Сектор безпеки України

Ключові виклики і ризики у сфері безпеки і оборони у другій половині квітня 2019 року

Фахівці Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР) пропонують свій аналіз ключових тенденцій у сфері безпеки і оборони  другої половини квітня 2019 року.

«Феноменологія» Шостого

Генеральну баталію Володимир Зеленський виграв з  неймовірно високим для українських виборчих «традицій» результатом – 73,2%. За цим параметром шостий президент України з суттєвим відривом обійшов усіх попередників і змусив заговорити про «феномен Зеленського».

За розмовами про винятковість історії стрімкого  сходження вчорашнього шоумена на владний Олімп легко приховати недооцінку його шансів, яка на початку кампанії простежувалась в калькуляціях штабів інших кандидатів та експертній спільноті. Однак після оприлюднення результатів першого туру, формула успіху Зеленського  стала об’єктом жвавого інтересу. Її  складники детально описані та розставлені  по полицям політичного аналізу. Тож наразі, окреслимо лиш ключові аспекти.

Антирейтинг чинної влади став «бетоном», яким залито фундамент і зведено тримальні конструкції електоральної підтримки екс-коміка. Технологам новообраного президента вдалось направити фокус  кампанії в русло де-факто «референдуму» про довіру не лише команді чинного президента, але й усій старій політичній еліті. Та роками відверто зловживала методами  шоу-бізнесу для впливу на уми виборців. Але коли конкуренцію їй склав справжній «майстер цеху», у жодного кандидата-представника старого істеблішменту не було шансів на перемогу. Навіть якщо в кишені піджака відстовбурчується адміністративний ресурс. Тому традиційні політтехнології, якими б вдалими і креативними, з огляду на практики попередніх кампаній, вони не виглядали,  лише нашкодили провладному кандидату. Спроба Петра Порошенка піти ва-банк –  зіграти на полі противника (епопея з аналізами і скандальні дебати на НСК Олімпійський) – прогнозовано не увінчалась успіхом. Навпаки, хаотизація порядку денного кампанії чинного гаранта після 31березня,  доведення  до абсурду її ключових меседжів, активізація чорного піару – все це лише скомпрометувало  старанно виплеканий  національно-державницький пафос риторики Петра Олексійовича.

Окрім політтехнологічних  прорахунків конкурентів, «зіграв» і нестандартний формат комунікації з Зеленського виборцем (спілкування з українцями відбувалось виключно через короткі ролики та пости в соціальних мережах, а «традиційні» канали впливу –  телеефіри та агітаційні турне по країні – ігнорувались. Щоправда, роль агітаційних поїздок певною мірою компенсували концерти «Кварталу 95»). Команді Зеленського вдалось перетнути фінішну лінію, не розплескавши по дорозі  конкретних відповідей на ключові питання державотворення. Нетривале інтерв’ю напередодні дня виборів, представлення своєї команди в ефірі лояльного телеканалу і обмін з опонентом запальними лозунгами  на  стадіоні (це дійство чомусь називалось дебатами)  – ось і весь «матеріал для роздумів» про те, якою буде політика майбутнього президента.

Дозованість інформації обумовила те, що прихід Зеленського на Банкову почали розглядати через призму тренду популізму, прояви якого все частіше спалахують на горизонтах світової політики. В українській пресі можна зустріти порівняння Зеленського з Дональдом Трампом, Беппе Грілло (засновник «Руху п’яти зірок» – італійської партії, що в 2018 увійшла до провладної коаліції, делегувавши своїх представників до уряду), Йоном Гнарром (ексцентричний екс-мера Рейк’явіка) та навіть деякими латиноамериканськими лідерами, зокрема президентом Гватемали Джиммі Моралесом.  В даному випадку простежуються лише дві паралелі –  схожі факти біографії (усі прийшли в політику, зробивши ім’я як актори-коміки або герої реаліті-шоу) та  позиціонування себе у ролі представника сил анти-істеблішменту. Втім такі порівняння стосуються зовнішньої атрибутики і образу, але  не проливають світло на програму дій самого Зеленського.

Обмеживши спілкування з пресою та виборцем до мінімуму, Зеленський уникнув поспішних обіцянок щодо  радикальних змін в соціально-економічній сфері та міжнародній політиці (якщо не вважати такими  зелені борди про «кінець епохи бідності/жадібності»).  Сам Зеленський поки досі не пропонує рецептів кардинальної зміни економічної ситуації, а представники його команди вже починають знімати рожеві окуляри з носів своїх виборців, нагадуючи, що президент не володіє  достатніми повноваженнями для виконання всіх можливих «забаганок».

Майстерне  загравання  з масами зрозумілою їм мовою,  ще не робить  із Зеленського  політика-популіста. Насправді відсутність «жирових запасів» в економіці та вперта деструктивна політика Кремля  не залишають новій владі простору для широкого маневру.  Очевидно, що після інавгурації Зеленського не зникне залежить держави від зовнішніх кредиторів, а Путін навряд чи відшукає добру волю для повернення Києву ОРДЛО, не кажучи вже про окупований Крим. (До речі, цю конфігурацію чітко фіксують на Заході.  Наприклад президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер заявив наступне: «Я дуже уважно слухав заяви обраного президента і не знайшов жодної істотної різниці між ним і Порошенком, якщо йдеться про Росію. Факт, що він прагне завершити війну на сході України, Москві не допомагає»).

Український виборець навчений гірким досвідом –  політики забувають про щедро роздані обіцянки одразу після закриття виборчих дільниць. Революційні події п’ятирічної давнини не переломили ситуацію. Більше того, в суспільство прийшло усвідомлення того, що в умовах потужного впливу зовнішніх  акторів на формування державної політики, українська влада, в чиїх руках вона б не опинилась, не може бути гарантом власних обітниць . Тому  запит на прихід до влади людини з-поза системи знаходив такий жвавий відгук і, зрештою, ця ідея остаточно заволоділа народною уявою. Надія Савченко та Святослав Вакарчук  не пройшли «кастинг» в силу різних обставин.  Володимиру Зеленському вдалось зірвати куш.  Майже три чверті виборців вирішили, що довіритись кандидату, який, за великим рахунком, нічого не обіцяв,  – виправданий ризик в ситуації, коли «втрачати нічого» або «гірше все одно не буде».

Подібні настрої характерні для революційних ситуацій. Порівняння результатів президентських виборів з «електоральним Майданом» доволі точно змальовує реальні процеси.  Відповідно, перемогу Зеленського можна трактувати як зміну вектору Революції гідності.    Максималістські візії Майдану, які виявились недосяжними в практичній площині, але зручними для маніпулювання суспільною думкою, витісняються помірковано  прагматичною позицією. Нове цілепокладання  допускає  консенсус щодо окремих питань зовнішньої політики чи національної пам’яті в обмін на прискорення економічного зростання і матеріального добробуту окремого громадянина.

Отож коріння «феномену Зеленського» слід шукати в національному ґрунті, а не міжнародних тенденціях. 

Парламентські вибори чи третій тур президентських?

Потрапляння влади в руки несистемного політика-новачка – стрес для політичної системи країни. Попри це, про втрату контролю над ситуацією мова не йде.  По-перше, Володимиру  Зеленському, як і  Петру Порошенку в 2014 році, вдалось зшити електоральну мапу країни, незалежно від локальних політичних орієнтацій.  На інформаційному таблі Центральної виборчої  комісії не висвітлились електоральні розломи, які до 2014 року ділили країну навпіл. (Єдиний темно-малиновий (колір агітаційної продукції Петра Порошенка) клаптик  на мапі країни –  Львівська область – там чинний президент вдвічі обійшов Зеленського.  Але «ворожою» до Зеленського Львівщину також не назвеш, про що свідчать майже 34,5% підтримки по області). Це знецінює можливі сценарії підриву легітимності нового президента через роздмухування конфлікту  регіональних ідентичностей.

З іншого боку, наразі не має  підстав говорити  про невдоволення Зеленським з боку вітчизняного «олігархічного обкому». Навпаки, готовність депутатів Ради «переформатуватись» під Зеленського свідчить про інтерес фінансово-промислових груп до співпраці із новообраним президентом, навіть попри його близькість до однієї з таких структур – так званої групи «Приват». Вочевидь на Україну чекає новий олігархічний консенсус, а гарантом його дотримання має стати президент Зеленський. Масштаб відповідної  ролі неспівмірний з продюсерським досвідом Володимира Олександровича.  Тому, не виключено, що невдовзі на небосхилі української політики може з’явитися впливова фігура  «регента», можливо навіть в прем’єрському кріслі.

Втрата Адміністрацією Президента  контролю над парламентською більшістю суттєво міняє правила гри. Зеленський виграв битву, але питання про переможця у війні досі відкрите.  Високий рейтинг Зеленського – передусім результат протестного голосування, отже  його підтримка може стрімко «розчинитись». Положення нового президента ускладняється тим, що в його обоймі відсутня міцна партійна структура. Хоча соціологічні заміри прогнозують пропрезидентській  політсилі  («Слуга народу») чверть голосів виборців,   вона наразі залишається партією-фантомом. Партія-лідер уподобань українців не має навіть сайту, не кажучи вже про відому   команду людей, які можуть бути включені до виборчого списку.

В цій ситуації прорахунки команди Зеленського автоматично вдарятимуть по позиціях «Слуги народу». Усвідомлюючи хиткість становища, технологи Зеленського педалюють ідею дострокових парламентських виборів. Вочевидь, розрахунок робиться на те, що у випадку оперативного проведення    виборів до парламенту, список Зеленського отримає солідне представництво завдяки електоральному злету свого лідера. Такий сценарій виглядає максимально наближено до «історії успіху» президента Франції Емманюеля Макрона. Вибори  до національних зборів Франції відбувались через місяць після вступу на посаду Макрона, якому на хвилі власної популярності вдалось забезпечити більшість своїй нашвидкуруч зколоченій політсилі «Вперед, республіко!».  Не виключено, що в штабі Зеленського французький досвід був на слуху.   Завести солідну фракцію в парламент, не «заморочуючись» такою дрібницею як партійне будівництво,  – спокуслива перспектива.

Тим часом, визнавши поразку на виборах, Петро Олексійович уже пообіцяв переможцю «дуже сильну опозицію», яку, вочевидь, він і планує очолити. Завдяки потраплянню в другий тур Порошенку вдалось  зацементувати своє електоральне ядро. Втім шанси зберегти нинішній рівень представництва «Солідарності»  в новому скликані парламенту можуть суттєво підтанути до часу виборів. З одного боку, корупційний шлейф, який тягнеться за найближчим оточенням президента, вже наніс йому значний репутаційний удар і відколов від рейтингу декілька пунктів.  Не можна відкидати ймовірність того, після відходу від влади Петра Порошенка правоохоронні органи, які завжди «тримають ніс за вітром» спробують зробити новій владі приємність – відкрити напередодні парламентських виборів справу проти попередника Зеленського.

З іншого боку, поразка чинної влади прозвучала гонгом для   політичних супутників Порошенка –прийшов час визначатись: послідкувати за своїм лідером в опозицію чи спробувати розіграти власну партію в надії вихопити золоту акцію. Беручи до уваги дії та заяви цілого ряду фігур з команди президента, що невдовзі складе свої повноваження, останніх знайдеться чимало. Отож, навіть попри провал ідеї з достроковими виборами до парламенту Зеленський матиме широкий вибір потенційних союзників в новому скликанні Верховної Ради.

Путінська паспортизація України – перший виклик для нового президента

Кремль «привітав» президенство Зеленського оголошенням «паспортної війни». 24 квітня президент Росії підписав указ про спрощення процедури надання російського громадянства жителям ОРДЛО. У російських регіонах, що межують з псевдороспубліками, вже готова  інфраструктура. В першу чергу російські паспорти отримають бойовики та представники окупаційної адміністрації . В такий спосіб РФ купує лояльність тих верств населення, які забезпечують присутність Кремля в ОРДЛО. Також,  роздача паспортів населенню  Донбасу забезпечує Москву аргументацією для подальшого втручання у внутрішні справи України, адже тепер мова йде не про захист «рускоговорящих» (ця концепція збанкрутувала після обрання Зеленського),  а російських громадян.

При цьому уряд РФ не має на меті підвищити рівень матеріального становища пенсіонерів на загарбаних територіях. Пенсію можливо оформити лише за умови переїзду до Росії. З одного боку це відкриває вікно для корупції, коли окупанти торгуватимуть правом на отримання російської пенсії.  З іншого, провокує дискусію в Україні про доцільність  автоматичного позбавлення українського громадянства тих, хто отримає російські паспорти, скориставшись указом Путіна. Таким чином Київ постає перед незручним рішенням – платити «подвійну» пенсію (додатково до російської ) пенсіонерам ОРДЛО, (що спричинятиме роздратування частини суспільства) або позбавляти громадянства таку категорію осіб і тим самим викликати на себе грім і блискавки Заходу.

Варто також зауважити, що до паспортної диверсії  Кремль готувався заздалегідь. Право надавати громадянство за спрощеною схемою у президента Росії з’явилося після внесення поправок до федерального закону «Про громадянство РФ», які набули чинності 29 березня 2019. Тож незалежно від результату виборів, російське керівництво діяло б саме у такий спосіб.

Власне, ідея паспортизації окупованих територій Донбасу не нова, так само як і практика паспортизації територій сусідніх держав. Масова видача російських паспортів жителям Абхазії і Південної Осетії розпочалася 1 червня 2002 року після прийняття нового закону про громадянство РФ. Якщо до початку дії закону кількість російських громадян в Абхазії оцінювався приблизно в 30%, а в Південній Осетії дещо перевищувала 40%, то в 2008 році  ця цифра сягнула 85% і 90%. У Придністров’ї з 500 тис. населення невизнаної республіки близько 213 тис. осіб отримали російський паспорт за аналогічною процедурою.

Що ж до України, то «паспортні» апетити путінської Росії простежуються з  серпня 2008 року.  Тоді  вітчизняне МЗС  повідомляло, що генеральне консульство РФ у Сімферополі видає російські паспорти жителям Криму.  У 2014 році, внаслідок анексії півострова, повний перехід на паспорти РФ в республіці зайняв всього дев’ять місяців. За цей період було видано понад 1,56 млн документів. Також, за даними  МВС РФ з 2014 по 2018 рік додатково 360,3 тисячі українців отримали російські паспорти.  В той же час, протягом цих років Порошенко позбавив громадянства понад 28 тисяч осіб.

Отож паспортизація окупованого Донбасу (а Путін допустив розповсюдження спрощеної процедури отримання громадянства РФ на всіх українців) стане першим серйозним тестом для Зеленського у площині відносин з РФ. Окрім того, дане питання потребує врегулювання на  рівні національного законодавства. При цьому відповідна  ініціатива має належати новому президенту.  

Володимир Солов’ян, Керівник зовнішньополітичних проектів Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння

Ключові слова