонно-промислового комплексу повинна стати трансформація самих оборонних підприємств в частині переходу на сучасні принципи організації господарської діяльності, з яких, в першу чергу, слід зазначити:

всіляке посилення її інноваційної складової;

приведення в оптимальний стан експериментальної і виробничої бази оборонних підприємств, інших аспектів їх діяльності (реструктуризація і реорганізація);

впровадження прогресивних методів організації дослідницького і виробничого процесу на основі корпоратизації оборонних підприємств і переходу до системи господарювання, що заснована на акціонернійформі власності.

При цьому необхідно враховувати, що своєрідність нинішнього моменту у вітчизняному оборонно-промисловому комплексі полягає:

з одного боку, в необхідності скрупульозного збереження потенціалу, що залишився, і конструктивних традицій, що мають місце в оборонно-промисловій сфері;

з іншого боку, в корінній ломці психології керівників, управлінців, фахівців, робочих кадрів, викликаною революційним характером запропонованих перетворень.

Поки це тільки концептуальні основи реформування оборонно-промислового комплексу України.

Проте, у міру завершення намічених досліджень, що станеться в самому недалекому майбутньому, Центральний науково-дослідний інститут озброєння і військової техніки Збройних Сил України представить на суд наукової громадськості свої пропозиції, доведені вже до рівня науково-методичного апарату.

Друге питання порядку денного.

Питання вимагає наступних уточнень:

а)                про яке співробітництво йде мова – міждержавне військово-технічне на основі міжурядових угод або між підприємствами на основі укладених контрактів;

б)                що розуміється під компаніями НАТО і ЄС – підприємства з країн-членів НАТО і ЄС або щось інше.

Перелік нормативно-правових актів та документів, що необхідні для ефективної взаємодії вітчизняних оборонних підприємств з партнерами із країн НАТО і ЄС:

1)                Закони України:

«Про оборонну промисловість (оборонно-промисловий комплекс) України»;

«Про виробництво (імпортування) озброєння та військової техніки»;

«Про військово-технічне співробітництво України з іноземними державами»;

«Про режим інвестування в оборонно-промислову сферу України»;

2)                державні стандарти:

а)                система державних стандартів з розробки та постановки на виробництво вітчизняного озброєння та військової техніки (ССРПВ ОВТ);

б)                система державних стандартів з постановки на озброєння військової техніки:

що імпортується із-за меж України;

що розробляється та виготовляється спільно з іноземними партнерами;

що виготовляється за ліцензіями, які закуплені за межами України;

що надходить у режимах лізингу, оренди, безоплатної військової допомоги;

в)                система державних стандартів з забезпечення життєвого циклу озброєння та військової техніки:

що розробляється та виготовлюється вітчизняною оборонною промисловістю;

що імпортується із-за меж України;

що розробляється та виготовляється спільно з іноземними партнерами;

що виготовляється за ліцензіями, які закуплені за межами України;

що надходить у режимах лізингу, оренди, безоплатної військової допомоги.

г)                 державні стандарти, що забезпечують спрямованість вітчизняної системи військової стандартизації до стандартів НАТО (стандарти з управління).

Але найголовнішою проблемою в організації військово-технічного співробітництва з іноземними державами є відсутність єдиного центрального органу виконавчої влади, відповідального за цю ділянку роботи. Давно назріла потреба в створенні такого органу.

Третє питання порядку денного.

Питання носить не лише технічний, але і воєнно-політичний характер, бо відповідь на нього лежить в площині вирішення двох відомих протиріч:

між військовою необхідністю і оборонною достатністю;

між оборонною достатністю і ресурсними можливостями.

Безумовно, можна довго перераховувати серйозні досягнення вітчизняних учених і конструкторів у сфері озброєння. Проте, така оцінка не буде до кінця об’єктивної, бо процедура формування оборонно-промислової політики, існуюча в країні, далека від ідеалу і істотно викривляє істинній стан оборонної промисловості. Необхідно змінювати систему.

Тому у світлі останніх подій принципово важливо:

а)                у найкоротші терміни внести актуальні зміни в наступні стратегічні і концептуальні документи (або розробити нові редакції цих документів):

Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року №964-IV;

Стратегія національної безпеки України, що затверджена Указом Президента України від 12 лютого 2007 року №105/2007;

Воєнна доктрина України, що затверджена Указом Президента України від 15 червня 2004 року №648/2004;

б)                відповідним чином трансформувати Систему національної безпеки держави, її сектор оборони і безпеки;

в)                переглянути основні положення військово-технічної політики.

Тільки після цього можна говорити про якісь нові аспекти оборонно-промислової політики. У одному немає сумнівів – ці нові аспекти обов’язково повинні з’явитися.

Позиція Центрального науково-дослідного інституту озброєння і військової техніки Збройних Сил України з зазначених питань полягає у наступному:

а)                формування військово-технічної та оборонно-промислової політики необхідно передати від виконавчої гілки влади до компетенції Президента України;

б)                вже на етапі формування військово-технічної політики у відповідності з ресурсними та часовими обмеженнями закладати такі варіанти забезпечення Збройних Сил України технічними засобами озброєної боротьби:

власна розробка і виробництво озброєння та військової техніки силами вітчизняної оборонної промисловості;

розробка і виробництво озброєння та військової техніки  спільно з іноземними партнерами;

виробництво озброєння та військової техніки силами вітчизняної оборонної промисловості за ліцензіями, що підлягають закупівлі за кордоном;

імпортування озброєння та військової техніки, якщо їх розробка та виробництво в Україні є недоцільне або неможливе.

При такому підході забезпечується максимальна достовірність та об’єктивність оборонно-промислової політики, що буде розробляться і реалізовуватися.

Четверте питання порядку денного.

Питання вимагає наступних уточнень:

а)                про яке співробітництво йде мова – міждержавне військово-технічне на основі міжурядових угод або між підприємствами на основі укладених контрактів;

б)                що розуміється під компаніями НАТО і ЄС – підприємства з країн-членів НАТО і ЄС або щось інше.

Доцільність і необхідність розширення міждержавного військово-технічного співробітництва з країнами-членами НАТО і ЄС, активізація взаємин між конкретними підприємствами не викликає ніяких сумнівів і всяка така можливість повинна максимально використовуватися. При цьому повинна застосовуватися гранично ініціативна і наступальна тактика.

Однак необхідно пам’ятати, що досвід попередніх переговорів свідчить про те, що не завжди інтереси України і її зарубіжних партнерів співпадають.

Ігор ЧЕПКОВ,

начальник Центрального науково-дослідного інституту

озброєння і військової техніки Збройних Сил України