Днями виповнилося три роки від початку війни на сході України, яка й досі лежить важким тягарем на плечах українського народу. Цю ношу дещо полегшила підтримка Заходу – санкції стали холодним душем для Кремля і, безумовно, сприяли запобіганню більш масштабній інтервенції. Завдяки західній фінансовій допомозі українському уряду вдалося стабілізувати ситуацію в економіці, а військово-технічна підтримка надала необхідного поштовху для реформування сектору безпеки.
В той же час у вітчизняному інформаційному просторі активно циркулюють дискусії довкола питання відповідності допомоги Заходу масштабу викликів, з якими зіштовхнулась Українська Держава.
Справді, ЄС і США сконцентрувалися на фіксації позицій у тих регіонах, де утвердили свою стратегічну перевагу ще за часів холодної війни і «розрядки» у відносинах із Москвою, тож не поспішають виводити Україну на рівень повноправного партнерства.
Але у даному випадку не слід перекладати відповідальність за власні прорахунки на третю сторону. До російської інтервенції Київ фактично перетворив свій зовнішньополітичний курс на предмет торгу з Брюсселем та Москвою. Тому не дивно, що в скрутній ситуації Україна опинилася в положенні «чужої серед своїх» – без реальних гарантій з боку міжнародної спільноти та можливості навіть в середньостроковій перспективі стати інтегральною частиною євроатлантичного простору безпеки.
Відтак, нещодавнє «Звернення Верховної Ради України до Конгресу США щодо безпекових гарантій» виглядає спробою заскочити в останній вагон поїзда, на який ми спізнились щонайменше десятиліття тому. Так з-поміж іншого в документі йдеться, що «надання Україні статусу основного союзника Сполучених Штатів Америки поза НАТО та укладення двосторонньої оборонної угоди між Україною та Сполученими Штатами Америки матиме надзвичайно вагоме значення для припинення російської агресії проти України, стримування агресора та запобігання розпалюванню великої війни в Європі». Таке твердження вітчизняних парламентаріїв виглядає щонайменше наївно, зважаючи на те, що: 1) статус Основного союзника поза НАТО за своїм визначенням є форматом стратегічних відносин у сфері оборонно-промислового та контр-терористичного співробітництва і не надає жодних гарантій безпеки з боку США; 2) двостороння оборонна угода з Україною не відповідає національним інтересам Штатів, до того ж подібні альянси, які свого часу Вашингтон уклав зі своїми союзниками в Східній та Південно-Східній Азії сьогодні в американських політичних колах вважаються рудиментами біполярного світу. Тож не дивно, що звернення Верховної Ради було проігноровано на Капітолійському пагорбі.
За таких умов офіційний Київ продовжує формувати свій зовнішньополітичний дискурс у різних парадигмах, які часто вказують на діаметрально протилежні методи протидії Кремлю. З одного боку українські високопосадовці та лідери громадської думки раз-по-раз апелюють до необхідності забезпечити повну спроможність захищатись від Росії власними силами, незалежно від міжнародної кон’юнктури і завтрашнього рівня готовності європейців та американців стримувати Росію. З іншого боку, українська влада на політико-дипломатичній арені регулярно звертається до наших партнерів з пропозиціями, які, на думку Києва, мають глибше втягнути Захід у переговорний процес і підвищити міру його відповідальності за збереження українського суверенітету.
Ініціативи на кшталт введення миротворців на Донбас, поставки летального озброєння чи визнання так званих ЛНР-ДНР терористичними організаціями загалом не позбавлені раціональності, а на папері навіть можуть виглядати панацеєю. Однак на практиці подібні пропозиції розбиваються на друзки через об’єктивну реальність – активну протидію російської сторони, небажання західних країн ставити під загрозу життя і здоров’я своїх військовослужбовців та провокувати гонку озброєнь з Москвою, вимоги учасників нормандського формату залишатися в рамках Мінського процесу, неузгодженість інтересів місцевих стейкхолдерів тощо.
Мало чим можуть допомогти Україні й апеляції до європейських цінностей. Ця «валюта» суттєво девальвувала в умовах сучасної епохи постправди та диктату глобального ринку. До того ж подібні заклики звучать доволі непереконливо з вуст урядовців країни, яка продовжує лідирувати в антирейтингах корумпованості серед держав Європи.
Перспективи військово-технічної допомоги США Україні
Тим не менше, з часу російської агресії було сформовано доволі ефективний механізм реформування та модернізації сектору безпеки України на основі воєнно-технічної та фінансової допомоги країн НАТО.
З 2014 року 18 держав світу надали ЗСУ матеріально-технічну та гуманітарну допомогу, сумарна вартість якої за різними оцінками на сьогоднішній день складає $170-190 млн. Найбільш масштабну підтримку надали США, передавши різного майна на суму понад $120 млн. Всього ж на потреби гарантування безпеки нашої держави з початку війни на Донбасі, Вашингтон виділив понад $600 млн.
Наразі Америка реалізує три програми посилення обороноздатності України:
– Ініціативу з забезпечення європейської безпеки (ERI), в рамках якої основна увага приділяється створенню нового покоління українських сил спеціальних операцій;
– Ініціативу з надання Україні допомоги у сфері безпеки (USAI), що передбачає надання ЗСУ допомоги, зокрема: інструкторів, обладнання, нелетальної зброї, логістичну підтримку, матеріальне забезпечення тощо.
– Глобальний резервний фонд безпеки (Україна) (GSCF-U) – мета якого полягає у підготовці піхоти і реформуванні української поліції та Національної гвардії.
Варто відзначити, що дія перших двох програм розрахована до 2020 і 2021 років відповідно, а от фінансування поточних програм в рамках Глобального резервного фонду безпеки заплановане лише до вересня 2017-го.
У цьому контексті викликають занепокоєння плани нової адміністрації США скоротити міжнародні видатки, в тому числі й у військовій сфері. Так у представленому президентом США проекті бюджету на 2018 рік, передбачається скорочення витрат на діяльність Державного департаменту та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) на 28,5 % ($10,1 млрд).
За повідомленнями американської преси в Білому домі розмірковують над тим, як замінити практику прямого фінансування іноземних урядів програмами кредитування їх оборонних потреб. Конкретизовану пропозицію Білий дім розраховує представити на розсуд Конгресу в травні.
В першу чергу можливі скорочення зачеплять найбільших реципієнтів закордонної військової допомоги США – Єгипет, Пакистан, Ліван та Йорданію. Відзначається, що у Білого дому накопичились питання стосовно ефективності використання американських коштів на боротьбу з тероризмом урядами цих країн. Відкритим залишається також питання і щодо фінансової допомоги Афганістану та Іраку, хоч актуальна для цих країн загроза з боку ІДІЛ та інших терористичних організацій може відтермінувати відповідні скорочення.
В цій ситуації спокійно себе почуває лише Ізраїль. Дональд Трамп не збирається переглядати умови домовленостей свого попередника Барака Обами з ізраїльським прем’єром Біньяміном Нетаньяху, згідно з якими до 2029 року Тель-Авів отримає від Сполучених Штатів пакет військової допомоги у розмірі 38 мільярдів доларів. Однак не варто дивуватися альтруїзму американських президентів чи списувати все на ізраїльське лобі – левову частку виділеної суми Ізраїль, в кінцевому рахунку, витратить на оборонні проекти, які реалізовуватимуть підрядники США.
Що ж до нашої країни, то багатьох в Україні насторожило те, що в проекті оборонного бюджету США на поточний рік пропонується надати $150 млн. на підтримку української армії заміть анонсованих за адміністрації демократів $ 350 млн.
Втім це ще не означає, що на Україну також очікують скорочення фінансування вітчизняного сектору безпеки. Так, за словами посла України в США Валерія Чалого решта від загальної суми в $350 млн. буде надана після 1 жовтня 2017 року, коли завершиться поточний бюджетний рік.
Враховуючи ж загальні тенденції щодо програм фінансової підтримки Сполученими Штатами іноземних урядів у військовій сфері, Києву варто врахувати ряд факторів, які можуть переконати Вашингтон зберегти нинішній рівень підтримки. В першу чергу, йдеться про реформування вітчизняного оборонно-промислового комплексу відповідно до стандартів країн НАТО та подолання корупції у секторі безпеки.
Міжфракційна боротьба в Білому домі та український інтерес
До того як зарясніти повідомленнями про ракетний удар по авіабазі в Сирії, заголовки американської преси нагадували зведення з фронтів підкилимних «війн» в Білому домі. Так, чималий резонанс спричинило виведення головного стратега Білого дому Стівена Беннона, відомого своїми крайніми правими поглядами, зі складу Ради національної безпеки США. Варто зазначити, що деякі коментатори назвали цю перестановку «плановою» (поширеним є твердження, що головною функцією Беннона в американському Радбезі було створення противаги раднику Трампа з нацбезпеки Майклу Флінну, який ще в лютому подав у відставку у зв’язку зі звинуваченнями у зв’язках із Москвою). Однак більшість місцевих аналітиків сходяться у думці, що Беннон і його протеже Керівник апарату співробітників Білого дому Райнс Прібес, потрапили в немилість до 45 президента США через очевидний провал їхніх ініціатив – міграційного указу і спроби відмінити реформу системи охорони здоров’я Obamacare.
З огляду на перспективи підтримки Вашингтоном України, втрата Бенноном довіри Президента США є позитивним фактором, адже це посилює позиції «фракції яструбів» до якої відносять міністра оборони США Джеймса Меттіса та радника президента США з національної безпеки Герберта МакМастера. Свідченням зміцнення позицій останнього є відставка його заступниці Кетрін МакФарленд, яка дісталась МакМастеру «у спадок» від Майкла Фліна. Для України ж консолідація навколо Овального кабінету сил, які скептично налаштовані до проявів ревізіонізму у відносинах з Кремлем, є, безумовно, позитивним фактором. З іншого боку, втрата впливу прихильниками ізоляціонізму, погляди яких в найближчому оточенні Трампа репрезентує Беннон, означає те, що в зовнішній політиці новий хазяїн Білого дому діятиме у фарватері своїх попередників.
Тестом, який засвідчить те чи зможе Україна вигідно для себе конвертувати зовнішню політику адміністрації Трампа, є законопроект на підтримку України (STAND for Ukraine Act 2017), який до кінця минулого року не встиг пройти процедури затвердження в Сенаті США і був повторно внесений на розгляд Палати представників 2 лютого. Документ фактично унеможливлює зняття з Росії санкцій до того часу, коли «Президент запевнить Конгрес, що суверенітет України в Криму був відновлений», а також вводить обмеження на надання Росії країнами-членами НАТО товарів і послуг військового призначення, що містять американські технології або компоненти. На Держдеп у свою чергу покладається обов’язок розробити та впровадити стратегію реагування на російську дезінформацію і пропаганду в сусідніх з РФ країнах.
Наразі даний законопроект залишається на стадії узгодження, однак у випадку ескалації на сході України чи сепаратних домовленостей Трампа з Путіним, ймовірно, буде прийнятий без зайвих зволікань.
Пріоритетні напрямки для американської підтримки України
З огляду на такий порядок денний в американській політиці, українська влада повинна зрозуміти, що час для розповідей про «останню барикаду Європи» минув. Незважаючи на непростий транзит влади і «управлінський гармидер», що його супроводжує, до нової адміністрації США прийшли люди з прагматичним баченням розвитку подій навколо України.
Відтак, для того щоб направити в правильне русло допомогу Сполучених Штатів, Київ повинен сфокусувати увагу Вашингтона на ключових напрямках підтримки України, таких як: тренування (наразі бл. 350 американських інструкторів тренують 5 батальйонів українських Збройних сил і один батальйон сил спеціальних операцій), забезпечення устаткуванням (контрартилерійські і контрмінометні радари, безпечні засоби зв’язку, тактичні безпілотні літальні апарати, медичне обладнання тощо), допомога радників (проведення реформи ЗСУ, МОУ, ДПСУ та Нацполіції, посилення цивільного контролю, боротьба з корупцією). За оцінками військових експертів, для ефективного стримування російської агресії на Донбасі, Україна в першу чергу потребує контрбатарейні радари, оперативні розвідувальні системи з великим радіусом дії, засоби радіоелектронної боротьби, а також новітні системи закритого зв’язку. Інші ключові аспекти воєнної підтримки США мають включати посилення спроможностей Військово-морського флоту України. Враховуючи наявну кон’юнктуру, Київ повинен надалі переконувати Вашингтон у тому, що підтримка Української Армії у повній мірі відповідає національним інтересам США.
Політико-дипломатичий вимір американської допомоги доцільно спрямувати на відстоювання ключової для Києва формули «спочатку безпека, потім вибори на Донбасі», збереження санкцій проти Росії та підтримку незалежних антикорупційних органів в Україні.
В той же час, Київ повинен подбати про пакет пропозицій щодо інвестицій американських компаній в такі галузі української економіки як атомна енергетика, сфера нафто- та газовидобування, банківсько-фінансовий сектор, венчурний капітал, ІТ-сфера та креативна економіка.
Володимир Солов‘ян, керівник зовнішньополітичних проектів ЦДАКР
