Енергетика традиційно сприймається Москвою, як інструмент тиску на Україну та примушення Києва до потрібних для себе рішень. Президентські та парламентські вибори 2019 року і прагнення Росії вплинути на їхні результати збільшують ризики для окремих секторів української енергетики вже цієї зими. В зоні особливого ризику знаходяться газовий сектор, частина теплової генерації та ринок нафтопродуктів.
Третя газова війна?
Принаймні чотири передумови можуть штовхнути Кремль до загострення газових стосунків з Україною протягом найближчої зими:
- Бажання вплинути на результат президентських виборів в Україні – провокування проблем з постачанням сировини кінцевим споживачам та транзитом матиме на меті дискредитацію сьогоднішньої влади в Києві.
- Прагнення збільшити ризики для української ГТС і боротьба за Nord Stream 2 та Turkish Stream – з урахуванням триваючих переговорів щодо нового транзитного контракту після 2019 року, а також майбутнього «обхідних» газопроводів, Росія прагне продемонструвати «високі ризики» для продовження постачання газу до Європи саме українським шляхом.
- Намагання заплутати процес виконання рішення Арбітражного Трибуналу – Кремль обрав тактику затягування виконання провального для Газпрому рішення з розрахунком на досягнення «мирової» угоди з уже новою владою України. Одним із інструментів є створення нових конфліктних ситуацій – нова газова війна безумовно буде джерелом для чергових сюжетних ліній суперечок.
- Спроби вдарити по газовій реформі в Україні – зміни в секторі газу досі справедливо вважаються одними із найбільш яскравих прикладів ефективності пост-майданної влади в Україні (хоча звичайно реформа не завершена). Практично всі вони йшли врозріз з інтересами РФ. Водночас з перетвореннями пов’язані негативні наслідки для побутових споживачів. Також тема реформи є конфліктогенною з точки зору політичної боротьби в Україні. То ж криза в газовому секторі, яку РФ може спровокувати цієї зими, має виглядати, як прямий наслідок майже п’яти років реформи даного сектора.
В розпорядженні Москви знаходиться, як мінімум, п’ять взаємопов’язаних інструментів дестабілізації газового ринку України. Першим інструментом є маніпуляції з тиском «на вході» до української ГТС. Цей прийом застосовувався Газпромом неодноразово минулої зими переважно вкінці кожного місяця, коли Укртрансгаз (УТГ) має зобов’язання балансувати (щомісячно) кількість прокачаного на Захід газу. Це створювало ризик транспортування УТГ або заниженої від законтрактованої кількості сировини, або завищеної, що вважалось би контрабандою. Схожих маніпуляцій слід очікувати і цієї зими, проте, ці дії не можуть завдати серйозної шкоди стабільності ГТС та репутації України.
По-друге, враховуючи високий рівень запасів газу у ПСГ, Москва буде намагатися збільшити внутрішній попит на газ в Україні. Найпростішим методом цього буде поглиблення дефіцитів антрацитових марок вугілля, які Україна імпортує в основному з РФ (докладніше про це – нижче). ТЕС, які працюють на антрацитових марках вугілля будуть змушені використовувати альтернативне пальне – природній газ та мазут. Україна сама провокує таку ситуацію, оскільки станом на 16 жовтня, на складах ТЕС і ТЕЦ знаходяться запаси вугілля антрацитових марок, що є меншими понад ніж у два рази порівняно із минулорічними обсягами.
Третій спосіб – активізація у кіберпросторі з метою провокування збоїв у роботі ГТС. В зоні ризику є диспетчерські центри УТГ. Також слід очікувати атак на ІТ-платформу, що покликана забезпечити добове балансування газового ринку України. Його старт запланований на 1 грудня 2018 року.
Четвертий метод є відносно новим. Існують підстави вважати ймовірними спроби використати близького до «газової вежі» Кремля Дмитра Фірташа. Його Регіональна газова компанія (РГК) контролює більше 70% ринку розподілу газу (облгази). Фірташ, як і РФ, сприймає в штики газову реформу, а останнім акордом цього є непорозуміння за лінією облгази-УТГ щодо забезпечення старту добового балансування. Ще цікавішою в цьому контексті є заява Генпрокурора Ю.Луценка про можливий арешт майна Фірташа – хімзаводів, об’єктів у ОРДЛО та власне облгазів. Все це може штовхнути Фірташа, який – нагадаймо – досі перебуває під пильним оком австрійської правоохоронної системи, до провокування кризових ситуацій в окремих мережах розподілу з метою завдати удару по репутації Президента і його команди. Претекстом для цього може стати, наприклад, заборгованість облгазів РГК (за даними Нафтогазу станом на 10 жовтня їх сукупна заборгованість становить 11,4 млрд. грн.). Найвищі борги накопичили Харківський, Дніпропетровський та Київський (обласний) облгази. Також причиною може стати початок функціонування добового балансування ринку. Навряд чи евентуальний зрив поставок в якомусь із регіонів може тривати довго, але те, що він матиме чималий резонанс, – не викликає сумнівів.
Нарешті, по-п’яте, дії Газпрому щодо виконання вердикту Арбітражного Трибуналу мають ознаки підготовки до зриву транзиту сировини територією України. Річ у тому, що за даними Нафтогазу, Газпром передплачуючи послуги транзиту, надсилає в Україну суми більші, ніж просить Нафтогаз. Різниця виникає з послідовного підрахунку Газпромом витрат за транзит без урахування рішення Суду в Стокгольмі. Нафтогаз повідомив, що переплачена частина передплати буде зарахована, як частина суми, яку українська компанія має отримати за рішенням Трибуналу від Газпрому. Це класичне провокування конфліктної ситуації – достатньо, що Газпром визнає правомірність методології розрахунку тарифу пропонованої Трибуналом і вимагатиме зарахування переплачених сум – як нової передплати для подальшого транзиту. Цікаво, що відповідне повідомлення Нафтогазу, Газпром поки що проігнорував.
Удар антрацитом?
Внаслідок окупації ОРДЛО, Україна втратила контроль над шахтами, які добувають антрацитові марки вугілля. На них працює 6 ТЕС (сьома знаходиться на окупованому Донбасі) та 5 ТЕЦ. Завдяки заходам проведеним у 2016–2017 рр. Україні вдалося скоротити попит на антрацит з 10,6 млн. тонн у 2016 році до 4,9 млн. тонн у 2018 році. Разом з тим, Міненерго прогнозує зростання попиту на антрацит у 2019 році до 5,1 млн. тонн. Попри величезний прогрес у зменшенні залежності від антрациту, проблема залишається відчутною, хоча тільки на місцевому рівні.
Дефіцит антрациту Україна планує вирішити через імпортні поставки, в першу чергу з РФ. У 2017 році імпорт з РФ становив 78,6%, а цього та наступного року доля російського вугілля в імпорті має ще збільшитись. Це створює Москві шанс для тиску на Україну і створення проблем тепловій генерації. 18 жовтня Максим Тимченко – гендиректор ДТЕК, яка в основному імпортує російське вугілля з шахти «Обуховская» в Ростовській області, заявив, що «з поставками вугілля з РФ є певні труднощі», що може означати курс на блокаду імпорту антрациту.
В зоні особливого ризику знаходяться в основному найбільші споживачі антрациту, тобто такі ТЕС: Луганська (м. Щастя), Слов’янська та Криворізька. Тимчасом станом на 16 жовтня на складах українських ТЕС і ТЕЦ запаси антрацитових марок вугілля є нижчими за минулорічні більше ніж удвічі: 746 тис. тонн станом на 12 жовтня 2017 року проти 342 тис. тонн станом на 16 жовтня 2018 року. Цей чинник додатково провокуватиме РФ заблокувати імпорт цього вугілля в Україну. Все це не має критичного значення для ОЕС в цілому, але може провокувати локальні перебої з постачанням електроенергії. Враховуючи передвиборний період, навряд чи РФ не захоче скористатися такою нагодою. Тим більше, що найбільш вразливі об’єкти знаходяться на територіях, які в РФ пропаганда досі називає «Новоросією».
Паливна криза?
За останні роки залежність України від поставок нафтопродуктів з РФ та Білорусі поглибилась. Це стосується дизельного пального та автогазу. За підсумками 8 місяців цього року аж 76% ринку дизельного пального України становило пальне з РФ (40%) та Білорусі (36%). В свою чергу сукупна доля російського (50%) та білоруського (21%) LPG досягли разом 71% українського ринку. Решту палива становлять вироби українських закладів або імпорт з третіх країн. В Києві досі вважають це майже зразковою моделлю диверсифікації джерел постачання нафтопродуктів. Поставкам з Білорусі відведена в ній амортизаційна роль у випадку проблем з імпортом з РФ.
Проте, враховуючи специфіку відносин Москви та Мінська, варто задуматися над тим, щоб поставки з обох країн об’єднати і об’єктивно вважати російськими. Останні повідомлення з білорусько-російського фронту посилюють такі застереження та формують очевидні ризики.
По-перше, на початку серпня 2018 року російський президент підписав проект закону (т.зв. податковий маневр), яким практично було припинено подальше субсидування нафтового сектора Білорусі Росією (хоча імплементація нововведень й розтягнута у часі). По-друге, з 1 листопада цього року по 31 грудня 2019 року РФ припинить експорт нафтопродуктів в Білорусь, що перекриє можливість їх реекспорту в Україну.
Досі Білорусь, користуючись преференціями з боку Москви, активно експортувала власні нафтопродукти або реекспортувала завезені з РФ. Мінськ експортував цю продукцію в т.ч. в Україну. Зараз ці можливості будуть значно звужені. Іншими словами, Україна втрачає свого роду амортизаційну подушку у вигляді поставок з Білорусі на випадок загострення ситуації з імпортом з РФ. Відповідно, Москва отримує в руки можливість швидкого загострення ситуації на ринку нафтопродуктів України.
Все це відбувається на фоні суперечливих повідомлень щодо тенденцій у стосунках РФ з Білоруссю. Білоруські експерти вважають, що Росія обрала курс на примусову інтеграцію Білорусі. Київ починає відчувати наслідки цього на власній шкурі. А відомі справи Павла Гриба чи Павла Шаройка – це один із прикладів готовності Мінська до підтримки Москви у її гібридних іграх проти України. Також експерти звертають увагу, що ключові домовленості РФ з Білоруссю залишаються за лаштунками. То ж зростає ризик штучного блокування поставок з Білорусі, що відкриває чималі можливості тиску на український ринок для Кремля.
Також не на користь українського ринку впливають об’єктивні тенденції – девальвація гривні, яка спостерігається з серпня цього року і, скоріш за все, посилиться взимку, та зростання світових цін на нафту. Обидва чинники будуть додатково тиснути на ціни. В сукупності з евентуальними діями РФ, все це може призвести до суттєвого зростання вартості пального.
Водночас важливим нюансом є факт, що для Роснєфті, яка в основному експортує нафтопродукти в Україну, блокада експорту нестиме чималі ризики втрати українського ринку. Враховуючи значні впливи Сєчіна в Кремлі, зокрема на Федеральну службу технічного та експортного контролю (ФСЭТЕК), не виключено, що переможе економічний розрахунок, і РФ не блокуватиме поставки в Україну. Складається враження, що Київ якраз і намагається грати на інтересах окремих груп впливу в Кремлі та їхніх суперечностях. Звідси може виникати нехтування вирішенням питань диверсифікації та усунення залежності від поставок з РФ.
Слід мати на увазі, що, якщо у випадку з дизельним пальним, Україна зможе в стислі терміни переорієнтуватися на південні (з моря) ринки (що матиме як наслідок просто незначне зростання ціни), то у випадку з LPG ситуація може бути серйозніша через інфраструктурну недорозвиненість українського ринку (дефіцит вагонів, транспортних та потужностей для зберігання). Також варто пам’ятати, що обидва види пального мають традиційно сезонні стрибки попиту: весна і літо – для дизеля та літо – для LPG. Саме тоді український ринок стає особливо вразливим для потрясінь.
Висновки і рекомендації
Ризики для української енергетики не мають критичного характеру. Кризові явища, що можуть виникнути внаслідок дій РФ, не зможуть паралізувати економіку. Проте, у поєднанні з інформаційною зброєю, а також «вмонтуванням» їх у передвиборний процес в Україні, створюватимуть ризики штучної дестабілізації, що явно гратиме на руку Кремля.
Від застосування названих інструментів Москву стримуватимуть, як мінімум, два фактори. По-перше, кожен з трьох описаних секторів енергетики є сферою інтересів окремих груп впливу в Кремлі, які отримують від співпраці з Україною прибутки. Навіть в «национальном достоянии» – Газпромі – усвідомлюють величезні, комерційні ризики, що виникають внаслідок провокування схожих кризових ситуацій. Проте, надто часто керівництво Газпрому стає інструментом «політичної доцільності» Кремля. Навряд чи президент Роснефти Сєчін легко захоче влаштовувати паливну блокаду України, ризикуючи втратити цей ринок. Також продаж антрациту в Україну, скоріш за все, є частиною схеми, яка дає змогу збільшувати простір для використання на російському ринку вугілля з ОРДЛО. Відповідно, це зменшує для РФ кошти утримання окупованого Донбасу. Водночас не слід забувати, що здоровий розум і правила економіки програють імперським інстинктам РФ надто часто.
По-друге, політика РФ щодо України останнім часом все більше відображає боротьбу «кремлівських веж». Можна навіть сказати, що це її продовження, яке робить позицію Москви менш консолідованою. За таких обставин центрам впливу в Кремлі важче приймати рішення в обхід інтересів одних груп, однак на користь інших. Загравання Банкової з деякими силами в Україні, які в свою чергу пов’язують з окремими центрами впливу в РФ, нагадує спроби використання цих протиріч. Це заслуговує на увагу, але варто застерегти Київ від захоплення схожими маневрами, які приховують у собі низку ризиків.
Поточний стан незалежності української енергетики можна окреслити як незавершену роботу. Тактична комерційна користь, яку Україна отримує від торгівлі з агресором, не варта ризиків для безпеки держави. Враховуючи це, Києву слід прийняти низку кроків, розрахованих на короткострокову (найближчий опалювальний сезон) та середньострокову перспективи.
В першому випадку діапазон дій досить обмежений і має охоплювати такі пункти:
- Посилення активності на дипломатично-інформаційному фронті щодо поступового створення Росією ризиків для газового сектора України та транзиту російського газу до країн ЄС;
- Так само активно слід інформувати міжнародну спільноту про високий рівень готовності ГТС до проходження зими;
- Активізувати переговори з компаніями зі США та ПАР щодо імпорту антрацитових марок вугілля;
- Подбати про формування запасів нафтопродуктів;
- Опрацювати сценарії контрзаходів з моделюванням ситуації на випадок застосування РФ всіх описаних інструментів впливу одночасно (найбільш ймовірний термін – лютий-березень 2019).
У випадку з завданнями на середньострокову перспективу:
- Прискорення реформи газового сектора та вирішення долі оператора ГТС;
- Продовження покращення умов для діяльності газовидобувних компаній;
- Завершення переобладнання блоків на Криворізькій ТЕС та будова нового блоку на Слов’янській ТЕС;
- Побудова залізничної лінії, яка з’єднає Луганську ТЕС з контрольованою Києвом частиною України (зараз вугілля потрапляє там залізницею з РФ);
- Прискорення роботи щодо створення нафтового резерву та резерву нафтопродуктів;
- Курс на значне зменшення долі пального з РФ та Білорусі на ринку.
Ці ідеї можуть бути ефективно реалізовані за умови, що держава візьме на себе роль їх драйвера – це важливо з огляду на домінацію приватних інтересів в енергетиці України. Вкрай важливим є ведення діалогу з бізнес-структурами, які мають чималий вплив на енергетичні ринки України, але держава має зберігати за собою право на остаточне встановлення правил та визначення «червоних ліній», порушення яких не має собі дозволяти жоден учасник ринку.
Павло Кост,
координатор проектів Демократичного співтовариства «Схід» (Варшава),
член Експертної ради ЦДАКР
