Сектор безпеки України

Основні виклики та ризики для України. Середина березня 2018 – аналітика ЦДАКР

Фахівці Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР) пропонують свій аналіз ключових тенденцій у сфері безпеки і оборони першої половини березня 2018 року.

Ризики військового характеру

5 березня тристороння контактна група з врегулювання ситуації на Донбасі домовилась про чергове мертвонароджене перемир’я. «Безстроковий» мир тривав менше доби. Тим не менш, протягом останніх тижнів українська сторона фіксує відносне зниження бойової активності ворога. Втім ця тенденція не може відтінити загроз конвенційного характеру, які Кремль генерує на українському напрямку.

На цій обставині нещодавно закцентував увагу американський аналітичний центр RAND. У звіті організації нагадується, що Кремль розмістив три механізовані підрозділи   вздовж російсько-українського кордону. В той же час  у балтійському регіоні розміщено лише один десантний підрозділ, що, за оцінкою заокеанських фахівців, не є оптимальним для масштабного механізованого вторгнення. Відтак наразі найбільш ймовірним вектором проектування Збройних сил РФ у Східній Європі залишається Україна, а не Балтійські держави, захищені парасолькою НАТО.

Втім військовим Альянсу рано розслаблятися. Так, в RAND зробили  висновок  про кращу підготовку РФ до наземної операції на східних теренах НАТО. На підтвердження цього дослідники наводять дані, відповідно до яких у наземній операції біля своїх кордонів, перевага Росії над країнами НАТО в танках складає 5,9 до 1; у піхотних бойових машинах – 4,6 до 1; у ракетній артилерії – 270 до 1. Така диспропорція, на думку фахівців  RAND, виникає завдяки здатності РФ використовувати свої внутрішні шляхи сполучення для передислокації з’єднань, у той час як в  НАТО лише точаться дискусії стосовно розвитку відповідної логістики.

З іншого боку, фахівці вашингтонського  Інституту військових досліджень (Institute for the Study of War) на сторінках нещодавно оприлюдненого дослідження висловили припущення що в близько- та середньотерміновій перспективі Росія утримуватиметься від конвенційних  наступальних операцій через жалюгідний стан її економіки та високу вартість  таких заходів. В цих умовах керівництво РФ надаватиме перевагу гібридним методам, апробованим в Україні, Молдові та Грузії. Відтак, за спостереженням експертів Інституту військових досліджень, спроби «наздогнати і перегнати» Росію в кількісних показниках конвенційного стримування можуть відволікти європейські столиці від протидії асиметричним  загрозам з бору Кремля.  Відповідно, увага НАТО до ризиків гібридного характеру не повинна втратити свій фокус на фоні бутафорської гонки озброєнь, яку педалює російське керівництво.

Відмінність вітчизняних реалій від загального контексту протистояння НАТО та РФ полягає в тому, що конвенційний шантаж  Кремля проти нашої країни здійснюється не в медіапросторі, а через тліючий конфлікт на Донбасі. Не секрет, що мінські домовленості ніколи не були запобіжником від бойових дій для окупаційної адміністрації РФ в ОРДЛО. На початку березня вкотре нагадав про це екс-командиp терористичного батальйону «Схiд» Олександр  Ходаковський. Бойовик заявив наступне: «Нам (ЛДНР- ЦДАКР) не вижити, якщо ми не почнeмо pухатися на захiд. Нам потрібно прорвати кільце, що стиснуло нас i виплеснутися на оперативний простір».

Показовою також стала хвороблива реакція Кремля та сепаратистів на заяву спецпредставника Держдепу США з питань України Курта Волкера про те, що так звані ЛДНР  на Донбасі мають бути ліквідовані, оскільки не відповідають Конституції України та мінським угодам Цілком раціональне висловлювання американського дипломата голова комісії Ради Федерації з інформаційної політики Олексій Пушков парирував тим, що, мовляв, утворення “ЛНР” і “ДНР” на сході України – “частина Мінських угод, без згоди яких ніяких миротворців на Донбасі не буде”. При такому підході перспектива місії Волкера знижується до нуля”, – резюмував російській парламентарій. Малоймовірно, що такий досвідчений інтерпретатор політики Кремля міг виставляти Волкеру умови в обхід офіційного перемовника від РФ, радника Путіна Владислава Суркова. Тому даний випад Пушкова, як і чутки про заміну Суркова на опозиціонера Григорія Явлінського в переговорному форматі, слід інтерпретувати як відсутність у Кремля реального бажання домовлятися.

Отож, враховуючи те, що РФ не збирається згортати  свою проксі-війну на сході України, цілком доцільним кроком з боку Києва має стати адаптація системи двосторонніх договорів та угод з РФ.  У зв’язку  з цим в ЦДАКР засвідчують підтримку  пропозиції МЗС для президента щодо виходу України з органів СНД та денонсації Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією.

Україна вступає до «аспірантури» НАТО, головні іспити попереду

Зранку 9 березня 2018 року Україна «прочитала» на офіційному сайті НАТО в розділі «розширення», що її прийнято до «аспірантури» цієї організації. «На даний момент чотири країни-партнера задекларували своє прагнення до членства в НАТО: Боснія і Герцеговина, Грузія, колишня югославська республіка Македонія, а також Україна», – йдеться в тексті, розміщеному на офіційному інтернет-ресурсі Альянсу.

Фахівці ЦДАКР зазначають, що цим повідомленням НАТО «відкоригував» свою  розмиту позицію стосовно перспектив повноцінного членства для України, яку під тиском Москви, Парижу та Берліну сформував на Бухарестському саміті 2008 року. Тоді НАТО обмежилось абстрактною обіцянкою про приєднання України та Грузії. Нині позитивний контекст даного кроку Альянсу полягає в тому, що він став прями сигналом – двері до «передбанника» НАТО –  Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) відкрито. Втім, зважаючи на несприятливий для України міжнародний контекст (агресія РФ, проблемність відносин із Будапештом та Варшавою), навіть за умов досягнення повної сумісності ЗСУ та МОУ зі стандартами НАТО до 2020 року, як це передбачено національною програмою реформ, рішення про надання Києву ПДЧ вимагатиме копіткої дипломатичної роботи для досягнення широкого політичного консенсусу всередині Альянсу.

До позитивних аспектів уточненого статусу України в НАТО експерти ЦДАКР зараховують ту обставину, що таке рішення організації надає потужну підтримку частині українського суспільства, яка підтримує євроатлантичні прагнення держави. Також оголошення України країною-аспірантом для вступу в НАТО – це сильна відповідь на путінські мультики про стратегічні «новинки» російського ВПК.

Водночас із наближенням електоральних кампаній виникає загроза того, що вітчизняні політики спробують в черговий раз «осідлати» тему атлантичної інтеграції. Головні  сценарії  – національний референдум щодо членства в НАТО та «заякорення» в Конституції стратегії вступу України до ЄС та НАТО. Вочевидь, політсили, які долучать ці ініціативи до передвиборчої риторики, добавлять собі політичних балів. Однак Альянс можна переконати якістю реформ у секторі безпеки, а не красивими деклараціями, які в нинішніх умовах мають символічний характер.

Про практичний вимір досягнення задекларованої сумісності з силами НАТО днями розповіла віце-прем`єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе. За даними високопосадовця, минулого року з 375 заходів, передбачених Річною національною програмою (РНП) співробітництва Україна-НАТО, Київ виконав 307 (81,9 %), 49 заходів наразі тривають, а 19 – відтерміновано з об’єктивних причин. Також віце-прем`єр-міністр повідомила, що невдовзі  розпочнеться підготовка РНП на 2019 рік, при чому робота над документом буде синхронізована з проектом держбюджету на наступний рік. В ЦДАКР позитивно оцінюють ініціативу максимально зблизити процес підготовки до членства в НАТО з програмою діяльності Уряду.

Крим – Ахіллесова п’ята Путіна

5 березня в Одесі відбулось засідання міжпарламентської ради Україна – НАТО, в якому взяли участь делегати з 12 держав-членів Північноатлантичного альянсу. Показово, що цьогорічним майданчиком для діалогу з представниками НАТО в парламентському форматі стала Одеса, хоча традиційним місцем проведення зустрічей був Київ.

Такий вибір української сторони є невипадковим. Зміна локації міжпарламентської ради підкреслила увагу західних парламентаріїв та чиновників Альянсу до проблематики Криму. В четверту річницю анексії доводиться говорити не лише про конвенційну складову російської присутності, але й про розміщення зброї масового знищення, зокрема, крилатих ракет з ядерними боєзарядами, а також комплексів балістичних міжконтинентальних ракет Тополь-М. Також викликає занепокоєння розконсервація об’єктів для зберігання ядерних боєприпасів  на території Криму («Феодосія-13»).

Важливо, що в рамках цієї зустрічі на поверхню дискусії було піднято тезу про невизнання результатів  президентських «виборів» на окупованому півострові. Контекст «виборів» у Криму має особливе значення не лише через очевидне порушення Росією норм міжнародного права. По-перше, даний прецедент – важлива можливість для вітчизняної дипломатії згуртувати міжнародне співтовариство навколо української позиції стосовно Криму. Відповідні заяви про невизнання кремлівського фарсу надійшли від керівництва ЄС, послів G7 в Україні та ряду країн. По-друге, Крим – єдиний регіон РФ, результати голосування в якому матимуть персональне значення для Путіна, адже російський самодержець інтерпретує їх як показники схвалення населенням Криму його волюнтаристського рішення чотирирічної давності, яке на найближчі десятиліття змінило безпековий ландшафт регіону. Показово, що завершити свою передвиборчу кампанію Путін вирішив саме в Севастополі. Отож в Криму слід очікувати масштабних фальсифікацій – так звана влада півострова штучно витягуватиме явку та відсотки, який отримає Путін. Орієнтиром для кримського «волевиявлення» за діючого президента РФ є результат «Єдиної Росії» на парламентських виборах 2016 року в Криму – 72%. Аналогічно, явку намагатимуться підтримати на рівні показників дворічної давнини. В такий спосіб російські керманичі спробують «підтвердити» орієнтацію більшості кримчан на союз із Росією, а  намальовані на виборах в Криму цифри будуть переплавлені в патрони інформаційної війни.

Віз з миротворцями  знову застряг. Хто витягуватиме?

На прес-конференції «Виклики-2018» президент Порошенко озвучив власне бачення основних параметрів мандату миротворців ООН на Донбасі. За його словами, така місія повинна:

– діяти на всій окупованій території ОРДЛО,

– роззброїти незаконні збройні формування,

– взяти під контроль неконтрольовану ділянку кордну і зупинити інфільтрацію російських військ та озброєння.

Також гарант наголосив, що участь у миротворчій місії на Донбасі не може брати країна-агресор і країни-сусіди. Таким чином, Київ вкотре парирував пропозиції стосовно участі Білорусі в складі миротворчого контингенту. Така позиція українського керівництва ґрунтується на недовірі щодо щирості позиції офіційного Мінська – одного з суб’єктів Союзної держави і військового союзника (фактично васала) Москви.

Тим часом уряди в країнах, які були названі серед можливих донорів гіпотетичної місії ООН на Донбасі, схоже, не в захваті від такої перспективи. До прикладу, днями міністр оборони Фінляндії Юссі Нііністьо заявив наступне: «Коли справа доходить до кількості військ, поки рано щось говорити. Але Фінляндія, Швеція, Австрія, Швейцарія та Ірландія не можуть зібрати всі війська, які необхідні для такого роду операцій. Нам потрібно більше країн». Отож формула, яка була запропонована  в доповіді Інституту Гудзона «Чи зможе ООН відновити єдність України?»  виявилась недієздатною без політичної волі глобальних гравців, в першу чергу Росії.

Черговою спробою зрушити справу з місця може стати друга місія послів комітету з політичної безпеки Євросоюзу на Донбасі (перша відвідала Донецьку та Луганську області в   2015 році), ідею проведення якої висунув президент Порошенко в ході зустрічі з високим представником Європейського Союзу із закордонних справ та політики безпеки Федерікою Могеріні.

Тим часом Курт Волкер поділився з медіа калькуляціями американської сторони стосовно термінів та основних етапів розгортання миротворчої місії на Донбасі. Спецпредставник Держдепу США вважає, що ООН може знадобитися декілька місяців з моменту узгодження політичної домовленості. Передачу контролю ООН над ОРДЛО він назвав проміжним етапом, “на час якого будуть організовані і проведені місцеві вибори, коли буде безпека, коли буде забезпечена амністія особам, які вчинили злочини, які є складовою частиною конфлікту, коли буде закріплений особливий статус”.  Часові рамки підготовки місцевих виборів в ОРДЛО американський дипломат оцінив  у шість місяців після впровадження миротворчих сил.

Санкційний гамбіт Заходу та Росії

На початку березня керівник розвідувального відомства США Деніел Коутс оприлюднив доповідь Національної розвідки США, в якій говориться, що Росія цілком благополучно пережила санкції введені проти неї Заходом. Крім того він висловив впевненість у тому, що Москва має намір вести роботу по зміні зовнішньої політики західних країн щодо підтримки України і режиму санкції. «Росія буде працювати над руйнуванням єдності західних країн щодо підтримки Києва та режиму санкції, однак Кремль дає собі раду з існуючими санкціями», – вказується в документі.

Разом з тим Коутс, а також глава мінфіну США Стівен Мнучін анонсували і введення нових обмежувальних заходів щодо Росії, які незабаром (орієнтовно наприкінці березня) набудуть чинності. Підштовхнути Захід до введення нових санкцій може міжнародний скандал довкола отруєння колишнього російського шпигуна Сергія Скрипаля та його доньки. Російська влада традиційно  заперечує будь-яку причетність до інциденту в  Солсбері, але Лондон, схоже, не має жодних сумнівів куди ведуть ниточки. Хоча на перший погляд Кремль не зацікавлений у новому витку конфронтації напередодні вибрів та Чемпіонату світу з футболу, за імовірним злочином простежується холоднокровний розрахунок. В першу чергу, такими діями Кремль зводить новий вал навколо фортеці, в яку Путін заганяє свій очманілий від мілітаристського угару електорат. Інша сторона медалі – це спроба  розколоти політичний Захід у питанні санкцій, коли США та Великобританія у відповідь на ядерний шантаж та хіматаку  посилюватимуть санкції, в той час як ЄС постане перед вибором – солідаризуватись із Вашингтоном та Лондоном чи продовжити свій «business as usual». За розрахунком російського керівництва, Брюссель дасть слабину і  вибере другий варіант, що  стане основою для подальшого послаблення санкцій.

Як витиснути максимум зі «Стокгольму»?

Внаслідок вкрай позитивного для України рішення Арбітражного Трибуналу в Стокгольмі у справі між Нафтогазом та Газпромом, перед Києвом викристалізувалися досить сприятливі обставини для досягнення стратегічних цілей на міжнародній арені. Агресивний тон Газпрому після рішення Трибуналу, з точки зору фахівців ЦДАКР, є блефом та погано завуальованою спробою тиску. В той же час, використати цю ситуацію на користь держави вбачається можливим за умов здійснення таких кроків:

–  Дотримання чіткого курсу на імплементацію обох рішень Трибуналу з дотриманням правового шляху, який вказав суд. Газпром зараз провокує Україну на вчинення аналогічних дій неправового характеру, щоб перевести «гру» за новий стіл переговорів та, що важливіше, з новим порядком денним. Цього допускати категорично не можна.

– Варто бути дуже обережним щодо відмови від поставок російського газу в рамках принципу take or pay на 2018–2019 рр., які у грудні Трибунал визначив на рівні 5 млрд. куб. м на рік (з можливістю зменшення до 4 млрд. куб. м). Навіть попри заяви Газпрому та листи на адресу Нафтогазу з Москви, відмовлятися від вказаних Трибуналом поставок потрібно виключно у порядку встановленому контрактами та рішенням суду.

– Також важливо  слідувати процедурі стягнення з Газпрому боргів. У випадку такої необхідності Київ не може собі дозволити навіть найменшу правову чи процедурну помилку.

В подальшому Нафтогазу слід бути готовим до чергових провокацій з боку Газпрому – заяв, листів, пропозицій. Враховуючи фрустрацію РФ, усі вони матимуть мало спільного із зобов’язуючим та закріпленим Судом порядком. Цими проколами Кремля потрібно скористатися, як мінімум, інформаційно, а за можливості і в правовому режимі. З метою юридичного та інформаційного використання, варто якомога докладніше документувати порушення російським концерном транзитного контракту у частині, що стосується тиску на вході в українську ГТС.

Результат судової баталії та реакція на нього Газпрому мають стати приводом до активізації України в інформаційній сфері:

– Центральним пунктом звинувачень щодо  РФ тут мають бути факти порушення і нехтування нормами міжнародного права. Газпром сам дав до рук Києва аргументи публікуючи скандальні заяви Олексія Міллера про «подвійні стандарти» Арбітражу та порушення ним норм «шведського права». Також подробиці зриву поставок газу в Україну та порушення зобов’язань щодо тиску повинні бути максимально поширені в західному інформаційному просторі.

Трибунал своїм рішенням де-факто визнав, що для Кремля газовий чинник був інструментом політичного тиску на Україну. В світлі розмов довкола Nord Stream–2 цей аргумент має лунати як чергове попередження європейцям.

– Необхідною умовою успіху інформаційних дій Києва є постійна координація роботи між всіма ключовими гравцями, які мають стосунок до справи: президентом, РНБОУ, урядом (з особливим акцентом на Міненерго та МЗС) і Нафтогазом.

Досягати названих цілей буде значно легше, заручившись підтримкою інших країн, які є противниками енергетичних проектів РФ. В першу чергу, мова йде про Польщу та прибалтійські країни. Слід сформувати з ними постійні канали комунікації з метою координації дій. До речі, в найближчі дні варто чекати чергового етапу польсько-української «історичної епопеї», з якої стирчатимуть російські вуха.

ГУАМ помер, нехай живе ГУМ

2 березня в Кишиневі відбулась міжпарламентська конференція «Республіка Молдова, Грузія і Україна: Східне партнерство і сучасні виклики безпеки». В заході взяли участь спікери парламентів трьох країн, високопосадовці Європарламенту і Конгресу США, а також представники Атлантичної Ради (Atlantic Council). Питання, які опинилися у фокусі зустрічі, охоплюють такі сфери як протистояння російській пропаганді та дезінформації, економічний розвиток та енергетична безпека, подолання наслідків російської агресії. Окрім того, в ході конференції було підписано декларацію про євроінтеграційні прагнення Києва, Кишинева та Тбілісі.

Таким чином, сьогодні можна говорити про створення нового формату взаємодії трьох країн, на суверенній території яких РФ здійснює гуманітарну, військову та економічну експансію. Варто також відзначити, що хоча всі три країни входять до блоку ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), конференція пройшла без представників офіційного Баку, яких навіть не було запрошено. Ця обставина свідчить, що  організація ГУАМ відходить у тінь  політичного порядку денного регіональної політики. Бар’єрами для співпраці, з одного боку, є експорт російського озброєння (а разом із ним і геополітичного впливу) до Азербайджану, а з іншого – неготовність інших учасників ГУАМ обрати більш жорстку позицію стосовно політики Єревану в Нагорному Карабаху.