Деолігархізація «Ахметов-сase». Тактичний чи стратегічний компроміс?

У постмайданній Україні в олігархічному середовищі мали місце певні рокіровки. Майже повністю свої впливи втратила т.зв. «сім’я», представники якої втекли до Росії. Дещо зменшилась політична сила таких грандів, як Рінат Ахметов та Дмитро Фірташ. Довго тривало протистояння влади та Ігоря Коломойського, яке добряче потріпало нерви останньому, але не закінчилось його капітуляцією. Всі олігархи відчули наслідки кризових явищ в економіці та агресії з боку РФ. Водночас не відбулося фактично жодних системних змін, пов’язаних з функціонуванням великого бізнесу в Україні. Звичайно, рівень «патологій» порівняно з періодом Віктора Януковича значно нижчий. Проте, олігархи все ще залишаються досить сильними, щоб ефективно блокувати зміни в країні, якщо вони безпосередньо б’ють по їхніх інтересах.

Важливо розуміти, що принаймні п’ять об’єктивних факторів є фундаментом олігархічних реалій в Україні:

Відсутність значного прогресу в реалізації ключових реформ: протидії корупції та модернізації державного управління
Слабкість правоохоронних органів та судової системи
Монопольна позиція олігархів в окремих стратегічних секторах економіки, зокрема, енергетиці
Вибірковість та хаотичність офіційного Києва в імплементації реформ
Деформація медіа-ринку та суттєві впливи на ньому олігархату.

Також ситуативно увагу від проблеми олігархів відвертала війна з РФ. Навіть, якби керманичі країни горіли бажанням провести деолігархізацію, у перший рік-два після Майдану і початку активної фази гібридної агресії, це створювало б величезні ризики для стабільності держави, оскільки олігархи могли б задіяти свої чималі впливи. А в корумпованому та нереформованому середовищі деструктивні дії могли би бути досить небезпечними. Всі ці елементи у комплексі (до них можна додати і контроль олігархами окремих груп депутатів у ВРУ) можна вважати такими, які частково виправдовують пасивність влади у перші післяреволюційні роки. Але, підкреслимо, лише частково. Більше того, подальше зволікання з початком деолігархізації, навпаки, створює цій стабільності більше ризиків.

Це є особливо актуальним на ринку електроенергії (ЕЕ), який очікують серйозні перетворення у зв’язку з прийнятим Закону України Про ринок ЕЕ. Головним актором на цьому полі є Рінат Ахметов. Його концерн ДТЕК є монополістом в тепловій генерації, контролює ключові шахти та кілька обленерго. Для поточної позиції Ахметова одним з визначальних факторів є тактичний компроміс з Банковою. Судячи з повідомлень ЗМІ, весною 2016 року Петро Порошенко і найбагатший українець досягли порозуміння щодо взаємного симбіозу шляхом визначення «недоторканих зон діяльності». Розвиток подій підтверджує цю гіпотезу. Деструктивний вплив Ахметова на українські реалії видно на кількох прикладах.

Операція «антрацит»

Про проблеми з постачанням вугілля антрацитових марок після окупації частини Донбасу написано вже дуже багато. Особливо після того, як припинено обіг товарів з ОРДЛО. Водночас, недостатньо закріпленими в свідомості громадян є пов’язані із цим питанням очевидні факти, які мають бути основними під час аналізу цієї тематики.

По-перше, проблема дефіцитів вугілля, яка всерйоз вдарила по Україні внаслідок окупації ОРДЛО, є штучною.

По-друге, перспективи відновлення повного контролю Києва над цією територією навіть у середньостроковій перспективі є, м’яко кажучи, примарними.

По-третє, Росія використовуватиме цей важіль впливу на Україну системно або ситуативно – завжди, коли вважатиме за потрібне.

Все це означає, що з точки зору національних інтересів України курс на відмову від антрациту є в довгій перспективі безпрограшним і виправданим. Причому це стоїть у прямій протилежності з бізнес-інтересами ДТЕК Ахметова, який володіє «антрацитовими» ТЕС в ОРДЛО та мав можливість використання донбаського антрациту.

Протягом 2014–2017 рр. зберігався стан гібридної вразливості України на поставки сировини з ОРДЛО. Якщо у 2014 році вимагати ефективних та швидких дій щодо заміни антрациту було неможливо, то у 2015–2016 рр. Київ був уже зобов’язаний, як мінімум, розпочати активну фазу його заміни. Проте, цього не сталося. Відкритим залишається питання – чи влада взагалі всерйоз піднімала цю тему перед власником ДТЕК. Важливіше, що подальший розвиток подій у повній красі продемонстрував принципи роботи найбагатшого українця.

Мова про т.зв. блокаду ОРДЛО, яка примусила робити вже не лише імітаційні, а й реальні кроки в напрямку унезалежнення від антрациту. Іншими словами, виключно тверда і непоступлива позиція може змусити імперію Ріната Ахметова брати до уваги національні інтереси України. Якщо до призупинення товарообігу з ОРДЛО ДТЕК всім і вся заявляв про технічну неможливість переобладнання ТЕС на роботу з газовими марками вугілля, то після 15 березня 2017 року – тобто дати офіційного початку т.зв. блокади – виявилося, що два блоки Придніпровської ТЕС будуть готові приймати газове вугілля вже до початку опалювального сезону 2017/18; те саме на Миронівській ТЕС, а на Криворізькій ТЕС ведуться підготовчі роботи до цього. Якщо до 15 березня 2017 року, південноафриканський антрацит був «дорогим» і таким, що «не підходить», то тут за лічені тижні ДТЕК законтрактував 675 тис. т. вугілля з ПАР…

Зрештою, про зміни ставлення компанії можна прочитати в її офіційних повідомленнях, які звучать тепер в унісон з експертними оцінками: ДТЕК визначив для себе українське вугілля марки Г як пріоритетне паливо для виробництва електроенергії. Тому ми розробили програму щодо звільнення від антрацитової залежності. Вона складається з трьох ключових кроків. Крок №1 — переведення блоків з антрациту на газове вугілля. Крок №2 — максимальне забезпечення ТЕС вугіллям українського видобутку […] І крок №3 — модернізація наявних потужностей ТЕС для їх ефективної та безперебійної роботи». Почути таке від ДТЕК перед 15 березня було нереально. А все помінялося тільки тоді, коли компанію було поставлено перед фактом.

Водночас, не потрібно впадати у невиправданий оптимізм. Зараз доцільно говорити, скоріше, про зрушення, а не прорив. Основна частина імпортованого ДТЕК антрациту припадає на Росію, що, м’яко кажучи, не вирішує проблему. Також потрібно пильно слідкувати за прогресом у переведенні блоків ТЕС. Тиск і подальше застосування методу «доконаних фактів» – єдині реальні мотиватори для керівництва ДТЕК.

Роттердам +

Мабуть найбільш яскравим прикладом олігархізованого підходу компаній Ріната Ахметова до бізнесу за постмайданний час є функціонування т.зв. формули Роттердам +. Закладена у 2016 році формула ціни на вугілля офіційно мала сприяти нарощенню імпорту з альтернативних ОРДЛО-вським та російським джерел його постачання. Простіше кажучи, у тариф виробництва електроенергії підприємствами теплової генерації було закладене підвищення цін, яке мало компенсувати витрати на імпорт дорогої сировини з ПАР та інших країн. Проте, вугілля продовжували постачати з ОРДЛО за значно нижчими цінами, але тариф на електроенергію вже ніхто не зменшував. Таким чином, за непідтвердженими підрахунками незалежних експертів, компанія ДТЕК на рівному місці мала отримати додатковий дохід у розмірі 10 млрд. гривень.

Звертає увагу, що відповідне рішення було прийняте НКРЕКП, тобто регулятором, незалежність якого є одним з ключових стрижнів успіху реформи енергетики. Але спосіб, в який регулятор запустив та імплементував функціонування формули показує – чому і як олігархізація деформує українські реформи.

Варто на цю проблему подивитися дещо ширше – знову ж таки з точки зору національних інтересів. Не секрет, що атомна енергетика становить ключове джерело ЕЕ. Але чомусь тарифи на виробництво ЕЕ на АЕС значно нижчі за тариф, пропонований ТЕС, де ДТЕК є монополістом. В липні тариф для АЕС був утричі нижчий за тариф теплової генерації, а з березня по червень – аж уп’ятеро. Експерти про цю проблему говорять вже багато років, але результативних дій влади, як не було, так і нема. Більше того, 29 вересня очікується засідання НКРЕКП, на якому буде оголошено про рішення щодо зміни тарифу на ЕЕ, вироблену на АЕС. Регулятор обиратиме один із двох варіантів – підвищення тарифу з 48 коп. за кВт год. до 48,45 коп. або його зменшення до 40,77 коп. Але кому це цікаво? АЕС знаходяться у державній власності. Потерплять…

Жити по-новому, але з Ахметовим

Також демонстрацією особливих впливів Ахметова на політичному олімпі були нещодавні результати приватизації блокуючих пакетів акцій трьох обленерго та двох генеруючих компаній – Дніпроенерго та Західенерго. Переможцем всіх конкурсів стала компанія найбагатшого українця. Причому ціна, як мінімум, двох об’єктів була явно занижена, а їхній продаж не міг відбутися без відмашки «з гори». Результат прогнозований – замість зменшення монополії у сфері теплової генерації, отримуємо її збільшення. Більше того, розширення володінь ДТЕК на ринку дистрибуції створює потенційні підвалини для порушення імплементації ЗУ Про ринок ЕЕ в частині відокремлення функцій передачі та розподілу електроенергії.

Також наче непомітним для загальної публіки досі залишається підготовча робота до введення т.зв. RAB-тарифів на розподіл. Це зміни до законодавства, які дозволять збільшити прибутки обленерго в обмін на збільшення інвестицій в модернізацію розподільчих мереж. На перший погляд, мотивація дуже слушна. Проте, пропонований варіант є фактично гібридом, який насправді може принести більші доходи власникам обленерго без необхідності інвестування. Звичайно, Ахметов не буде єдиним бенефіціаром цього рішення, але це ще один доказ все ще квітучої олігархізації. І це лише один із епізодів майбутньої імплементації ЗУ Про ЕЕ. Загалом, ознак явного симбіозу Банкової з Ахметовим більш ніж достатньо.

П’ята колона чи особливий олігарх?

Говорячи про олігархізацію на прикладі Ріната Ахметова, неможливо не торкнутися теми, яка не має безпосереднього відношення до грошових потоків. Вона прямим чином стосується національної безпеки. Бурхлива історія діяльності найбагатшого українця, на жаль, не дозволяє виключити, що він є інструментом в руках північного сусіда. Достеменно невідомо скільки в цьому правди, а скільки легенди, але в експертних та журналістських середовищах України часто можна почути версію про особливу прихильність з боку силових структур РФ до Ахметова. Кримінальне минуле, неймовірна здатність не лише вижити, але і вийти переможцем у період розборок з організованою злочинністю у 1990-ті чи відсутність реакції (попри можливості для цього) на початковому етапі російської агресії на Донбасі, – цього достатньо, щоб не відкидати таку версію, однак замало, щоб її підтвердити. Разом з тим, якщо вона правдива, і Ахметов має зв’язки з російськими силовиками, це є величезною загрозою для нацбезпеки.

Нагадаймо, що найбагатший українець зберігає значні впливи в парламенті, контролюючи частину фракції Опоблоку, Народного фронту, а також Радикальної партії Олега Ляшка. На фоні крихкої більшості «його» депутати є істотною цінністю для АП, що створює передумови для непрозорих торгів.

Як мінімум, можна легко вказати на кілька прикладів деструктивних дій компаній Ахметова, які загрожували стабільності України.

По-перше, у минулорічний опалювальний сезон компанія Київенерго двічі масово розсилала помилкові (завищені) платіжки споживачам. Процес цей збігся в часі з річницями Майдану і запланованими мітингами (в листопаді та лютому). Теоретично платіжки могли б мати на меті підігрів суспільних настроїв у столиці на фоні мітингів.

По-друге, «примусові» віялові відключення електроенергії взимку 2014/15 внаслідок дефіциту антрацитових груп вугілля на ТЕС з орбіти ДТЕК, скоріш за все, не були необхідними. Нагадаймо, що тодішня обстановка – запеклі бої на фронті, розпал економічної кризи та відчайдушні спроби легітимізувати владу – створювали реальні передумови для дестабілізації ситуації в країні.

Разом з тим, всі ці події можна дуже легко пояснити специфічним способом ведення бізнесу Ахметовим. Не секрет, що шантаж, діалог з позиції сили та домінування корпоративних інтересів над національними, завжди були присутніми в бізнес-моделі його імперії. Тому причини такої поведінки залишаються невідомими та неоднозначними. Водночас, власне факт таких рухів з боку структур, підконтрольних Ахметову, створює чималі важелі впливу на Україну з боку РФ. І це вже безсумнівна загроза нацбезпеці. Плюс додатковий аргумент на користь необхідності реального початку деолігархізації…

Висновки або хто кого?

Більш ніж три роки правління постмайданної команди не дають підстав говорити про успіхи в деолігархізації, яка була одним з основних постулатів Майдану. Реальний прорив на цьому напрямку можливий у випадку прогресу з вирішенням системних проблем незалежної України, про які мова йде на початку тексту.
Є чіткі ознаки вимушеного (до певної міри) симбіозу між оточенням президента Петра Порошенка і Рінатом Ахметовим. На фоні загальних обставин в державі цей симбіоз навряд чи протримається довго. По суті, залишається питання про те, хто з його учасників першим «кине» ситуативного партнера.
Подальше існування цих неформальних і непрозорих домовленостей створює серйозні ризики для національної безпеки України. Чергові прояви тіньового пакту можуть бути помітними навколо таких питань, як імплементація ЗУ Про ринок ЕЕ, подальша доля формули Роттердам+, реалізація програми реформування вугільного сектору, розвиток відновлювальних джерел енергії.
Ахметов, як й інші топ-олігархи, в будь-якому випадку залишаться частиною українських реалій. Успіх українських реформ залежить від здатності держави диктувати умови функціонування олігархату, а не піддаватися на його шантаж з сумнівними домовленостями як наслідком. Іншими словами, держава має вести діалог з бізнесом з позиції сили. Це довга баталія, в якій важливим буде збереження ініціативи на боці влади.
Затягування з початком реальної деолігархізації провокуватиме РФ до використання українських олігархів у своїх цілях. Важливо розуміти, що деформація реформ (і, як наслідок, їхній провал) є однією з цілей Кремля, які за великим рахунком збігаються з цілями олігархату.