Перший тур президентських виборів у Франції засвідчив важливу тенденцію – традиційні політичні сили втрачають довіру своїх виборців. Значна частина французького суспільства бажає вийти за рамки перманентної дихотомії «лівих» та «правих». Серед французів нині поширене переконання, що варто в решті-решт залишити позаду неспинний потік обопільних звинувачень і, озброївшись раціональними пропозиціями обох сторін, рухатись вперед.
Варто зазначити, що подібний тренд охопив й інші європейські країни. Однак, якщо поглянути на найбільші системні французькі політичні сили – «Соціалістичну партію» та «Республіканців», то очевидним стає брак консенсусу між лідерами цих партій. Так, наприклад, майже нічого спільного не мали передвиборчі програми кандидата від Соцпартії Бенуа Амона, який репрезентує ліворадикальне крило політсили, та його однопартійця Мануеля Вальса, колишнього прем’єр-міністра, який позиціонує себе соціал-демократом. В той же час, частина лівого крила Соціалістичної партії знайшла спільну мову з ліворадикальним популістом Жан-Люком Меланшоном.
Тривожні тренди прослідковуються і серед прихильників республіканців. Так, конформізм стосовно Кремля, особливо серед представників правого крила цієї партії, руйнує ціннісні відмінності та бар’єри між право-центристами та крайньо-правим проросійським «Національним фронтом».
Тож, вочевидь, така глибока поляризація властива не лише суспільству, але й політичній еліті Франції.
При цьому в системі координат, яку запропонував Еманюель Макрон, знайшли точки дотику різні групи виборців – помірковані ліві, помірковані праві та центристи. Показово, що прихильники Макрона сповідують ліберальні цінності та мають схоже бачення шляхів вирішення соціальних проблем, таких як мігрантська криза та безробіття. Але я думаю, що значна частина суспільства може об’єднатися навколо конкретної політичної програми, яка надасть імпульс економіці і відкриє реальну перспективу досягнення соціального достатку без радикальних заходів, до яких закликають ліво- та право-радикальні політики.
Україна та Росія в міжнародній програмі Макрона
Якщо говорити про основні питання міжнародної політики, то громадяни Франції, які підтримують право- та ліво-центричні платформи, схильні покладати вину на Кремль за те, що він зробив в Україні та Сирії. Вони не сприймають антиліберальні погляди Путіна та його спроби зруйнувати систему міжнародного права.
Макрон та його оточення вважають агресивну зовнішню політику Кремля головною загрозою стабільності та мирному процесу в Україні, Сирії та багатьох інших частинах світу. Тож Макрон не залишатиме ці питання без уваги під час переговорів із Путіним. Сьогодні надзвичайно важливо, щоб французька влада виступила з достатньо чіткою позицією і більш амбіційним поглядом щодо ролі Євросоюзу у гарантуванні безпеки регіону. На мою думку, найкращий спосіб зробити це – посилити франко-німецьку геополітичну вісь. До речі, перемога Макрона, ймовірно, закладе основу для імплементації спільного порядку денного у зовнішній політиці ЄС. Його міжнародна програма спрямована на відновлення і зміцнення засадничої суб’єктності Євросоюзу.
Варто також відзначити, що російські кібератаки, метою яких є вплив на результат виборів у США, Німеччині, Франції та інших країнах, є відповідним виміром гібридної війни проти Заходу. Ми є свідками засилля проросійських агентів у соціальних мережах, до яких також причетні і французькі громадяни. Їхня діяльність полягає у пропагуванні позиції Москви та поширенні фейкових новин. Це завдає великої шкоди нашій демократії, тож повинен бути знайдений відповідний правовий інструментарій, щоб запобігати подібним атакам. Я думаю, що французький уряд має робити більше у сфері інформаційного захисту. Отже, той факт, що Макрон ставить за мету протидію цим викликам є позитивним фактором для безпеки Франції.
Зовнішньополітичні пріоритети Франції та ЄС в контексті гібридних загроз
Риторика президента США Дональда Трампа підживлює відчуття непередбачуваності у міжнародних відносинах, а його стратегія стосовно Росії залишається туманною. За таких реалій Брюссель повинен тримати руку на пульсі антиліберальних тенденцій у внутрішній політиці США та брати до уваги протекціоністські погляди деяких членів нової адміністрації. Відтак, Франція та Німеччина мають діяти спільно у сфері міжнародних відносин.
Ми маємо також відновити спроможність міжнародних організацій, особливо Ради Безпеки ООН, діяльність якої дискредитує неконструктивна позиція Росії та Китаю. Більш того, ЄС має й надалі відстоювати роль ОБСЄ, підтримувати права людини та посилювати міжнародний правовий порядок, що є фундаментальними принципами миру та безпеки в Європі та інших регіонах.
Що ж до Близькосхідної проблематики, то справжній пріоритет Франції у Сирії – усунути Башара Асада від влади. Очевидно, що збереження режиму Асада не може бути прийнятною складовою навіть перехідного періоду. Допоки він не залишить свою посаду, вирішення сирійського конфлікту залишатиметься неможливим, адже союзники Дамаску, російські та іранські підрозділи, продовжують здійснювати воєнні злочини на території Сирії. З огляду на це, суверенітет Сирії має бути повернутий її народу.
Іншим джерелом занепокоєння для Франції є спроби Кремля розширити свій вплив у східній Лівії. (За інформацією західних видань, Росія зміцнює свої позиції в Лівії завдяки підтримці генерала Халіфа Хафтара, який очолює сили, що протистояють уряду, визнаному в ООН – ЦДАКР). Безпекова ситуація в Лівії погіршується дуже швидко. В той же час режим Абделя Ас-Сісі в сусідньому Єгипті не в достатній мірі контролює ситуацію в країні. Тому, в контексті гібридної війни, ми повинні стримувати Москву і запобігати її втручанню у внутрішні справи Лівії та Єгипту.
Окрім Росії Захід має струмувати амбіції Ірану та його регіональних акторів (Хезболлу та єменських хуситів). В той же час ми повинні брати до уваги політичну та соціальну ситуацію в Ірані. Франція має продовжити підтримку ядерної угоди з Іраном. Якщо вона буде відкинута, виграють лише консервативно налаштовані сили в Тегерані. Позиція фракції так званих «яструбів» у Вашингтоні не конструктивна, оскільки поставить під загрозу перші ознаки руху до більш відкритого суспільства в Ірані.
Як би там не було, можливості Заходу впливати на ситуацію на Близькому Сході залишаються досить низькими після 2013 року, коли президент Обама вирішив не переступати червону лінію в Сирії. Сьогодні сирійське суспільство відчуває себе зрадженим, покинутим напризволяще. Цим користуються групи радикальних ісламістів, які активно рекрутують молодь, що є дуже небезпечною тенденцією.
Ніколас ТЕНЗЕР,
президент Центру вивчення та дослідження політичних рішень (Франція)
