Очікуваного внесення на розгляд парламенту законопроекту про новий формат повернення під контроль Києва окупованих територій Донбасу наразі не відбулося. Питання перенесено на вересень, не в останню чергу через втручання міжнародного фактору, адже останні 2 тижні були багаті на знакові міжнародні зустрічі за участі української сторони та загалом події, де українське питання було на порядку денному.
В стінах РНБО ініціатива щодо нового формату де окупації із загальної концепції трансформувалася в окремий законопроект, дискусії довкола якого не вщухатимуть щонайменше до вересня. В пресі навіть з’явився повний текст документу (ознайомитись можна, наприклад, тут: http://cacds.org.ua/ru/safe/news/1134).
Ми ж зупинимось на найбільш контраверсійних та дискусійних її позиціях, а саме:
1 – створення нового Оперативного штабу / заміна формату АТО;
2 – можливість введення «урізаного» варіанту воєнного стану, обмеженого двома областями / поява в дискусіях тези про «хорватський сценарій»;
3 – «визнання окупації без визнання окупанта».
По-перше, де-факто ситуація на фронті давно переросла формат антитерористичної операції (АТО) через кардинальну зміну характеру бойових дій ще з літа 2014 року. Вже в червні 2014-го Києву довелося оперативно вносити зміни в ряд законів України з боротьби з тероризмом, для того щоб застосування збройних сил у де-юре антитерористичній операції перебувало у правовому полі. В тодішніх умовах такий крок виглядав цілком виправданим з огляду на те, що без регулярних формувань ЗСУ агресора не зупинити. Жвавого обговорення та суперечок довкола тодішніх кроків влади з легітимізації участі армії у процесі помічено не було – чітке усвідомлення російської збройної агресії зіграло свою вирішальну роль. А де-юре формат АТО на відміну від воєнного стану не паралізував проведення виборів і процес оновлення влади, чого потребувала країна після Революції Гідності. (Наскільки на поточний момент діяльність оновленої влади відповідає очікуванням громадян – зовсім інше питання).
Нові ініціативи з деокупації передбачають створення Оперативного штабу для безпосереднього керівництва діями сил і засобів у Донецькій і Луганській областях , що підпорядковуватиметься президенту України, а у питаннях оборони – начальнику Генерального штабу – головнокомандувачу ЗСУ. По суті, йдеться про передачу командування бойовими діями ЗСУ не лише де-факто, а й де-юре, що на поточному етапі виглядає кроком не лише логічним і необхідним, а й запізнілим.
За період 2014-2017 слід визнати істотний прогрес у питанні налагодження взаємодії на фронті між підрозділами різних силових відомств (ЗСУ, НГУ, СБУ, Держприкордонслужби), а також на певних етапах добровольчими формуваннями в конкретних секторах в зоні АТО. Не слід забувати й про загалом позитивний досвід інтеграції добробатів в силові структури України. В той же час, нинішній рівень взаємодії підрозділів різних силових відомств залишається недосконалим, отже, саме створення нового Оперативного штабу серед іншого й покликано вирішити проблемні питання задля більш оперативного та гнучкого реагування на зміни бойової обстановки на фронті, більш комплексного і ретельного планування операцій і т.п.
Очевидно, що у будь-якому кінцевому варіанті законопроекту має бути передбачене підпорядкування Оперативному штабу всіх військово-цивільних адміністрацій Донецької та Луганської областей. Насамперед, у разі введення воєнного стану у прифронтовому регіоні.
Найбільш загрозливим моментом вбачається те, що навіть після ухвалення законопроекту створення нового штабу не відбудеться оперативно і у стислі терміни, або обмежиться суто зміною вивіски. Україна, приміром, на початку і протягом 2014 року так і не вирішила питання створення Ставки Верховного Головнокомандувача, – на доцільність такого кроку вказували більшість воєнних експертів. Сподіваємось, що у випадку з новим Оперативним штабом ситуація буде іншою.
По-друге, новий законопроект нарешті зафіксує механізм введення воєнного стану. Зокрема, йдеться про процедуру впровадження «урізаного» його формату, передусім, обмеженого двома областями (зоною бойових дій). Це також є давно необхідним кроком в контексті того, що формат АТО де-факто себе вичерпав. Дискусії довкола введення/невведення воєнного стану у всій країні ще в 2014 році опускаємо через відсутність в них конструктивну станом на липень 2017 року. (Процедура введення воєнного стану в країні загалом прописана і так, а доводи – звичайно, не беззаперечні – щодо виправданості стану АТО наведені вище).
Мусування теми «хорватського сценарію» в контексті нових ініціатив з деокупації було викликано істерикою глашатаїв Кремля після червневих українсько-хорватських переговорів. В Україні не буде хорватського сценарію – тут буде сценарій український. При цьому Україна в праві розглядами всі варіанти повернення втрачених територій, включно з силовим. А ретельне вивчення досвіду Хорватії з врегулювання питання Сербської Країни Києву необхідне для чіткого усвідомлення ряду речей, а саме:
– в осяжній перспективі нам не слід сподіватись на припинення Кремлем воєнної та іншої допомоги т.зв. ЛДНР, як це відбулося у випадку із Сербією та сепаратистським утворенням на території Хорватії;
– Хорватія має свій унікальний позитивний досвід «пожежного» формуванням масової армії, запорукою успіху та основою чого стала розвинена система територіальної оборони («Домобрана»).
По-третє, в законопроекті прописано хто є окупантом (було багато переживань, що цього не відбудеться). Головне, щоб наші ставлення і дії щодо Росії відповідали її статусу окупанта. А це не обмежується лише прийняттям нового «деокупаційного» закону. Ключовим викликом для Києва є те, що новий закон у разі його прийняття може стати черговим половинчастим рішенням воюючої де-факто України, яке не наблизить повернення реального контролю над нині окупованими територіями Донбасу – головного індикатора перемоги у гібридній війні з Росією. Є ризик, що деокупаційний закон так і залишиться «річчю у собі», якщо паралельно не вирішити ряду питань, а саме:
– введення візового режиму з РФ або принаймні режиму в’їзду до України іноземців за біометричними паспортами. (Істерика із цього приводу у Кремлі, а також проросійського президента Молдови Ігоря Додона є показником того, що такі кроки матимуть позитивний ефект). Теракт проти полковника Максима Шаповала продемонстрував, що розв’язана Кремлем терористична війна не має чітко окресленої лінії фронту;
– прийняття закону «Щодо протидії загрозам національній безпеці в інформаційній сфері», який також навіть не було включеного до порядку денного ВРУ. Останні масштабні кібератаки свідчать про готовність Кремля й надалі підвищувати ставки у наступі на Україну;
– створення нової системи територіальної оборони із чітко затвердженими на законодавчому рівні функціями в контексті безпекового компоненту децентралізації. Навіть останній український досвід вчить, що добровольчий і волонтерський рухи в умовах вакууму у системі безпеки є ефективними, однак обмеженими в часі;
– дотримання чітких обмежень торгівлі із де-факто країною-окупантом. Не можна й надалі спонукати цивілізований світ до нових санкцій проти агресора, в умовах коли агресор спокійно заробляє гроші на території країни-жертви …
Список можна продовжувати.
Володимир Копчак,
заступник директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
