Негативні тенденції в російському нафтогазовому секторі, які тягнуть на дно російську економіку, несуть в собі загрози не тільки для путінського режиму, але й для суміжних з Росією держав, і насамперед – України.
Як повідомляє finanz.ru з посиланням на дані звіту Росстату, за підсумками липня 2020 року, видобуток корисних копалин в Росії скоротився на 15,1%. Спад, який почався в світі весною на тлі першої хвилі карантинних обмежень, з тих пір з кожним місяцем тільки прискорювався: 1,7% в березні, 3,2% в квітні, 13,5% в травні, 14,2% в червні.
Як можна побачити зі статистики, спад у видобутку нафти – на 16,3% – став рекордним з моменту розвалу СРСР.
Газова промисловість, згідно даних Росстату, терпить відповідну катастрофу, однак через інші причини, а саме: відсутність попиту. Так, за підсумками липня видобуток впав на 11,4%, показавши другий найгірший результат за всю історію доступної статистики (сильнішим спад був лише у 2008-му році – на 12,4%).
Цього літа від російського газу повністю відмовилася Туреччина (поставки в червні, за даними Федеральної митної служби, впали до нуля), тоді як Китай імпортує лише половину від обумовленого контрактом обсягу по «Силі Сибіру», не виконуючи навіть норму за принципом «бери або плати». Серед великих європейських клієнтів «Газпрому» в другому кварталі збільшила закупівлі лише Австрія (+ 12%), в той час як прокачування газу до Німеччини впало на 33%.
Як зазначають російські експерти, російській економіці як і раніше дорого обходиться угода ОПЕК+, яка не дозволяє скористатися певним відновленням глобального попиту.
Довгострокові ж наслідки даної угоди можуть бути ще сумнішими: стоїть питання про те, чи відновиться видобуток на виснажених і арктичних родовищах. Також, експерти не виключають того, що частину свердловин доведеться відключити повністю, і для багатьох з них з урахуванням залишкових видобутих запасів нафти і при очікуваних цінах на нафту це буде відключення вже назавжди.
Зі свого боку ОПЕК прогнозує, що Росія безповоротно втратить близько 10% нафтової промисловості. За оцінкою картелю, після завершення угоди ОПЕК+ в квітні 2021 року Росія зможе наростити видобуток всього на 0,04 млн. барелів на добу.
Наслідком такої ситуації в сировинній галузі є втрачання російською економікою експортної виручки в іноземній валюті, що призводить до вимушеного скорочення імпорту. Це також веде до того, що промислове виробництво знаходиться під тиском, який у разі подальшого збереження буде посилювати негативний вплив на інвестиції та послаблювати темпи зростання ВВП.
Поряд з вищевказаним, проблеми в сировинній галузі Росії негативно впливають на Фонд національного добробуту Росії: до кінця цього року грошові кошти, які знаходяться в ньому, скоротяться майже вдвічі. Даний фонд є державним резервним фондом, що формується за рахунок додаткових доходів федерального бюджету – зокрема, від нафтогазового комплексу. З коштів фонду планувалося фінансування соціальних програм, оголошених В.Путіним пріоритетними в рамках стратегії розвитку Росії до 2030 р.
Крім того, Міністерство фінансів і Банк Росії оприлюднили статистику, згідно з якою державний борг Росії на фоні кризи, викликаного пандемією Covid-19, падінням цін на нафту і покупкою Ощадбанку на кошти того ж на Фонду національного добробуту, перевищив ліквідні резерви уряду. Так, якщо станом на 1 квітня 2020 року рублеві і валютні депозити федеральних органів управління перевищували державний борг на 2,5 трлн. рублів, то на 1 липня вже держборг перевищив депозити уряду більш ніж на 1,5 трлн.
Коментар ЦДАКР
Як можна побачити з даних Росстату, сировинна промисловість Росії, за рахунок якої країна отримує 80% виручки в іноземній валюті, переживає спад подібний до того, який відмічався в період розпаду СРСР. Оговтатись від тодішніх негативних тенденцій російська сировинна галузь змогла лише в 2000-х роках, коли ціни на енергоносії почали зростати і в нафтовому секторі з’явились гроші на інвестиції.
Про те, як тодішній спад в нафтогазовому секторі вплинув на історію СРСР всім добре відомо. Однак в Кремлі не зробили і не роблять жодних висновків з цього. Свідченням цьому є те, що й через тридцять років, видобуток нафти і газу є основним джерелом наповнення державного бюджету. Окрім тотальної залежності від експорту енергоносіїв, російський бюджет продовжує характеризуватись також постійним розпилом і навантажуючими його кремлівськими авантюрами: від військових інтервенцій по цілому світу, допомоги «братнім» режимам, утримання окупованих/анексованих територій, до економічно невигідних геоенергетичних проєктів типу «Турецький потік 2» чи «Сила Сибіру».
Поки що найбільше від такої політики Кремля страждають (традиційно) звичайні російські громадяни. Чи розуміє Кремль, що своїми діями він фактично знищує власний народ? – звісно, що так. Чи цікавить це його? – абсолютно ні. Розрахунок Кремля досить простий: великий русский народ все стерпит, а тотальна пропаганда всіляко сприятиме тому, щоб основною його базовою потребою надалі залишався телевізор, а не холодильник. І за всім цим невпинно слідкуватиме спеціально створений для цього безжальний, з безмежними правами і без будь-яких гальм, каральний апарат. Він відтягуватиме тих, у кого на фоні голоду почнуть виникати запитання на кшталт: «а настоящий ли царь?» від холодильника і за допомогою гумових кийків упихуватиме назад у телевізор.
Однак рано чи пізно, а при збереженні теперішніх тенденцій в російській економіці – може й досить скоро, гуркіт в животі росіян стане настільки сильним, що не лише приглушить звук телевізора, але й притупить страх перед гумовим кийком і з врахуванням багатьох інших наявних супутніх чинників незадоволення чинними режимом, може легко каналізуватись в те, що в Росії відоме як «бессмысленный и безпощадный».
В Кремлі добре розуміють вірогідність такого розвитку подій і загрози існуванню режиму, які з нього випливають. Тому, за відсутності можливості і насамперед – бажання реформувати економіку і покращувати добробут свого населення, єдиним варіантом для Кремля зберегти існування свого режиму (а по факту – лише продовжити його агонію) в його теперішньому вигляді і на теперішній території Росії, є подальше закручування гайок в середині країни і отримання перемог на зовнішніх фронтах: військових, дипломатичних, економічних, енергетичних тощо. Ці перемоги повинні обов’язково передувати схлопуванню економіки, адже тоді вони вже нікому не будуть потрібні, та й Кремлю тоді потрібно буде думати про зовсім інші речі. Тому зараз для нього вкрай необхідно поспішати і якомога швидше отримати ці перемоги. Періодичні ляпаси від Анкари у військовій та енергетичній сферах, роль веденого у відносинах з Пекіном (з перспективою перетворення на його васала), стійкість Заходу в питанні продовження санкційного режиму, а у випадку США – і його періодичне посилення, свідчать, що ці суперники Кремлю не по зубах. В той же час, Кремлю нічого не заважає піднімати свій падаючий рейтинг за рахунок «перемог» на пострадянському просторі, де суперники не такі сильні.
Традиційно, протягом останніх років важливим рейтинг-мейкером для Кремля залишається Україна. Саме тому, зараз можна побачити поспіх Кремля на українському напрямку, зокрема, його активізацію в питанні нав’язування Україні ОРДЛО на своїх умовах. Особливо промовистим є нещодавній зухвалий, неприхований тиск на Україну під час останнього засідання Тристоронньої контактної групи. Слід також мати на увазі, що якщо українське керівництво не піддасться на цей тиск (що відповідатиме державним інтересам України), то у Кремля завжди напоготові до увімкнення військовий важіль. Окрім традиційної дестабілізації ситуації на Донбасі, цього року до нього може додатись й більш масштабна військова агресія, яка може відбутись під час російських стратегічних військових навчань «Кавказ-2020». Підготовка до цих маневрів, які проходитимуть в Південному військовому окрузі Росії та акваторії Чорного моря, зараз відбувається повним ходом.
Тому Україні потрібно не тільки готуватись до того, що Кремль може включити військовий важіль, але й демонструвати йому, що ми готові до цього і що ця його чергова авантюра буде для нього вкрай невигідною. Встоявши перед російським натиском і можливою черговою військовою агресією, Україна не тільки забезпечить собі можливість надалі розвиватись, як вільна, демократична європейська держава, а й наблизить кінець путінського режиму.
