Українці часто ставлять собі за приклад конкурентні економіки і консолідовані демократії Центральноєвропейських країн та держав Балтії. Наші поневіряння прийнято пояснювати тим, що у випадку України мова йде не про десятиліття гніту радянської системи, а, щонайменше, три століття панування Росії. Причин та пояснень багатовіковому перебуванню під протекторатом сусідніх країн багато, але, на мою думку, найбільш глибинним фактором є проблема елітотворення.
Подібний виклик постає перед кожним постколоніальним суспільством, адже з авторитарним минулим неможливо покінчити без оновлення еліт. Новітня історія вказує, що найбільш дієвим інструментом здійснення відповідних перетворень влади є демократичні вибори. Більше того, практика низки країн засвідчує – якщо колишній правлячий клас повністю себе дискредитував невиконанням взятих на себе зобов‘язань перед власним народом та недемократичними методами правління, кабінети влади доцільно «чистити» через механізм зміни влади демократичним шляхом.
В Україні сприятливі передумови для становлення національно орієнтованої політичної еліти склалися після Революції Гідності. В історичних масштабах минула лише мить. Але саме сьогодні, в умовах демонтажу пострадянської системи орієнтацій (часто доволі болісного), українське суспільство особливо гостро відчуває потребу створити і захистити умови для циркуляції політичних еліт.
Без перебільшення, злободенними звучать слова класика української консервативної політичної думки, В’ячеслава Липинського: «Народи, що не вміють відтворити власних “панів”, тобто власної провідної верстви, змушені навіки коритися панам чужим». Ці міркування є відповіддю мислителя на питання про причини жорстокої поразки українських визвольних змагань 1917-21 рр. Тож сьогодні, коли Україна знову протистоїть російській агресії, доречно замислитись – чи спроможні нинішні політичні еліти забезпечити опірність держави і суспільства, зберегти та поглибити імпульс демократизації і реформування країни?
Щоб відповісти на поставлене питання, вважаємо за доцільне реконструювати образ української політичної еліти.
В першу чергу, слід зауважити, що для перехідних суспільств, в тому числі України, вкорінене в західних політологічних теоріях поняття «еліта» вбачається не зовсім відповідним для позначення владної верхівки. На мою думку, характерні ознаки українського правлячого класу дають підстави стверджувати, що становлення зрілої політичної еліти ще не відбулось. Натомість доцільно говорити про правлячі кола в Україні як квазіеліту. Її структуру визначити не складно. До умовної «тріади» антиподів політичної еліти в Україні можна зарахувати протоеліти, псевдоеліти та постеліти.
Протоеліти – це державна бюрократія, що підлаштовується під поточний політичний режим, безвідносно до того чи є дане правління демократичним; парламентарії, які керуються вузькопартійними інтересами; суддівський та прокурорський корпус, який в умовах слабких інститутів діє в режимі політичної доцільності.
Псевдоеліти – ситуативні актори на сцені політики та за її лаштунками: їхня діяльність має тимчасовий, як наслідок безсистемний, інколи навіть хаотичний характер. До цієї категорії можна віднести окремих громадських активістів, які інтегрувались в політичну еліту долею випадку, а не у відповідності до реального рівня компетенцій.
Третій компонент, постеліти – рудиментарні елементи в системі влади, які фіксують спадкоємність нинішньої квазіеліти від керівництва УРСР. Та обставина, що чимало колишніх партійних комуністів та комсомольців досі залишаються в активній політиці свідчить про вибірковість люстрації як емітаційних дій з головним завданням не допустити приходу до влади нових політичних обличь.
Цілком імовірно, відомий соціолог, теоретик еліт Вільфредо Парето схарактеризував би український панівний клас як еліту «лисів», оскільки нестабільна вітчизняна політична система формує запит на прагматично мислячих енергійних політиків, яким не позичати цинізму і лицемірства. Концепт елітарності за таких умов перетворюється в ідеологічний антураж, яким квазіеліта вуалює власну низьку якість. Бажання політиків та державних управлінців високого рангу дистанціюватись від широкого загалу є виявом погляду на власну групу як на «касту обраних». При цьому сьогоднішнім політичним елітам в Україні властиві такі негативні ознаки: перманентна напруженість (очікування того, що невдовзі доведеться втратити панівне становище, отже потрібно якнайшвидше отримати максимум особистої вигоди), дисперсний характер елітної структури, що обумовлює множинність центрів політичної активності, непотизм, трайбалізм, етичний і правовий нігілізм, обмеженість кругозору (міщанство). Втім найбільш рельєфною ознакою вітчизняних політичних еліт є корумпованість, яка, у свою чергу, спричиняє зрощення приватної сфери з державною. За цих обставин влада втрачає монополію моралі на регулювання суспільних відносин. Таким чином, спостерігаємо відчуження між політичною елітою і народом, коли владні кола не можуть відтворювати всі важливі соціальні ролі та функції, які вони виконують у стабільному суспільстві (роль орієнтира суспільної поведінки, морально-психологічного мобілізатора тощо).
Здавалося б, Революція Гідності та електоральні кампанії 2014 року мали запустити процес циркуляції еліт на принципово нових засадах. Та на практиці бачимо, що склад владного класу зазнав лише точкових змін, та й то переважно через переорієнтацію різних груп впливу всередині структури старих еліт. Вибори ж, хоч і дали путівку в велику політику обмеженій кількості прогресистських сил, значною мірою відіграли роль внутрішньоелітного перегрупування сил. Замість кадрового оновлення влади на хвилі революції, ми стали свідками імітації цього процесу.
Непрозорість процедури рекрутингу політичної еліти призводить до формування політичної еліти закритого типу. Конструювання української державності здійснюється в «тіньовому» режимі, у віддаленості від суспільного загалу. Як приклад, можна навести поточний етап конституційної реформи, який характеризується практично відсутністю обговорення проектів змін до Основного закону держави з суспільством, тобто народом, який, відповідно до Конституції України є джерелом влади.
Кланово-корпоративна інтерпретація національних інтересів не є особливістю лише нинішньої квазіеліти. На різних історичних етапах розходження інтересів еліти та держави українська владна верхівка вирішувала на власну користь, нехтуючи державницькими цінностями, зраджуючи український народ в гонитві за особистими вигодами. Таку «поведінкову модель» національні політичні еліти відтворювали на пам’яті кожного покоління українців. Моя точка зору повністю співпадає з думкую А.Тойнбі про те, що нездатність еліти знайти адекватну відповідь на виклики часу призводить до надлому цивілізації з наступним неминучим її розпадом. Як приклад, СРСР де-юре розпався 26 років тому, але де-факто він руйнується саме зараз і саме пострадянськими елітами.
Справедливо також зауважити, що століттями українські еліти «вимивались» з рідного ґрунту імперськими метрополіями. На особливо драматичних етапах державотворення спостерігаємо майже повну відсутність національних панівних верств. Вільфредо Парето вважав історію кладовищем аристократій («History is a graveyard of aristocracies»). Вітраж української історії містить чимало сюжетів, що ілюструють це твердження. Внаслідок цього спадковість української політичної еліти набула фрагментарного характеру, а на тлі її історичної пам’яті неозброєним оком помітні білі плями. Це призвело до втрати органічного зв’язку з іншими соціальними стартами. Саме тому в українську ментальність закралась хронічна недовіра до влади, незалежно від того, звідки вона здійснюється – центру власної держави чи ззовні.
Зрештою, доводиться констатувати слабко виражену ідеологічну та ціннісну орієнтацію політичної еліти в Україні. Брак теоретичного осмислення процесів, які відбуваються на внутрішній та зовнішній арені, нездатність вітчизняної політичної еліти встановлювати чітку систему координат на зовнішній та внутрішній арені відкидає країну в пул об’єктів міжнародної політики. Отож на питання про відповідність нинішнього правлячого класу України вимогам часу ми не можемо відповісти ствердно.
Нинішні буремні часи генерують потребу якісно нової політичної еліти, що є життєво необхідним. Соціологічні дослідження засвідчили, що 60% українців чекають на появу нових українських політиків з новою системою відношень між людиною, бізнесом і державою.
Притаманна українській історії мобілізаційна модель елітотворення (княжі дружини, козацька старшина, партійна номенклатура) повторилась в ході Революції Гідності (самооборона Майдану, автомайдан, загальнонаціональна активістська мережа) та на Донбасі (добровольчі батальйони, організації волонтерів та ветеранів АТО). Не дарма саме волонтери мають найвищий кредит довіри серед соціальних інституцій (аналогічне позитивне ставлення серед українців мають лише ЗСУ та Церква). Тож на сьогоднішній день в Україні сформувалась потужна потенційна еліта як мережа громадян, що готові до реалізації свого соціального впливу, однак ще не мають змоги здійснювати його в реальному житті.
Усвідомлюючи брак суспільної довіри, українська влада, з метою збереження власних позицій напередодні виборчих кампаній 2019 року створює «резервну» еліту – політтехнологічні проекти президенства популярних серед українців співаків чи коміків.
Чому ж українській квазіеліті доволі легко вдається маніпулювати суспільною свідомістю? Головним чином, через контроль над медіа. ЗМІ (головним чином, телебачення) відіграють ключову роль в політичній комунікації українського суспільства. Відтак елітні групи, що мають монопольний контроль над медіа, формують дискурсивні практики, якими потенційні еліти витісняються на обочину політичного життя країни.
Ядро потенційної еліти в Україні утворює молодь. Вростання України в панєвропейський гуманітарний простір (позитивними факторами в цьому контексті є безвіз, все більше молодих українців отримають освіту закордоном) невпинно посилює позиції молодої контреліти. Ця категорія громадян є «органічною» і разом з тим непримиренною опозицією до квазіеліти. ЇЇ мотивація лежить не в площині політичних переконань, а прагненні використати свій головний ресурс – знання для реалізації демократичних інституційних перетворень в Україні. Тож ключовим активом нових еліт України є не фінансовий капітал чи примітивний популізм, а суспільний авторитет, заснований на високому рівні компетентності.
Процес оновлення політичних еліт в Україні ще не набув достатньої динаміки, аби потрапити на радари західних лідерів думок. Однак, у мене не має жодного сумніву – зміни в структурі української влади невідворотні і незабаром стануть неминучими.
Сергій Бондарчук,
член Експертної ради при ЦДАКР
