Питання організації ефективного військово-технічного співробітництва (ВТС) підприємств оборонної промисловості України з компаніями країн-членів НАТО не є новим. Почати слід із твердження, що таке військово-технічне співробітництво може мати розвиток виключно як результат прагнення двох сторін. Тобто, політичне забарвлення має існувати виключно як сприятлива атмосфера. Але його буде недостатньо в разі, коли сторони не матимуть перспектив отримати конкретні результати.
Цілком очевидно, що для більшості компаній країн НАТО Україна цікава передусім як ринок продукції, технологій і послуг військового і спеціального призначення. В певній частині випадків – як територія для розміщення нових виробництв, в тому числі, з урахуванням створення та виробництва високотехнологічної оборонної продукції. Цілком ймовірно, що продукція може ви користуватися і в інтересах країн Європи (коли це складові ємних оборонних платформ чи комплексів), і в інтересах України (для ЗСУ), і в інтересах третіх країн. Лише у деяких випадках Україна цікавить західні оборонні компанії як носій технологій, які можна було б використати для подальших спільних розробок, отримання спільного продукту для потреб оборонної сфери.
Що стосується самої України, то, немає сумніву у зацікавленості отримання нових технологій, модернізації виробництв (за рахунок розвитку спільних виробництв чи виробництв за ліценціями) та, ймовірно, у залученні західних оборонних компаній до приватизації частини оборонних об’єктів. Україна, враховуючи технічний стан її Збройних сил, залишається потенційним імпортером технологій, а у окремих випадках – і кінцевої продукції оборонного призначення (а також з урахуванням, що національна оборонна промисловість здатна забезпечити не більше 40% потреб армії).
Водночас, існує низка проблем, які суттєво обмежують потенціал ВТС. З боку західних компаній варто виокремити наступні. По-перше, недостатня довіра Україні у передачі технологій. Нагадаю, мали місце випадки відмови у окремих ракетних технологіях при формуванні схем міжнародної кооперації для будівництва корабля класу корвет для ЗСУ. По-друге, недостатня довіра до українських технологій, що демонструє і штучно розгорнута конкуренція військово-транспортних літаків, і випадки відмови від використання ремонтної інфраструктури України для ремонту чи модернізації техніки країн Заходу радянського виробництва. По-третє, існує високий потенціал проектів для третіх країн – за умов виробництва потужного спільного продукту. Або участі українських підприємств у обладнанні вже існуючих платформ. У першому випадку, наприклад, українські літаки Антонова можуть успішно реалізовуватися на американському та й європейських ринках за умов встановлення на них двигунів та частини авіоники західного виробництва. У другому – використання українських технологій керованих тандемних пострілів, систем захисту від високоточної зброї та інших.
Але ще більше обмежень створює сама Україна. Розглянемо цю площину детальніше, акцентуючи увагу на можливості зміни ситуації на краще.
Отже, що може зробити Україна для збільшення привабливості у сфері оборонно-промислової співпраці національних підприємств ОПК?
У першу чергу слід реалізувати стратегічний задум в межах триєдиного завдання, що передбачає розвиток та рівновагу трьох складових: переозброєння національної армії – розвиток оборонної промисловості та реалізація інтересів держави на світовому ринку озброєнь. Поки головним напрямком української влади залишатиметься експорт озброєнь, розв’язати питання розвитку нових технологій та повноцінного ВТС з країнами Європи вдаватиметься лише на окремих напрямках в окремих, обмежених випадках. Безумовно, загальна ситуація зрозуміла потенційним партнерам, тому вони діятимуть стримано та обережно.
Слід підкреслити неможливість і недоцільність ставити знак рівності між поняттями військово-технічне співробітництво та експорт озброєнь. Останній завжди залишатиметься лише невеличкою частиною ВТС. Отже, коли під час обговорення можливостей із західними оборонними компаніями українська сторона наголошує на можливому успіху у спільному експорті ОВТ третім країнам, це означає штучне обмеження потенціалу.
Ідеологія розвитку оборонно-промислової співпраці з країнами Європи повинна будуватися передусім на розвитку нових технологій та створенні нової продукції. Такі ідеї не можуть реалізовуватися штучно, тобто під потенційні завдання виключно світового ринку озброєнь. З іншого боку, вони будуть активно реалізовуватися в разі висловлення інтересу військових відомств. У такий спосіб цілком можливо говорити про розширення ВТС.
Однак зрозуміло, що такий підхід вимагає наявності ресурсів. У першу чергу, постає старе й болюче питання – державне оборонне замовлення. В разі його низького рівню неможливо казати ані про реалізацію ефективної оборонної реформи, ані про реалізацію потенціалу ВТС з країнами Заходу. Міноборони України має шалений борг перед підприємствами за 2012 рік – понад 350 млн грн. І це є свідченням практичного відношення держави до ЗСУ та оборонної промисловості.
В межах ДК «Укроборонпром» створено дивізіони – за галузевим принципом. В цілому цей крок позитивний, однак досягти суттєвих результатів можна лише шляхом надання більших повноважень таким структурам. На певному етапі – в тому числі, права формування внутрішньої кооперації та зовнішньоторговельної діяльності. Коли йдеться про внутрішню кооперацію, передусім це означає розвиток державно-приватного партнерства. Сьогодні в Україні близько двох десятків приватних підприємств є цілком успішними на світовому ринку озброєнь та беруть участь у виконанні державного оборонного замовлення. Однак їх співпраця передусім зорієнтована на світовий ринок озброєнь, де вони працюють через наявних спецекспортерів. А згаданий борг українського військового відомства торкається і таких підприємств. З іншого боку, як носії ресурсів і зацікавлені гравці, такі підприємства здатні надати важливий імпульс у розвитку технологій. І в тому числі, в разі організації вдалої співпраці з іноземними, в тому числі, західними компаніями.
Отже, йдеться про необхідність для України демонструвати в управлінні стратегічні підходи замість тактичних, спрямованих на вирішення тимчасових завдань. Припинити вибіркові дотації підприємств шляхом списання боргів. Це не є ринковий підхід, і такий підхід лиже камуфлює невдалий менеджмент. Водночас, розпочати роботу у сфері реструктуризації підприємств та формування оновленої зовнішності оборонних підприємств – компактних, маючих у складі модернізовані виробничі потужності для невеликих серій. Враховуючи, що в цілому вартість робочої сили в Україні дешевша, ніж у країнах Європи, можна було б розраховувати на приваблення певних західних оборонних компаній.
Що ж до згаданих дотацій, вони потрібні тим підприємствам, які здатні розробляти та виробляти нову продукцію. При цьому тут цілком можлива плідна співпраця, коли за рахунок дотацій підприємство здатне сформувати і реалізовувати міжнародні проекти. За участю західних оборонних компаній.
Отже, ВТС України із західними оборонними компаніями залишається важливим та перспективним напрямком, спрямованим для розвитку ЗСУ та ОПК. Україні слід для його реалізації вийти за межи суто ідей продажу продукції і послуг військового призначення.
Основними секторами ВТС України з країнами НАТО та ЄС можуть бути нові високотехнологічні розробки, створення нових виробництв.
Серед головних стримуючих факторів залишається низький рівень державного оборонного замовлення. Він не дозволяє розгортати масштабні проекти ВТС із західними оборонними компаніями, брати участь у мультинаціональних проектах.
Також серед можливостей розширення потенціалу варто назвати можливість проведення реструктуризації та акціонування підприємств ОПК. В тому числі, з метою пропозицій інвесторам з країн НАТО та ЄС.
Валентин Бадрак,
директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
