І знову вибори
Своє президенство Володимир Зеленський розпочав з місця в кар’єр. Не відходячи від парламентської трибуни, за якою кілька хвилин тому склав присягу Українському народові, новоспечений президент увів ін’єкцію адреналіну в електоральну артерію країни.
Крапку в дискусії про дочасні парламентські вибори Шостий поставив в своїй інавгураційній промові. Новий склад Верховної Ради українці обиратимуть 21 липня. Тут варто обмовитись: технічно Конституційний суд України (КСУ) має можливість вставити палку в колеса президентського велосипеда – подання 62 народних депутатів щодо конституційності указу президента про розпуск парламенту не забарилось. Питання розглядатиметься вже у вівторок, 4 червня, на засіданні Великої палати КСУ. Якщо рішення про невідповідність указу глави держави Конституції з’явиться до дати виборів, виборчий процес буде зупинено (норми законодавства передбачають «мінімальний» термін – місяць з дати публікації указу в офіційних джерелах).
Втім, як свідчить досвід минулих криз у відносинах парламенту і Адміністрації президента, подібний сценарій вкрай малоймовірний. Оракули Основного закону завжди уважно слідкували за рухом політичного флюгера на Банковій. Так було в 2007 р., коли Віктор Ющенко припинив повноваження п’ятого скликання Ради. В 2014 р. Петро Порошенко також не зустрів жодного спротиву з боку судової гілки влади у відповідь на перезавантаження парламенту. Так само немає передумов, що 2019-й стане виключенням.
Законодавча лакуна, в якій перебуває питання функціонування коаліції, формує комфортні умови для обґрунтування волюнтариського кроку Зеленського. Представники вчорашньої «більшості» вважають, що вона остаточно зруйнувалась лише 17 травня, після вдаваного демаршу «Народного фронту». Втім доказів (поіменного списку) її існування до формального розпаду «коаліціанти» надати так і не спромоглись. Тому повне право на життя має протилежна точка зору, якої дотримується нова влада і її ситуативні союзники на Грушевського, 5. Відповідно до цієї позиції, коаліція «зіграла в ящик» ще на початку 2016-го, після виходу фракцій «Батьківщина», «Самопоміч» і «Радикальної партії Олега Ляшко» (РПЛ). Отож, Зеленський мав право, відповідно до конституційних норм, зіпсувати народним депутатам літні канікули.
Інше питання – чи керувався при цьому Володимир Олександрович виключно логікою і вимогою Закону? Мотив піти на позачергові парламентські вибори доволі очевидний – це високий рейтинг партії «Слуга народу».
Певно, сам Зеленський і його оточення усвідомлюють, що популярність президентської політсили ще не набула міцного каркасу. Вся конструкція історії успіху Зеленського тримається на антирейтингу традиційних еліт і персональній харизмі екс-коміка. Перші промахи владної команди (а вони неминуче прийдуть) потягнуть вниз високі показники «Слуги народу». В такій диспозиції рішення не відкладати волевиявлення до осені є цілком виправдним.
Стислі терміни кампанії багатократно пришвидшують політичний процес. Протягом найближчих тижнів учасникам перегонів необхідно провести з’їзди, сформувати списки, заповнити мажоритарну мозаїку своїми кандидатами і, власне, провести кампанію в умовах жорсткого часового цейтноту та літньої розслабленості виборця.
На висоті свого президентського рейтингу Зеленський перебуває у доволі зручній позиції для атаки парламенту. Верховна Рада, в якій більшість була сформована під Петра Порошенка, позбавлена потенціалу для конструктивної роботи з новим главою держави. Це демонструють перші голосування за ініціативи Банкової, які не знаходять підтримки і половини необхідної кількості депутатів.
Формувати коаліцію з такого брикливого «матеріалу» – даремно витрачати нервові клітини. Втім уже сьогодні в голосуванні і риториці навколо- і парламентських гравців простежуються обриси майбутнього пропрезидентського консенсусу в стінах парламенту.
Отож, наразі серед соціологів не викликає сумнівів – 5% бар’єр легко перестрибнуть президентська партія, «Опозиційна платформа», «Батьківщина» та «Європейська солідарність». В той же час, як свідчать опитування, в «зоні вильоту» опинились одразу три фракції – РПЛ, «Самопоміч» і «Народний фронт».
Перший сценарій передбачає формування однопартійної більшості (вперше в історії вітчизняного парламентаризму) лідером уподобань українців – «Слугою народу». Ймовірність такого розвитку подій в експертному середовищі оцінюють як доволі низьку, однак відкидати подібний сценарій передчасно. Загроза системи з партією-гегемоном обумовлена тим, що політик-новачок Зеленський не зможе розділити політичну відповідальність з союзною політсилою. З іншого боку, домінування пропрезидентської сили в парламенті нівелює роль законодавчого органу в системі влади, а разом з тим і деклароване відновлення принципів парламентсько-президентської республіки.
Другий сценарій, більш реалістичний, описує створення коаліції на основі «Слуги народу» за участі «Батьківщини» (Юлія Тимошенко претендує на ключову роль у векторі соціальної політики) та групи позафракційних депутатів-мажоритарників, серед яких на солідне представництво розраховує так звана «партія мерів» (читай Труханова-Кернеса), яку активно «консультує» олігарх-ньюзмейкер Ігор Коломойський. Потенційно розширити список більшості можуть дрібні фракції Анатолія Гриценка та міні-сенсації президентських виборів Ігоря Смешка. Однак, за умов сольного виступу, бекграунду президентських перегонів буде недостатньо для успіху.
Непогані шанси на подолання виборчого порогу має і західноукраїнське alter ego Зеленського – Святослав Вакарчук. Довгоочікуваний похід лідера гурту «Океан Ельзи» в політику – один з факторів, що робить дочасні вибори в парламент привабливою перспективою для поріділої команди екс-президента Порошенка: за два місяці перетік голосів до «Голосу» (партія Вакарчука) навряд чи набуде катастрофічних для «Європейської солідарності» (ЄС) наслідків. В новому парламенті ці дві політсили можуть утворити прозахідне крило опозиції при збереженні ідеологічних розбіжностей (право-консерватизм і право-лібералізм). До речі, доволі низький рейтинг «ЄС» (5-8%) може стати важким, хоча й не смертельним, ударом по амбіції Петра Олексійовича очолити опозицію.
Суттєвим викликом для майбутнього скликання Ради є мобілізація проросійської опозиції. У разі консолідації «Опоблоку» і «Опозиційної платформи – За життя», біло-голуба опозиція отримує статус «другої політсили» країни. Парламентський «ренесанс» сірого кардинала кучмівських часів – Віктора Медведчука свідчить про реалізацію плану-мінімум Кремля на українському напрямку: створити представницьку фракцію під куполом Ради, яка б знаходилась на ручному управлінні Білокам’яної. Втім постать кума Путіна у цьому сплаві колишніх регіоналів робить токсичною співпрацю нової влади з фракцією «Опоблоку – Опоплатформи», оскільки автоматично втягує Зеленського в процес сепаратних домовленостей з окупантом.
Власне, представники команди президента неодноразово підкреслювали – в «дипломатичних» послугах Медведчука потреби більше немає. Втім є й інша сторона медалі. «Покаранням» зі сторони Кремля за одностороннє перекриття каналу тіньової комунікації Києва і Москви може стати уповільнення діалогу щодо звільнення українських бранців, в тому числі моряків ВМСУ. Ймовірно, цей «жест доброї волі» (так зване «помилування») Путін відкладе до часу, коли Зеленський проявить готовність впустити у коридори влади російських агентів впливу.
До речі, 25 травня, Міжнародний трибунал ООН з морського права зобов’язав РФ звільнити (протягом місяця) захоплених моряків і три плавзасоби. Цілком очікувано, що російська влада начхала на міжнародне право і заявила, що виконувати відповідне рішення не збирається.
Підводні рифи референдуму
Новопризначений глава Адміністрації президента України Андрій Богдан «підірвав» вітчизняний медіапростір заявою про те, що влада розглядає винесення на всенародний референдум питання про укладення мирних домовленостей з РФ. Наступного дня сам президент був змушений уточнити сутність пропозиції: «Це не законодавчий референдум, а інформаційний: громадяни, що ви думаєте? Це нормальна розмова з людьми», – запевнив Зеленський.
Паралельно в команді президента запевняють про роботу над законопроектом про референдум. Лише після прийняття цього документу ми матимемо розуміння яким інструментарієм влада планує послуговуватися для замірювання ставлення суспільства до пропонованої угоди з РФ. Втім сьогодні Банкова не має навіть рамкового концепту такого «миру». Тому заява Богдана наразі не повинна викликати паніки, адже сам предмет плебісциту – гіпотетичні домовленості з Кремлем – відсутній.
Тим не менш, експерти Центру досліджень армії конверсії та роззброєння (ЦДАКР) наголошують на цілком обґрунтованих ризиках, які може спричинити референдум про «дружбу народів». Як вважає директор ЦДАКР Валентин Бадрак, «за умов потужної інформаційної війни, результати такого референдуму можуть суттєво обмежити позицію України та позбавити можливостей маневру під час переговорного процесу. Більше того, за певних умов Кремль здатен завести ситуацію до суспільно-політичного загострення». За таких обставин експерт вважає за необхідне попереднє здійснення глибокого аналізу та інформаційного роз’яснення небажаних наслідків, щоб вибір громадян був свідомим та не міг формуватися проросійськими групами впливу.
Крім того, варто дотримуватися Конституції України у частині переліку питань, за якими проведення референдумів заборонено. Серед таких конституційних обмежень – питання амністії, яке є складовою частиною мінських домовленостей і очолює список претензій Москви до української сторони.
Заступник директора ЦДАКР Михайло Самусь пропонує розширити панораму питання про референдум. В інтерв’ю «Радіо Свобода» фахівець зауважує: «Путіну не цікаво вести переговори про мирний договір, бо з точки зору Путіна Росія не бере участі у війні на Донбасі, а про Крим вони переговори не ведуть. І якщо Україна скаже, що готова на компроміси – просто, щоб завершити війну, то це вже ближче до капітуляції». З позиції Самуся, Кремль не вмотивований до переговорів з Києвом: Росія не відчуває проблем в економіці чи екзистенційних загроз існуванню путінського режиму. «Нова адміністрація має чітко розуміти, що за весь час незалежності України, окрім Великого договору і Договору по Чорноморському флоту, підписаного іншим президентом та за інших обставин, ми жодного разу не змогли досягти взаємовигідних угод із Росією. За Путіна були лише шантаж, провокація та брехня», – резюмує аналітик ЦДАКР.
Міжнародний старт Зеленського
Перші кадрові призначення Володимира Зеленського викликали неоднозначну реакцію в суспільстві. Особливо бурхливо громадськість відреагувала на фігуру юриста Коломойського Андрія Богдана – його кандидатура суперечить вимогам люстраційного законодавства.
Вельми скептичною була також оцінка близького до американського президента адвоката, екс-мера Нью-Йорка Рудольфа Джуліані: «Ви не можете призначати людину (Богдана), яка асоціюється з одним з тих людей, яких звинувачують найчастіше. Якщо ж навколо вас зібралися люди, у яких тісні відносини з тим, кого треба розслідувати (Коломойський), це має жахливий вигляд». Заяви Джуліані, який напередодні відмовився від анонсованого візиту до України, створили картинку повноцінної кризи між Білим домом і Адміністрацією українського президента. Звісно, це відверте перебільшення. Але фону для майбутньої побудови відносин нового президента України з хазяїном Овального кабінету бракує теплих відтінків.
По-перше, в словах Джуліані простежується логіка деяких українських політичних акторів, а саме генерального прокурора Юрія Луценка. (Особливо кидається у вічі особлива «любов» обох до колишньої очільниці американської дипмісії в Києві Марі Йованович).
По-друге, випади адвоката з оточення Трампа – відголосок заокеанської президентської кампанії 2020 року. Спеціальний представник Держдепу Курт Волкер днями закликав відрізняти «справжні відносини з Україною», контакти з новою президентською командою від того, що з’являється в американських ЗМІ перед виборами президента США. «Це все наш внутрішній політичний наратив», – зазначив Волкер. Справді, Володимир Зеленський не має жодного відношення до виборів 2016 року, тож україно-американські відносини не повинні опинитися у полоні війни компроматів в самих США.
Отримавши позитивний для себе висновок комісії спецпрокурора Роберта Мюллера про відсутність змови між співробітниками його передвиборного штабу і російськими офіційними особами, Трамп переходить в контрнаступ.
Вочевидь, активізуються контакти з Москвою. Трамп уже провів телефонну розмову з Путіним і запропонував провести нову зустріч на полях саміту G20 в червні в Осаці (попередня була скасована у зв’язку з Керченським конфліктом Росії та України – принаймні так говорить офіційна версія). Протягом останнього місяця до РФ навідались держсекретар США Майк Помпео, старший директор по Росії в апараті Ради національної безпеки Фіона Хілл, спеціальний представник президента США з ядерної проблеми КНДР Стівен Біган і спецпредставник з питань Афганістану Залмай Халілзад.
Насправді простір для діалогу у Вашингтона і Москви доволі незначний. Це, в першу чергу, доля Договору СНО-3, термін дії якого закінчується в лютому 2021 року, співпраця на афганському напрямку (переговори з талібами), координація дій в Сирії та становище у Венесуелі. Враховуючи склад американських делегацій та виборчий період в нашій країні, тема України навряд чи стане центральною для президентів Росії та США. В цьому є свій плюс – сьогодні Україна ослаблена внутрішньою турбулентністю і не готова до зміни формату переговорів – з нормандського на американо-російський.
Втягування Білого дому у вибори президента, зазвичай, тягне за собою втрату фокусу Америки в зовнішній політиці. Це часове вікно Володимиру Зеленському варто використати для посилення координації із західноєвропейськими партнерами в питанні стримування РФ. Як стало відомо, свій перший офіційний візит на посаді глави держави Зеленський здійснить до Брюсселю 4-5 червня, де відвідає інституції Європейського Союзу та НАТО. В його Адміністрації повідомляють: «Президент України поінформує партнерів у ЄС і НАТО про безпекову ситуацію на сході України, обговорить шляхи активізації міжнародних зусиль для завершення війни на Донбасі, обміняється думками з лідерам інституцій ЄС і НАТО щодо подальших ключових реформ в Україні».
Володимир Солов’ян,
керівник зовнішньополітичних проектів ЦДАКР
