Російсько-український конфлікт розпалюється з новою силою. Кожен день російські окупаційні війська здійснюють сотні обстрілів, руйнують інфраструктуру, стирають з лиця землі українські міста. Кожен день гинуть українські солдати та цивільні. Росія крок за кроком йде на ескалацію протистояння, то визнаючи документи так званих «ДНР/ЛНР», то віддаючи команди маріонеткам в Донецьку та Луганську «націоналізувати» підприємства, які до останнього часу працювали в українському правовому полі.
Очевидно, що конфлікт на Донбасі цілком знаходиться під контролем Кремля. Путін може його зупинити, може роздмухати, а може заморозити. Граючи людськими життями, він використовує українську карту для торгу з європейськими лідерами, а ще більше з Трампом. Натомість, міжнародне співтовариство, що вже три роки намагається знайти вихід зі свідомо змодельованої Москвою ситуації, демонструє цілковиту безпорадність.
Після останньої зустрічі лідерів «нормандської четвірки» у жовтні минулого року, коли наші західні партнери вчергове намагалися реанімувати Мінські домовленості, в Україні загинули сотні людей. Між тим, жоден з пунктів «Мінську» так і не був виконаний. Не були реалізовані й ідеї, які генерує «нормандська четвірка», зокрема, стосовно розробки Дорожньої карти з чітким алгоритмом дій сторін.
Головним проблемним питанням, яке заблокувало процес формування Дорожньої карти, стала нездатність ОБСЄ створити озброєну місію, яка могла би взяти під контроль конфліктну територію та російсько-український кордон ще до початку виборів на окупованих територіях Донбасу. Адже у пункті 9 «Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей» (ухвалений у Мінську 12 лютого 2015 р.) вказано: «Відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України у всій зоні конфлікту, яке повинно розпочатися в перший день після місцевих виборів і закінчитися після всеосяжного політичного врегулювання».
Це положення не сприймається українською стороною, оскільки вимагає від України провести вибори на окупованій території, де не діють українські закони, за присутності окупаційних військ, в повному правовому та безпековому вакуумі. В ході переговорів у нормандському форматі, Україна запропонувала компромісний варіант виходу з глухого кута: на етапі підготовки до виборів, неконтрольовану ділянку українсько-російського кордону повинна взяти під свій нагляд місія ОБСЄ, а надалі, як вказано у Мінських домовленостях, контроль має перейти до України. Однак, після майже півроку переговорів, консультацій та дискусій, сторони так і просунулися вперед у питанні створення озброєної поліцейської місії ОБСЄ на Донбасі.
Логіка реалізації Мінських домовленостей полягає в тому, що місія ОБСЄ має констатувати повне і тривале перемир’я, відвід підрозділів обох сторін від лінії розмежування, забезпечити постійний контроль за демілітаризованими ділянками. Далі, ОБСЄ ухвалює рішення про запуск озброєної поліцейської місії для забезпечення безпеки на виборах та контролю кордону Україною та Росією на окупованій ділянці. Лише після прийняття цього рішення та визначення дати початку виконання озброєною місією ОБСЄ завдань у зоні конфлікту, можна оголошувати про дату виборів. Тобто, зараз процес реалізації Мінських домовленостей напряму залежить від спроможності ОБСЄ створити і розмістити на Донбасі озброєну поліцейську місію.
Однак, процес створення озброєної місії досі не зрушено з мертвої точки. Поки що всі миротворчі плани, заяви та сподівання розбиваються об криваву реальність на Донбасі. Активний та завзятий міністр закордонних справ Австрії Себастьян Курц, який з січня ц.р. очолив ОБСЄ, випромінював впевненість у здатності вдихнути нове життя у процес врегулювання конфлікту. Але після поїздки на Донбас та кількох оптимістичних заяв про наміри розширити можливості Спеціальної моніторингової місії в Україні, він зник з інформаційного поля, так і не добившись хоч якогось прогресу.
В чому ж причина цих невдач і чи можлива взагалі реалізація ідеї про озброєну місію ОБСЄ на Донбасі?
Насправді, ОБСЄ ніколи не проводила класичних миротворчих операцій. Озброєний поліцейський контингент на Донбасі повинен виконувати стандартний набір завдань, які реалізуються в рамках операцій зі встановлення та підтримки миру. Як правило, миротворчі війська можуть застосовувати силу для примушення сторін до миру і забезпечення прогресу врегулювання конфлікту. Однак, місії ОБСЄ завжди виконували лише моніторингові функції, не втручаючись у хід конфлікту. Ні сил, ні засобів, ні алгоритму примушення збройних формувань до припинення бойових дій у ОБСЄ немає.
З іншого боку, на окупованих територіях Донбасу знаходяться не якісь «сепаратисти-партизани», а окупаційний контингент ЗС РФ, який складається з двох армійських корпусів, укомплектованих особовим складом та озброєннями за штатом збройних сил Росії. 30 тисяч військовослужбовців-контрактників ЗС РФ, більше 400 танків, до 1000 бронемашин, близько 200 ракетних систем залпового вогню, до 700 одиниць ствольної артилерії. Для того, щоб примусити цих «ополченців» до миру, потрібні сили, мабуть не менші, а бажано й більші за бойовим потенціалом. Але зараз у всіх країн Європи разом взятих, за виключенням України, наявний потенціал збройних сил є, фактично, меншим, ніж в окупаційних військ Росії на Донбасі, особливо, враховуючи ті угруповання російських військ, які оточили Україну з усіх флангів. Тож, навряд чи навіть теоретично можливо говорити про створення якого-небудь пристойного європейського миротворчого контингенту під егідою ОБСЄ. Якби це не виглядало парадоксально для наших західних партнерів, поки що єдиною миротворчою силою, яка стримує натиск російських військ зі сходу, є Українська Армія, а не переговорні формати, робочі групи та міжнародні організації, включаючи ОБСЄ. Можливо, в реальності, яка існує в головах німецьких чи французьких дипломатів, з російськими танкістами, артилеристами та ефесбешниками можна домовлятися, обговорювати питання врегулювання конфлікту, проводити вибори і будувати всеосяжний мир…
Однак, справжня реальність на Донбасі, яка вирує за пару тисяч кілометрів від Берліну чи Відня, демонструє абсолютно протилежні речі. В цій реальності російські війська вбивають українців і відкрито знущаються над місією ОБСЄ, демонстративно виставляючи представників СММ на посміховисько. Ось тільки два останніх випадки, які чудово показують, на що спроможна місія ОБСЄ і як до неї ставляться росіяни.
… 24 лютого, в підконтрольній так званій «ДНР» Ясинуватій патруль СММ ОБСЄ намагався запустити БПЛА для того, щоб проконтролювати ймовірний артобстріл Донецької фільтрувальної станції. В цей момент з’явилися озброєні люди, направили на спостерігачів зброю і захопили безпілотник, після чого один із чоловіків відкрив вогонь в напрямку членів СММ ОБСЄ.
… 3 березня патруль СММ ОБСЄ втратив ще один безпілотник в тому ж районі поблизу Ясинуватої, де спостерігачі здійснили запуск БПЛА поблизу Донецької фільтрувальної станції. Коли БПЛА пролітав приблизно за 1 км від фільтрувальної станції, спостерігачі вирішили повернути БПЛА, оскільки почули стрілянину зі стрілецької зброї. Коли БПЛА повертався назад і був поза полем зору спостерігачів, він, попри безвітряну погоду, почав відхилятися від траєкторії польоту на схід, не реагуючи на команди оператора. Оператор здійснив примусову посадку БПЛА приблизно за 1 км від позиції патруля, але після приземлення апарата зв’язок із ним було втрачено. З огляду на відсутність гарантій безпеки члени патруля не змогли повернутися до цього району, щоб забрати апарат.
Навряд чи такі «рішучі» миротворці можуть примусити росіян згорнути свої війська і піти з Донбасу. Виглядає так, що зараз місія ОБСЄ має ефективність близьку до нуля. І навряд чи спроможності патрулів СММ на Донбасі будуть підвищуватися. У всякому разі, якщо росіяни можуть так легко забирати собі БПЛА місії ОБСЄ, то як же ця місія збирається забезпечити виведення російських військ та озброєння з Донбасу на територію Росії? Якими інструментами зможуть користуватися представники ОБСЄ для того, щоб примусити росіян почати завантажувати зброю, техніку та боєприпаси на залізничні платформи і вивозити за український кордон? І як, власне, місія ОБСЄ зможе контролювати російсько-український кордон? Скільки треба буде персоналу та технічних засобів, а відповідно коштів, щоб тримати під контролем сотні кілометрів кордону? При цьому, очевидно, все це коштовне устаткування росіяни зможуть безперешкодно забирати собі, як звичайні гопники на базарі. Так і хочеться запросити європейських політиків, які закликають зняти з Росії санкції та провести вибори на Донбасі, особисто організувати пару патрулювань окупованою територією. Результати, очевидно, будуть надзвичайно «ефективними».
Розчарування України у Мінських домовленостях та «Нормандському форматі» зростає. Лише за останній тиждень українська дипломатія здійснила кроки, які можуть свідчити про початок пошуку нових шляхів примушення Росії звільнити Крим та Донбас.
8 березня міністр закордонних справ України Павло Клімкін у Сенаті США закликав відновити переговори в рамках Будапештського меморандуму. «Нам потрібна підтримка США для перезапуску відносин між підписантами Будапештського меморандуму. Сполучені Штати мають відігравати ключову роль у переговорах по Донбасу і Криму», – підкреслив П.Клімкін. Ця заява є потужним сигналом європейським лідерам, які намагаються не допустити США до переговорів з урегулювання російсько-українського конфлікту, побоюючись посилення конфронтації з Росією. Однак, мабуть, час, відведений ФРН та Франції, закінчується.
Таким самим потужним сигналом є початок 6 березня слухань у Міжнародному суді ООН в Гаазі за позовом України проти Росії щодо порушення нею Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації. Важливим є те, що Україна також просить суд в Гаазі застосувати тимчасові заходи щодо Росії на час розгляду справи. Серед них – домогтися від Росії негайно припинити матеріальну й іншу підтримку «груп, що вдавалися до актів тероризму проти цивільних в Україні», і вчинити тиск на такі групи, щоб вони надалі не здійснювали таких актів, а також утриматися від дискримінації у Криму, зокрема, зупинити чинність заборони Росією Меджлісу кримськотатарського народу і його діяльності й розслідувати зникнення кримських татар.
Фактично, протягом одного тижня Україна здійснила практичні кроки з залучення до процесу врегулювання конфлікту з Росією двох потужних механізмів – Будапештського меморандуму та ООН. Насправді, і країни-учасники Будапештського меморандуму (США, Великобританія, Китай, Франція) і Організація Об’єднаних Націй мають набагато потужніші можливості для примушення Москви до миру, аніж безпорадна та великою мірою декоративна ОБСЄ. І, хоча Кремль буде й надалі відчайдушно блокувати спроби запустити реальні механізми відновлення територіальної цілісності та суверенітету України, у будь-якому разі ці нові напрямки роботи Києва мають більші шанси на успіх, аніж ефемерна «озброєна місія ОБСЄ».
Михайло Самусь,
заступник директора ЦДАКР з міжнародних питань
