Напередодні американо-російського саміту у столиці Фінляндії в експертному середовищі вже активно дискутується питання щодо його наслідків. Адже нічого подібного світ не бачив з часів холодної війни. Занадто багато очікувань, здебільшого завищених, покладають на це не лише дві високі сторони, що будуть вести переговори, але й решта світу, який може опинитися в залежності від можливих результатів.
Незалежно від кінцевого результату, цей саміт напевно буде балансуванням на межі появи нових зон нестабільності у регіональних і глобальних вимірах. Отже, світу залишається сподіватися на краще, але готуватися до гіршого сценарію і реагування на наслідки перемовин одразу ж після їх завершення. Тим більше, що попередні приклади поведінки і дій як Росії, так і США, значно виходять за межі існуючого status quo. Тим самим, вони змушують світ до дискусії про необхідність переосмислення і зміни поглядів на політичному, дипломатичному, безпековому рівнях.
Стан відносин США-Росія
Загострення відносин Росія-США почалося у 2014 році після анексії Криму і вибуху військового конфлікту на сході України, що мало наслідком початок політики США щодо укріплення східного флангу НАТО. Наслідком цього стало зростаюче протистояння на кшталт того, що відбувалося за часів холодної війни, з інцидентами на землі, на морі і у повітрі. Також було впроваджено низку санкцій, спрямованих проти російських політиків, військових, а також російської економіки.
Конфронтація поширилася також на такі істотні для США і Заходу сфери як президентські вибори. Це відчувається у тривалих дебатах щодо «російського впливу» на процес президентських виборів у США і звинуваченні у можливих незаконних контактах з Росією навіть самого президента Трампа. Ще один наслідок – можливе перебільшення ролі російських спецслужб у дестабілізації країн Заходу та класичної в таких випадках реакції суспільства, яке вбачає всюди поширену шпигунську активність. Американці завдали удару по російській дипломатичній інфраструктурі на своїй території з висилкою великої кількості російського дипперсоналу.
Ще одним конфронтаційним елементом стала російська активность поза Європою і Північною Америкою. Зросла вірогідність виникнення конфлікту, випадкового або навмисного в Сирії або, якщо ширше – на Близькому Сході. Водночас, зросла активність Росії в політичному, розвідувальному та парамілітарому сенсі також у різних частинах Африкі. Тобто саме там, де США вже давно вибудовують сласну сферу впливу, використовуючи для цього в т.ч. після 11 вересня 2001 року і глобальну боротьбу з терористичною загрозою.
У Сирії дійшло навіть до прямого збройного зіткнення між російськими найманцями і американськими спецназівцями. Що важливо, в контексті згаданого розгрому групи найманців з ЧВК Вагнера деескалація інциденту відбулася за участі особисто нинішнього міністра оборони США Джеймса Меттіма, вага якого в адміністрації Трампа мала трохи зменшитися.
Також в небі над Сирією мали місце зустрічі бойових літаків ВПС США з російськими засобами РЕБ, що, як повідомлялося в ЗМІ, суттєво занепокоїло Пентагон. На дипломатичному і пропагандистському рівнях варто згадати американо-вранко-британську операцію 2018 року проти сирійських фірм, що виробляли хімічну зброю для режиму Асада. В той час, коли літаки і ракети західних союзників завдавали ударів по вихначених цілях, Росія мала на території Сирії розвинені системи ППО-ПРО, літаки-вигищувачі тощо, створюючи напруженість не лише в Сирії, але й на засіданнях Ради Безпеки ООН.
На Близькому Сході природним джерелом напруженості також є відношення Вашингтону і Москви щодо політики Ірану в регіоні. Нова адміністрація Білого дому відкрито звинуватило іранську державу в тому, що вона створює загрозу для інтересів США і їхніх союзників (Ізраїль, Саудівська Аравія тощо). Зі свого боку Росія, хоча і розуміє обмеженість власних можливостей впливу на незалежну політику Тегерану, не може дозволити собі приниження свого фактичного союзника у Сирії навіть дипломатично.
Спірні моменти у відносинах РФ-США також пов’язані з Африкою та Близьким Сходом. Йдеться з одного боку про сировинну політику, а з іншого – про експорт озброєння і військової техніки (ОВТ) та військових технологій. Як відомо, США і РФ є першими у світі експортерами ОВТ, щоправда, американська частка при цьому зростає, а російська постійно знижується.
Також добре відома залежність Росії від коливань цін на сировинному ринку. У свою чергу, США спокійно реагують на це силою власного потенціалу та співпрацею зі своїми союзниками. Більш того, останнім часом США почали входити на ринки, де раніше традиційно домінувала Росія, в т.ч. в Європі (наприклад, Польща). Зі свого боку, РФ намагається потіснити Америку в Єгипті і Іраку, де вона успішно пропонує свою бронетанкову техніку (танки Т-90) на заміну американській.
Як найбільші світові експортери ОВТ, США і РФ працюють на глобальному рівні і потребують постійного поширення ринків збуту. Тому, йдеться не лише про конкурентну боротьбу та кращу рекламу, але й передусім про закулісні справи – дипломатичні, розвідувальні, лобістські тощо. Це дозволяє збільшувати обсяги продажів ОВТ, а також ставити покупців у технологічну залежність від продавця.
Конфронтація США-РФ досягла глобального рівня відносин між ними і стала постійним фактором, який можна порівняти з ситуацією після холодної війни між США і Китаєм.
З огляду на зазначені проблеми і конфронтацію, на перший погляд важко знайти щось таке, що б поєднувало, а не розділяло США і РФ. Однак, напруженість перед самітом у Гельсінках, що спостерігається головним чином серед союзників по НАТО, змушує шукати такі елементи в інтересах обох сторін.
На думку експертів, це, перш за усе, може бути персональний чинник – як у США, так і у Росії. Президент Трамп від початку своєї каденції вважався таким собі парією, що в поєднанні з його стилем дій і характером змушує його шукати радикальні та гучні рішення в поточній політиці, в т.ч., на жаль, закордонній. Це спостерігалося у т.ч. в контексті політики щодо режиму у Пхеньяні і самого Кім Чен Ина – як до, так і після нещодавньої зустрічі у Сингапурі. Такого образу господарю Білого Дому додали також зустріч у форматі G7, a також неоднозначні коментарі Трампа стосовно справи гіпотетичного визнання анексії Криму Росією або ж повернення самої Росії до участі в подібних зустрічах.
З іншого боку маємо президента Владіміра Путіна, який не приховує свого відношення до колишнього СРСР і бажаня відновити неоімперську політику Росії (в контексті свого виступу у Мюнхені у 2007 році). При цьому Путін використовує усі можливі форми дій, в т.ч. силові методи, а такод розвідувальні операції, діючи на межі можливої глобальної кризи (експерти мають на увазі отруєння А.Литвиненкі та невдалий замах на родину Скрипалів у Великій Британії). Завдяки лише цьому Путін в очах Заходу також виглядає парією.
Отже, в сухому залишку маємо класичний приклад, який можна назвати словами відомої пісні радянських часів: “Просто встретились два одиночества». З огляду на зазначене, потенційний індивідуальний підхід обох цих президентів може сприяти спробам зближення або виключно білатеральних дій на користь розробки порядку у відповідних регіонах світу, без потреби залучення інших гравців.
До того ж, і Трамп, і Путін, щонайменше, на словах, претендують на образ такого собі лідера-прагматика, який діє на користь своєї країни. Відтак, йдеться й про прагматичне трактування ними інтересів своїх країн і тим самим – відносин з союзниками в рамках коаліцій і навіть із союзниками в цілому. Звідси і побоювання партнерів НАТО щодо того, аби американці не почали домовлятись безпосередньо з Росією.
Що ж стосується росіян, вони від самого початку віддають перевагу домовленостям за рахунок третіх країн, якщо це відповідає російським інтересам. Прикладом такого підходу є відносини Росії з Ізраїлем з точки зору Сирії або Хізболи і певною мірою також Ірану. Прагматизм у російсько-ізраїльських відносинах свідчить про здатність Кремля до провадження аналогічних дій більш широко і на різних рівнях.
Окрім персональних і ідеологічних питань, варто мати на увазі, що обидві держави будуть шукати можливостей зменшення кількості напрямків протистояння між собою. У випадку Росії йдеться про зменшення витрат на гонку озброєнь (яка значною міроє була спровокована саме діями Москви), a також обмеження коштовної для її бюджету присутності в зонах заморожених конфліктів. Останні є дуже користини в політичному сенсі, проте, в умовах погіршення стану економіки і бюджету не можуть залишатися такими, як в кращі періоди буму на сировину і можливостей реагувати на ризики.
Для США політика зменшення конфронтаційних напрямків може бути ще більш привабливою, тому може слугувати підґрунтям для спроб покращити відносини з РФ. На перший план виходить необхідність посилення присутності США в Азії для протистояння Китаю, потреба суттєвого покращення ситуації на Близькому Сході з огляду на його стратегічне значення, зміцнення потенціалу в межах нових «важких» економічних відносин США з іншими країнами.
Також потребують вирішення внутрішні американські проблеми (наприклад, мігрантів) і в цілому відносини Дональда Трампа з вашингтонськими елітами. Тим більше, що американці після конфліктів у Афганістані і Іраку, як і росіяни після України і Сирії, розуміють обмеженість власних фінансових можливостей.
Саме в контексті необхідності скорочення напрямків конфронтацій варто в т.ч. розглядати відомі вже дебати Сполучених Штатів щодо рівня фінансування обороноздатності, який дозволить в перспективі суттєво зменшити витрати. У регіональному вимірі звертає на себе увагу проблема Ірану, який для Білого Дому становить дуже важливий елемент міжнародного порядку денного.
Символом цього є поява в оточенні Дональда Трампа Джона Болтона. Кремль це з одного боку розуміє, а з іншого, може бути не проти послаблення самостійності Ірану у Сирії. Звідси ціла справа неочікувано для світу може перетворитися на вісь американо-російського зближення.
Отже, з урахуванням зазначених факторів, західні експерти розглядають наступні можливі сценарії розвитку ситуації.
Можливі сценарії
Першим з можливих сценаріїв розвитку ситуації, в контексті саміту в Гельсінках, буде взаємне визнання президентами Трампом і Путіним примату внутрішніх справ. Це буде повязуватися з фактично театральним поданням зустрічі та пізнішою стратегічною кампанією, передусім, у інформаційному вимірі. Для Дональда Трампа така зустріч буде своєрідною виграшною картою у відносинах з НАТО і ЄС – передусім з Німеччиною, перетворюючись на новий аргумент в торговельних переговорах.
Для РФ це буде перемогою у небезпечній грі, яку вона почала разом з війною проти Грузії, України та й під час військової інтервенції у Сирії. Таким чином, Кремль може продемонструвати, що Сполучені Штати дали згоду на вирішення важливих міжнародних питань у форматі таких зустрічей. Однак, з уваги на такий сценарій, не варто сподіватися на будь-які драматичні рішення, довготермінові угоди тощо. Гра триватиме за допомогою гасел, наррацій, а також недоокреслених можливостей подальшого посилання до двостороннього формату. Насамкінець, як ми вже зазначали вище, це буде елементом внутрішньополітичної гри всередині як США, так і Росії.
Другий з можливих сценаріїв передбачає точкову угоду з визнанням подальшого конфронтаційного виміру сучасних американо-російських відносин. Це стосується ситуації, коли обидві країни досягають точкової угоди у зазначених сферах, але у специфічний спосіб на кшталт холодно воєнного, акцептують існування перманентної напруженості між головними інтересами двох сторін в Європі. Може здатися, що найпростіше можна реалізувати саме цей сценарій, дійшовши до угод стосовно Сирії і Ірану.
З боку США в такому випадку було б можливе погодитись на утримання при владі у Дамаску російських номінатів (але не самого Башара Асада), при одночасному отриманні більшої свободи для себе або інших союзників з точки зору дій протидії Ірану. Таким чином, в Європі можна буде зберігти status quo, тоді як поза нею зявилися б оперативні угоди, що полегшать дії обох країн.
Третій сценарій передбачає пошук форм радикальної деескалації у взаємних відносинах. Вимір останніх може бути регіональним і стосуватися, наприклад, Європи, але також предметним або цільовим і стосуватися конкретних елементів військових технологій. Це дозволить сторонам зменшити кількість напрямків конфронтації і суттєво заощаджувати в економічному сенсі на користь внутрішнього розвитку обох країн.
Ідеальним пропагандистським прикриттям було б порівняння саміту Трамп-Путін з іншими переломними зустрічами американських і радянських лідерів періоду «холодної війни». На відміну від другого сценарію, третій може закладати більш широкі і глибокі поступки США на напрямках, що вважалися до цього часу стратегічними. Від санкцій проти Росії, через присутність військ у Центральній і Східній Європі і аж до сфер впливу поза межами Старого континенту.
Четвертий сценарій експерти вважають найбільш небезпечним для партнерів Сполучених Штатів, адже він містить бажання створити новий формат глобальних відносин на базі безпосередньої угоди РФ-США, як наслідок попередніх дій як адміністрації Трампа (зустріч G7, торговельні спори, криза навколо 2% ВВП на оборонні витрати в НАТО тощо), так і Росії (використання сили для зміни кордонів країни – Крим, підтримка режиму Асада, здійснення таємних операцій спецслужб на територіях третіх країн тощо).
Таким чином сама зустріч у Гельсинках не має бути переломною, але може поетапно запустити механізм цілої низки робочих кроків, що визначатимуть такий собі своєрідний байпас, що оминатиме інтереси партнерів США. Потенційно можлива угода може негативно відбитися на стабільності НАТО, а також допровадити до радикального збільшення загрози виникнення регіональних конфліктів, наприклад, навколо Ірану. Це також стосуватиметься чергових етапів агресії з боку Росії на напрямках, погоджених з адміністрацією Трампа.
Перспектива для Східної Європи
При усіх ризиках, що можуть нести в собі зазначені вище сценарії перемовин у Гельсінках, доволі оптимістичною для країн Центральної і Східної Європи є та обставина, що навіть темперамент і і спрощений погляд Дональда Трампа не буде остаточно вирішальним у світлі існуючої у Вашингтоні системи відносин гілок влади, особливо навколо питань оборони і зовнішньої політики держави. Конгрес США протягом багатьох років вибудував між законодавчою і виконавчою гілками влади систему гальм, яка здатна обмежити «переломність» рішень діючого президента, якщо вони протитрічать інтересам США.
Більш того, саме в закордонній політиці Трамп має бути особливо уважним з огляду на невпевненість щодо номінації нового державного секретаря та медійні завірюхи навколо ослаблення позицій міністра оборони. Останній трактувався, як противага занадто небезпечним діям у сфері оборони держави. Звідси, якщо навіть президент Трамп може дозволити собі більшу свободу по відношенню до КНДР, у випадку Росії такої самостійності в нього буде набагато менше.
Варто зазначити також, що на відміну від реалій «холодної війни», будь-яким спробам змінити сфери впливу з боку США або Росії буде у XXI столітті жорстко протистояти нова позиція Китаю. Якщо дійсно і Трамп (для повернення США ролі глобального лідера), і Путін (для нівелювання наслідків розпаду колишнього СРСР), певною мірою тяжитимуть до відновлення біполярного світу, Пекін напевно буде цьому протидіяти.
З цього приводу цікаво згадати, що свого часу саме «великий кормчий» Мао наголошував на важливій ролі «революційних троєк», де кожний мав контролювати кожного, що само по собі виключало можливість заколотів. Відтак, можна припустити, що зустріч у Гельсинках на відміну від своїх аналогів періоду «холодної війни», буде проходити під пильним поглядом Китаю. І обидва учасники, не афішуючи цього, здаватимуть собі справу з цього факту. І не можна виключати, що вже у липні ми зможемо спостерігати дію нової системи гальм і противаг у відношеннях найбільших країн світу.
Більш того, американці мають зберігати свою військову присутність у Центральній і Східній Європі не лише в контексті дій Росії. У більш широкій перспективі для Сполучених Штатів буде дуже важливо контролювати китайські спроби створення торговельних шляхів, що прямуватимутьв безпосередньо до Західної Європи. Тому американські військові контингенти в таких країнах, як Польща, є інвестицією США не лише у зміцнення східного флангу НАТО, але й у змагання з Китаєм на глобальному рівні. До того ж, Білий Дім часто посилається до проблеми американо-китайського суперництва саме в економічній площині.
Польські оцінки
На думку польських експертів, до можливостей можливого забезпечення переговорів Трампа варто підходити вкрай обережно. Якщо, скажімо, російська сторона базується у своїх підходах на цілком справній групі радників, аналітиків, дипломатів та шпигунів, то на американському боці останнім часом внаслідок дивних кадрових рішень спостерігається певний хаос і розгубленість. Це може і напевно буде при оказії використано росіянами.
Також варто пам’ятати про відношення до Трампа світових ЗМІ і яким чином діє інформаційна складова на боці Трампа і Путіна. Саме інформаційний простір буде становити найбільший виклик для Польщі при будь-якому з можливих сценаріїв розвитку ситуації після саміту Трамп-Путін. Вже зараз можна передбачати необхідність протидії спробам дестабілізації образу польсько-американських відносин у політичному, військовому, економічному вимірах тощо.
Без сумніву, певні можливості для Варшави відкриються у випадку виникнення після саміту у Гельсінках розбіжностей у відносинах на лінії США-Росія-Німеччина, а також США-Росія-Україна. З одного боку, Польща, з огляду на власні інтереси має підтримати дії Генерального Секретаря НАТО щодо утримання єдності Альянсу. Однак, з іншого боку, виникне необхідність активної польської участі в демонстрації своєї «ваги» і значення намагань щодо утримання вартості європейських кордонів і суверенітету держав, передусім, в контексті подій в Україні.
Будь-який негативний рух по відношенню до України, на думку польських експертів, становитиме реальну загрозу інтересам Польщі у довготривалій перспективі. З цієї точки зору наслідки саміту у Гельсінки можуть становити для Варшави як нові можливості, так і стратегічний виклик. За відсутності можливостей для безпосереднього впливу на Дональда Трампа, вважають експерти, Польщі належить поєднати сили, а також політичні, дипломатичні і розвідувальні зусилля таким чином, щоб бути готовими до різних гібридних варіантів його зустрічі з Путіним.
Висновки для України
Як би там не було, а Україна залишатиметься на порядку денному гельсінського саміту Трампа-Путіна. Занадто вже багато накоїла нахабна агресія Росії у нас для того, аби їй це минулося просто так. З нашої україноцентричної точки зору переговори Трампа з очільником Кремля на даному етапі взагалі недоцільні, вони лише підвищують рейтинг Путіна всередині Росії і у світі, сприяючи таким чином подальшій агресії.
Реально, з точки зору світової політики і міжнародного права, переговори з лідером країни-агресора, за якою тягнеться занадто довгий шлейф злочинів проти людства, були б доцільні лише з одного питання-умов капітуляції Кремля, як сторони, що програла і має відповідати за скоєне.
Втім, на жаль, світова політика є такою, як вона є і Трамп потрапив на американський політичний Олімп саме внаслідок демократичних виборів. Тобто, завдяки демократії і її інституціям. Інша справа, що він законодавчо обмежений у своїх діях і наслідки можливих «іновацій» діючого американського президента не матимуть вже зовсім катастрофічних наслідків для США і Заходу, як це подають деякі світові (і українські) ЗМІ вже сьогодні.
Та й розслідування спеціального прокурора Мюллера наближається у США до логічного завершення і невдовзі поставить крапку щодо підозри багатьох американських політиків у проросійській позиції Трампа і його оточення. Занадто вже підозрілою виглядає певна залежність Трампа від Путіна і якщо виявиться, що Кремль дійсно має переконливий компромат на Трампа і він щонайменше є російським агентом впливу, на Америку і світ чекатимуть чергові потрясіння.
А якщо припустити, що примітивного у своєму сприйнятті зовнішнього світу Трампа росіяни спромоглися свого часу поставити у залежність, тобто, завербувати, а потім сприяли просуненню на посаду президента США (!), справа виглядає набагато серйозніше. І у разі підтвердження, поряд з анексією Криму,буде черговим прикладом стратегічних операцій російських спецслужб.
Україні ж в ситуації, що склалася, слід зміцнювати стосунки з західними партнерами. Адже агресор напевно використає усі можливості для розхитування її зсередини напередодні виборів, задля примусової зміни курсу на євроатлантичну інтеграцію і відновлення впливу Росії. Відповідно, вона буде надалі намагатися всіляко дискредитувати Україну в очах світової спільноти. Отже, цілі Кремля не змінилися, йдеться лише про акцент на більш широкому застосуванні пропагандистських, політичних та економічних та інших засобів «м’якої сили».
Для України підтримка США є принциповою, як і питання відновлення миру і територіальної цілісності. Проте, як бачимо, найбільшою невідомою майбутнього саміту вважається не володар Кремля, а його візаві з Білого Дому. Не випадково ж одне з видань влучно назвало очікувану зустріч президентів «побаченням, якого боїться світ». З цим важко не погодитись.
Теоретично, обидва президенти в Хельсінках мають реальний шанс покласти край подальшій дестабілізацій світу, що могло б бути значною подією ХХІ століття. Та чи можливо це практично, якщо один з перемовників сам активно сприяє цій дестабілізації? І якщо ні, саміт завершиться черговими порожніми заявами та галасливою реакцією у світових ЗМІ.
Володимир Заблоцький,
член Експертної ради при ЦДАКР
