Публікації Публікації експертів ЦДАКР – Балкани

Як гоїти церковний розкол. Болгарський рецепт

На відміну від України розкол та подальше об’єднання Болгарської церкви були лише внутрішнім питанням

Ситуації, що подібні до тієї, яка на сьогодні складається навколо Української православної церкви, в історії світового православ’я вже траплялись. Важкий процес боротьби за канонічність відомий принаймні ще одній церкві – болгарській. Досвід дуже цікавий, і його можна було б використовувати під час створення помісної церкви в Україні. Однак лише в тій частині, що стосується безпосередньо церкви. У всьому іншому, з огляду на ряд обставин, в яких відбувалось об’єднання церкви в Болгарії і відбувається сьогодні в Україні, наш випадок є унікальним.

Розкол болгарського православ’я та його причини
Після повалення комуністичного режиму і з приходом до влади у Болгарії першого демократичного уряду частина духівництва за підтримки нової політичної еліти почала вимагати змін у керівництві Болгарської православної церкви (БПЦ). Чинне на той час церковне керівництво на чолі з патріархом Максимом звинувачувалось у пособництві колишній комуністичній владі й, зокрема, роботі на місцеві органи безпеки. Як заявляла тоді церковна опозиція, біля 70-80% митрополитів БПЦ співпрацювали з комуністичним режимом. Окрім звинувачення у зв’язках з партією, особисто патріарху Максиму закидали й те, що його статус не є канонічним, оскільки він отримав його завдяки партійній владі. У підтвердження цього наводився факт:  на початку 1970-х роках. сходження Максима на патріарший престол збіглося з укріпленням правління останнього генерального секретаря ЦК Болгарської компартії Тодора Живкова.

Очолив внутрішньоцерковну опозицію один із авторитетних болгарських митрополитів — Пимен. Для усунення патріарха Максима від керівництва БПЦ митрополит Пимен та його прихильники використовували насамперед не стільки церковні, скільки політичні важелі. Зокрема, вони отримали підтримку тодішнього глави уряду Філіпа Дімітрова, який 9 березня 1992 року, усього лише за тиждень до всеправославної зустрічі у Стамбулі, оголосив патріаршество Максима недійсним. Крім того, створена прем’єром в 1990 році «Дирекція віросповідань» теж відігравала значну роль у підтримці церковної опозиції, і тим самим ще більше сприяла розколу. Наприклад, в 1992-му декілька правлячих і вікарних архієреїв на чолі з митрополитом Пименом заявили, що вважають Патріарха Максима скинутим. «Дирекція віросповідань» не лише підтримала це рішення, але й визнала їх легітимним синодом БПЦ. У відповідь на це, того ж року, собор архієреїв, які зберегли вірність патріарху Максиму, позбавив сану чотирьох митрополитів і двох єпископів, які зчинили схизму. Опозиція не збиралася коритись рішенням «нелегітимного» на їхню думку синоду, і в 1996 році обрала митрополита Пимена своїм патріархом. Після цього собор вірних патріарху Максиму єпископів відлучив митрополита Пимена від церкви і позбавив сану всіх єпископів, які були висвячені вже після розколу.

Болгарське державне керівництво замість того, щоб вживати кроків для подолання розколу, продовжувало активно використовувати його у своїх особистих цілях. Підтримка ж тої чи іншої сторони залежала від курсу політичної сили, яка на той час була при владі.

Подолання розколу
У Вселенському патріархаті уважно стежили за тим, що відбувається в середині БПЦ. І те що вони бачили, не могло їх задовольняти. Тому цілком логічним є те, що перший вагомий крок для подолання розколу в БПЦ був зроблений саме Константинополем. Восени 1998 року в Софії під головуванням Вселенського патріарха Варфоломія (якого тоді представляв архієпископ Карельський і Фінляндський Іоанн) відбувся «розширений і над’юрисдикційний Всеправославний собор. У роботі Собору взяли участь також патріарх Александрійський Петро, патріарх Антіохійський Ігнатій, патріарх Московський і всієї Русі Алексій, патріарх Белградський і всієї Сербії Павло, Румунський патріарх Феоктист, а також спеціальний представник Єрусалимського патріарха Діодора. Крім того, у роботі Собору взяв участь і патріарх Болгарський Максим. Результатом собору стало, зокрема, покаяння 13 опозиційних єпископів на чолі з митрополитом Пименом. Всі вони були залишені в їхньому сані. Єпископські хіротонії і висвячення священиків, проведені опозиційними єпископами, були визнані дійсними. Однак усі вони позбулися єпархій, довірених їм опозиційною священною ієрархією. Водночас вони не були позбавлені права на заняття єпархій з часом, з появою вакантних архієрейських кафедр. Патріарх Максим залишався предстоятелем БПЦ.

Попри те, що проведений Собор став серйозним міжнародним визнанням Максима, а також вагомою передумовою для об’єднання болгарської церкви під його началом, це був лише початок складного і тривалого процесу. Справа в тому, що не все вище опозиційне духівництво прийняло результати Собору і продовжувало не визнавати патріарха Максима главою БПЦ. За ними надалі залишалось багато храмів і вони користувались підтримкою своїх парафій. Тому боротьба в середині болгарської церкви все ще продовжувалась.

Другий важливий крок на шляху об’єднання церкви був зроблений у 2001 році, коли до влади в країні прийшов колишній болгарський цар Симеон ІІ. Церковна опозиція покладала на нього великі надії, оскільки вважала, що той сильно постраждав від комуністичної влади і буде підтримувати їх, а не тих, хто співпрацював з його кривдниками. Проте, коли під час вступу на прем’єрську посаду Симеон ІІ складав присягу, він зробив це перед патріархом Максимом. Це був дуже символічний жест з його боку, який тоді чітко показав, чию сторону у церковному питанні прийняв прем’єр та його уряд.

Наступний важливий етап в об’єднанні болгарського православ’я розпочався в 2003 році, коли вступив в дію новий закон «Про віросповідання», який забороняв існування двох болгарських православних церков. Фактично таким чином болгарською владою була створена правова основа для подолання розколу і об’єднання церков під єдиноначальністю патріарха Максима. На підставі закону в судовому порядку були ухвалені рішення про те, що опозиція володіє церковним майном незаконно і вона повинна повернути його канонічному синоду БПЦ. Не всі прихильники «альтернативного» синоду хотіли підкорятись такому рішенню, а тому до процесу повернення майна «канонічним власникам» нерідко долучалась прокуратура й поліція. Інколи останній навіть доводилось застосовувати силу.

Однак, якби опозиція не противилась і не мобілізувала своїх прихильників, на той час у неї вже фактично не було шансів. Вони були поставлені в умови, в яких їхнє існування було практично неможливим: з одного боку, їх не визнавали ні інші церкви, ні болгарська влада, а з іншого – сама влада не давала їм можливості існувати. Єдиним виходом для них було «покаяння» і перехід в підпорядкування керованої патріархом Максимом БПЦ. Що не одразу, проте все-таки було зроблено.

Слід також зазначити, що немалу роль у подоланні розколу відіграли й настрої в болгарському суспільстві. По-перше, населення в своїй більшості підтримувало владу, а тому підтримувало всі її рішення щодо церкви. По-друге, більшість болгарських православних підтримували патріарха Максима, про що зокрема говорили й соціологічні опитування. Крім того, дуже сильно на громадську думку щодо церковного питання вплинуло те, що цар Симеон ІІ, який сильно постраждав від комуністичної влади, підтримав саме патріарха Максима.

БПЦ і Україна
З огляду на зазначене вище, а також знаючи ситуацію зі створенням помісної церкви в Україні, в обох випадках можна констатувати як наявність спільних ознак, так і суттєві відмінності.

Як і в Болгарії, так і в Україні церква була розділена, однак обставини за якими це відбулось, різні.

У Болгарії питання розколу стосувалось насамперед церкви, в той час як в Україні – це питання лежить виключно в політичній площині. І стосується не стільки церкви, скільки процесу сучасного українського державотворення загалом.

Розкол та подальше об’єднання БПЦ були лише внутрішнім питанням, на які не здійснювалось великого зовнішнього впливу. В Україні ж навпаки, велику роль в недопущенні створення помісної церкви відіграє зовнішній фактор, а саме: РПЦ та Кремль, який стоїть за нею.

Владі Болгарії вдалось втрутитись у церковний розбрат і хоча не одразу й не легко, однак все ж таки змусити церковну опозицію покаятись і повернутись у лоно канонічної церкви. В Україні такий сценарій реалізувати досить складно. Адже покаяння в ім’я української помісної церкви представників, і особливо керівництва УПЦ (МП), яка є філією РПЦ, годі чекати.

Напевно, єдине, що можна було б використати з болгарського досвіду – це примирення між українським православним духівництвом (не враховуючи поки УПЦ МП). Адже в середині українського православ’я на сьогодні є ще достатньо протиріч, без подолання яких отримати Томос, попри підтримку української автокефалії Вселенським патріархатом, буде складно.

Однак, напевно, важливішим за нинішніх умов для України був би не стільки болгарський досвід в об’єднанні церков, скільки підтримка БПЦ рішення про надання Українській православній церкві автокефалії. Однак багато хто в Болгарії вважає, що в сьогоднішніх реаліях, чітка декларація з боку БПЦ про підтримку української автокефалії є малоймовірною. Скоріш за все, це будуть виважені і нейтральні заяви, які з одного боку не означатимуть підтримку української автокефалії, але в той же час і не означатимуть підтримку РПЦ у протистоянні з Вселенським патріархатом. Що в сьогоднішніх реаліях, відверто кажучи, вже немало.

Слід також зазначити, що на початку жовтня синод БПЦ відкинув пропозиції РПЦ щодо проведення Всеправославного собору у зв’язку з ініціативами Константинополя надати автокефалію Українській православній церкві. Це є важливим рішенням для українського церковного питання, оскільки, якщо б запропонований Москвою собор відбувся, то на ньому РПЦ за допомогою своїх сателітів могла б поставити на українській автокефалії хрест. Іншими словами, своєю відмовою у проведенні Всеправославного собору БПЦ таким чином залишила для української автокефалії шанс. Шанс, який українська помісна церква не повинна упустити.

Ігор Федик

Главком

Ігор Федик

Ігор Федик

Керівник Балканського офісу ЦДАКР

На сьогодні він представляє офіс ЦДАКР на Балканах і є керуючим редактором інформаційно-аналітичної платформи «В фокусі. Балкани-Чорне море». Його досвід включає також роботу в якості заступника головного редактора англомовного журналу «The Ukrainian Defense Review». Ігор Федик є автором досліджень та статей з питань міжнародних відносин, міжнародної безпеки та військово-технічного співробітництва у різних засобах масової інформації як України, так і закордоном (Радіо Свобода, Главком, Insider, Комментарии, Укрінформ, The Jamestown Foundation, BiznesAlert).