На старті каденції президент Зеленський проявляє менше активності у площині міжнародної політики, ніж його попередник. Це й не дивно – дипломатичного досвіду у шостого глави Української держави катма, а вдома непочатий край роботи: реорганізація Адміністрації (відтепер Офіс Президента України), підбір нових глав обласних державних адміністрацій, медійна перестрілка з парламентом, початок роботи над «лібертаріанським» оздобленням Конституції і тони менш помітної для широкого загалу президентської рутини. Зрештою, на носі парламентські вибори – в українських реаліях дійство заплямоване корупційними потоками, брудними піар-технологіями та інформаційною кампанією агентів впливу північного сусіда. Одним словом – непростий тест на здатність захистити динаміку демократичного процесу.
Російська делегація в ПАРЄ – симптом перезавантаження відносин Західної Європи та РФ?
Наприкінці червня Зеленському довелось вивчити перший неприємний урок у сфері міжнародної політики. Повернення російської делегації до Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) стало справжнім майстер-класом realpolitik, який Париж та Берлін провели для нової влади в Києві.
Нагадаємо, в 2014 році Росію позбавили права голосу в ПАРЄ у зв’язку з анексією Криму та агресією на Донбасі. У відповідь російська делегація відмовилася від роботи в асамблеї, а Москва заморозила виплати до бюджету Ради Європи. З того часу Кремль не виконав жодної з вимог, які Страсбург виставляв у якості умови скасування обмежень. Російська влада просто сиділа на березі Москви-ріки і чекала, поки повз Кремлівські вежі попливуть картонні уламки «основоположних принципів та цінностей» Об’єднаної Європи. Зрештою, терпіння починає приносити бариші. Економічні інтереси все гучніше диктують правила гри, тож на цьому фоні апеляції української сторони до світоглядних матерій виглядають особливо анахронічно.
«Перезмінка» влади в Києві створила вдалий момент для пуску пробної кулі. Просвистіла вона в консультативному органі Ради Європи, який має доволі обмежений вплив на процес конструювання політичних практик на континенті. Тому вже 27 червня Європейський Союз офіційно продовжив економічні санкції проти Росії до 31 січня 2020 року. Де-факто функціональних змін в санкційній політиці ЄС не відбулось. Здавалось, не варто забігати наперед, розганяючи хвилю занепадницьких настроїв. Однак пролонгація санкцій Брюсселем не применшує виклик, обриси якого все чіткіше вимальовуються на горизонті подій. Реалізація проекту газопроводу «Північний потік – 2» та голосування в ПАРЄ свідчить про калібрування відносин Західної Європи та Росії на засадах економічного прагматизму. Відповідно, виникає майданчик для компромісу, в якому українське питання вирішуватиметься без реальної участі Києва.
Після вирішального голосування російська делегація не приховувала значимість події для путінської стратегії на європейському напрямку. Так, спікер Ради федерації Валентина Матвієнко назвала рішення ПАРЄ «…першим серйозним кроком, що йде врозріз із санкційною політикою, яка проводилася стосовно Росії протягом останніх п’яти років». Глава російської делегації Петро Толстой був ще відвертіший: «Це можливість […] закінчити з українською пропагандою, це, перш за все, розрив ланцюга санкцій….».
На фоні подібних заяв важко не погодитись з очільником МЗС Павлом Клімкіним, який висловив побоювання щодо неприємних для України зрушень у переговорній конфігурації. «Найгірше буде, якщо Росія та Європа вирішать, що вони можуть домовитися за нашою спиною і спробують нав’язати нам чужу стратегію і тактику. Вже зараз в кулуарах можна почути розмови про те, що Україна є спільним сусідством Росії та Європи, спільною відповідальністю, тому мають бути й спільні дії: насправді, дії будуть російські, а Європа буде спостерігати. На жаль, недосвідченість нової команди цьому сприяє, а економічний маневр у нас майже відсутній. І от ми вже не встигнемо озирнутися, як відверту капітуляцію нам намагатимуться представити як довгоочікувану перемогу. Якщо так трапиться, опинимося на два покоління у сірій буферній зоні» – застерігає міністр.
У пошуках винуватої сторони
Така оцінка непростого міжнародного становища, на порозі якого опинилась наша країна, залишає без натяку на відповідь питання: куди, власне, поділась «міжнародна коаліція на підтримку України», про яку суспільству з кожної праски розповідали п’ять останніх років? Результат голосування в ПАРЄ засвідчує протилежне – про агресію Кремля Україна говорить однією мовою лише з країнами, які відчувають фантомні болі, спричинені російською окупацією.
Як це часто буває в подібній ситуації, громадська думка розкололась між двома протилежними полюсами «зради». Довкола одного купчаться хмари праведного гніву, з яких от-от полетять блискавиці у «продажних» європейських парламентарів-фарисеїв. Під роздачу потрапив і Зеленський, який, мовляв, з перших днів свого президенства почав втоптувати в землю досягнення Петра Порошенка. На іншому полюсі – їдкі інвективи на адресу попередньої влади. Західні столиці втомились від імітації Мінського процесу та внутрішніх реформ – ось вам і результат.
Обидві схеми пояснення «Страсбурзької змови» грішать спрощенням. Вельми спокусливо персоналізувати причину невдач, повісивши ярмо вини на політика, якому не симпатизуєш. В даному випадку маємо ситуацію, коли Київ поставили перед фактом і всі спроби Зеленського чи депутатів переграти ситуацію були заздалегідь приречені на поразку. Вочевидь, причини того, що відбулось, залягають на більших глибинах, ніж аргументи на кшталт «президент не знайшов часу зустрітися з українською делегацією» або «не зміг переконати Макрона і Меркель».
По-перше, теперішня ситуація стала закономірним результатом еволюції зовнішньої політики Києва починаючи з 2014 року. Її ситуативний характер (реагування на виклики, які генерує Росія при мінімумі ініціативи) та гіперболізація значення санкційного інструментарію, що знаходився в чужих руках, зробив українську владу заручником домовленостей між гравцями «вищої ліги» міжнародних відносин. Не останню роль відіграло і розходження трансльованих назовні декларацій із принципами, які сповідувались у внутрішній політиці.
На жаль, команда нового президента не демонструє новаторського запалу щодо стратегії своїх попередників. Мерехтіння зовнішньополітичного прожектора Банкової транслює на Захід лишень один сюжет – курс України залишається незмінним. Дводенна поїздка президента Зеленського до Парижу та Берліну мала на меті підтвердити спадковість політики Києва в питанні переговорного процесу.
В столицях Франції та Німеччини Зеленський старанно відтворював тези Петра Олексійовича про безальтернативність Мінську-2. Навіть з висоти хвилі перезапуску влади та в умовах безпрецедентного кредиту довіри суспільства Зеленський не наважився просувати альтернативні конфігурації діалогу з Кремлем. Принаймні у публічній площині ми нічого не почули про «Мінськ-3», «Будапешт» або формат Радбезу ООН.
Що ж до зовнішніх чинників, які сприяли поверненню Росії до ПАРЄ, то вони, звісно, не обмежуються фінансами (сума, яку заборгувала РФ становить бл.70 млн. євро – дрібниця в масштабах бюджетів великих європейських держав). Шальки терезів на користь Москви схили дві гирі. Перша – розлад в рядах трансатлантичної спільноти у зв’язку з епатажною, а значить непрогнозованою політикою Дональда Трампа. Природньо, що в таких умовах Західна Європа шукає додаткових каналів комунікації з Москвою. Інша мотивація була штучно створена самим Кремлем через шантаж стосовно виходу Росії з Ради Європи. В такому випадку російські громадяни позбавлялись права звертатись до Європейського суду з прав людини. Для більшості західноєвропейських лідерів тема прав людини не пустий звук, тож аргумент зайшов на ура. Зрештою, позначився і тиск великого бізнесу, який втрачає сотні мільйонів євро щорічно через обмеження у торгівлі з РФ. Відтак для європейських партій виникають електоральні ризики, свідченням чого є зміцнення позицій євроскептиків в ряді країн ЄС.
Полонені українські моряки як розмінна монета міжнародної політики?
Події минулого тижня могли впевнити багатьох, що формула «нічого про Україну без України» більше не діє. Наслідком-ілюстрацією цього став скандал навколо повернення українських моряків, захоплених Росією внаслідок Азово-Керченського інциденту. Масла у вогонь підлив особисто президент. В ході емоційного брифінгу в минулий четвер він звинуватив Павла Клімкіна у тому, що посадовець, начебто, ставить під загрозу звільнення з полону моряків. У відповідь міністр опублікував дипломатичні ноти Росії та України щодо питання українських військовополонених. Москва обрала провокативну лінію – Кремль намагається змусити офіційний Київ визнати наступне: вчинення моряками кримінального злочину, правомірність судового процесу над ними за законодавством РФ, а отже опосередковано і окупацію Криму. При цьому позиція МЗС – не повідомляти президента про зміст відповіді – виглядає сумнівно, адже питання звільнення українських громадян є одним з пріоритетів зовнішньої діяльності держави, а цю сферу відносин Конституція відносить до повноважень глави держави.
Як би там не було, проблема браку комунікацій (на етапі транзиту влади зв’язки між державними органами часто рвуться зубцями особистих та вузькопартійних інтересів), не заслуговує того рівня скандальності, на який її підняв президент. Пікантності додала інша обставина – судячи зі слів Зеленського, самоправство МЗС йшло в розріз із ймовірними домовленостями стосовно звільнення українських моряків. При цьому логіка президента залишається туманною. Якщо він готовий звільняти екіпажі на принизливих умовах РФ, то, мабуть, не усвідомлює тяжких наслідків для міжнародно-правової позиції України, які виникнуть у випадку втілення російського сценарію.
Брак інформації про стан переговорів створює поживне середовище для чуток. У ЗМІ з’явились публікації про непублічний план, відповідно до якого звільнення полонених моряків та повернення кораблів мало стати частиною широкої домовленості Заходу та Росії. Москва отримує повноваження у ПАРЄ без жодних умов, а у відповідь знаходить схему звільнення моряків та допускає в Крим моніторингову місію Ради Європи.
Навіть якщо подібні домовленості існували, то Кремль їх відверто зневажив, виставивши Києву неприйнятні параметри повернення моряків. Отож, у певний момент прив’язка кейсу ПАРЄ і справи бранців Кремля обривається. Це підтверджують слова постійного представника України при Раді Європи Дмитра Кулеби. Дипломат підтвердив, що серед умов, які РФ повинна була виконати для повернення до ПАРЄ, було звільнення українських полонених моряків, однак згодом європейці відмовились від даної вимоги.
Попри незговірливість російського керівництва міжнародна спільнота продовжує тиск в питанні звільнення військовослужбовців ВМСУ. Про це свідчить зізнання самого Путіна за результатами переговорів з американським колегою в рамках саміту “Великої двадцятки”: «…президент США зробив цю тему однією з пріоритетних в ході нашого спілкування…». Слід нагадати, що саме через конфлікт поблизу Керчі в останній момент за ініціативою президента США зірвалася його зустріч з Путіним на полях січневого саміту G20 в Аргентині. Тоді хазяїн Білого дому написав у твіттері, що «з нетерпінням чекатиме на зустріч, як тільки ситуація буде вирішена». Минуло пів року. Віз і досі там, однак американська адміністрація не ставила жодних передумов напередодні зустрічі Трампа і Путіна в японській Осаці.
Отож особливих сподівань покладати на зусилля світових лідерів не варто. Більше того, Путін ніколи не йде на поступки під зовнішнім впливом. Ймовірно, Кремль очікуватиме вдалого моменту, щоб розіграти карту українських моряків з максимальною вигодою. Не виключено, що предмет торгу, в якому зацікавлений Путін, знаходиться на Печерських пагорбах. Одним з пріоритетних сюжетів може стати повернення бранців в обмін на інкорпорацію агентів впливу Росії до державних установ та/або прийняття деяких пунктів російського порядку денного щодо Донбасу.
Володимир Солов’ян,
керівник зовнішньополітичних проектів ЦДАКР
