«Зміна курсу на українському напрямку» – тема, до якої прикута увага політологів та експертів після раптового оголошення Путіна щодо модернізації владної конструкції в самій Росії. Без змін Росія залишається для України найбільшим ворогом та найголовнішою небезпекою. Але трансформації курсу не відбудеться – як і раніше, головною метою Кремля залишається знищення України як незалежної держави та перетворення на васальну територію. Водночас, вважаю за необхідне висловити застереження для прихильників думки про те, що Москва начебто склала зброю. Це дуже хибна думка, небезпечна ілюзія. І одна з нових пасток Кремля, що спрямована на гальмування розвитку оборонного потенціалу України.
Росія – з цим важко не погодитися, – поки відклала ідею масштабної війни з Україною. За умов наявності можливості використання більш витончених, можна сказати, філігранних методів приборкання Києва. Водночас, «воєнний важіль» Кремля може з’явитися у будь-який момент, і це українська влада має не забувати, не ігнорувати. Ба більше, в разі бажання Києва припинити свій статус аутсайдера політичних баталій лише потужний оборонний потенціал здатен змінити риторику перемовин із Москвою.
Щодо згаданих витончених методів боротьби, то також не слід вважати, що підривна діяльність Кремля повністю змінить нинішній формат. Так, центр тяжіння перейде у політичну площину – із реалізацією завдання всілякої багатогранної та багатоходової підтримки проросійських політичних сил та мереж російського впливу. Цікаво, що це відбувається вже сьогодні. Йдеться про проведення кремлівською агентурою досить показової (а в принципі, типової) сучасної спецоперації. Зокрема, коли у декількох районах Києва в ніч на 30 січня з’явилися борди зі слоганом «Росія наш стратегічний партнер» і фотографією Олега Катющенко. Можна вже сьогодні казати, що політично-підривна діяльність Росії в Україні набиратиме обертів та демонструватиме усе розмаїття сучасних технологій. Інформаційна площина безпеки на певний час перетвориться на ключовий чинник впливу та протистояння – сфери впливу торкатимуться як ЗМІ, так і безпосередньо різноманітних механізмів зміни свідомості у суспільства.
У означеному контексті можна цілком погодитися із російським політологом Андрієм Піонтковським у частині його заяви про найбільш небезпечний для України сценарій. «Козак делікатніше Суркова, Москва хоче «впихнути» самопроголошені “ДНР” і “ЛНР” у політичне тіло України» (29 січня). Такий перебіг подій, до речі, цілком відповідає виведеному найгіршому сценарію (із восьми можливих), який у 2019 році змоделювало Головне управління розвідки Міноборони України у оборонному огляді – спровокований, створений та режисований Москвою конфлікт всередині України, який Кремль видаватиме за громадянську війну. І, звісно, відповідно до його розвитку зможе застосувати (або не застосовувати) свій горезвісний «воєнний важіль».
Отже, йдеться знову про те, що саме Москва має вибір та визначатиме порядок денний, тоді як Київ, як і раніше, налаштований лише на рефлексію. Це черговий привід апелювати до створення потужного війська як надійного інституту стримування зовнішньої агресії.
Кремль переходить до боротьби у прихованому режимі
Хоча у реальному житті твердження «Кремль переходить до боротьби у прихованому режимі» не повністю відповідає дійсності. На фронті Кремль вже досить тривалий час веде «війну на виснаження». «Розведення сил», до якого вдалася українська влада створило для Кремля додатковий козир – у реальному житті ми усі його відчуваємо у вигляді майже щоденних повідомлень про втрати (хочу сфокусувати увагу на те, як збільшилася кількість снайперських куль). Це також свідчення, що війна й надалі відіграватиме свою потужну роль у загальній облозі України Росією. У цьому контексті інформація української розвідки про те, що угруповання бойовиків російсько-окупаційних військ на Донбасі нині посилюють передові позиції прибулими з Росії снайперськими парами (не кажучи вже про перекидання артилерії і танків ближче до лінії розмежування) виглядає знаковим свідченням про розвиток формату війни. «Російсько-окупаційне командування залучає додаткові снайперські пари, які не належать до штатних підрозділів 1, 2 АК та прибувають на тимчасово окуповану територію з Росії, через неконтрольовані Україною ділянки кордону», – повідомило Головне управління розвідки МОУ.
Між іншим, час не грає на користь Путіну. Що й вимусило його вдатися до зміни тактики. Потрібна перемога, яку він міг би використати для полегшення свого перебування на вершині владі. Але при цьому Владислав Сурков залишив держслужбу не стільки «у зв’язку зі зміною курсу РФ на українському напрямку», скільки із особистих міркувань. Оскільки його особисте значення у процесі наступу на Україну з появою на сцені Дмитра Козака втратило чинник «головного». Тому той, кого вважали «архітектором» подій на Донбасі, вирішив залишити сцену.
Що ж до питання, чому саме Козак, то цілком справедливе припущення висловив журналіст Віталій Портников (30 січня, «Главред»): «Згадаймо хоча б діяльність пана Козака у Молдові, про те, що сталося останнім часом, про цю знамениту комбінацію переходу влади в Молдові від олігарха Плахотнюка до проросійського президента Додона за участю проєвропейських, прозахідних сил, які брали участь у поваленні Плахотнюка і створення коаліції з проросійськими силами, а потім були викинуті з влади, і за участю Сполучених Штатів і Європейського союзу, які по суті були учасниками створення коаліції проєвропейських і проросійських сил першого етапу для остаточного повернення Молдови в російську сферу впливу». То ж, саме політичної «комбінації» в Україні очікує очільник Кремля від свого засланця. Але війна, диверсії, терористичні акти можуть так само використовуватися Москвою, але вже в інших пропорціях та іншими меседжами. Передусім для того, щоб проросійські політичні сили спроміглися підняти голову та гучно закликати «до миру».
Значення подій у самій РФ, а саме, появу 21 січня нового уряду на чолі з Михайлом Мішустіним, не варто перебільшувати. Путін тотально контролюватиме Росію й надалі. Ключові посади залишилися без змін: Володимир Колокольцев залишився главою Міністерства внутрішніх справ РФ, Сергій Шойгу зберіг посаду міністра оборони РФ, Сергій Лавров залишився міністром закордонних справ, а Антон Силуанов зберіг посаду міністра фінансів РФ. То ж політична косметологія застосована виключно для Путіна, при чому настільки відверто, цинічно та не заретушовано, що висновок лише один: Путін почувається добре, відчуває непохитну силу власної команди й наснагу продовжувати свій деструктивний шлях.
Ризики для України на міжнародній арені
Європа здає. Протягом другої половини січня з’явилося чимало негативних подій, які мають для України негативне забарвлення. Слід почати із обрання заступника голови Державної Думи РФ, голови російської делегації в ПАРЄ Петра Толстого віце-президентом Парламентської Асамблеї Ради Європи (28 січня) – людину, яка назвала Україну та Грузію «недодержавами». Проблема не тільки в тому, що це рішення Москві вдалося «протягнути» всупереч протестам української делегації. Фактично ця подія засвідчила, що ПАРЕ відновленням участі РФ в роботі організації перестала бути ділянкою, де відбувається прогресивна європейська політика. Більше того, Європа в цілому все більше підіграє Путіну, демонструє готовність миритися із агресивною, антизахідною політикою Кремля.
НАТО залишається центром опору РФ та приховує слабкість. За кілька тижнів в рамках навчань «Захисник Європи 2020» США перекинуть у Європу 200 тисяч військовослужбовців, що є найбільшим розгортанням американських військ в Європі з часів завершення «холодної війни». Згідно з генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом, «невірно казати, що США залишають Європу, а тісніша співпраця між ЄС і НАТО означає також тіснішу співпрацю між Європою та Північною Америкою й посилення трансатлантичних зв’язків, незважаючи на всі існуючі розбіжності». Однак, останні роки завдяки деструктивній та непередбачуваній позиції американського президента Трампа було втрачено американське лідерство в Альянсі, що поставило військовий блок на межу виживання. То ж, даний крок можна розглядати як реанімаційний, а не як наслідок «спільних фундаментальних цінностей».
Чи зможе Росія «приборкати» Білорусь? Москва наполегливо формує небезпечне кільце навколо України. При цьому задля втягнення Мінську у фарватер своєї зовнішньої політики Москва активно переозброює Білорусь. Так, у другій половині січня російські ЗМІ повідомили, що поставка Білорусі 12 винищувачів Су-30СМ виробництва корпорації «Іркут» відбудеться майже за внутрішніми (тобто, в межах 24-30 млн дол. при експортній вартості одного літака складає до 80-90 млн. дол.). Білоруські аналітики навіть не виключають ймовірність взаємозаліку – за продовження безкоштовного розміщення російських військових об’єктів у Білорусі після 2021 року. Цілком зрозуміло, що «приборкання» Білорусі загрожує Україні ймовірністю організації збройного нападу з території цієї країни.
Що ж до позиції Мінську, то президент Лукашенко намагається здійснювати опір, але сил і зовнішньої підтримки для цього замало. «З’їдять протягом року» – так Лукашенко висловився про союз із «братньою Росією» 24 січня, додавши, що не хоче бути останнім президентом Білорусі. Серед практичних кроків Білорусі можна згадати опрацювання питання постачання американської нафти через Одесу. Однак, як вказують фахівці, ці поставки поки здійснюються в ручному режимі, а тому про переорієнтацію Білорусії на інших постачальників говорити не доводиться.
Хід реформ у сфері безпеки і оборони України
Реформа СБУ як ключовий елемент трансформації сектору безпеки. Відсутність нового Закону України «Про СБУ», попри наполегливі рекомендації західних партнерів, вимоги активної частини суспільства та й положень прийнятого у 2018 році Закону України «Про національну безпеку», створює додаткові перепони для сприйняття чинної влади. Зокрема, відсутність обмежень повноважень СБУ на цей час залишається значним негативним фактором у сприйнятті суспільством загальної трансформації України та грає не на користь іміджу глави держави. Досі СБУ поєднує правоохоронні функції і та функції спецслужби, що немає аналогів в західному світі.
Розвиток армії та внутрішні розбіжності. Слід зауважити, що розвитку ЗСУ та перетворення армії на дієвий інститут стримування російської агресії стримує відсутність низки складових. Передусім, в державі немає людини (органу), яка б системно займалася оборонною реформою та трансформацією армії. У другій половині січня виявилося чимало розбіжностей між Міноборони та Генштабом у поглядах на розвиток ЗСУ. Зокрема, якщо оприлюднена Генштабом ЗСУ “Візія”, або бачення розвитку армії на найближчих 10 років, насамперед передбачає забезпечення успішного стримування агресора, то головним орієнтиром для військового міністра залишилися стандарти НАТО. Хоча не можна не помітити й певної пасіонарності військового відомства. Зокрема, незважаючи на реальну складність державного оборонного замовлення (ДОЗ) на 2020 рік (наприклад, через невизначеність контурів майбутнього ЗСУ та відсутність висновків оборонного огляду, що непрямо визнав сам міністр оборони заявою, що частину ДОЗ буде “зарезервовано” на майбутнє), Андрій Загороднюк все ж підписав 28 січня цей важливий документ. При цьому, за деякими даними в Міністерстві розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, оборонне відомство станом на 28 січня ц.р. залишалося єдиним замовником, який не визначився із ДОЗ. То ж, цим кроком глава оборонного відомства надав сподівання на реальну готовність до розвитку більш гнучкої та більш щирої співпраці із вітчизняною промисловістю.
ПЗУ «Про оборонні закупівлі». Просування проекту Закону України «Про оборонні закупівлі», без перебільшення, є дієвим кроком законодавчої влади на шляху унормування питання переозброєння сил оборони, та зняття низки проблемних питань. Слід визнати, що у січні профільний парламентський комітет справедливо відстояв пріоритетність розвитку національного ОПК та прозорість процедур закупівлі озброєнь і військової техніки (ОВТ) в межах їх імпорту. «Останнє слово» у сенсі тексту ПЗУ залишається за парламентом. Найбільш чутливим питанням залишається саме унормування (або краще сказати – збалансування) питання імпорту при здійсненні переозброєння ЗСУ. В разі підтримки усім парламентом затверджених профільним комітетом позицій імпорт здійснюватиметься у декількох випадках, зокрема, коли вітчизняні виробники не будуть здатні здійснити постачання оборонної продукції або виконати роботи оборонного призначення – саме на такому підході наполягали громадські об’єднання та неурядові аналітичні структури. Сприйнятливими можна вважати й додаткові умови імпорту, викладені в ПЗУ, а саме, що цінова пропозиція іноземної компанії має бути не менш, ніж на 10% нижчою за пропозицію вітчизняного виробника, а в разі рішення замовника закупити ОВТ за імпортом при наявності вітчизняного зразку ОВТ (прийнятого на озброєння) обов’язковими мають бути порівняльні випробування таких озброєнь і військової техніки. Водночас, не можна виключати, що «певні сили» можуть докласти зусиль, щоб у остаточній версії ПЗУ «Про оборонні закупівлі» було зроблено правки на користь імпорту.
ПЗУ «Про розвідку». 16 січня законопроєкт № 2412-д було прийнято у першому читанні. Попри закиди (в цілому справедливі) щодо занадто стриманого ставлення до розвідки з боку вищого політичного керівництва країни, ПЗУ «Про розвідку» потрапив до числа невідкладних. Варто звернути увагу на позицію оглядача dt.ua Володимира Кравченка (27 січня), який переконує, що Закон “Про розвідку” не рятує самої розвідки, зокрема, СЗР. На його переконання, Служба зовнішньої розвідки «потерпає від недофінансування та відпливу кадрів». Серед проблемних моментів експерт визначив, що у початковому варіанті законопроєкту «головному контррозвідувальному органу України — СБУ — фактично, пропонували повернути право на ведення розвідки. Що означало б таку концентрацію повноважень, якої немає в жодного органу в Україні. Це може створити серйозні загрози правам та свободам громадян. Окрім того, поєднання в одному органі повноважень розвідки й контррозвідки суперечить практикам багатьох країн світу. Втім, тепер роль оперативних підрозділів центрального апарату СБУ звужено до проведення розвідувальних заходів в інтересах контррозвідки». Такий стан справ є показовим для усього сектору безпеки і оборони – він свідчить про складність розв’язання чутливих питань та про знаходження владою компромісів, які суттєво, але не остаточно змінюють ситуацію в секторі безпеки і оборони.
Звісно, з початку роботи нової влади пройшло ще занадто мало часу, щоб робити підсумки реформуванню держави. Водночас, вже нині можна сказати, що влада щиро намагається змінити Україну. При цьому стикається із низкою ризиків, серед яких на тлі розгорнутої путінським Кремлем війни залишається проблема вибору кадрів, зокрема у секторі національної безпеки і оборони. Президент Зеленський з самого початку перевагу особистої довіри поставив вище ідеології професійності менеджменту. Що, з одного боку, має право на життя, враховуючи здатність будь-якої людини вчитися. А з іншого, утворює певну кількість ризиків на шляху до опанування справою, за яке береться той чи інший призначенець.
То ж, небезпідставно наприкінці січня з’явилася досить симптоматична заява глави держави: «Нинішню владу чекає ще багато кадрових змін, поки не буде сформовано ідеальну команду». Ці слова стали відображенням поточної реальної ситуації навколо державного будівництва.
Валентин Бадрак,
директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР)
