Коментарі Коментарі експертів

Виставка «Зброя та безпека»: міфи та реальність китайського ОПК

Виставка «Зброя та безпека», яка нещодавно завершилась в міжнародному виставковому центрі в м. Києві, порадувала спеціалістів та простих відвідувачів широкою номенклатурою озброєнь: від бойових броньованих машин до безпілотників та роботизованих комплексів. Враховуючи гостру потребу української армії в сучасних зразках озброєння, запропонувати свою продукцію на українському ринку готові все більше іноземних виробників.

Щоправда, крім китайських…

Виставка продемонструвала, що на фоні активності західних компаній, діяльність оборонно-промислового комплексу (ОПК) Китаю разюче відрізняється, та, ніби за командою вищого керівництва, взагалі не пропонує свою продукцію для України. Виявилось, що, що серед 500 представлених компаній, з Піднебесної було аж дві. При цьому, до ОПК віднести їх важко: одна з них – фабрика по виробництву камуфляжного одягу та кашкетів, друга – виробник радіостанцій і радіосистем Hytera.

Під час спілкування з представником компанії Hytera з’ясувалося, що компанія виробляє апаратуру зв’язку для цивільних споживачів. У ході розмови було з’ясовано, що серед дочірніх підприємств  Hytera є і виробник продукції військового призначення, яка надходить на озброєння сухопутних підрозділів тактичної ланки Народно-визвольної армії Китаю, проте військова складова діяльності Hytera офіційно не розголошується.

На запитання стосовно перспектив виходу на український ринок представник країни – одного з найбільших у світі виробника ОВТ, – зітхає та невпевнено говорить виключно про цивільну продукцію, яка втім поступається європейським та американським виробникам: «Український ринок – великий, проте конкуренція – немаленька». Запитую: а чому, на вашу думку, на виставці немає інших китайських компаній – виробників військової продукції, чи Китай не розглядає Україну як стратегічного партнера? На це запитання – винувата посмішка.

Який висновок?

Це означає, що розмови про так зване «стратегічне партнерство» та спільну побудову «Одного поясу, одного шляху» між нашими державами є міфом. В китайському розумінні (при цьому, очевидно, на вищому рівні) Україна – постачальник дешевої сировини (в структурі українського експорту – приблизно 95% – сировинна продукція), та окремих технологій і продукції військового призначення та подвійного використання, які гостро необхідні НВАК. У цьому аспекті Китай отримує від України все що йому потрібно (включаючи і доступ на чималий ринок), не даючи нічого взамін окрім цивільної продукції на кшталт смартфонів та комп’ютерів. Наявні розробки китайського ОПК, в яких також має потребу Україна – закриті для українського ринку, а ВТС України з Китаєм спрямований лише в одну сторону – китайську.

Це може бути обумовлено такими факторами:

По-перше, китайська продукція в більшості випадків є копією застарілих зразків радянського чи російського виробництва, і за своєю якістю, ТТХ та бойовими властивостями не витримує конкуренції перед зразками закордонних та навіть українських виробників. Тому, Китай не робить навіть мінімальних зусиль для промоутингу своєї зброї в Україні (враховуючи, досить високе конкурентне середовище), проте активно продає в більш сприятливі ринки країн Африки, Азії та Латинської Америки (Пакистан, М’янма, Бангладеш, Венесуела, Танзанія).

По-друге, ймовірно, що Китай не поставляє зброю Україні, в тому числі, і через російський фактор, намагаючись не переступати «червону межу» у відносинах з Москвою. Тому, цілком можливо, що на співробітництво в плані поставок зброї в Україну накладений неформальний бан на найвищому рівні китайської влади. В такому разі тут виникає цілком логічне запитання чи існує «стратегічне партнерства» між Китаєм та Україною, чи воно є лише на папері та в уяві деяких українських посадовців.

Юрій Пойта

Юрій Пойта

Керівник секції Азіатсько-Тихоокеанського регіону ЦДАКР

Працював журналістом-міжнародником. Автор аналітичних статей на тему міжнародних відносин, зовнішньої політики та безпеки. Співпрацює з українськими виданнями («Укрінформ», «Лівий берег», видання «Delo.UA», «Обозреватель») та низкою українських та іноземних аналітичних центрів (Рада зовнішньої політики «Українська призма», Український інститут майбутнього, Фонд імені Фрідріха Еберта). Кореспондент журналу «Україна-Китай». Китаєзнавець, член правління Української асоціації китаєзнавців та член Національної спілки журналістів України. Навчався в Інституті міжнародних відносин Київського міжнародного університету, Уханьському науково-дослідному інституті пошти та телекомунікацій (КНР), Житомирському військовому інституті радіоелектроніки. Пройшов спеціалізовану програму з економічної журналістики у Київській Школі Економіки. Закінчив ряд додаткових курсів та тренінгів з журналістики та міжнародних відносин. Володіє українською, російською, англійською та китайською мовами.